Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Труднощі у сільському господарстві






Сільське господарство залишалося у важкому стані. бракувало не тільки придатних для роботи тракторів, комбайнів, автомашин, а й навіть найпростіших землеробських знарядь, тягла. У плуг доводилося впрягати корів, а подекуди впрягалися й самі жінки-колгоспниці як основна сила землеробства.

Багато земель за часи війни були занедбані. Тим часом з партійними директивами необхідно було всіляко дбати про розширення посівних площ. Зменшувалося поголів’я худоби у тваринництві, гостро бракувало кваліфікації кадрів. Жителі сіл були позбавлені свободи пересування, оскільки не мали паспортів. Заробітна плата булла незначною. За таких умов виснажлива праця колгоспників уже не забезпечувала зростання виробництва сільгосппродуктів.

Навпаки, сільське господарство стало в своїй основі руйнуватися. Це мало наслідком деградацію селянства, посилення пияцтва, масову втечу жителів села до міст під різними приводами. Хоча на кінець 1945 р. посівні площі дещо розширились, Україна продала державі зерна на 40% менше ніж до війни. Та це не перешкодило державі продавати зерно за кордон. А щодо селян то у1946 р. на трудодень український колгоспник одержував у середньому близько 1 кг зерна, у 1950 р. -1, 2 кг, у 1951 р. -1, 6 кг. Окрім хліба селянам видавали на трудодні гроші, відповідно - 1, 0; 1, 2; 1, 6 крб. Основним засобом існування селянства залишалися підсобні господарства, але умови для їхнього розвитку були несприятливими. Сільськогосподарський податок нещадно душив селянство.

Вирощувати городину, мати сади, виноградники, тримати птицю, худобу було вкрай невигідно. Так, податок на городні культури був у 7, 5 рази вищий, ніж на зернові, оподатковувались фруктові дерева, кущі ягідників тощо. Це погіршувало і без того тяжке становище селян. У вищих ешелонах влади все це обґрунтовувалось необхідністю примусити селянина більшу частину часу віддавати так званому ''громадському'' господарству, тобто колгоспам.

Зберігалось встановлене ще до війни обмеження у пересуванні колгоспників, на них не поширювалося пенсійне забезпечення та виплати за тимчасовою непрацездатністю. На роботу в інші галузі народного господарства селянин міг влаштуватися лише з дозволу, на основі відпускної довідки колгоспу. Таке закріпачення продовжувалося аж до загальної паспортизації села в 60-ті роки.

Відбудова сільського господарства в Україні проходила повільно. Капіталовкладення в сільське господарство були недостатніми, та й ці кошти часто не доходили до села і направлялись в інші галузі, зокрема на оборону. Пріоритет надавався відбудові промисловості. В результаті технічна оснащеність колгоспів залишалися на низькому рівні.

У 1945 р. в МТС, що обслуговували майже 28 тис. колгоспів і радгоспів України, налічувалося близько 50 тис. тракторів, 15 тис. причіпних комбайнів. Протягом першої повоєнної п’ятирічки кількість тракторів і комбайнів у МТС Української РСР збільшилась вдвічі, але помітних змін у становище колгоспів це не внесло.

Держава, як і раніше, домагалася адміністративно-командними, а то й репресивними методами інтенсифікації праці в господарствах. 21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР з ініціативи керівництва УРСР прийняла дискримінаційний Указ " Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадські способи життя''. Указ передбачав скликання загальних зборів колгоспників, де мало відбуватися обговорення заздалегідь визначеного кола осіб, в основному тих, хто не виробив мінімум трудоднів. На зборах ухвалювалися громадські вироки, жертви яких підлягали депортації до Сибіру. Це було нечуване свавілля влади щодо селянства, жертвами якого часто ставали хворі, вдови з дітьми, інваліди війни, люди похилого віку.

У 1950 р. валова продукція сільського господарства України, з урахуванням наслідків проведеної грошової реформи 1947 р. становила 91% від рівня 1940 р. Україна стала головною житницею СРСР, але її багатостраждальне селянство, як і раніше, не мало змоги користуватися плодами своєї тяжкої, виснажливої праці

1.Б)

Про початок колективізації в Галичині, на Волині, Буковині і, щойно приєднаному Закарпатті, було оголошено одразу після звільнення цих територій від військ Німеччини та її союзників в липні – жовтні 1944 р. А в травні 1945 р. вийшла постанова Раднаркому УРСР і ЦК КП (б) У “Про заходи по відбудові та дальшому розвитку господарства у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Ровенській, Волинській і Чернівецькій областях УРСР на 1945 рік”, в якій зазначалося необхідність роздати селянам землю забрану в них німцями, потребу створення земельних громад. Окремим пунктом зазначалося: “Зобов’язати виконкоми обласних і районних Рад, обкоми і райкоми КП (б) У: а) приділити особливу увагу організаційно-господарському зміцненню колгоспів; б) всемірно підтримувати ініціативу бідняцько-середняцьких господарств, які бажають об’єднатися у колгоспи, надаючи всебічну організаційну та виробничу допомогу” [3, с. 133 - 134].

Отже, держава не лише давала дозвіл на створення колгоспів, а й наказувала підтримувати лише колгоспи. В тоталітарній країні ця постанова мала сприйматися лише однозначно, як сигнал до повномасштабної колективізації будь-якою ціною. Держава і партія фактично дали санкцію на беззаконня і навіть заохочували його. Для прискорення темпів колективізації в західні області УРСР зі східних областей та з РРФСР було направлено десятки тисяч працівників НКВС, НКДБ, партійних функціонерів та державних чиновників. Їх точну кількість визначити досить важко. Але про великі розміри кадрової політики свідчить хоча б той факт, що в 1959 р. в Західній Україні було більше 330 тис. росіян (5 % всього населення), тоді як на 1939 р. росіян тут майже не було

Проте чи не основними в 1944- 1948 рр. засобами прискорення темпів колективізації були терор, залякування, побої, виселення селян до віддалених районів СРСР. Твердження радянських істориків про добровільний характер колективізації був нічим іншим які міфом. Селяни західних областей України, які зазнали менших матеріальних втрат під час війни ніж селяни східних областей, мали ще що втрачати. Крім того вони добре знали всі вигоди і принади колективізації, якщо не з власного досвіду, то зі слів численних прохачів зі східних областей УРСР та з Росії.

В одному зі звітів того часу зазначалося: “З лютого 1946 р. почався масовий наплив населення з Брянської, Калузької, Орловської, Одеської, Полтавської, Київської, Вінницької та інших областей у західні області УРСР, було знято тільки з товарних поїздів 62 400 осіб, а за дві останні декади червня 97 633 осіб” [10, с. 26]. За офіційними даними “…врожайність зернових культур в колгоспах республіки впала до 5, 8 цнт з 1 га, а в радгоспах – до 4, 5 цнт… Валовий збір усіх зернових культур у республіці становив у 1946 р. 531 млн. пудів, тобто більш ніж в 3 рази менший проти 1940 р. Із 26 397 існуючих на той час колгоспів 5, 5 тис. не зібрали навіть тієї кількості зерна, яку висіяли” [14, с. 18]. Все це призвело до нового голодомору, про який відкрито заявляли перші секретарі Херсонського, Полтавського та ін. обкомів КП (б) У та ряд голів облвиконкомів, і вже на травень 1947 р. було зареєстровано 935, 5 тис. хворих на дистрофію (виснаження через недоїдання)

 

1 В) Радянсько-німецька війна внесла вагомі зміни в розвиток процесів радянізації західноукраїнських земель. Вагому роль у регіоні почала відігравати створена в 1942 р. Українська Повстанська Армія, яка організовувала боротьбу проти німецької та радянської влади, в тому числі і проти колективізації. Українські селяни дуже часто підтримували УПА лише за те, що та боролася проти запровадження колгоспів.

В листівках УПА прямо заявлялося, що вона виступає: “…За знищення більшовицької експлуататорської кріпацької системи в організації сільського господарства. Виходячи з того, що земля є власністю народу, українська народна влада не диктуватиме селянам однієї форми користування землею” [4, с. 79 - 80]. Якщо в 1939 р. ОУН була не готова до боротьби з колективізацією, то до 1944 р., коли радянська влада повернулася на Західну Україну, ОУН та УПА створили широку підпільну мережу, яка в основному і чинила опір колективізації.

1943 – Декларація повстанців «За що бореться Українська Повстанська Армія?», в якій відстоювалися права селян і засуджувалася експлуататорсько-кріпосницька система в організації сільського господарства.

1950 – вийшла брошура ОУН-УПА «Хто такі бандерівці та за що вони борються?», в якій засуджувалася політика більшовиків щодо селян- колгоспників.

1. Селян насильно виганяли з хуторів, виселяли у віддалені регіони СРСР: перша хвиля депортацій відбулася у жовтні 1947 р., друга – наприкінці 1948 р. під час переходу до суцільної колективізації, третя – 1949 р., коли депортували усіх " куркулів".

2. 30-31 березня 1949 р. на міжобласній нараді у Львові М. Хрущов вимагав до кінця 1949 р. завершити колективізацію у Львівській, Станіславській, Тернопільській і Рівненській областях. Незадоволених колективізацією селян вважали " українськими буржуазними націоналістами", " бандопідсобниками", " підкуркульниками". До початку 50-х рр. суцільна колективізація була майже завершена, сотні тисяч селян репресовані.

3. На західноукраїнських землях влада встановила тотальний контроль держави над селянством; уніфікувала розвиток сільського господарства цих земель з центральними і східними регіонами УРСР; позбавила підтримки збройний рух Опору. Наслідки колективізації українське село відчувало ще протягом багатьох років.

“роз’яснювальна робота”, економічні санкції уряду, політичний терор та ліквідація основних загонів ОУН-УПА стали основними передумовами початку масової колективізації в західноукраїнських землях. Її пік припадає на кінець 1947 – 1948 рр. Саме в цей період, в усіх, окрім Станіславської та Львівської, областях Західної України було колективізовано більше 50 % селянських дворів і 65 % орних угідь [3, с. 179 - 183]. Колективізація в цей час проходила при допомозі особливої жорстокості, супроводжувалася виїздами на місця каральних загонів і перших осіб УРСР, в т.ч. М.С. Хрущова. Зараз стало відомо про факти коли в окремо взяте село прибував підрозділ НКВС та регулярних військ, а одночасно на залізничну станцію приїздив порожній ешелон. Перед селянами ставився ультиматум, або всі вступлять до колгоспу, або ж все село вивезуть до Сибіру. На превеликий жаль, про такі події і досі немає архівних джерел, але є всі підстави вважати, що такі факти справді мали місце і були багато численними, хоча ніяких записів у таких випадках як правило не велося, а свідків тих подій, на жаль, з кожним роком стає все менше. Тому ці факти треба вивчати вже зараз – збираючи спогади сучасників.

4. В цілому на кінець 1948 р. керівники більшості західноукраїнських областей заявили про настання “корінного перелому” в процесі колективізації, хоча до повного цього складного і багатостраждального процесу було ще далеко.

5. В цілому колективізація на території західних областей УРСР в 1944 – 1948 рр. характеризувалася такими особливостями:

6. 1) колективізація набула масових розмірів і торкнулася більшості селян Західної України;

7. 2) створення колгоспів велося примусовими, репресивними методами, що в свою чергу викликало опір місцевого населення та підтримку ним загонів ОУН-УПА;

8. 3) серед методів, які використовувала радянська влада, вагоме місце займали економічний тиск, побої і грабування населення, а також депортація найбільш активних селян, що виступали проти колективізації, у віддалені райони СРСР;

9. 4) депортації піддавали найкращих господарів, найбільш свідому частину селян;

10. 5) до кінця 1948 р., не дивлячись на опір і небажання селян, було досягнуто “корінного перелому” в колективізації на території західних областей УРСР.

Завершення колективізації мало водночас як позитивні так і негативні наслідки. До позитивних, на нашу думку, слід віднести такі як припинення масового терору щодо селян; широке впровадження сільськогосподарської техніки; запровадження нових, більш продуктивних сортів та культур рослин та порід тварин; спеціалізація та товаризація сільського господарства в цілому. Однак переважали негативні наслідки: 1) під час колективізації було ліквідовано прошарок найбільш хазяйновитих селян, які вміли і хотіли працювати на селі; 2) селяни були позбавлені економічних стимулів до праці і часто-густо були змушені красти щоб вижити і прогодувати свої родини; 3) командно-адміністративне керівництво колгоспами призводило, за словами Л. Лисенка, до значних втрат під час посівної і збору врожаю і стало однією з причин занепаду сільського господарства СРСР [18, с. 60 - 63]; 4) створення колгоспів позбавило ОУН-УПА економічної бази. Деякі з негативних наслідків колективізації проявилися найбільш яскраво лише в останнє десятиліття і створили для проведення модерних аграрних реформ.

Процеси колективізації у західних областях УРСР в 1949 – 1952 рр. характеризувалися такими обставинами:

1) завершення під тиском влади і каральних органів суцільної колективізації в регіоні;

2) початок укрупнення колгоспів та пошуку шляхів підвищення рівня ефективності їхньої роботи;

3) завершення колективізації мало як позитивні, так і негативні наслідки, хоча останні значно переважали;

4) вплив наслідків колективізації ми відчуваємо і по сьогодні.

1. Д) Голод на Україні 1946-1947 років

Серед широкого кола малодосліджених проблем історії України є чимало таких, що стосуються повоєнної відбудови сільського господарства республіки. Раніше ця відбудова здебільшого зображалась як суцільний, безперервний трудовий ентузіазм селянства і тривалий час замовчувалася голод, що лютував в Україні у 1946-1947 рр. муки й поневіряння хліборобів, які віддавали останнє, щоб прогодувати розорену війною країну.

Вже на кінець 1944 р. на 65% порівняно з довоєнним періодом були відновлені посівні площі. Хлібороби в 1944 р. з кожного гектара зібрали по 10, 8 ц зерна (в 1940 р. - 14, 6 ц). Це дало можливість виконати державний план хлібозаготівель на 100, 3%, а план здачі у фонд Червоної армії - на 171, 1%.

У 1945 р. колгоспи України мали розширити площі оброблюваних земель на 1 млн. гектарів. Проте виконання цього плану не було забезпечене відповідним зростанням матеріальних ресурсів, передусім трудових і тяглових. Багато працездатних колгоспників залучалося до відбудови промисловості оскільки селянство було чи не основним джерелом поповнення швидкозростаючого робітничого класу. Основну силу в колгоспах становили жінки.

У 1945 р. вони виробляли 72, 2% всіх трудоднів. Тому виконати план по розширенню посівних площ можна було шляхом різкого підвищення напруженості праці. Величезні фізичні навантаження негативно вплинули на стан тяглової худоби.

Обставини 1946-1947 рр. були аналогічними тим, що мали місце в 1932-1933 рр., тобто в роки голодомору в Україні. Трагедія повторювалась. Під виглядом заготівель держава проводила фактично повну реквізицію продовольчих ресурсів села і тим прирікала селянство на голод. Перша повоєнна зима у багатьох районах України виявилася малосніжною, а весна і початок літа най-посушливішими за кілька останніх десятиліть. Наприкінці весни територія, охоплена посухою, була навіть більшою, ніж у 1921 р. Лише у західних і північно-східних областях України погодні умови були відносно сприятливими.

Гіркий досвід минулого підказував селянам, що колгоспи і держава їх не врятують. Почалася масова втеча, особливо молодих, працездатних, у міста, на новобудови. Міністерство сільського господарства звернулося до уряду і ЦК КП (б) У з проектом постанови про неприпустимість самовільного залишення селянами колгоспів і повернення втікачів. Місцева влада подекуди наважувалася надати допомогу голодуючим, звільняючи без погодження з керівництвом безнадійні колгоспи від виконання хлібозаготівель.

Забираючи останнє, держава добилася 60% виконання плану заготівель зернових Україною. Селяни ж залишалися без продовольства. Як і у попередні роки, вони сподівалися прогодуватися з присадибної ділянки. Але по війні підсобні господарства колгоспників майже повністю були розорені.

На початку 1946 р. 43% колгоспників не мали корів, а 20% - жодної худобини взагалі, навіть птиці. В результаті голод нещадно душив селян і від нього померло 1 млн. чоловік. Було зафіксовано випадки людоїдства, майже 3 млн. хворіли на дистрофію, анемію. У Москві, Києві, обласних і районних центрах України було відомо про такий жахливий стан на селі. Але партійно-державний апарат ніяк не реагував на це.

Як і у1932-1933 рр., уряд робив вигляд, ніби ніякого голоду немає. Більше того сталінське керівництво продовжувало вивозити зерно за кордон. У 1946 р. його було експортовано 1, 7 млн. т, причому значна частина передавалася іноземним державам безкоштовно у формі братерської допомоги. Питома вага в ній України булла значною. Серед країн куди направляли допомогу, - Болгарія, Чехословаччина, Румунія,

Польща. Навіть Франція не була обділена. Їй як союзниці війни відправлено 600 тис. т зерна, знову ж таки частина його з України, селян якої нещадно косив голод. До співвітчизників же замість допомоги застосовувався Закон про " п’ять колосків". Тисячі колгоспників у тому числі підлітків і жінок, безжалісний режим засудив як саботажників та підривників соціалістичного господарювання на селі. Голод 1946-1947 рр. супроводжувався посиленням репресій стосовно різних верств населення, зокрема сільських жителів.

4 червня 1947 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла укази " Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного і громадського майна". У відповідності з ними крадіжка колгоспного, державного майна, в тому числі зрізування та збирання голодними людьми колосків, передбачала ув’язнення від 7 до 10 років з конфіскацією майна. На вересень 1947 р. в суди направлено понад 10 тис. таких справ.

І лише тоді, коли голод почав загрожувати масовим вимиранням селянства, керівництву УРСР вдалося нарешті вжити конкретних заходів. Неодноразово до вождя всіх народів з листами й доповідними записками про стан справ в Україні тодішній перший секретар ЦК КП (б) У М. Хрущов. Це викликало роздратування диктатора, який в одній із телеграм назвав керівника комуністів України " сумнівним типом".

Саме в цей час центр нарешті вирішив надати продовольчу допомогу селянству України. Село вступило у посівну кампанію, але без допомоги держави засіяти поля, тобто закласти основу врожаю 1947 р. було просто неможливо. Колгоспники одержали 60 тис. т зерна, що хоча й запізно, все ж таки дозволило підтримати і врятувати від смерті 3, 4 млн. селян, які брали участь у весняних польових роботах. Урожай 1947 р. був добрий, і голод припинився

1.Д) Процес консервації тоталітарного режиму в СРСР у повоєнний період вимагав остаточного утвердження сталінської ідеологічної доктрини, саме тому в цей час, з одного боку, активізується пропагандистська обробка населення, з іншого — посилюється тиск на інтелігенцію. Все, що виходило за межі офіційної доктрини, чи брало під сумнів її постулати, категорично відкидалося системою. Такий підхід обґрунтовував боротьбу не тільки проти «націоналізму», а й проти «космополітизму» та «низькопоклонства» перед Заходом. Ця боротьба велася і в довоєнний період, однак після війни вона набуває особливої гостроти. У суспільстві в цілому і особливо в середовищі інтелігенції досить швидко йде процес формування й усвідомлення нових підходів до оцінки ситуації в країні, до розуміння власного місця в суспільстві, розгортається інтенсивний пошук нових сфер і форм самореалізації в культурі й науці.

У 1946 p. побачили світ сумнозвісні постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» і «Ленінград», спрямовані проти творчості А. Ахматової і М. Зощенка, «Про кінофільм «Большая жизнь» та ін., що стали не лише своєрідним сигналом, а й, як зазначалося в редакційній статті журналу «Більшовик України», «бойовою програмою» нової ідеологічної атаки. Вже за шаблоном, виготовленим у Москві, цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив кілька постанов «Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в «Нарисі історії української літератури», «Про журнал сатири і гумору «Перець», «Про журнал «Вітчизна» та ін. Усі ці документи, як правило, містили три тези: критику націоналізму; вказівку на недостатнє висвітлення в художній творчості проблем сучасності; заклик до розгортання більшовицької критики і самокритики. Почалася чергова кампанія морально-політичного тиску на суспільство, інспірована тодішнім головним ідеологом А. Ждановим і тому названа «ждановщиною». Її перший етап в Україні проходив під гаслом боротьби проти «націоналізму». Особливо чітко це виявилося після вересневого 1947 р. пленуму правління Спілки письменників України, коли посилилося відверте публічне цькування і пряме звинувачення в «націоналізмі» М. Рильського (за твори «Мандрівка в молодість», «Київські октави»), Ю. Яновського (роман «Жива вода»), І. Сенченка (повість «Його покоління»), О. Довженка (кіносценарій «Україна в огні») та ін.

Другий етап кампанії морально-політичного тиску на суспільство відкриває розгорнута наприкінці 1948 р. боротьба проти «низькопоклонства» перед Заходом, а згодом — і проти «космополітизму». Відіграючи роль ідеологічного забезпечення консервації пануючого режиму, кампанія проти «космополітизму» мала на меті посилити культурно-ідеологічну ізоляцію країни; не тільки розколоти інтелігенцію, а певною мірою протиставити її іншим соціальним групам суспільства; розпалити шовіністичні та антисемітські настрої, посилити процес русифікації; відновити важливий чинник функціонування тоталітарного режиму — образ внутрішнього ворога, що в роки війни дещо відійшов у тінь.

Поштовхом до нової хвилі критики творчої інтелігенції стала редакційна стаття газети «Правда» від 2 липня 1951 р. «Проти ідеологічних перекручень у літературі». У цій статті популярний вірш В. Сосюри «Любіть Україну», написаний ще 1944 p., називається «в основі своїй ідейно порочним твором», під яким могли підписатися Петлюра, Бандера; М. Рильському нагадували про «серйозні ідеологічні помилки»; гострій критиці піддавалася опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький».

За короткий строк (1946—1951) було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. І хоча в більшості випадків об'єктом нападок була та чи інша частина інтелігенції, справжньою мішенню для тоталітарного режиму було все суспільство. Саме у цьому контексті слід сприймати заяви Л. Кагановича про те, що кожний випадок невиконання планових завдань у промисловості й сільському господарстві розглядатиметься як прояв українського буржуазного націоналізму.

2.А) Смерть Й.В.Сталіна 5 березня 1953 р. розпочала принципово новий етап історії СРСР. Відразу ж на горі розгорілася відчайдушна боротьба за владу, до якої долучилися члени політбюро - Л.Берія, В.Молотов, М.Булганін, М.Хрущов, Г. Маленков і Л.Каганович. Найліпші шанси вийти переможцем у цій боротьбі мали політичні діячі з найближчого сталінського оточення - Маленков, Берія і Хрущов. Причому, М.Хрущов у найближчому оточенні Сталіна не сприймався як його наступник ні по радянській, ні по партійній лінії. За його спиною не стояли могутні державні структури, оскільки свою кар'єру він зробив на периферії, в Україні.

роль М.Хрущова у " колективному керівництві" істотно зросла. Не втрачаючи часу, він здійснив упереджувальні кроки для нейтралізації політичного впливу інших колег-суперників в президії ЦК КПРС: Молотова і Кагановича.

Навесні 1953 р. було ухвалено нове положення про прокурорський нагляд. У поєднанні з указом Верховної Ради СРСР про умовно-дострокове звільнення воно відіграло велику роль в дальшому розвантаженні ГУЛАГу. Нарешті, на початку 1956 р. були скасовані постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. про порядок ведення справ " щодо підготовки і здійснення терористичних актів", а також постанови від 1 грудня 1934 р. і 14 вересня 1937 р. про зміни в карно-процесуальних кодексах, за якими не дозволялися касаційні скарги у справах про шкідництво, терор та диверсії. Табірний режим істотно пом'якшився.
Період від березня 1953 р. до кінця 1955 р. можна оцінювати як перший, найменш визначений, етап десталінізації. Тоталітарна система відмовилася від політики масових репресій, але зберігала їх наслідки, у тому числі розвинуту мережу таборів, колоній і тюрем. Процес реабілітації жертв політичних репресій мав вибірковий характер. Держава звільнила більше мільйона в'язнів шляхом амністії. Сотні тисяч в'язнів покинули ГУЛАГ завдяки застосуванню процедури умовно-дострокового звільнення. Але тих, хто звільнявся, не реабілітували. Над ними й далі тяжіли несправедливі звинувачення.

Наступний період радянської національної політики почався після смерті Й. Сталіна (1953 р.). Від сталінських ексцесів відмовилися, знов повернулися до методів 20-х років: коренізація, співробітництво із неросійськими комуністами союзних республік, часткова децентралізація і толерантна мовна і культурна політика. Однак поступки робилися неохоче. Національна політика часто змінювалася від гнучкої до репресивної, від поблажливості до гноблення. В ідеологічній сфері цьому відповідала або акцентованіша настанова на " розквіт націй та їх культур", або вимога тримати курс на їх " зближення й злиття". При цьому в силі залишалося марксистське положення про те, що національне питання з часом буде вирішено само по собі у спільній боротьбі за світле комуністичне майбутнє. За часів хрущовської " відлиги" почалися процеси реабілітації як окремих людей, так і цілих народів. Однак і те, й інше мало непослідовний характер. Якщо народи Північного Кавказу і калмики одержали можливість повернутися до місць колишнього проживання і їм повернули їхні автономні одиниці, то кримським татарам, німцям і месхетинцям у цьому було відмовлено.

2. Б)Двадцятий з'їзд КПРС, відбувся у Москві 14-25 лютого 1956. Найбільш відомий засудженням культу особи і, побічно, ідеологічної спадщини Сталіна.

Загальні відомості[ред. • ред. код]

З'їзд відбувся 14—25 лютого 1956 року в Москві.

Було присутньо 1349 делегатів з вирішальним голосом і 81 делегата з дорадчим голосом, що представляли 6 795 896 членів комуністичної партії Радянського Союзу і 419 609 кандидатів в члени партії.

На з'їзді були присутні делегації комуністичних і робочих партій 55 зарубіжних країн.

Порядок денний:

· Звітна доповідь ЦК КПРС. Доповідач — М. С. Хрущов.

· Звітна доповідь Центральної ревізійної комісії КПРС. Доповідач — П. Р. Моськатов.

· Директиви по 6-ому п'ятирічному плану розвитку народного господарства СРСР на 1956—1960 роки. Доповідач Н. А. Булганін.

· Вибори центральних органів партії. Доповідач — М. С. Хрущов.

Ідеологія[ред. • ред. код]

XX з'їзд зазвичай вважається моментом, що поклав кінець сталінській епосі і що зробив обговорення ряду суспільних питань дещо вільнішим; він знаменував ослаблення ідеологічноїцензури в літературі і мистецтві і повернення багатьох раніше заборонених імен. Проте на ділі критика Сталіна прозвучала лише на закритому засіданні ЦК КПРС після закінчення з'їзду (див. нижче).

На з'їзді обговорювалися звіти центральних органів партії і основні параметри 6-го п'ятирічного плану.

З'їзд засудив практику відриву «ідеологічної роботи від практики комуністичного будівництва», «ідеологічного догматизму і начетнічества».

Обговорювалося також міжнародне становище, роль соціалізму як світової системи і боротьба його з імперіалізмом, розпад колоніальної системи імперіалізму і становлення нових країн, що розвиваються. У зв'язку з цим був підтверджений ленінський принцип про можливість мирного співіснування держав з різним соціальним ладом.

З'їзд ухвалив рішення про різноманіття форм переходу держав до соціалізму, вказав, що громадянські війни і насильницькі потрясіння не є необхідним етапом шляху до нової суспільної формації. З'їзд відзначив, що «можуть бути створені умови для проведення мирним шляхом корінних політичних і економічних перетворень».

Своєрідною підготовкою до критики Сталіна став виступ на з'їзді А. І. Мікояна, який різко розкритикував сталінський Короткий курс історії ВКП(б), негативно оцінив літературу з історіїЖовтневої революції, Громадянської війни і радянської держави.

За свідченням іншого члена сім'ї Мікоянів, - авіаційного конструктора і делегата з'їзду Артема Мікояна, зал сприйняв виступ промовця негативно.

З'їзд вибрав ЦК КПРС в кількості 133 членів і 122 кандидатів, центральну ревізійну комісію у складі 63 членів.

Засудження культу Сталіна[ред. • ред. код]

Докладніше: Про культ особи та його наслідки

Головні події, що зробили з'їзд знаменитим, відбулися в останній день роботи, 25 лютого, на закритому вранішньому засіданні.

Тут все було незвичайно — і час проведення (після пленуму ЦК по обранню керівних органів партії, яким звичайно закривалися партійні форуми), і закритий характер засідання (без присутності запрошених на з'їзд представників зарубіжних комуністичних партій), і порядок ведення (керувала засіданням Президія ЦК КПРС, а не вибрана делегатами робоча президія). Цього дня М. С. Хрущов виступив із закритою доповіддю «О культе личности и его последствиях», який був присвячений засудженню культу особи Й. В. Сталіна. У ньому була сказана правда про недавнє минуле країни, з перерахуванням численних фактів злочинів другої половини 1930-х — початтку 1950-х, провина за які покладалася на Сталіна. У доповіді була також піднята проблема реабілітації партійних і військових діячів, репресованих при Сталіні.

· Як згадував один з очевидців доповіді А. Н. Яковлєв, «в залі стояла глибока тиша. Не чутно було ні скрипу крісел, ні кашлю, ні шепоту. Ніхто не дивився один на одного — чи то від несподіванки що трапилася, чи то від сум'яття і страху. Шок був неймовірно глибоким».

· Після закінчення виступу головуючий на засіданні Н. А. Булганін запропонував дебатів стосовно доповіді не відкривати і питань не ставити.

· Делегати прийняли дві ухвали — зі схваленням положень доповіді і про його розсилку партійним організаціям без публікації у відкритому друці.

Незабаром ця доповідь була поширена в партосередках всієї країни, причому на ряду підприємств до його обговорення привертали і безпартійних; частим було також обговорення доповіді Хрущова в осередках ВЛКСМ. Таким чином, «закритість» доповіді була умовною, хоча офіційно вона була опублікована тільки в 1989.

Доповідь привернула величезну увагу у всьому світі; з'явилися її переклади різними мовами, зокрема вони розповсюджувалися в некомуністичних кругах.

Подальше майбутнє доповіді[ред. • ред. код]

· Незабаром з текстом доповіді ознайомили всіх членів партії, а також радянський і комсомольський актив, зачитавши його на закритих партійних зборах.

· У скороченому вигляді доповідь розіслали керівникам комуністичних і робочих партій світу.

· У Польщі з одного з екземплярів тексту співробітниця ЦК ПОРП передала його копію своєму інтимному другу Віктору Граєвському, який за допомогою ізраїльського посольства переправив копію в руки начальника ізраїльської контррозвідки ШАБАК Амоса Манора, звідки доповідь потрапила на захід.

· У червні 1956 доповідь вперше з'явилася у пресі у США спочатку англійською, а потім російською мовою.

· Тоді ж був підготовлений «пом'якшений» варіант доповіді. Він був обнародуваний як ухвала Президії ЦК КПРС від 30 червня 1956 року під назвою «Про подолання культу особи і його наслідків», в якій задавалися рамки допустимої критики сталінізму.

· У СРСР доповідь вперше була офіційно опублікована в 1989 році.

2.В)

2.Г) Економічні реформи[ред. • ред. код]

Спроба економічних та суспільних реформ була спрямована на виконання завдання у короткий строк наздогнати та перегнати найрозвиненіші західні країни за виробництвом продукції на особу. Один із авторів програми «Наздогнати й перегнати Америку» професор О. Алексєєв згадував: «Розрахунок показав, що наш тогочасний рівень життя становив 50—60% від американського. А оскільки, за нашою статистикою, ми розвивалися у декілька разів швидше, то висновок напрошувався сам собою: розрив з кожним роком буде скорочуватися… Для мене прозріння настало лише через три роки після XXII з'їзду. Я зрозумів, що статистичні дані, якими ми послуговувалися, нічого спільного не мають зі справжнім станом справ».

Для того, щоб прискорити темпи економічного розвитку, робилися спроби часткової реорганізації управління господарством. Вони, однак, не зачіпали основ командно-адміністративної системи. Так, було організовано територіальні органи управління — ради народного господарства (раднаргоспи), які об'єднували одну або декілька областей. Створення раднаргоспів спочатку дало позитивний ефект. Скоротилися бездумні зустрічні перевезення вантажів з одного кінця країни в інший, з'явилися додаткові стимули розвитку для підприємств місцевого підпорядкування, зросла ініціатива на місцях. Реформа прискорила технічну реконструкцію багатьох підприємств: за 1956–1960 рр. стало до ладу втричі більше нових типів машин, агрегатів, установок, ніж за попередню п'ятирічку. З іншого боку, реорганізація збила ритм виконання п'ятирічних завдань. Щоб приховати ці збої, керівництво країни змінило п'ятирічний термін виконання господарських планів і запровадило на 1959–1965 рр. новий доопрацьований семирічний план. У ньому значна увага відводилася подальшому піднесенню оборонної промисловості.

Реформи військово-промислового комплексу[ред. • ред. код]

Уже з перших повоєнних років великих зусиль було докладено для розбудови військово-промислового комплексу, зокрема, для виробництва нових видів зброї. 1953 року Радянський Союз вперше випробував водневу зброю. Головним конструктором термоядерної зброї в СРСР був академік Андрій Сахаров, який згодом збагнув усю небезпеку виникнення термоядерної війни й став активним борцем за мир.

Організатором дослідницької роботи в галузі ядерної науки та техніки у СРСР був академік Ігор Курчатов. Під його керівництвом 1954 року вперше в світі було збудовано атомну електростанцію в Обнінську (Калузька область Росії).

Вражаючих успіхів було досягнуто в дослідженні та освоєнні космосу. 4 жовтня 1957 р. Радянський Союз вперше у світі здійснив запуск штучного супутника Землі. 12 квітня 1961 р. у космос полетіла радянська людина — Юрій Гагарін.

Освоюючи виробництво найновішого озброєння та випробовуючи нові технології, урядовці не зважали на головне — як все це позначається на довкіллі, а отже, — на здоров'ї людини і всього живого. Так ядерна зброя стала джерелом отруєння радіонуклідами територій навколо полігонів. Аварія, що трапилася 1957 року на ядерному військовому об'єкті поблизуЧелябінська, спричинила масові радіоактивні враження населення, екологічне забруднення. Цю катастрофу й її шкідливі наслідки було приховано від громадськості, люди продовжували мешкати в небезпечній зоні. 1960 року під час випробувань вибухнула міжконтинентальна балістична ракета. Загинуло багато військових. Незважаючи на окремі невдачі, військово-промисловий комплекс СРСР набирав сил. М. Хрущов похвалявся, що ракети виходять із заводів, як «ковбаси з автоматів». Майже на кожному великому підприємстві створювали таємні цехи для випуску військової продукції[ Джерело? ].

Аграрні реформи[ред. • ред. код]

Далекою від розв'язання залишалася проблема забезпечення продуктами харчування, що спонукало кремлівське керівництво приділяти значну увагу сільському господарству. Вишукувалися різні способи швидкого збільшення виробництва, особливо зернових культур. 1954 року розпочалося освоєння цілинних земель у Казахстані, Сибіру, на Уралі та Північному Кавказі. Цілинна кампанія стала загальнонародною. За два роки на цілинні землі прибуло понад 360 тис. поселенців. Завдяки освоєнню цілини площа орних земель у країні зросла на 27%. 1955 року валовий збір зерна становив майже 104 млн т (проти 81 млн т 1950 року). Однак згодом далися взнаки непередбачені негативні наслідки суто екстенсивного розвитку сільського господарства, зокрема, ерозія грунтів, яка призвела до зменшення врожайності зернових культур.

1959 року було ухвалено рішення про ліквідацію машинно-тракторних станцій (МТС). Їх машинний парк передали колгоспам, сподіваючись на ефективніше використання. Однак відсутність у колгоспах гаражів, ремонтної бази, фахівців негативно позначилася на використанні й збереженні техніки. Наступною ідеєю, якою захопився М. Хрущов, було широке впровадження посівів кукурудзи. За його задумом, це мало значно підвищити ефективність сільського господарства, насамперед, тваринництва. За наказом М. Хрущова в усій країні, навіть на півночі, за рахунок скорочення посівів інших культур почали висівати кукурудзу. Цю культуру було проголошено «королевою полів». Керівник радгоспу чи колгоспу, який відмовлявся впроваджувати її, ризикував своєю посадою.

Однак і кукурудза не дала очікуваних результатів. Партійна верхівка звинуватила селянство у недостатньо відданій праці на колгоспних ланах і взяла курс на ліквідацію особистих присадибних господарств. Мовляв, коли селян позбавити власного господарства, то у вивільнений час вони сумлінніше працюватимуть у колгоспах. Посилився податковий тиск на селян, знову вдалися до обтинання городів, обмеження кількості худоби. З 1958 по 1962 р. поголів'я корів на селянських подвір'ях скоротилося з 22 до 10 млн голів. Утиски селянських господарств, відверта експлуатація праці колгоспників призвели до масової втечі селян до міст. Дешеві робочі руки потрібні були для розширення промислового виробництва, будівельного комплексу.

О. Лук'яненко визначив наступні періоди так званої «аграризації» побуту та світогляду громадян країни, досліджуючи повсякдення освітян УРСР часів «відлиги»[3]:

· початковий (кризовий) (1953–1954 рр.).

· основний (формуючий) (1955–1957 рр.).

· пристосувальний (оновлювальний) (1958–1964 рр.).

У початковий (кризовий) період (1953–1954) перебіг процесу «аграризацію» повсякдення визначали:

· відсутність реакції педагогів на сільськогосподарську політику уряду Г. Маленкова, що було властиве селянам, сільським учителям, охарактеризованих М. Брегедою[4].

· першими формами зближення освіти з аграрним сектором було встановлення шефства вишів над колгоспами

· відзначене часом насильницьке залучення молоді до роботи у ботанічних садах, які перебували у стані післявоєнної кризи.

Їх характеризувала низька урожайність та майже нульова рентабельність дослідних ділянок;

· траплялися випадки спекуляції урожаєм[5]

· надання переваги теоретичним дослідженням проблем сільського господарства та промисловості, а не практичному застосуванням розробок.

Основний (формуючий) період аграрних реформ (1955–1957 рр.) зрушив багато справ з мертвої точки[6]:

· поліпшення матеріально-технічної бази сільськогосподарського навчання.

· залучення працівників АПК до навчального процесу,

· кампанія з самообслуговування у вишах,

· вихід інститутської науки з кабінетів на поля,

· частими у роботі освітян стали звернення до закордонного досвіду ведення сільського господарства, що втілювалось у практиці створених на базі ботанічних садів агробіостанцій.

· активний творчий підйом у колективах у зв'язку з реформами Хрущова.

· непоодинокими були випадки суперечливості якісних та кількісних показників сільськогосподарської діяльності[7].

Пристосувальний (оновлювальний) період (1958–1964 рр.) позначено:

· посилення матеріального стимулу роботи на землі,

· зростанням ініціативи молоді у вивченні та популяризації аграрної політики держави,

· виїздом на цілину студентів вишів

· накопиченням позитивного професійного досвіду молоді на агробіостанціях

· отриманням перших високих показників наукових експериментів викладачів та студентів на полях областей.

· кампанією озеленення міст та передмість республіки.

· повною угодницькою позицією щодо дій влади, яка помітна хоча б у відсутності реакції на скорочення присадибних ділянок та в підтримці «кукурудзяного буму» в практиці та побуті.

Вголос заговорили про порушення балансу між навчанням та сільськогосподарською діяльністю лише в останній рік «відлиги»[

2. Д) Хрущовська „відлига” (так став називатись цей період завдяки вислову російського публіциста І.Еренбурга) сприяла національно-духовному пробудженню. Стало можливим відкрите обговорення проблем збереження української мови, розширювалися сфери її вживання. Розпочалося видання багатотомного словника української мови, збільшилося видання україномовних книжок.

Проте, з іншого боку, здійснювалися заходи, які послаблювали позиції української мови. У 1958 р. був прийнятий закон про зв’язок школи з життям, за яким, зокрема, батьки не мали права відмовитися від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької мов, однак могли відмовитися від української.

Відбувалося адміністративне утвердження атеїзму під час антирелігійної кампанії 50-60-х років. Надзвичайно форсованими темпами йшов підрив матеріальної бази релігії. У 1959 р. було вилучено 262, а у 1962 році – 1144 культові споруди.

Вживалися заходи з метою підвищення престижу української науки. Виходять друком фундаментальні наукові праці: „Українська Радянська Енциклопедія”, „Історія української літератури”. Видаються фахові журнали українською мовою. З 1957 р. почав видаватись „Український історичний журнал”.

Було реабілітовано багатьох діячів української культури. Серед них – О.Олесь, М.Вороний, Г.Косинка, М.Ірчан, О.Досвітній. та ін. Видавались кращі твори реабілітованих письменників.

Видатним явищем духовного життя стала поява нового покоління інтелігенції – шістдесятників (цей термін вживається вже на початку 60-х років). Провідними постатями серед них були письменники і поети І.Драч, Л.Костенко, М.Вінграновський, В.Симоненко, В.Стус, С.Гуцало, художники А.Горська, П.Заливаха, В.Кушнір, літературні критики І.Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк, діячі кінематографу С.Параджанов, Л.Осика та багато інших.

Виховане в умовах ідеологічної лібералізації, нове покоління інтелігенції викривало перекоси офіційної культури, сповідувало свободу самовираження, прагнуло до пошуку нових форм і стилів художньо-естетичного пізнання світу, вимагало гарантій вільного розвитку українського народу.

Все це не могло не викликати незадоволення з боку влади. Їх звинувачували у відході від „марксизму-ленінізму”, „космополітизмі”, обмежували їх творчу діяльність, а згодом перейшли до репресій проти них.

Однак частина нового покоління не зреклася своїх поглядів і пішла в опозицію до влади. Саме шістдесятники склали ядро дисидентського руху, учасники якого вимагали радикальних змін і стали провідниками національного відродження.

Вже з 1955 p. в Україні починається рух протесту проти режиму. Основні документи цього руху поширювалися самвидавом. Перший документ – „Відкритий лист до ООН”, що його передали в 1955 p. українські політичні в’язні мордовських таборів.

Молоде покоління українських інтелектуалів, насамперед письменників, своєю творчістю протестували проти пануючої задушливої атмосфери, боролися за українські культурні цінності, національну свободу й людську гідність. Члени українського правозахисного руху та громадянського опору виступали також в обороні інших народів, зокрема проти дискримінації євреїв, кримських татар. Окремою формою протесту були підпільні групи, які мали на меті домогтися не тільки демократичних прав, але й самостійності України.

Відомими стали тільки ті групи, які були розкриті органами безпеки, і над якими відбувався суд. Наприкінці 1950-х pp. у західних областях України виникло кілька нелегальних організацій: Об’єднана партія України, Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС) у порівнянні з іншими групами мала дещо ширшу основу. Створена в 1958 p. групою юристів під проводом Левка Лук’яненка, ця організація вперше у післявоєнній історії склала ґрунтовну програму, де йшла мова про легальну боротьбу за вихід України з СРСР. Україна „мала стати абсолютно ні від кого незалежною державою Спілка мала наміри перетворитися в партію, але перед її другим з’їздом було заарештовано ініціаторів, а саму організацію розгромлено Л.Лук’яненка було засуджено до смертної кари, яку пізніше було замінено п’тнадцятирічним ув’язненням.

Національно-культурні процеси переходили встановлені партією рамки лібералізації й на початку 60-х років почали переслідуватися. У 1962-1963 рр. „відлига” в національно-культурній сфері припинилася.

2.Е) Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації та демократизації суспільно-політичного життя:

- люди отримали можливість вільно висловлювати свої думки;

- відновилися демократичні норми діяльності КПРС (регулярне скликання з’їздів, пленумів, критика і самокритика в партії);

- зросла роль Рад – як в центрі, так і на місцях, але зберігалося верховенство партійних органів над державними;

- викрито злочинну діяльність Л.Берії в Україні, розпочалася реабілітація жертв масових репресій. У 1954-1956 рр. в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб. Проте з 1962 р. комісії по реабілітації припинили свою діяльність. Більше того, паралельно з реабілітацією жертв сталінських репресій відбувалися нові політичні репресії, вносилися зміни до законодавства, які збільшували можливості влади у їх проведенні. Зокрема, у кримінальний кодекс було введено статтю „антирадянська агітація та пропаганда”;

- розпочалася десталінізація (засудження культу особи Сталіна). Це зробив особисто М.Хрущов на ХХ з’їзді КПРС (лютий 1956 р.) у доповіді „Про культ особи і його наслідки”. Було взято курс на демократизацію суспільства. Але культ особи Сталіна не був розвінчаний до кінця: доповідь Хрущова не була опублікована, не були розкриті причини культу особи Сталіна, багато фактів замовчувалося.

Восени 1961 p. партія прийняла третю програму, яка проголошувала можливість побудови комунізму за 20 років, тобто до 1980 p. Відомим свого часу був лозунг, котрий оголосив Хрущов на партійному з’їзді: „Партія урочисто клянеться. Нинішнє покоління буде жити при комунізмі! ”. Програмою партії передбачалось широке запровадження громадських засад у всі сфери життя, проте багато з цього виявилось нежиттєздатним.

Хрущов здійснив ряд заходів в напрямку децентралізації і розширення прав союзних республік, в т.ч. й України:

- українці частіше висувалися на керівні посади в республіці. В 1953 р. першим секретарем ЦК КПУ було призначено українця О.Кириченка;

- розширились функції і підвищилась відповідальність КПУ;

- активізувалась діяльність України на міжнародній арені;

- внаслідок реформи управління економікою в 1957 р.. під контроль України перейшло 97 % заводів республіки проти 34 % в 1953 р..

Але всі ці заходи відбувалися під суворим контролем центру, до якого згодом повернулися його командні функції.

Отже, реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними. Вони не торкались основ тоталітарного режиму, залишалася монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя. Повної демократизації суспільства не відбулося.

Важливими були соціальні програми М.С.Хрущова:

- пенсійна реформа 1956 р. підвищила середній розмір пенсій за віком більше ніж у 2 рази, по інвалідності – у 1, 5 рази. Виплачувались пенсії колгоспникам;

- зросли асигнування на охорону здоров’я, скасовувалася плата за навчання;

- збільшилися капіталовкладення в житлове будівництво, яке зводилося небаченими темпами;

- тривалість робочого дня скоротилась до 7 год., запроваджувався п’ятиденний робочий тиждень.

Отже, реформи М.Хрущова мали багато позитивних моментів, але внаслідок їх половинчатості і непослідовності кардинальних змін в економіці не відбулося. Проведена в 1961 р. грошова реформа негативно позначилася на життєвому рівні населення, призвела до зростання цін. Після посухи 1963 р. виникла продовольча криза, населення було поставлене на межу голоду, вводились картки на хліб.

Значення хрущовських реформ. Реформи М. Хрущова мали як позитивні, так і негативні результати. 3 одного боку, 50-ті pp., особливо їхня друга половина, виявилися найбільш успішними за довгі роки в розвитку народного господарства як радянської України зокрема, так і СРСР у цілому. Реформи дали поштовх виходові країни з кризи. Відбулася деяка децентралізація управління народним господарством, регіонам було надано обмежену господарську самостійність. Україна почала проводити більш самостійну економічну політику. Поліпшилася кооперація та поділ праці в регіонах, покращилися умови праці трудящих, зросли доходи населення, підвищився рівень його життя.

Значно зміцнився промисловий потенціал УРСР. У 1959 р. в Кременчуці вийшов із заводу перший самоскид «КРАЗ». Дав свою першу продукцію Новокриворізький гірничозбагачувальний комбінат, у Новомосковську (Дніпропетровська область) - найбільший у Європі цех з виробництва електрозварних труб. У 1960 р. в Україні було запущено перший атомний реактор, у Кривому Розі задута найбільша у світі доменна піч «Криворізька-Комсомольська». Але цього ж часу були споруджені гігантські підприємства хімічної нафтопереробної промисловості, які своїми величезними і постійно зростаючими відходами різко погіршили екологічне становище в Україні. Наприкінці 50-х pp. середньорічний темп приросту національного доходу СРСР збільшився до 9%. Але вже на початок 60-х pp. ці показники зменшилися до 4, 4%.

3 другого боку, реформи М Хрущова не торкалися політичної сфери (тоталітарного режиму, основ командно-адміністративної системи, зберігалася монополія компартії на владу). Унаслідок половинчастості і непослідовності реформ в економіці кардинальних змін не відбулося. У промисловості реформи обмежилися реорганізацію управління. У реформуванні народного господарства перевага віддавалася розвитку важкої промисловості, куди направлялася більшість коштів державного бюджету, а легка і харчова промисловість розвивалися за залишковим принципом. Послабшали господарські зв'язки між окремими регіонами. Реформування в економічній, суспільно-політичній, соціальній сферах відбувалося непослідовно, хвилеподібно, а інколи навіть авантюрно. Народне господарство продовжувало розвиватися екстенсивним шляхом.

 

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.039 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал