Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Адміністративно-правовий статус окремих державних органів






У межах другої групи державних органів мають бути виокремлені ті з них, які, формально не визначені як органи виконавчої влади, все ж таки за спрямованістю своїх функцій і повноважень вочевидь тяжіють саме до сфери державного управління. Це насамперед Рахункова палата, Національний банк, Рада національної безпеки і оборони, Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим.

Решта органів розглядуваної групи набагато менше пов'язана за характером своєї діяльності із здійсненням виконавчої влади, а ще меншою мірою може бути віднесена до сфери державного управління.

1. Серед найближчих до гілки виконавчої влади органів як досить прикметний приклад наведемо ознаки адміністративно-правового статусу Національного банку і Ради національної безпеки і оборони.

Національний банк України є особливим органом державного управління. Його юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації визначаються Конституцією України, Законом України «Про Національний банк України»2, іншими законами України. Він підзвітний Президенту України та Верховній Раді в межах їх конституційних повноважень.

Національний банк видає нормативно-правові акти, які є обов'язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб.

До важливих функцій Національного банку належить державне регулювання діяльності банків (здійснюється як безпосередньо, так і через створений ним орган банківського нагляду); зберігання та управління державними цінними паперами й іншими цінностями; управління у сфері валютних операцій (видача та відкликання ліцензій, здійснення планових і позапланових перевірок, застосовування заходів відповідальності до банків, юридичних та фізичних осіб (резидентів та нерезидентів) за порушення правил валютного регулювання і валютного контролю).

Національний банк є суб'єктом розгляду справ про адміністративні правопорушення. Він розглядає справи, пов'язані з порушенням банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку, здійсненням ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, порушенням порядку подання фінансової звітності та ведення бухгалтерського обліку при ліквідації юридичної особи.

Рада національної безпеки і оборони України (далі Рада) — орган при Президентові України. Як самостійне структурне утворення, вона передбачена ст. 107 Конституції України. Відповідно до неї Рада є суб'єктом державно-управлінського впливу на органи виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Формами такого впливу з боку Ради визначені координація діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки й оборони і контроль за їх діяльністю у зазначеній сфері.

Головою Ради є Президент України. За Конституцією України до її складу входять Прем'єр-міністр, Міністр оборони, Голова Служби безпеки, Міністр внутрішніх справ, Міністр закордонних справ. Відповідно до Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України» її членами можуть бути керівники інших центральних органів виконавчої влади.

Компетенція Ради у мирний час і в умовах воєнного, надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій різна.

У мирний час Рада розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання щодо визначення стратегічних національних інтересів України, концептуальних підходів та напрямів забезпечення національної безпеки і оборони у політичній, економічній, соціальній, воєнній, науково-технологічній, екологічній, інформаційній та інших сферах; здійснює поточний контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, подає Президентові України відповідні висновки та пропозиції; ініціює розробку нормативних актів та документів з питань національної безпеки і оборони, узагальнює практику їх застосування та результати перевірок їх виконання.

В умовах воєнного, надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій компетенція Ради значно розширюється. Вона додатково координує і контролює переведення центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також економіки країни на роботу у відповідному режимі; координує і контролює діяльність органів місцевого самоврядування в межах наданих повноважень під час введення воєнного чи надзвичайного стану; координує та контролює діяльність органів виконавчої влади щодо відбиття збройної агресії, організації захисту населення та забезпечення його життєдіяльності, охорони життя, здоров'я, конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян, підтримання громадського порядку в умовах воєнного та надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

2. Нарешті як до прикладу державних органів, котрі не мають підстав бути віднесені до сфери державного управління, звернемося до адміністративно-правового статусу Центральної виборчої комісії.

Центральна виборча комісія (далі Комісія) є постійно діючим, незалежним, колегіальним державним органом1, який забезпечує організацію підготовки і проведення виборів Президента України, народних депутатів України, а також всеукраїнських референдумів. Члени Комісії, керівник та інші посадові особи секретаріату Комісії є державними службовцями.

Комісія здійснює консультативно-методичне забезпечення виборів до місцевих рад, сільських, селищних, міських голів і проведення місцевих референдумів та очолює систему виборчих комісій, які утворюються для підготовки і проведення зазначених виборів та всеукраїнського референдуму.

Ознаками Центральної виборчої комісії як суб'єкта адміністративного права є наявність у неї низки повноважень владно-розпорядчого характеру. Так, її рішення підлягають обов'язковому розгляду і виконанню організаціями і посадовими особами, яких вони стосуються, у строки, встановлені Комісією. На зазначені організації і посадових осіб покладено обов'язок повідомити Комісію про результати розгляду її рішень і вжиті заходи. Невиконання, неналежне, несвоєчасне виконання рішень Комісії, вимог її посадових осіб тягне за собою юридичну відповідальність, встановлену законами України.

Комісія має право заслуховувати повідомлення центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань, пов'язаних з підготовкою та проведенням виборів. Вона розглядає звернення, заяви і скарги щодо рішень, дій або бездіяльності окружних та дільничних виборчих комісій, приймає по них рішення.

Комісія формує кошторис, розподіляє кошти, що виділяються з Державного бюджету України на фінансове забезпечення підготовки та проведення виборів і всеукраїнського референдуму, діяльності окружних, дільничних виборчих комісій, комісій з всеукраїнського референдуму, контролює правильне та цільове використання зазначених коштів, залучає до проведення перевірок працівників Міністерства фінансів України та органів Державної податкової служби України. Вона встановлює порядок використання коштів на проведення виборів Президента України і розподіляє їх по виборчих комісіях та відповідних радах, сприяє забезпеченню виборчих комісій приміщеннями, транспортом, зв'язком, розглядає інші питання матеріально-технічного забезпечення виборів.

§ 2. Адміністративно-правовий статус органів місцевого самоврядування

Місцеве самоврядування в Україні конституційно визначено як право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення, котре здійснюється нею як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи (ст. 140 Конституції України).

Право та здатність територіальної громади (далі громади) щодо вирішення цих питань, що вперше встановлено Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р. (далі Закон про місцеве самоврядування), означають:

0 по-перше, конституційне визнання та гарантування місцевого самоврядування в країні;

0 по-друге, гарантовану державою здатність місцевого самоврядування в результаті власних дій одержувати права та нести обов'язки;

0 по-третє, самостійно вирішувати, які права та обов'язки здійснювати громадою або її органами (тобто органами місцевого самоврядування), а які — доручити або делегувати іншим органам, організаціям, установам.

Залежно від характеру, змісту, суб'єктного складу суспільних відносин, які виникають при реалізації право- та дієздатності громади, вона або органи місцевого самоврядування одержують відповідний статус, закріплений нормами різних галузей права — конституційного, адміністративного, цивільного, земельного, екологічного, фінансового або окремої комплексної галузі права — муніципального.

Правове становище органів місцевого самоуправління як суб'єктів адміністративного права характеризується їх адміністративно-правовим статусом. Це означає, що органи місцевого самоврядування мають визначену нормами адміністративного права компетенціюпредмети відання, права і обов'язки (повноваження), несуть відповідальність за дії або бездіяльність в межах власної чи делегованої компетенції, виконують публічні, виконавчо-розпорядчі, дозвільно-реєстраційні, контрольні функції, беруть участь в адміністративних правовідносинах регулятивного чи охоронного характеру.

Як відомо, предметами відання органів місцевого самоуправління є, за Законом про місцеве самоврядування, питання місцевого значення.

Передусім адміністративна правосуб'єктність виявляється у органів місцевого самоврядування при здійсненні функцій, які виконуються на підставі делегованих їм повноважень. Про це йдеться в п. 5 ст. З Всесвітньої декларації місцевого самоврядування, п. 5 ст. 4 Європейської хартії про місцеве самоврядування та має відображення в Конституції України (частина 3 ст. 143), законах України про місцеве самоврядування та про місцеві державні адміністрації.

Конституція України передбачає можливість надання органам місцевого самоврядування повноважень органів виконавчої влади (частина третя ст. 143) та делегування повноважень районних і обласних рад місцевим державним адміністраціям (частина четверта ст. 118). Закон про місцеве самоврядування містить перелік вісімдесяти таких повноважень і близько сімдесяти — власних щодо органів місцевого самоврядування.

Отже, окремою групою повноважень органів місцевого самоврядування як суб'єктів адміністративного права є їх власні повноваження, завдяки яким ці органи виконують свої завдання і функції. Серед цих повноважень виокремлюються наступні.

Дозвільно-реєстраційні повноваження. Органи місцевого самоврядування надають дозвіл (та скасовують його), зокрема, на спеціальне використання природних ресурсів районного або обласного значення, на спорудження об'єктів містобудування, на розміщення реклами, їм надано право, наприклад, реєстрації об'єднань співвласників багатоквартирних будинків, житлово-будівельних і гаражних кооперативів.

Важливі функції органи місцевого самоврядування виконують, коли здійснюють розпорядчі повноваження щодо будь-яких суб'єктів на відповідній території. Зокрема, адміністративна правосуб'єктність органів місцевого самоврядування зв'язана з підпорядкованістю, коли складаються субординаційні відносини, наприклад, між органами місцевого самоврядування та підприємствами, організаціями та установами комунальної власності або відносини з координації. Прикладом може бути координація органами місцевого самоврядування діяльності суб'єктів містобудування щодо комплексної забудови населених пунктів, затвердження місцевих містобудівельних програм, генеральних планів населених пунктів (ст. 12 Закону України «Про основи містобудування»).

До змісту адміністративно-правового статусу органів місцевого самоврядування слід віднести повноваження щодо: планів і програм будівництва та реконструкції об'єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, визнані пам'ятками природи, історії або культури, які охороняються законом; підготовки пропозицій про передачу або продаж у комунальну власність підприємств, організацій, установ, що належать до інших форм власності; участі у підготовці загальнодержавних і регіональних програм охорони довкілля.

Місцеве самоврядування передбачає здійснення контролю. Внутрішній контроль органів місцевого самоврядування повинен регулюватися законодавством про місцеве самоврядування (муніципальним правом). Зовнішній контроль має адміністративно-правову природу незалежно від галузевого законодавства.

Так, органи місцевого самоврядування здійснюють контроль за місцевими адміністраціями у частині повноважень, делегованих їм радами, а також у виконанні рішень рад з цих питань щодо стану благоустрою виробничих територій, організації озеленення, охорони насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян, діяльності стоянок автомобільного транспорту і т. ін.

Поряд з конкретними правами адміністративно-правовий характер мають і обов'язки органів місцевого самоврядування. Зокрема, загальним обов'язком органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб є обов'язок діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина 2 ст. 19 Конституції України, ст. 24.3. Закону про місцеве самоврядування).

Певні обов'язки встановлюються поточним законодавством та статутами територіальних громад. Так, Закон про місцеве самоврядування передбачає обов'язок органів і посадових осіб діяти в інтересах територіальної громади, поєднуючи їх з інтересами держави, звітувати територіальній громаді про свою діяльність, управляти об'єктами комунальної власності так, щоб не «ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування», не «зменшувати обсяг та не погіршувати умови надання послуг населенню» та ін.

Адміністративно-правовий статус органів місцевого самоврядування гарантується державою, охороняється державними органами, які можуть вжити заходів щодо захисту прав органів місцевого самоврядування, наприклад, при зверненні цих органів до Кабінету Міністрів, Президента України.

§ 3. Адміністративно-правовий статус службовців державних органів і органів місцевого самоврядування

У Законі України «Про державну службу» від 16.12.1993 р. (ст. 1) державні службовці визначаються як особи, що займають посади в держених органах та їх апараті і мають відповідні службові повноваження. Структура будь-якого органу складається із взаємозв'язаних посад, що визначають службове місце і становище учасників управлінських відносин. Посада є первиною клітинкою, вихідною організаційно-структурною одиницею державного органу.

Організаційно-правова форма органу держави залежить від формально визначеного змісту його діяльності, і таке формальне визначення можливе тільки через закріплення за конкретними посадами в органі певних прав і обов'язків, тобто їх правового статусу. Саме тому діє правило: не посада підбирається під конкретну особу, а людина за своїми діловими, професійними, адміністративними і моральними якостями — під відповідну посаду. Хоча ефективність реалізації закріплених за даною посадою повноважень прямо залежить від якостей того, хто обіймає цю посаду.

Отже, повноваження державних службовців визначаються цілями і завданнями управлінської діяльності, залежать від призначення органу, його місця у системі управління, а в кінцевому підсумку — від адміністративно-правового статусу посади, яку обіймає службовець.

Відтак адміністративно-правовий статус службовців державних органів безпосередньо відображає закріплений як у законодавчих актах, так і в інших правових документах — положеннях, статутах, рішеннях тощо — статус відповідних посад в органах виконавчої влади та апараті інших державних органів.

Прийнято виділяти статус:

а) допоміжного (технічного) персоналу;

б) спеціалістів;

в) посадових осіб;

г) представників адміністративної влади.

Діяльність допоміжного персоналу пов'язана з виконанням матеріально-технічних дій (операцій), які не тягнуть за собою юридичних наслідків, але мають велике значення в управлінській практиці, оскільки в процесі такої діяльності готуються умови для здійснення юридично значущих дій. До складу допоміжного персоналу входять: секретарі, діловоди, архіваріуси, лаборанти, стенографісти та ін. Як правило, вони не визнаються державними службовцями.

До спеціалістів належать службовці, які мають професійні знання в окремих галузях і здійснюють професійну діяльність. їх посади не пов'язані з керівною діяльністю і не породжують юридичних наслідків. Лише в окремих випадках їх дії можуть створювати юридичні наслідки (наприклад, викладач Української Академії державного управління при Президентові України приймає іспити і виставляє оцінку).

До посадових осіб належать ті службовці, на яких покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій. їх дії, пов'язані з виконанням цих функцій, завжди спричиняють юридичні наслідки, оскільки створюють юридичні акти, які здатні породжувати, змінювати, припиняти конкретні юридичні відносини.

До представників адміністративної влади належать службовці, чиї дії поширюються на осіб, що їм не підпорядковані (працівники міліції, державних інспекцій, державної контрольно-ревізійної служби та ін.). Вони наділені правом застосовувати адміністративний примус, а деякі з них — і адміністративні стягнення за вчинені адміністративні правопорушення. При виконанні службових повноважень вони майже завжди є посадовими особами.

Адміністративно-правовий статус службовців органів місцевого самоврядування визначений у Законі України «Про службу в органах місцевого самоврядування».

Органи місцевого самоврядування не входять до кола державних органів. Про це свідчить і порядок їх створення, і відсутність підлеглості один одному, і встановлений порядок матеріально-фінансового забезпечення, проходження служби в цих організаціях тощо.

Водночас якщо проаналізувати їх адміністративно-правовий статус, завдання, функції, взаємовідносини з державними органами, то можна говорити про особливий статус цих утворень громадян, який значною мірою наближається до статусу державних органів, передусім місцевих державних адміністрацій. У зв'язку з цим слід навести ознаки, що свідчать про зазначену близькість.

- Обласні та районні ради як органи місцевого самоврядування представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, затверджують програми соціально-економічного і культурного розвитку відповідних областей, районів та контролюють їх виконання. Виконання ж державних і регіональних програм згідно зі ст. 119 Конституції України забезпечують місцеві державні адміністрації.

- Аналіз закріплених у чинних законах завдань і функцій органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій дає змогу зробити висновок, що по шістнадцяти позиціях вони збігаються повністю, а по дванадцяти — частково.

- Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади, здійснення яких фінансується державою у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передання органам місцевого самоврядування відповідних об'єктів державної власності.

- Органи місцевого самоврядування наділені правом делегування місцевим державним адміністраціям окремих своїх повноважень, і навпаки.

- Держава фінансово підтримує місцеве самоврядування, бере участь у формуванні доходної частини бюджетів місцевого самоврядування. Якщо витрати органів місцевого самоврядування виникли внаслідок рішень органів державної влади, то вони компенсуються державою.

- 3 питань здійснення органами місцевого самоврядування повноважень органів виконавчої влади вони підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.

- До прийняття Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» на службовців органів місцевого самоврядування поширювались положення Закону України «Про державну службу». Служба в органах місцевого самоврядування не є державною, але вона не може прирівнюватися і до служби в недержавній сфері, а саме — в об'єднаннях громадян — з огляду на те, що у держави зовсім інші стосунки з місцевим самоврядуванням, ніж з об'єднаннями громадян. Достатньо констатувати факт, що на рівні Закону України врегульовано правовий статус службовців органів місцевого самоврядування, чого не зроблено щодо жодного з громадських об'єднань, що діють відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян».

Отже, служба в органах місцевого самоврядування має розглядатися як самостійний вид публічної служби. Вона не повинна ототожнюватись як з державною (незважаючи на те, що категорії і ранги службовців органів місцевого самоврядування встановлені за зразком для державних службовців), так і зі службою в недержавній сфері — об'єднаннях громадян.

 

§ 4. Об'єднання громадян та їх адміністративно-правовий статус


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.012 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал