Мультикультуралізм

Яким чином, отже, універсум Капіталу відноситься до форми Нації-Держави у нашу епоху глобального капіталізму? Напевне, це відношення найкраще описати як «авто-колонізацію»: за безпосереднього мультинаціонального функціонування Капіталу ми більше не маємо до діла зі стандартною опозицією між метрополією і колонізованими країнами; глобальна компанія розриває пуповину зі своєю материнською нацією і розглядає країну свого походження як всього лиш ще одну територію, яку потрібно колонізувати. Саме це і не дає спокою багатьом патріотично зорієнтованим правим популістам, від Лє Пена до Бучанана: той факт, що нові мультинаціональні компанії ставляться до місцевого французького або американського населення точнісінько так само, як до населення Мексики, Бразилії або Тайваню. Чиє у цьому само-референційному повороті своєрідна поетична справедливість? Сьогоднішній глобальний капіталізм є, знову ж таки, своєрідним «запереченням заперечення», після національного капіталізму і його міжнародної/колоніальної фази. На початку (в ідеалі, звісно ж) ми маємо капіталізм, обмежений кордонами Нації-Держави, з міжнародною торгівлею, яка його супроводжує (обмін між суверенними Націями-Державами); після цього слідує відношення колонізації, у яких колонізуюча держава підкорює і експлуатує (економічно, політично, культурно) колонізовану країну; кінцевим пунктом цього процесу є парадокс колонізації, коли залишаються виключно колонії, але немає колонізуючих країн – колонізуючою силою більше є не Нація-Держава, а безпосередньо сама глобальна компанію. У товготерміновій перспективі ми всі не лише носитимемо футболки Banana Republic, але й житимемо у бананових республіках.

І, звісно ж, ідеальною формою ідеології цього глобального капіталізму є мультикультуралізм, позиція, яка, зі своєрідного порожнього глобального становища, трактує кожну локальну культуру так, як колонізатор трактує колонізовані народи – як «місцевих», чиї звичаї варто уважно вивчати і «поважати». Іншими словами, відношення між традиційним імперіалістичним колоніалізмом і глобальним капіталізмом само-колонізації є точнісінько таким самим як відношення між західним культурним імперіалізмом і мультикультуралізмом: так само, як глобальний капіталізм містить парадокс колонізації без колонізуючої метрополії Нації-Держави, мульти-культуралізм містить зверхню євроцентричну дистанцію та/або повагу до локальних культур без закорінення у власній окремій культурі. Іншими словами, мультикультуралізм є зреченою, оберненою, само-референційною формою расизму, «расизму з дистанцією» - він «поважає» ідентичність «Іншого», розглядаючи Іншого як закриту з власної волі, «автентичну» спільноту, до якої він, мультикультураліст, зберігає дистанцію завдяки своїй привілейованій універсальній позиції. Мультикультуралізм – це расизм, який випорожнює свою позицію від будь-якого позитивного змісту (мультикультураліст – це не прямий расист, він не протиставляє Іншому особливі цінності власної культури), однак зберігає цю позицію як привілейовану порожню точку універсальності, з якої він може належно оцінити (позитивно и негативно) інші особливі культури – повага мультикультураліста до специфічності Іншого є самою формою встановлення власної вищості.

Як на рахунок радше очевидного контр-аргументу, що нейтральність мультикультураліста є фальшивою, оскільки його позиція у мовчазний спосіб упревілейовує євроцентричний зміст? Саме міркування правильне, але через помилкову причину. Специфічне культурне тло або коріння, яке завжди підтримує універсальну мультикультуралістську позицію, є не його «істиною», схованою за маскою універсальності – «мультикультуралістський універсалізм є насправді євроцентристським» - а радше навпаки: пляма часткового коріння є фантазматичним екраном, який приховує той факт, що суб’єкт вже є цілком і повністю «позбавленим коріння», що його істиною позицією є порожнеча універсальності. Дозвольте згадати мені тут мій власний парафраз одного дотепу де Квінсі про нехитре мистецтво вбивства: скільки людей розпочали з безневинної групової оргії і закінчили спільною вечерею у китайському ресторані! (21) Вся суть цього парафразу полягає в тому, щоб перевернути навспак стандартні відносини між поверхнею-відмовкою і невизнаним бажанням: інколи найважче визнати видимість за те, чим вона і видається – ми уявляємо фантазматичні сценарії, щоб приховати її «глибшим значенням». Цілком може бути, що моїм «істинним бажанням», яке проглядається у моїй відмові від спільної вечері в китайському ресторані – це моє зачарованість фантазією про групову оргію, але головне те, що ця фантазія, яка структурує моє бажання, є сама по собі лише захистом від мого «орального» потягу, що наполягає з абсолютною безвідмовністю…

Тут ми знаходимо прямий еквівалент прикладу, наведеного Даріеном Лідером, про чоловіка в ресторані з його дівчиною, який, питаючи офіціанта на рахунок столика, сказав: «Спальну для двох, будь-ласка!» замість «Столик для двох, будь-ласка!». Потрібно повернути навспак стандартне фройдіанське трактування («Звісно, він вже думав про ніч сексу, яку він планував після вечері!»: таке втручання підспудної сексуальної фантазії є, радше, ширмою, яка слугує захистом від орального потягу, що важить для нього більше за секс. (22) У своєму аналізі французької революції 1848 року (у його «Класовій боротьбі у Франції), Маркс навів схожий приклад такого подвійного обману: Партія Порядку, яка взяла владу після Революції, публічно підтримувала Республіку, але таємно вірила у Реставрацію – вони використовували кожну можливість, щоб висміяти республіканські ритуали і всіма способами дати зрозуміти «що їм справді лежить до серця» (23) Парадокс, однак, полягав у тому, що істина їхньої діяльності крилася у зовнішній формі, з якої вони приватно насміхались і яку зневажали: ця республіканська форма не була простою видимістю, під якою нуртувало роялістське бажання. Радше навпаки – їхня таємна прив’язаність до Роялізму дала їм можливість виконати їхню історичну функцію встановлення буржуазної республіканської законності і порядку. Сам Маркс не раз згадував, як члени Партії Порядку неймовірно насолоджувались власними роялістськими «обмовками», направленими проти Республіки – наприклад, називаючи Францію королівством під час парламентських дебатів: ці обмовки артикулювали їхні фантазматичні ілюзії, що слугували ширмою, даючи їм можливість залишатись сліпими до тої соціальної реальності, яка поставала перед їхніми очима.