Репертуар театрів: жанрова своєрідність. Драматурги. Оскар Уайльд народився у 1854 році в Дубліні, столиці Ірландії, в сім’ї, де все було прийняте любов’ю до науки і мистецтв

ОСКАР УАЙЛЬД народився у 1854 році в Дубліні, столиці Ірландії, в сім’ї, де все було прийняте любов’ю до науки і мистецтв. Його батька, сера Уїльяма, знали не тільки як відомого хірурга-офтальмолога, а і як археолога-аматора, знавця кельтського фольклору й письменника. Леді Уайльд, мати Оскара, теж була письменницею, активно боролася за свободу Ірландії. Коли йому виповнилося 10 років, перед ним розчинилися двері найпрестижніших навчальних закладів Великобританії: відвідував коледж у Дубліні, згодом Оксфорд. Завдяки своїм непересічним здібностям одержував стипендії і премії. 1875 р. Уайльд подорожував Італією, а наступного року (разом з професором Мехаффі, відомим вченим і президентом Академії наук Ірландії) – Грецією. Його вчителями в Оксфорді були видатні мислителі й письменники. Тут він захопився естетськими ідеями. 1878 р. Уайльд блискуче закінчив Оксфорд, здобувши почесну премію Ньюдігейта за поему «Равенна». Уже протягом перших років після закінчення університету Уайльд мав стійку репутацію лідера естетів і справжнього денді. Його можна було зустріти на прогулянці з квіткою соняшника. Він був неперевершеним майстром парадоксів і дотепів, які повторювали у світських салонах.

Усі п’єси Уайльда написані на початку 1890-х: «Віяло леді Уіндермир» (1892), «Жінка, не варто уваги» (1893), «Свята блудниця, чи Жінка, обсипана коштовностями» (1893), «Ідеальний чоловік» (1895), «Як важливо бути серйозним» (1895) — і відразу поставлені на лондонській сцені. Вони користувалися великим успіхом; критики писали, що Уайльд пожвавив англійське театральне життя, продовжив драматургічні традиції Шерідана. Однак з часом стало зрозуміло, що ці п’єси навряд чи можна назвати простими «комедіям звичаїв. Нині саме Уайльда, поруч із Шоу, справедливо вважають основоположником інтелектуального театру.

У 1890-і практично вся творчість Уайльда супроводжувалася скандалами. Перший виник при появі «Портрету Доріана Грея», коли широке обговорення роману звелося до звинувачень автора в аморальності. Далі, в 1893, англійська цензура заборонила постановку драми «Саломея», написаної французькою мовою для Сари Бернар. Тут обвинувачення а аморальності були серйозніші, адже в декадентську стилістику був переведений біблійний сюжет. Сценічна історія «Саломеї» почалася лише на початку XX ст., з розквітом символізму: у 1903 її поставив знаменитий німецький режисер Макс Рейнхарт; в 1905 Рихард Штраус написав за її мотивам оперу. Але головний скандал, який зруйнував не тільки драматургічну кар’єру, але й життя відбувся в 1895, після прем’єри останньої комедії драматурга. Уайльд, захищаючись від суспільного звинувачення в гомосексуалізмі, подав у суд на маркіза Квінсберрі, батька свого близького друга Альфреда Дугласа. Однак Дуглас, який фактично розлучив Уайльда з родиною і фактично був у нього на розкішному утриманні протягом трьох років, на суді виступив свідком обвинувачення. Уайльда засудили за аморальність до ув’язнення. Назви його п’єс зникли з афіш театрів. Єдиним колегою Уайльда, який клопотався про його помилування, став Шоу. За два роки у в’язниці Уайльд написав прозову сповідь «De Profundis» («З глибини») і поему «Баллада Редингської вязниці». Більше він нічого не писав. Взявши ім’я Себастьяна Мельмота, Уайльд їде у Францію, де живе в злиднях, самотній і невідомий. Помер Оскар Уайльд 30 листопада 1900 від гострого менінгіту, викликаного вушною інфекцією, в бідному готелі.

***

БЕРНАРД ШОУ (1856-1950). На межі XIX-XX століть у світовій драмі почали з'являтися нові типи драматичних конфліктів. Принципово новим у розвитку театру було те, що головними, активними й драматичними учасниками сценічної дії стали ідеї, а не особисті взаємини героїв. Б. Шоу (Нобелівська премія - 1925 року) разом із Г.Ібсеном й А.Чеховим був " батьком" інтелектуальної драми, " драми ідей". Продовжуючи на новій основі традиції ібсенівського театру, Б. Шоу створив неповторно своєрідну драматургічну систему. Народився Б. Шоу 1856 року в Дубліні. Бунтівний характер юнака повставав проти мертвої і сухої системи шкільного навчання. За його словами, він " утік із класичної школи" саме тоді, коли йому " загрожували заняття Гомером". У 1871 році п'ятнадцятирічний Шоу починає працювати клерком. У 1876 році він переїздить до Англії. Але саме Ірландія, де всі соціальні, національні й релігійні суперечності епохи виявлялися особливо гостро, сформувала характер Шоу - одночасно бурхливий і глузливо-спокійний, що поєднував справедливість та уїдливий скептицизм. Наприкінці 70-х років Б. Шоу остаточно обирає шлях професійного літератора. Спочатку він створює романи, у 1880-ті роки працює літературним рецензентом, театральним оглядачем і музичним критиком у кількох газетах і журналах. Блискучі й оригінальні за викладом думок і парадоксальні за формою статті, підписані G.B.S., привертають увагу публіки.

Боротьба за нове суспільство була для Шоу невіддільною від боротьби за таку драму, яка могла б поставити перед глядачем нагальні питання сучасності. Нічого подібного на англійській сцені того часу не було: за винятком традиційних шекспірівських вистав, у репертуарі театрів переважали мелодраматичні та псевдоісторичні п'єси. Б.Шоу почав створення нової драматургічної системи з пропаганди творчості Г.Ібсена. У 1891 році побачила світ книга Шоу " Квінтесенція ібсенізму". Головну мету " ібсенізму" Шоу вбачає у викритті буржуазної моралі, в руйнуванні фальшивих ідеалів. Новаторство Ібсена в галузі драми виявляється, на думку Шоу, в наявності гострих конфліктів і розумних, тонких дискусій. Дискусія стає невід'ємною частиною сучасної драми.

У 1885 році Шоу створює свою першу п'єсу " Дома удівця ", з якої почалася " нова драма" в Англії. Потім з'явилися " Волокита " (1893) і " Професія місіс Воррен " (1893-1894), - цсі вони увійшли до циклу " Неприємних п'єс". У передмові до збірки " Неприємних п'єс" Шоу писав, що глядач " стикається в них із жахливими і потворними виявами суспільного устрою Англії". Різкий викривальний пафос вирізняє найвизначнішу п'єсу циклу - комедію " Професія місіс Воррен", злу сатиру на вікторіанську Англію. Як і Ібсен, Шоу виявляє глибоку невідповідність між видимістю й сутністю, зовнішньою респектабельністю і внутрішнім убозтвом своїх героїв. Загострюючи сценічну ситуацію до гротеску, він робить головною героїнею повію, яка зібрала капітал, займаючись своїм ганебним ремеслом. Намагаючись виправдати себе перед донькою, вихованою в абсолютному незнанні про джерела родинних прибутків, місіс Воррен малює їй страшну картину злиденного існування своєї сім'ї, що й підштовхнуло її до заняття проституцією. Але, як зізнається вона доньці, залишити свій прибутковий " промисел" і знехтувати законами суспільства, які виправдовують будь-які засоби досягнення багатства, місіс Воррен не може, тому що " любить наживати гроші".

Такими ж гостросатиричними були й твори наступного циклу - " Приємні п'єси": " Зброя і людина " (1894), " Кандида " (1894), " Обранець долі " (1895), " Поживемо - побачимо " (1895- 1896). " П'єси приємні", за словами драматурга, " менш торкаються злочинів суспільства", висвітлюючи в основному " його романтичні помилки та боротьбу окремих осіб із цими помилками". У 1901 році Шоу опублікував новий цикл " П'єси для пуритан". Пояснюючи в передмові смисл заголовка, Шоу підкреслював, що він не ханжа й не боїться зображати почуття, але він проти зведення усіх дій героїв лише до любовних мотивів. Якщо йти за цим принципом, стверджує драматург, " ніхто не може бути хоробрим, чи добрим, чи великодушним, якщо він ні в кого не закоханий". П'єса " Дім, де розбиваються серця " (1913-1917), закінчена наприкінці Першої світової війни, відкрила новий період творчості Шоу. Відповідальність за трагічні події сучасності Шоу поклав на англійську інтелігенцію, яка віддала долю Європи " під владу підступного невігластва і бездушної сили". На підтвердження цієї думки наприкінці п'єси виникає символічний образ корабля, що збився з курсу і пливе в невідомість з капітаном, який покинув свій капітанський місток, і командою, що байдуже очікує на страшну катастрофу. У підзаголовку Б. Шоу називає свою п'єсу " фантазією в російській манері на англійські теми", вказуючи, що зразками для нього були п'єси Л.Толстого і А.Чехова. Шоу має намір по-чехівськи досліджувати душі, " розбиті серця" мешканців загального Дому, які бездумно витрачають культурні багатства нації. У п'єсі " Візочок з яблуками " (1929) Шоу в гротескно-ексцентричній формі розкриває важливі особливості суспільно-політичної ситуації в Англії першої третини XX століття. У центрі п'єси - дискусія про політичну владу, яку провадять король Магнус і його кабінет міністрів. Демократично обрані міністри обстоюють конституційний принцип правління у країні, король - принцип нічим не обмеженої самодержавної влади. Гостро сатирична, пародійна дискусія дає змогу Шоу висловити своє ставлення до державних інститутів влади, демократії і парламентаризму, показати, хто ж насправді керує країною.

Згодом у парадоксальну манеру Б.Шоу потужним струменем вривається фантастика, яка стає природним прийомом художнього втілення дійсності письменником-сатириком (наприклад, у п'єсі " Гірко, але правда " (1931)). Парадокси служать серйозній меті: вони щохвилини примушують думку читача працювати, викликають почуття сумніву і недовіри до усього банального, загальноприйнятого, дотепно викривають стереотипи мислення і соціального життя, провокують читача до полеміки. Драматичний конфлікт виявляється в Шоу в гострому зіткненні фальшивих уявлень про життя, вигаданих ідеалів, створених суспільством для приховування правди, із справжнім розумінням життя. Такий конфлікт реалізується в напруженій ідейній суперечці, драматичній дискусії, яка перемежовується з дією. Обговоренню підлягало все - проблеми, характери та вчинки дійових осіб. Перший акт у драмах Шоу - це найчастіше підготовка до диспуту, який розгортається на повну силу й досягає кульмінації у другій чи третій дії. Дискусії, які ведуться у драмах, збагачуються новими доказами в передмовах - Шоу присвячує цілі сторінки аналізу нових наукових відкриттів, обговорює важливі гіпотези. Такий прийом - своєрідний заклик до того, щоб люди вчилися науково аналізувати відносини в суспільстві, стосунки в родині, проблеми виховання, освіти й навіть медицини.

Серед творів, написаних Б. Шоу до Першої світової війни, найширшої популярності набула комедія " Пігмаліон " (1912). Вихідною точкою для драматурга був античний міф про скульптора Пігмаліона, який створив статую морської богині Галатеї. Вражений красою власного витвору, Пігмаліон ублагав богиню кохання Афродіту вдихнути в Галатею живу душу. Статуя ожила і, перетворившись на прекрасну жінку, стала дружиною скульптора. Б.Шоу запропонував сучасний варіант прадавнього міфу: в центрі уваги письменника не всесильне кохання, а проблеми багатства особистості й можливості реалізації духовного й інтелектуального потенціалу людини. Професор фонетики Хіггінс, який у драмі Шоу виступає своєрідним Пігмаліоном, укладає парі з полковником Пікерінгом, що він проведе науковий експеримент - за кілька місяців навчить вуличну торговку квітами Елізу Дулітл правильній вимові і зробить так, щоб " її з успіхом могли прийняти за герцогиню". Експеримент Хіггінса дає блискучі результати. Еліза, яка знала лише лихо й злидні, в атмосфері поваги до її особистості виявляє надзвичайні здібності, розум, талант і почуття внутрішньої гідності. " Перетворення" Елізи, на думку Шоу, покликане заперечити думку про те, що соціальні бар'єри нездоланні: насправді вони лише заважають людям реалізувати закладені в них можливості. Шоу безмежно вірить у культуру, знання, які, за словами " прозрілого" Хіггінса, " знищують прірву, що відділяє клас від класу і душу від душі". Жанр п'єси-дискусії надає характеру пристрасної полеміки висловлюванням і вчинкам персонажів " Пігмаліона".