До української журналістики 6 страница

“мальовничої прози”), слід уважно поглянути на постать того, хто

висувається Р. Гонорським у її лідери, тобто самого М. Му равйова.

Михайло Микитович Муравйов (1757-1807) кваліфікується в су часних

літературознавчих дослідженнях як видатний представник російського

сентименталізму. Він був високоосвіченою людиною свого часу, був

призначений Катериною II вихователем її онуків, за царювання

Олександра І зайвав високі посади в міністерстві освіти. За жилтя був

маловідомий як письменник. Так сталося, що лише в 1810 році вийшло

перше зібрання творів цього автора, а в 1815 році книжка його прози

“Мешканець передмістя та Емілеві листи”. На тлі доволі бідної російської

прози 1810-х років М. Муравйов виявився доволі значною фігурою,

своєрідною і яскравою. Сучасний дослідник вважає, що " в творах

Муравйова найбільш яскраво втілився той “ідеал” вільної, " особистісної”

літератури, піднесеної над “звичаями”, який був привнесений " епохою

Карамзіна”. Таким чином, цей комплекс літературних уявлень виявлявся

по суті романтичним”46.

М. Муравйов правив за взірець для Р. Ґонорського. Тут відіграло роль

те, що його твори були актуалізовані недавньою появою. Але

* Кошелев В.А. Жуковский и Батюшков (К проблеме формирования литературных

представлений) // Жуковский и русская культура. - Л.. 1987. - С. 226.

Історія української журналістики XIX століття

найважливішими чинниками були якісні виміри художнього світу цього

автора. Написані у формі листів до друга або щоденникових записів твори

М. Муравйова пропонували суб'єктивний образ дійсності, виразно

позначений романтичним дискурсом. Російський роман гизм у той час

переживав добу зародження. Його головним представником був поет В.

Жуковський, а романтичної прози взагалі ще не існувало. Тому Р.

Гонорський. змальовуючи ідеал романтичної школи в російській прозі, і

дає їй назву ‘'муравйовської”.

Муравйовська школа, відзначає критик, підтримується людьми по-

справжньому відданими вивченню давнього й нового письменства, що

працюють на самоті, в тиші кабінетів. Вони при виданні своїх творів не

мають інших інтересів, окрім одного. -подобатися читачам і бути їм

корисними.

Тричі в різних контекстах Р. Ґонорський веде мову про літературне

навчання на класичних взірцях давнього й нового письменства. Ця

учнівська настанова й виявилася надзвичайно істотною, визначальною для

характеристики третьої шкчіли.

Це була перша типологія російського літературного процесу,

збудована на стильових засадах. Разом з тим стаття містила й естетичну

програму журналу " Украинский вестник”, адже інша назва для

“муравйовської школи” -" школа мальовничої прози”. Вірність її засадам і

була головним гаслом для художньої частини журналу.

У висновку до статті “Дещо про нашу мальовничу прозу і про

нинішній стан російської словесності взагалі” Р.Гонорський ще раз

підтверджував свою прихильність до культу навчання. " Французи, англійці

і німці, окрім італійської мови (...), мусили особливо займатися давніми

мовами, аби вдосконалити свої власні. У них не раніше почали з'являтися

гарні оригінальні твори, аніж у той час, коли вже майже всі давні автори

були перекладені їхніми мовами”(1816, № 12, с. 383).

Того ж самого критик прагну в і для своєї літератури, аби розв'язати

завдання збагачення російської мови за рахунок мови, з якої здійснювався

переклад. А тому у відділі красного письменства “Украинского вестннка”

переважали іноземні автори, перекладені місцевими діячами.

ІІІатобріан. Бланшард, Вінкельман. Бартелемі, Мармонтень, Жан

Поль -їхні твори заповнили сторінки журналу. За думкою Р. Гонорського,

це був найліпший спосіб, найкоротший шлях до становлення своєї власної

словесності. “Украинский вестник” друкував, власне, не самі твори світової

літератури (це було заскладне завдання для щойно відкритого журналу та

згуртованих навколо нього авторів), а уривки з них, які найбільше

відповідали взірцеві " мальовничої прози”, тобто уривки пейзажні, описові,

пов'язані переважно з передачею суб'єктивних вражень.

“Ми обирали кращі іноземні уривки, визнані тими націями, на мові

яких воші написані. -класичними. -пояснював Р. Ґонорський. -і з них

особливо брали картинні місця. Усякий, хто тільки має поняття про

наслідувальну гармонію, знає, що в зображенні природних рис мови

Михайлин І.Л.

особливо схожі між собою, а тому, перекладаючи ці уривки, ми

використовували всю можливу старанність -при збереженні властивостей

російської мови -зберегти всю гармонію оригіналів і з тим сприяти

приведенню нашої мови в кращі форми” (1816. № 12. с. 381).

Лютневий номер 1816 року містив, наприклад, такі уривки: “Аполлон

Бельведерський” (з Вінкельмана. переклав Р. Ґонорський), " Ніагарський

водоспад” (з Шатобріана, переклала Глафіра Шумлянська). " Буря й зміїна

печера в Перу” (з Мармонтеня, переклала Г. Ш., тобто, очевидно,

перекладачка й попереднього уривку). Панування перекладів було

традиційним для прозової частини журналу. Вони давали плідний матеріал

для вправ, експериментів, навчання, правили за плацдарм для реалізації

теоретичних ідей Р. Гонорського.

Молодий науковець з великою старанністю працював над предметом

своїх досліджень. “Тисяча книг перечитано, тисяча листків нагаісано”(1819.

№ 8, с. 250), -згадував Є. Філомафітський в некролозі про товариша. Він не

полишав своєї праці вже й тоді, коли перші її нариси були опубліковані.

“Останній час життя свого. -читаємо в некролозі, -він знову присвятив

обробці улюбленого предмета свого -гармонії слова. Рукопис лишився

закінченим, але, здається, коштував йому життя. В університеті йому було

доручено викладання статистики й географії; він переклав з німецької

“Статистику” Мейзеля. І ця праця так виснажила його здоров’я, що. за

запевненнями лікаря, ніякі засоби вже не могли повернути йому втрачених

тілесних сил: він помер 15 серпня від нервової гарячки, пробувши хворим

два тижні”(1819, № 8, с. 250-251).

Кончина Р. Гонорського була величезною втратою для журналу

“Украинский вестник”. Після його смерті виявилося, що саме він був

двигуном, генератором ідей для часопису, хоча в останній рік,

перевантажений викладацькою роботою в університеті, і відійшов від

безпосереднього редагування. Є. Філомафітський, що був гарним

організатором, але посереднім письменником, перебував якийсь час у

розгубленості. Він не друкував проспекту журналу на наступний 1820 рік,

хоча раніше такі повідомлення з'являлися регулярно в десятих числах

місячника. Нарешті, у дванадцятому числі така об’ява про продовження

видання на наступний рік була надрукована. Очевидно, харківські читачі

умовили редактора й далі видавати “Украинский вестник”. Але прийшов

січень 1820 року, а журнал не вийшов. Можна припустити, що Є.

Філомафітський просто не подужав його видавати наодинці, без могутньої

підтримки Р. Гонорського, найбільш енергійного й талановитого

співробітника часопису. Хоча є й інші думки про причини припинення

видання.

.Якщо ж зробити попередній висновок про історичне значення

“Украинского вестника”, то слід визнати найбільшим здобутком журналу

публікацію на його сторінках естетичних праць Р. Гонорського. Художня

політика часопису будувалася на його концепції “мальовничої прози”, яка

в свою чергу була реалізацією практичного боку теорії наслідувальної

Історія української журналістики XIX століття

гармонії слова. Естетичні ідеї Р Ґонорського стані вражаючим відкриттям

його гнучкого й дотепного розуму. були новим словом > тодішній науці,

набагато років випередили розвиток світової художньої думки4.

Художня література в журналі. Відділ " Красного письменства

будувався у відповідності з естетичною програмою Р. Гонорського. У

підрозділі прози редактори віддавали перевагу перекладним уривкам з

тодішніх західноєвропейських класиків, які задовольняли вимоги, що

висувалися до " мальовничої прози”, і могли сприяти піднесенню рівня

російських авторі та їхньому творчому навчанню.

Лише один місцевий письменник витримав конкуренцію із

зарубіжними авторитетами й був запрошений до участі в журналі самим Р

Ґонорськпм. Це був Іван Пилипович Вернет, чиї т вори гіочаїп ('являтися в

прозовому відділі часопису вже в 181 ь році (№ 7 “Валківське кладовище')

і відтоді вміщувалися майже в кожному числі до припинення видання. А

відтак, якщо говорити про здобутки журналу в галузі художньої

літератури, то слід звернутися до його особи.

Вернет (Yemet) Іван Пилипович (Верне Жан: бл. 1760. Монбейяр.

Франція не пізніше 1825. Харків) письменник, широко відомий у

Харкові 1810-1820-х років. Його ще називають журналістом, очевидно, на

тій підставі, що він друкував свої художні гворн в журналах. Насправді ж.

ніщо так не підходить до визначення сутності діяльності І Вернета. як

поняття " журналіст”. Його, швидше, годилося б називати " мандрівним

даком”. І справді, будучи уродженцем зовсім іншої землі іі вихованцем

іншої культури, він за способом жигтя дуже скидався на українських

мандрівних учителів, філософів і проповідників, яких чимало було в

тодішньому житті і з середовища яких вийшов і велетень Г. С коворода.

Незважаючи на своє походження. І. Вернет уподобав Слобожанщину як

другу батьківщину, почував себе тут вільно й невимушено, мав багатьох

друзів. Тут розквітнув його літературний талант.

Він закінчив Тюбінгенський колегіум, де його готували до пасторської

праці, ате неспокійний, мандрівний характер унеможливив д ія нього цей

вид діяльності. На початку 1780-х років, ще зовсім молодим чоловіком, він

з'явився в Росії, як і багато іноземців, що рушали сюди у пошуку заробітків.

Його наймають читцем до полководця О. Суворова як людит

високоосвічену й ерудовану. І. Вернет знав досконало чотири мови:

французьку, німецьку, латинську й російську. Міг. тримаючи перед очима

іноземний текст, чигати відразу імпровізований переклад російською

мовою.

Після того, як О. Суворов був усунутий від командування, І. Вернет

працював гувернантом у кількох родинах, а з викриттям у 1805 році

Новгород-Сіверської гімназії вчителював у ній. У 1816 році повернувся в

Див. повніше про це пр.: Михайлин І. Л. Теоретико-літературна концепція

Розумника Гонорського як естетична програма журналу " Украпнскнп вестник"

// Київська старовина. - 1998. - № 4. - С. 114 - 126.

*4

Михайлин І.Л.

Харків, де він жив і раніше в 1787-1805 роках. " S' цей час він і почав

співробітничати як автор в " Украинском вестнике ’.

Його твори зорієнтовані, з одного боку, на знамениту " Сентиментальну

подорож" Л. Стерна, з другого -на швейцарську філософсько-літературну

школу, лідером якої був Ж.-Ж. Ру ссо. Твори І. Вернета безсюжетні

етюди, де авторською волею з'єднані мальовничі картини дійсності,

спогади з пережитих літ і подій, філософські роздуми з їх приводу, цитати з

улюблених письменників. Це зразки ліричної прози, загрунтовані на

суб'єктивному погляді автора на світ, де сам автор виступає головним

образом, героєм і оповідачем твору, утримує чіпацький інтерес.

За довгі роки служби йому вдалося зібрати незначну суму грошей, на

проценти з якої він і жив у ті роки, коли займався літературною творчістю.

Він любив мандрувати, наслідуючи стиль життя Г. Сковороди. Мандрував

переважно пішки, -охоче розмовляючи з простими людьми, селянами,

чумаками. Його майно розміщалося в невеличкій валізі, де головну цінність

становили книжки Вергілія, Ґорація, Руссо, Стерна.

З Григорієм Сковородою він був особисто знайомий, глибоко шану вав

його, але сприймав критично. У 1817 році в № 4 “Украинский вестник”

вмістив дві статті про Г. Сковороду, автор першої -Густав Гесс де Кальве.

палкий прихильник філософа: автор другої - І. Вернет, його критик.

" Він був муж розумний і вчений, -характеризував І. Вернет Г. Сковороду,

-але норовистість, зайве самолюбство, що не терпіло ніякої суперечності.

сліпа покірливість, якої він вимагав від своїх слухачів (magister dixit),

затемнювали сяйво обдарувань його і зменшували користь, якої

суспільство могло б чекати від його здібностей. [...] І справді в небіжчика

Сковороди не вистачало ні поблажливості до чужих думок, ні терпіння,

такого необхідного для дослідження істини й освіти юнацтва. Смак його

був очищений, як це видно із залишених ним творів. Він був запальний і

пристрасний, занадто йшов за силою перших вражень, переходив від однієї

крайності до іншої; він любив і ненавидів без достатньої причини; і істина

в його устах, не будучи прикритою приємною заслоною скромності, поблажливості

й лагідності, ображала вішравлюваного і не досягала ніколи

мети, припущеної вчителем. Я

не знаю, як він устиг прищепити своїм учням

л аку прихильність до себе! Хіба що страхом, забобоном і силою звички? О,

чи немає таємного спонукання, від мене прихованого? Бо безкорисливість і

цілковите віддалення Сковороди від багатства не зробилося, скільки мені

відомо, спадщиною жодного з панегіристів цього безсрібника” (с. 121-122).

Ця безпрецедентна характеристика великого філософа завершу валася,

однак, відданням належного предметові мемуарів. “При всьому тому я

шаную Сковороду і відчу ваю в собі схильність насліду вати його в деяких

відношеннях. [.. ]-Я навмисне їздив із Мерчика в ссло Іванівку (Богодух. п.)

для відвідання могили, у якій спочивають тлінні останки незабутнього

Сковороди” (с. 124-125).

З лого, що нам вже відомо про І. Вернета. можна зробити такий

висновок: у його особі ми маємо своєрідного учня Сковороди, який.

Історія української журналістики XIX століття

приймаючи його вчення і спосіб життя, бачив, однак, і численні людські вали

свого вчителя. Багато думок, су голосних з ученням Г. Сковороди, розкидано

мимохідь у творах І. Вернета. Доведемо це. пославшись на нарис (есе?) із

симптоматичною назвою ' Ще декілька моїх спогадів" (1816. № 8; № 10).

" Зололо! золото! починає свої роздуми автор. Для придбання твого

орють, торгують, плавають по морях, мандрують, залишають рідних і

друзів, вчаться, пишуть книжки, турбуються, мучаться, не сплять [...] і

мріють при накопиченні скарбів про повернення райського житгя на

землю. Однак же, просте щастя не в грошах полягає, але в здоров'ї,

веселощах, спокої серій й сумління, у поміркованій насолоді благами,

якими нам дозволено користуватися на короткий час. Від багатства ж

завжди народжується розкіш: від розкоші пересиченість, нудьга,

жадібність і скнарість.[...] Шляхетна простота звичаїв і смаку прикрашає

життя, повертаючи нам блаженство днів молодості, пам'ять про які

солодка від того, що дні протікали в радості й невинності без бур і шалених

пристрастей своїх і чужих" (№ 10, с. 58-59).

Щоб дати уявлення про стиль і метод І. Вернета. скажемо, що ці

роздуми плавно переходять в описи: " У Таганрозі відмінно сподобалась

мені охайність будинків з галереями, чистота простих меблів " (№ 10. с. 59).

Це все навіть без абзацу. су цільним текстом з попередніми розду мами.

У розділі 'Історія харківської жу рналістики'' з у же цитованої монументальної

праці Д.І. Багалія та Д.ГІ. Міллера автори, вик.тавши подібність поглядів

і життя Г. Сковороди й І. Вернета. вважають все ж за потрібне наголосити

на їхній неподібності, а. можливо, й протилежності одне до одною.

“Ціла прірва. -писали вони. була між глибоким, оригінальним

самобутнім розумом Сковороди і легким, що уникав у сіляких труднощів,

розумом швейцарця Вернета. котрий міг бути тільки наслідувачем

великого " старчика Варсави” і при тому головним чином у зовнішніх

прийомах його проповідницького життя, наприклад, у мандруваннях.[...]

Проповідь Сковороди ставила перед собою докорінне завдання

розумового й морального переродження суспільства; Вернет же в своїх

бесідах і писаннях прагнув бути приємним співбесідником. [...] Лкого б

визначеного сюжету він не торкався, він завжди робив відсту пи в бік легких

філософських роздумів, літературних бесід, пройнятих риторикою й

почасти сентиментатьністю. Зрозуміло, що вплив подібних статей не міг

бути особливо значним. Це був. так би мовити, фейлетоніст свого часу, що

писав легким стилем, володів чисто французькою літературною освітою:

його читали: він був відомим і навіть популярним: його охоче запрошували

до себе, тим більше, що він потім публічно дякував своїм гостинним

господарям. Але цим справа і обмежу валася -особливо глибоко його

вплив не йшов’'48

(підкреслено авторами. І. М.). З цими авторитетними

оцінками н сьогодні не можна не погодил ись.

Баїалей Д. М.. Миллер Д. П. История города Харькова за 250 лет его

существования. - Т. 2. - С. 787.

Михайлин 1.Л.

V ^40 році в Москві вийшло зібрання творів І. Вернеш у двох

частинах під промовистою назвою " Мої дрібнички" (" Мои безделицы").

Невідомо. кому належить віднайдення заюловка. але сутність творчості

письменника він відбив добре. Невимушеність, ненав язливість. товариське

базікання без претензії на імперативність, ось що відзначає художній світ

слобідського прозаїка. Поруч з цим не можна не враховувати. що в особі І.

Вернем а все ж маємо відомого письменника свого часу, який займав у

літературі осібне, лише йому належне місце.

У віддій віршів " Украинского вестника” виступали з перекладами, а

дай й з власними творами Іван Срезневський. Євграф Філомафітський,

Павло Куницькин. Орест Сомов. Любов Кричевська та деякі інші автори,

їхні твори мало чим були ирикмегні на тлі тодішньої російської поезії.

Однак поступово давалася взнаки українська стихія, котра поставала з

природної о довкілля. \ якому жили й творили автори журналу.

Найкращі уявлення про інстинктивний (несвідомий) стан і рівень

українофільства може дати нарис " Переяслав” Олексія Льовшина (1797

1879). де містилися між іншими н такі думки:

" Тепер кілька слів про мову малоросійську.

Вона походить від давньої слов'янської: але змішана з німецькими,

латинськими й польськими перекрученими словами: від чого робиться

майже незрозумілою для великоросів. За багатством іноземних виразів і

особливих зворотів вона являє собою найвіддаленіше наріччя російської.

Вона хоча й не має правил, одначе ж деякі учені малоросіяни вживають

її в творах: перелицьована Енеїда найирекрасніше в цьому роді сл воріння

є тому доказом.

При всьому цьому до цього часу вона являє собою тільки мову народу.

Але якщо генії тутешнього краю звернуть на неї увагу свою і просвітять її,

обмеживши позитивними правилами граматики: тоді малоросіяни в славі

наукових творів своїх, може бути, змагатимуться з найосвіченішими

народами Є вропи.

Марна ця надія: бо нема до того спонукальних причин. Та й можливість

створити мову з наріччя, покинутого майже всіма освіченими корінними

жителями лутешнього краю, є ду же малою” (1816, № 10. с. 50-51).

Це вислоалювання взірцевий за своєю точністю й повнотою вираз

поглядів того часу. Тут і оголошення української мови наріччям, і

твердження про її уявну засміченість перекрученими іноземними словами -

такі думки могли виникнути тільки в необізнаної з українською мовою,

поверхової людини. Справді О.Льовшин -росіянин з походження,

уродженець Тульської губернії. Разом з тим навіть під його поглядом

засвідчуються величезні можливості цього нібито наріччя за умови

звернення до нього геніїв місцевого краю й пророкується пишна слава

українській культурі в майбутньому, хоча й тут же лунають запевнення, що

це майже неможлива річ. Запропонована О. Льовшиним концепція була

типовим набором ідей, які тривалий час пануватимуть у російській

суспільній свідомості стосовно української мови й можливості творення

Історія української журналістики XIX століття

нею повноцінної культу ри.

Незайве в цьому відношенні нагадати, що й російська мова в ті часи

була ще далекою від досконалості. Російська національна еліта у

спілкуванні віддавала перевагу французькій, своя ж російська здавалася

невиробленою. грубою, неотесаною, як декому і досі такою здається

українська мова, бо без знання й вживання навіть рідна мова сприймається

як чужа, попсована незвичними перекрученими словами.

З цього нарису О. Льовшина ентузіасти виносили думку про

необхідність опрацювання української мови й доведення її до вищого рівня

літературної, песимісти -упевнення в тому, що цього робити не слід, це

справа безперспективна.

Але за відсутності урядових заборон і адміністративних пересліду вань

спроби творення української літератури і журналістики (хоча б

альманахової") тривали в Харкові впродовж 1810-1840-х років. В

“Украпнском вестнике'’ вони розпочалися з появою в числі співробітників

П. Гулака-Артемовського.

Під його впливом починає змінюватися характер жу рналу.Якщо раніше

перевага віддавалася в перекладах західноєвропейським літературам, то

тепер часопис дедалі більше місця відводить перекладам з польської мови,

близької родички української й російської, мові колонізованого імперською

державою краю..Як повідомляв “Украинский вестник” (1819. № 3, с. 339). 80

чоловік кинулося вивчати польську мову під проводом досвідченого

викладача. Учні, друкуючи свої переклади в часописі, присвячували їх з

подякою шановному вчителеві (1819, № 5. с. 137).

У лютневому числі 1819 року журнал опублікував “Промову в день

відкриття кафедри польської мови при Імператорському Харківському

у ніверситеті”, виголошену лектором оної Петром Артемовським-Гулаком.

У своїй промові він доводив, що польська мова історично більш розвинена,

ніж російська, і що її вивчення призведе до вдосконалення цієї’ останньої.

Важливе значення мала висловлена лектором думка про потребу для

оволодіння польською мовою вивчати інші слов'янські мови. Перелічуючи

їх. він назвав і українську, як рівноправну серед інших, повноцінну, таку ж

мову (а не наріччя), як польська чи російська.

Та й чи могло бути інакше, коли вже в дванадцятому числі 1818 року

“Украинский вестник” опублікував першу добірку творів українською

мовою. Це були казка (відома нині як байка) “Пан та Собака”, вірш

“Супліка до Грицька К...и” і роз'яснення " Люди добрі, і ви, Панове

громада! ” -як читати український текст. Автором публікації був П. Гулак-

Артемовський.

Він ще двічі виступав в “Украпнском вестнике” з українськими

творами вже в 1819 році. У № 10 були надруковані байка ‘ Солопій та

Хівря. або Горох при дорозі” та " Писулька до того, котріш що Божого

місяця Українського гінця по всіх усюдах розсилає” (Український гінець -

так переклав поет назву часопису). А в № 11 з’явилися друком байки

" Тюхтій та Чванько” та “Дещо про Гараська”.

Михайлин 1.Л.

Продовження публікації українських творів свідчить про їх успіх у

читачів, про налаштованість публіки на позитивне ставлення до таких

поетичних спроб, а наявність серед віршів послання " Супліка до Г'рицька

К..и”. тобто до Григорія Квітки, свідчіпь про несамолність молодого

поета в його намаганні творити у країнську літературу, про наявність у

нього авторитетного однодумця й покровителя.

Твори П. Гулака-Артемовського були виконані в дусі котляревщини49.

тобто в бурлескно-травестійному стилі. Український автор нібито

орієнтувався на польського байкаря І. Красіцького, але. взявши з нього

мотиви невеличких творів " Пан і пес” та " Пан не вартий свого слуги”,

створив казку приблизно на двісті рядків (‘Пан та Собака”). Усі

опубліковані твори були пройняті у країнським національним колоритом,

відображали реалії українського національного життя, були написані

соковитою мовою з широким уживанням сталих словосполучень,

прислів'їв і приказок. Це був безперечний успіх і гідне продовження

української літератури. Тим-то ці твори й залишилися в її історії,

відтіснивши на другий план маловиразні російські вірші П. Гулака-

Артемовського.

Пу блікація українських творів і була найбільшим успіхом відділу поезії

" Украинского вестника”. Правдивим пророцтвом виявилася епіграма М.

Полевого, подана свого часу в " Московском телеграфе”:

Пускай в Зоиле сердце ноет.

Он Артемовскому вреда не принесет:

Рябко хвостом его прикроет

И в храм бессмертья унесет.

Відділ “Харківські записки” в ‘'Украинском вестнике” заповнювався

матеріалами на місцеві теми. Тут друкувалися протоколи засідань

Філотехнічного товариства, надані його керівником В. Н. Каразіним: звіти

про діяльність Харківського добродійного товариства; листування голови

попечительської ради Інституту шляхетних дівчат Г. Ф. Квітки з

імператрицею Марією Федорівною, яка погодилася бути покровігтелькою

цього навчального закладу; хроніка про перебування в Харкові осіб

царського дому й особисто імператора. З “Харківських записок”

дізнаємось про приїзд Олександра Першого до міста 17 вересня 1817 року,

його зустріч з професорами й чиновниками університету, відвідання

49 У новітній науці намітився новий погляд на це поняття, яке підноситься до

значення архетнпу української художньої свідомості. Див. пр.: Грабовнч

Григорій. Семантика котляревщини1// Сучасність. -1995. -№ 5. -С. 65 -73. Під

цим кутом зору вияви котляревщини знаходяться і в XX столітті, наприклад, у

вірші П. Тичини " Партія.веде". Не заперечуючи і проти такого витлумачення

цього терміну (й позначеного ним явища), мц.в даній праці вживаємо його в

традиційному значенні, запропонованому П. Кулішем, і локалізуємо творчістю

послідовників П. Котляревського, що експуатували його бурлескнотравестійну

стилістику, засновану на сміховій ментальності українців.

Історія української журналістики XIX століття