Напнувши на плечі здорову хустку, Марта вийшла з кімнати й сіла долі коло бутля. За Мартою вийшла друга матушка, так само запнута хусткою, за нею третя.

В кімнаті зосталась тільки благочинна та кілька молодих соромливих. Матушки посідали з батюшками навкруги бутля й підливали й собі в чай рому. Всім стало весело в нових позах. Почався гомін та жарти. В стаканах в батюшків вже давно не було й краплі чаю, а вони все підливали рому.

- Чи нема, господине, в вас часом горішків для наших матушок? - обізвався отець Мельхиседек. - Отамечки я нагледів в вас на лежанці добру миску з ласощами, та ще й не з простими, а турецькими. Мабуть, господине, ховаєте не для гостей, а од гостей…

Онися Степанівна подала Мельхиседекові через двері миску з горіхами. Матушки розхапали горіхи в одну мить; декотрі поховали по кишенях, щоб повезти дітям додому гостинця, однятого нібито на дорозі од зайця. Отець благочинний й собі простяг руку й вхопив жменю горіхів.

Марта вкинула в рот картоплину, розкусила й виплюнула; другі матушки натрапили на картоплю, але, розшолопавши, випльовували.

Які м'які горішки! Це, мабуть, загранишні, не прості - говорив отець Мельхиседек, прижмурюючи хитро очі.

А справді, якісь м'які та чудні на смак, - обізвався благочинний, котрий, не розібравши, вже з'їв картоплину, в певній надії, що то турецькі горіхи.

- Щось неначе чи гнилі горіхи, чи шолудиві, чи що. І лушпиння чогось м'яке, неначе картоп…

Марта викинула на долоню розкушену картоплину, принесла до світла, - на долоні й справді була картоплина.

Ой, картопля! Їй-богу, картопля! Що це за диво! Чи, може, в турків такі горіхи ростуть? - крикнула Марта.

Авжеж, в Турції не такі горіхи, як наші, - розпочав вчений благочинний.

Отець Мельхиседек хитро поглядав на матушок і мовчав. Друга матушка розкусила картоплину, принесла до світла, - на долоні лежала таки справжня картопля.

Та це таки справді картопля! Це нас хтось дурить! - крикнула вона, скоса поглядаючи на Мельхиседека.

Чи таки наша картопля, чи, може, турецька? А кете лишень дайте сюди, - я подивлюсь! - сказав Мельхиседек, роздивляючись на картоплю.

Чи ти ба, - яка маленька.

Та це ти, старий, мабуть, дуриш нас, накидав в горіхи нам картоплі! - крикнула Марта.

От і вгадала! Пішов би на старість уночі шукати картоплі. Це, мабуть, ти сама дуриш нас, - обізвався з поважною міною отець Мельхиседек. - Одначе призволяйтеся, матушки, на здоров'ячко, ще й у кишені наховайте та повезіть дітям на гостинець.

В світлиці піднявся сміх та гвалт. Матушки почали кидати на Мельхиседека горіхи й картоплю; на його голову посипалось насіння,

Накладім йому під подушку цих турецьких горіхів; нехай уночі сам поїсть, - говорила Марта, підкладаючи Мельхиседекові під подушку картоплю й горіхи.

Отець Мельхиседек з байдужною міною повикидав картоплю, а горіхи поїв. Гості спорожнили бутля, й на дні зосталось тільки рожеве листя. Онисія Степанівна винесла з кімнати барильце. Отець Харитін знов налив бутля. Рожевий лист заграв в горілці, неначе пурхнули з дна горобці.