Надзвичайно ретельний пошук

Рівно о 6: 00 будильник наробив шуму, але дзвонив він недовго, бо ні Дєд, ні я так і не зімкнули очей. «Іди піднімай єврея, - сказав Дєд, - а я буду ошиватися внизу». «А снідати?» - спитав я. «Ах, точно, - сказав він, - давай спочатку спустимося в ресторан і поснідаємо. А потім ти підеш будити єврея». «А він коли поснідає?» «Та в них у всіх стравах - м'ясо, і він буде почувати себе зайвим». «Та ти, Дєда, мудрий», - відповів я на це.

Ми були дуже пильними, коли залишали кімнату, шоб не наробити багато гармидеру. Ми ж не хотіли, шоб герой зрозумів, шо ми пішли їсти. Коли ми сіли собі в ресторані, Дєд сказав мені: «їж добре й багато, бо сьогодні цілий день будем на ногах, а чи будем шось їсти завтра, то хто його знає?» З такої оказії ми замовили три сніданки для нас двох і натовклися чималою купкою сардельок, які були просто класними. Коли ми закінчили, то купили в офіціантки жвачки, шоб герой не виявив, шо ми перекусили по запаху з рота. «Йди піднімай єврея, - сказав Дєд, - я з нетерпінням чекатиму вас у машині».

Я зрозумів, шо герой уже хвилюється, бо не встиг я постукати вдруге, як він відкрив двері. Він уже був одягнений і з одурінням в очах дивився на свою сідалищну сумку. «Семмі Дей-віс Молодший-Молодший зжер усі мої документи». «Це нереально», - одразу ж відповів я, хоча підозрював, шо це дуже навіть можливо. «Я поклав їх на столик, коли вкладався спати, а коли прокинувся вранці, то побачив, як собака їх дожовує. Ось усе, що я зумів у неї відняти». Він продемонстрував поцямканий паспорт і декілька шматків карт. «А фотографія!» - заверещав я. «Ні, з фото все о'кей. Я маю багато копій, а собака встиг зіпсувати лише кілька з них». «Так, мені дуже соромно». «Але що мене непокоїть найбільше, - сказав герой, - так це те, що коли я лягав спати, то пса в кімнаті не було». «Ну, наша псина просто страшно розумна…» «Так, очевидно», - сказав герой, просвердлюючи мене своїм поглядом, як рентгеном. «Може, вона така розумна, бо вона теж єврейка?» - «Ну, зостається тільки втішитися, що вона не добралася до моїх окулярів». - «Вона би не змогла з'їсти твої окуляри». - «Але вона змогла з'їсти мої ведійські права, мій студентський, кредитку, кілька цигарок і навіть добралася до грошей…» - «Так, але окуляри вона би не чіпала. Вона ж не звір якийсь».

«Ну добре, - сказав герой, - що як ми трохи поснідаємо?»

«Ш- шо?!» -«Сніданок», - сказав він, прикладаючи руки до свого живота. «А, ні, - сказав я, - зараз якраз час починати пошуки. Нам же треба шукати дуже уважно аж до самої темряви». - «Але ж зараз лише 6.30». - «Так, але 6.30 буде не завжди. От, поглянь, - я тицьнув йому на свій „Ролєкс" із Болгарії, - от уже 6.31. Губимо час». - «Ну, може, хоч що-небудь перекусимо?» - «Ш-шо?» - «Ну, крекер який-небудь. Я справді дуже голодний». - «Та ні, тут нема навіть мови. Я вважаю, шо краще…» - «Я думаю, що хвилину-дві ми ще маємо. Хм, у тебе якийсь дивний запах з рота». - «Ну добре, давай пий одне мокачіно в ресторані вистачить про це. Тільки давай швидко». Він ше почав шось там казати, але я поклав пальця собі на рота, шо означало: ЗАТКНИСЯ!!!

«Знов снідати?» - запитала офіціантка. «Вона бажає вам доброго ранку й питає, чи не хочете ви одне мокачіно?» - «О, так. І переклади їй, нехай принесе скибочку хліба або чогось іще такого». - «Він американець», - сказав я. «Та знаю, - сказала офіціантка, - я так і зрозуміла». - «Але м'яса він не їсть, так шо дайте йому одне мокачіно». - «Він м'яса не їсть?!» - «А… в нього понос», - збрехав я, бо не хотів ставити героя в незручну ситуацію. «Що ви їй сказали?» - «Я наказав їй не дуже розбавляти вашу каву». - «О, це добре, розбавлену каву я ненавиджу». - «Ну, так шо одне мокачіно і все, - сказав я офіціантці, яка була дуже красивою дівчиною з такими розкішними цицьками, шо я навіть таких ше в природі не зустрічав. «У нас нема мокачіно». - «Що вона сказала?» - «Ну, так дайте капучіно». - «І капучіно в нас теж нема». - «Так що вона каже?» - «Вона сказала, шо мокачіно сьогодні особливі, тому шо це ж кава». - «Перепрошую?» - «Ти б не хотіла піти сьогодні зі мною на одну класну дискотеку і поробити там декілька наелектризованих рухів тілом?» - спитав я офіціантку. «А американця з собою приведеш?» - вставила вона. Мене ніби хтось обпісяв! «Та він єврей!» - сказав я, хоча розумів, шо краще було того не казати і шо я роблю дуже погано. Проблема в тому, шо коли я так сказав, то мені стало ше гірше. «О, - відповіла офіціантка, - а я раніше справжніх євреїв і не бачила. А де ж його роги?» (Знаєш, Джонатан, тобі, звичайно, може здаватися, шо я вигадую, але вона дійсно так сказала. Ну в тебе ж, звичайно, рогів-то нема, так шо я сказав їй, шоб вона на себе спочатку глянула, а тобі швиденько принесла каву, а нашій псині дві сардельки, бо хто ж знає, чи доведеться їй сьогодні ше шось з'їсти.)

Коли дівчина принесла каву, герой відпив тільки трошки. «Смак просто жахливий», - тільки й сказав він. Це вже було занадто! Одне - шо він не їсть м'яса, друге - шо він примушує мого Дєда чекати і спати в машині, а тут ше і йому наша кава не подобається! «ТИ ЗАРАЗ ЖЕ ВИП'ЄШ КАВУ, АЖ ДОКИ Я НЕ ПОБАЧУ СВОЮ РОЖУ НА ДНІ ТВОЄЇ ЧАШКИ!» - верещати я зовсім не хотів, це вийшло спонтанно. «Але ж горнятко глиняне». - «А МЕНІ ВСЕ ОДНО!» Тоді він допив каву. «Міг би й не допивати», - буркнув я, бо відчував, шо між нами виростає Велика Китайська Стіна сраної недовіри. «Все о'кей, - відповів герой і поставив чашку на стіл, - кава була винятково смачною. Надзвичайно. Я прекрасно попоїв».

«Ш- шо?!» -«Можемо йти, куди скажете». Але ж я і матолок, - подумав я, - навіть гірше, просто макогін якийсь.

На те, шоб розбудити Дєда пішло декілька хвилин. Він зачинився в машині і підняв усі вікна. Я мусив добре стукати у вікно, шоб він прокинувся. Дивно, як воно витримало. Коли Дєд нарешті пробудився, то не розумів де він. «Анна?» «Ні, Дєда, - сказав я через вікно, - Саша». Він відвернувся зі стиду і знову закрив очі. «А я думав, шо то хтось другий». Він ударився головою об руль. «Нам треба їхати», - нагадав я через вікно. «Ей, Дєд, ну шо там?» Тоді він нарешті глибоко зітхнув і відкрив двері.

«Як нам їхати?» - спитав мене Дєд, бо я ж був на передньому сидінні, я завжди спереду, якшо тільки машина не мотоцикл, бо я ж не вмію на мотоциклі, але скоро буду. Герой розмістився ззаду, поряд із Семмі Дейвісом Молодшим-Молодшим, і вони почали займатися кожен своїми справами: герой гриз нігті на пальцях, а псина гризла свого хвоста. «Я не знаю, куди їхати», - сказав я. «Так запитай єврея», - наказав Дєд. Я так і зробив. «Не знаю», - відповів герой. «Він не знає». «Шо значить не знає? - запалився Дєд, - ми в машині, ми приготувалися їхати. Як же він може не знати?» Дєд розійшовся і налякав своїм гучним голосом псину, яка почала гавкати. ГАВ! Я запитав героя: «Шо значить, ти не знаєш, куди їхати?» - «Я розповів вам усе, що я знаю. Я думав, що хтось із вас є професійним і поінформованим гідом зі „Спадщини". Я ж заплатив, щоби мене супроводжував професійний гід». Тут Дєд натиснув на сигнал і машина загуділа. БІ-І! «Так у нас же Дєд професіонал», - видав я героєві. ГАВ! І це була чистісінька правда, хоча професіоналом Дєд був у водінні автомобіля, а не в пошуках втраченої історії. БІ-І! «Припини!» - сказав я Дєду. ГАВ! БІ-І! «Будь ласка, це стає нестерпним!» БІ-І! ГАВ! «Заткнися, - відповів мені Дєд, - і заткни цю суку. І єврей хай тоже заткнеться!» ГАВ! «Я вас прошу!» БІ-І! «А ви впевнені, що він професіонал?» «Та понятно», - сказав я. БІ-І! «Я ж вам не брешу». ГАВ! «Зроби ж шо-небудь», повернувся я до Дєда. БІ-І! «Та не це!» - крикнув я, втрачаючи контроль над собою. ГАВ! Дєд завів машину, оскільки був сертифікованим шофером. «Куди ми?» - одночасно спитали ми з героєм. «ЗАТКНІТЬСЯ!» - цього герою і перекладати не треба було.

Дєд поїхав на бензозаправку, яку ми бачили, коли під'їжджали до готелю вчора вночі. Ми здійснили зупинку перед бензозаправкою. До віконця підійшов мужчина. Він був витонченим, а в його очах хлюпався бензин. «Так», - сказав мужчина. «Нам потрібен Трохимбрід», пояснив йому Дєд. «Ми таким не заправляємо», - відповів мужчина. «Це таке місце. Нам треба його знайти». Заправник обернувся до інших чоловіків, які зібралися біля канторки і запитав: «У нас тут є який-небудь трохимбрід?» Всі чоловіки познизували плечима і продовжили свої балачки. «Прошу вибачити, - сказав заправник, - але весь трохимбрід у нас уже скінчився». «Та нє, - вліз тут я, - це назва місцевості, яку ми шукаємо. Ми пробуємо знайти дівчину, яка врятувала он його діда від нацистів». З цим я показав на героя. «Шо-шо?» - перепитав заправник. «Прошу?» - перепитав герой. «Заткнися», - стукнув мене Дєд. «У нас є карта», - випалив я чоловікові. «Дай сюда карту», - звернувся я до героя, і той поліз у свій чемодан. «Семмі Дейвіс з'їв усі карти». «Це неможливо», - автоматично відказав я, хоча дуже добре розумів, шо це якраз дуже навіть можливо. «Тоді скажи йому декілька назв міст і сіл, може, йому хоч шось видаватиметься знайомим». Заправник просунув свою голову в машину. Герой сказав: «Ковель, Ківерці, Сокирці». «Колки», - доповнив Дєд. «Ага-ага, - підтримав їх заправник, - всі ці назви я чув». «А можете показати нам дорогу?» - поцікавився я. «Ну, звичайно, - пожвавішав заправник, - всі вони дуже недалеко. Кілометрів по тридцять, не більше. Вам просто треба буде їхати прямо на північ по шосе, а потім - наліво через фермерські поля». «Але про Трохимбрід ви не чули?» - «Ану повторіть». - «Трохимбрід…» - «Нє, але багато міст зараз мають інші назви». - «Шарабан, - повернувся я до героя, - згадай, як ше називали той населений пункт». - «Соф'ювка». «А про Соф'ювку не чули?» - запитав я заправника. «Нє-а, - сказав той, - але це вже звучить ближче до того, шо я колись чув. Тут кругом повно сіл. Може, навіть дев'ять чи й більше. Наближаючись до них, ви зможете запитати у місцевих, і вони вас легко поінформують про те, шо ви шукаєте». (Зрозумій, Джонатан, цей заправник зовсім погано

говорив по-українськи. Це тільки в моєму викладі для твоєї повісті він розмовляє виключно гладенько. Але якшо тобі це потрібно, я сфальсифікую його примітивні конструкції назад.) Заправник накинув карту тих місць, куди нам належало їхати, на клаптеві паперу, який Дєд дістав з бардачка, куди я, як буду мати машину своєї мрії, складатиму презервативи супервеликих розмірів. (Не ці прості кондоми з пухирцями, щоб від них дівка балділа, бо вона й так буде… ти ж розумієш, про шо я.)

Довгенько Дєд і заправник дебатували над картою. «Будь ласка», - герой взяв і простягнув заправнику пачку «Мальборо». «Шо він, блін, робить?» - спитав Дєд. «Шо він, блін, робить?» - спитав заправник. «Шо ти, блін, робиш», - спитав я героя. «Це, думаю, допоможе, - сказав він, - я прочитав у своєму путівнику, що цей сорт цигарок тут важко дістати і що краще взяти їх із собою кільканадцять пачок, аби роздавати в таких випадках як чайові». - «Шо за чайові?» - «Ну це щось, що ти даєш комусь за його допомогу». - «Почекай, тобі ж сказали, шо за поїздку ти будеш розплачуватися валютою, га?» - «Ну так, але це того не стосується, - уточнив герой, - чайові - це плата за дрібні послуги, от, наприклад, коли тобі показують напрямок або для парковщиків». - «Парковщиків?» - «Він не їсть м'яса», - повідомив Дєд заправникові. «Та ви шо?!» - «Парковщик - це той, хто знаходить місце для твого автомобіля». Америка на кожному кроці доводить, шо вона глибша, ніж я думав.

Було вже приблизно 7.10, коли ми рушили далі. Всього за декілька хвилин ми надибали на шосе. Мушу вам сказати, шо день був прекрасний, збагачений сонячним промінням. «Хіба ж не гарно?» - спитав я героя. «Що саме?» - «Ну, день. Я кажу, шо гарний день». Тоді він опустив скло, шо було цілком можливо, бо ж Семмі Дейвіс Молодший-Молодший спав, і висунув голову у вікно. «Так, - сказав герой, - день і справді прекрасний». Я запишався, шо все вийшло так добре, і сказав про це Дєду, а Дєд теж усміхнувся, шо я подумав, шо й він запишався. «Проінструктуй його про Одесу, - рекомендував Дєд, - розкажи йому, як там красиво». - «В Одесі, - сказав я, обертаючись до героя, - ше красивіше, ніж навіть тут. Ніколи ти нічого подібного ше не бачив». - «Радий про це чути», - сказав герой і розкрив свого щоденника. «Він дуже хоче почути про Одесу», - сазав я Дєду, оскільки бажав, шоби він теж полюбив героя. «Скажи йому, шо пісок на наших пляжах м'якший, ніж жіноче волосся, а вода така сама, як поцілунок всередині жіночого рота». - «Пісок у нас, як поцілунок жіночого рота». - «Скажи йому, - наполягав Дєд, - шо Одеса - це найліпше місце у світі, де можна завести любов і займатися сім'єю». Тут я переклав усе дослівно. «Одеса, - сказав я, - це найкраще місце у світі, де можна завести любов і займатися сім'єю». «А ви коли-небудь закохувалися?» - запитав мене герой, і це було таке дивне запитання, шо я відразу ж спитав його самого: - «А ти?» - «Не знаю», - сказав він. «От так і я», - відповів я. «Колись я майже закохався». - «Ага». - «Майже-майже, начебто вже дійсно покохав». - «Начебто?» -«Так, але щоб точно, то ніколи». - «Ага». - «Можливо, мені потрібно поїхати до Одеси, - знову сказав герой, - напевне, туди би було більше сенсу поїхати, ніж шукати Трохимбрід». Ми обидва засміялися. «Шо він там каже?» - запитав Дєд, я йому переклав, і він теж посміявся. Все це було дуже навіть гарно. «Покажи карту», - сказав Дєд. Він дивився на неї і їхав, так шо я, якшо чесно, знову засумнівався, шо він сліпий.

Шосе ми скоро минули. Дєд повернув мені карту: «Ми проїдем ше кілометрів з дванадцять, і там когось спитаємо про Трохимбрід». - «Це мудро», - сказав я. Звучить дивно, але я ніколи не говорив з Дєдом так, шоб це не звучало дивно. «Так, я знаю, шо це мудро», - сказав він. «Та я поняв, шо це мудро». - «А можна мені ше раз глянути на Августину?» - запитав я героя. (Тут я маю зізнатися, шо бажав подивитися на неї з того самого моменту, коли герой показав картку вперше. Але я соромився йому зізнатися.) «Звичайно», - сказав герой і витяг свою сідалишну сумку. Там у нього було багато копій фото і він простягнув мені одну штуку, ніби гральну карту: «Будь ласка».

Я милувався фото, а він - прекрасним днем. В Августини було дуже гарне волосся. Таке ніжне волосся. Мені навіть не треба було його торкатися, шоб це зрозуміти. А очі в неї були блакитні. Фото, звичайно, було чорно-біле, але я просто був упевнений, шо очі в неї блакитні. «Погляньте на он ті поля, - герой показував пальцями кудись вдалину, - вони такі зелені!» Я переклав це Дєду, а той сказав: «Розкажи йому, шо наша земля для сільського господарства просто найліпша». - «Дєд каже, шоб я переклав тобі, шо наша земля найкраща для сільського господарства». - «І скажи йому, шо коли нацисти прийшли, то багато тут всього напаскудили, а до того земля була ше ліпшою. Вони бомбили її з літаків і їздили по ній на танках». - «Але зараз вона вже не виглядає сплюндрованою». - «Після війни все відновили, але до того все було по-іншому». - «Дєд, а ти шо тут був до війни?» - «Погляньте, - сказав герой зі свого заднього сидіння, - он там люди працюють на полі в самій спідній білизні». Я спитав Дєда про це. «Ну це нормально, - сказав Дєд, - зранку знаєш яка жара. Така спека, шо ніхто про лахи не думає». Я переклав це герою. Він уже списав багатенько сторінок у своєму щоденнику. Я прагнув продовжити розмову про те, чи був тут Дєд до війни, але по всьому було видно, шо ця тема закрита. Тут герой знову сказав: «Більшість із цих людей дуже старі. Он ті жінки мають, напевне, по шістдесят-сімдесят років». Про це я теж запитав Дєда, бо так само не розумів, який у цьому сенс. «У цьому є смисл, - сказав Дєд, - якшо ти робиш у селі, то спину гнеш на полях, поки можеш робити. Твій пра-дєд так і вмер на полі». - «А прабабка теж трудилася на полях?» - «Ага, вона робила біля нього, коли він умер». - «Що він говорить?» - встряв знову герой і знову перебив Дєда, а коли знову хотів вернутися до розмови, то ше раз побачив, як Дєд демонструє, шо тема закрита.

До того я ніколи не чув, шоб Дєд розповідав про своїх батьків, а я ж дуже хотів про них знати. Шо ж вони робили під час війни? Кого вони врятували? Але я розумів, шо добрим тоном буде зараз помовчати. Коли Дєд захоче, то сам почне говорити, а до того часу мені треба зануритися в тишу. Тоді я зайнявся тим, чим займався герой - втупився у вікно. Не знаю, сіль-ки часу минуло, але напевно багато. «Красиво, правда?» - спитав я, не повертаючи голови. «Так». Наступних кілька хвилин ми нічого не говорили, тільки роздивлялися поля. «Було би добре вже запитати когось про цей Трохимбрід, - сказав Дєд, - думаю, шо ми від нього кілометрів за десять, не більше».

Він зупинив машину на краю дороги, хоча було досить важко визначити, де кінчається дорога і де починється узбіччя. «Йди когось спитай, - сказав Дєд, - і єврея тоже з собою забирай». - «Ати шо не йдеш?» - запитав я. «Нє-а», - сказав він. «Ну, прошу тебе». - «Не». - «Йдемо», - звернувся я до героя. «Куди?» Я показав на бригаду чоловіків, які курили в полі. «Ви хочете, щоби я пішов з вами?» - «Звичайно», - сказав я, бо я хотів, шоб герой був задія-ний у кожній дрібниці нашої подорожі. Але якщо чесно, то йти до мужиків у полі мені теж було страшнувато. Я ніколи не спілкувався з людьми такого типу, бідними сільськими трудівниками, а також із простими людьми в Одесі. Я ж розмовляю російсько-українським суржиком, а вони - тільки по-українськи; і хоч російська й українска на слух дуже навіть подібні, люди, які розмовляють тільки українською, часто ненавидять тих, шо розмовляють російсько-українським суржиком, бо ті, шо говорять суржиком, частіше всього міські й відчувають себе вищими за тих, шо говорять тільки по-українськи і як правило живуть у селах. Ми так думаємо, бо ми вище, ніж вони, але то вже інша історія.

Я сказав герою, шоб він мовчав, бо деколи люди, які говорять тільки українською і які ненавидять людей, шо розмовляють російсько-українським суржиком, ненавидять заодно й тих, шо говорять по-англійськи. З цих же міркувань я взяв з нами Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого, хоча псина не розмовляла ні українською, ні російсько-українським суржиком, ні по-англійськи. АВ! «Чому? - запитав герой, - чому ж це? Чому я не можу розмовляти?» - «Деякі люди дуже засмучуються, коли чують англійську. Ми швидше настріляємо потрібної інформації, якшо ти триматимеш рот на замку». - «Прошу?» - «Заткнися». - «Ні, яке слово ви щойно сказали?» - «Яке?» - «Ну оце, шо починається з наст…» Я відчув гордість, оскільки знав англійське слово, яке герой-американець не знав. «Настріляти - це значить отримати, дістати, набути, отримати і одержати. А тепер заткнися, пуц».

«Я про таке ніколи не чув», - сказав один із чоловіків з самокруткою в кутику рота. «І я так само», - сказав другий і вони повернулися до нас спинами. «Дякую», - сказав я. Тут герой штовхнув мене ліктем під бік. Він намагався шось сказати без слів. «Та шо таке?!» - прошептав я. «Соф'ювка», - сказав він беззвучно, хоча правду сказати, то так і не треба було. Не треба, бо чоловіки все одно більше на нас жодної уваги не звертали. «Ага, так», - знову я звернувся до чоловіків. Вони на мене навіть не глянули. «Той населений пункт ше називали Соф'ювка. Може, знаєте?» - «Ми ніколи про нього не чули», - сказав один із них, навіть не питаючи про це в других. Він кинув цигарку на землю. Я покрутив головою, шоб показати герою, шо вони нічого не знають. «А може, ви бачили цю жінку», - сказав герой, витягаючи з сумки фото Августини. «Ану поклади назад!» - зашипів я. «Та шо вам тут треба?» - спитав ше один з мужиків і теж кинув свою цигарку на землю. «Що він сказав?» - спитав герой. «Ми шукаємо Трохимбрід», - сповістив я чоловікам, хоча відчував у горлі здоровенний ґудз. «Я вже тобі сказав, шо такого села тут нема». «Перестаньте до нас лізти», - сказав ше один з них. «Може, хочете „Мальборо"?» - запитав я, бо більше нічого мені в голову не йшло. «Забирайтеся звідси, - сказав один з мужиків, - давайте назад у Київ». «Я з Одеси», - сказав я, і на шо вони злобно розреготалися. «Тоді забирайся в Одесу». - «Вони можуть нам допомогти? - запитав герой, - вони що-небудь знають?» - «Ідем», - я взяв його за руку, і ми пішли до машини. Я був просто капітально приниженим. «Семмі Дейвіс Молодший-Молодший, пішли!» Але псина не рушила з місця, хоча мужики, які курили, намагалися її відігнати. Залишався тільки один засіб. «Біллі Джин мені не коханка, вона тільки любить мене». Так приниження з просто капітального стало капітальним.

«Якого ти, блін, почав говорити англійською?! - спитав я героя, - я ж тобі наказував по-англійськи ні слова, хіба ні?» - «Так». - «Ну так нашо ж ти розмовляв?» - «Ну, я не знаю». - «Ти не знаєш?! Хіба я просив тебе готувати сніданок?» «Перепрошую?» - «Чи я просив тебе вигадувати новий тип колеса?» - «Я не…» - «Не, я попросив тебе тільки одну річ, а ти все перетворив у катастрофу! Та ти виглядав просто по-дурному!» - «Я лише думав, що це допоможе». - «Но це не помогло. Навпаки, ти дуже розсердив тих мужиків!» - «Тільки своєю англійською?» - «Я ж наказував тобі мовчати, а ти почав говорити. Ти ж міг усе зіпсувавти». - «Пробачте, але я просто подумав про фотографію». - «Думати буду я, а ти будеш мовчати!» - «Мені дуже шкода». - «Це мені шкода! Мені жаль, шо я взяв тебе з собою в цю подорож».

Я був дуже розлючений тим, як ті мужики зі мною розмовляли, і я навіть не хотів розказувати про це Дєду, бо знав, шо це його теж принизить. Але якшо хочете знати, чого я йому нічого не сказав, то це тому, шо спочатку мені довелося його розбудити. «Дєд, - сказав я, тарбаючи його за руку, - Дєда, то я, Саша». - «Я задумався», - сказав Дєд, чим мене дуже здивував. Це так дивно думати, шо хтось із твоїх батьків чи прабатьків дозволяє собі мріяти. Якшо вони мріють, то значить, коли тебе нема, вони думають про зовсім інші речі, про речі, які тебе зовсім не стосуються. Далі, якшо вони мріють, то значить, і сни у них є, а це вже взагалі занадто і нікуди не вписується. «Вони не знають, де Трохимбрід». - «Ну добре, тоді залазьте в машину, - сказав Дєд і потер руками очі, - ми поїдем далі і знайдем того, хто знає».

Ми ше питали багатьох людей, хоча по правді сказати, всі вони говорили з нами точнісінько так само. «Йдіть геть», - заволав на нас один старий. «А чого зараз?» - спитала одна жінка в жовтій сукні. Ніхто із них не знав, де Трохимбрід, і ніколи про нього не чув, але всі страшенно сердилися, коли я до них звертався, або просто мовчали. Дєд хотів мені помогти, але не бажав виходити з машини. Далі ми рухалися якимись другорядними дорогами, на яких не було жодних вказівників. Будівлі траплялися рідко, а людей то й зовсім не було. «Я прожив тут весь час, - сказав один дід, шо сидів під деревом, - але я скажу вам, що міста із назвою Трохимбрід не існує». Другий старий, шо супроводжував корову по заболоченій дорозі теж сказав: «Думаю, вам краще припинити пошуки. Ви однаково нічого не знайдете». Героєві я про все це нічого не сказав. Напевно, це тому, шо я по суті своїй хороша людина. А може, якраз навпаки, тому шо я - поганий. Замість правди я казав йому, шо кожна людина, яку ми перепиняли, радила нам їхати далі і шо там далі можна буде спитати когось, хто знає. Ми мали їхати, поки не знайдемо Трохимбрід і поки не виявимо Августину. Гак ми і просувалися, їхали вперед, бо загубили дорогу і не знали, шо ше можна зробити. Машині було нелегко, оскільки всі дороги були І камінням і у вибоїнах. «Не засмучуйся, - намагався я підбадьорити героя, - ми точно шось знайдемо, якшо будемо рухатися далі. Я просто впевнений, шо ми знайдемо Трохимбрід, а потім уже й Августину. Все буде в шоколаді!»

Була вже середина дня. Я спитав Дєда: «Шо ж ми будемо робити? Ми вже і так їдемо уйму часу, а навіть не наблизилися до місця, як і багато годин тому». - «Я не знаю», - сказав Дєд. «Ти втомився?» - спитав я. «Не». - «А може, ти голодний?» - «Не». Ми їхали все далі й далі, намотуючи коло за колом. Часто машина застрягала, і тоді мені з героєм доводилося вилізати, шоб вона стала легшою. «Так, це нелегко», - сказав герой. «Ну так», - відзивався я. «Але я думаю, що потрібно продовжувати їхати, оскільки люди радили нам так робити». Я спостерігав, як він і далі все записував до свого щоденника. Чим менше ми бачили, ти більше він писав. Ми проїхали через численні населені пункти, про які говорив заправник. Ковель. Сокирці. Ківерці. Людей майже не було, а кого й зустрічали, ті не могли нам допомогти. «Йдіть геть». - «Ніякого Трохимброда тут немає». - «Я не знаю, про що ви кажете». - «Та ви заблудилися». Здавалося, шо ми потрапили не в ту країну, чи не в те століття, чи шо Трохимбрід вивітрився, а разом з ним і пам'ять про нього.

Ми проїжджали тими самими дорогами, якими вже їхали, і бачили ті самі місця, які вже бачили, і ні я, ні Дєд не хотіли, шоб герой це помітив. Пам'ятаю, ше коли я був пацаном, Батя бувало штовхне мене, а потім каже: «Не болить? Не болить». І чим більше він так казав, тим справді менше боліло. Я вірив йому, бо з одного боку він був мій Батько, а з іншого - я теж

не хотів, шоб мені боліло. Те саме я і робив з героєм, поки ми продовжували наш вояж. Я ніби постійно нашіптував йому: «Ми знайдемо її. Ми знайдемо її». Я обманював його, але був певен, шо він бажає, шоб його обманювали. Так шо ми і далі намотували круги по болотистих дорогах.

«Бон», - сказав Дєд, вказуючи на чоловіка, який сидів на сходах невеличкого будиночка. До цього ми взагалі майже не бачили людей. Чи ми вже тут були? Чи ми вже зверталися до нього з безуспішними запитаннями? Дєд спинив машину. «Йди давай». - «А ти не підеш?» - спитав я. «Йди!» Оскільки я не знайшов шо сказати, то сказав «о'кей», і оскільки не знав, шо ше робити, то вистрибнув з машини. «І ти виходь», - сказав я героєві. Але відповіді не почув.

«Та виходь», - сказав я і розвернувся до задньої дверки. Герой мирно дрихнув, як і Семмі Дейвіс Молодший-Молодший біля нього. У моєму мозку виникла ідея, шо будити нікого з них не треба. Тоді я взяв із собою копію фото Августини й обережно, шоб не розбудити сплячих, зачинив дверцята машини.

Будиночок був складений з ялинових брусів, але вже валився сам собою. З чотирьох вікон одне було розбите. Коли я підійшов ближче, то зрозумів, шо на сходах сидить жінка. Вона була дуже стара й лущила кукурудзу. Біля неї довкола лежав розкиданий одяг. Я розумів, шо він сохне, але він був так дивно порозкиданий, шо здавалося, шо в нього загорнуті невидимі мертві тіла. Я припустив, шо в будиночку, напевне, живе багато людей, оскільки довкола старої лежав чистий чоловічий, жіночий і дитячий одяг, і навіть одяг для грудних дітей. «Спокійно, - сказав я, коли був ше досить далеко, а сказав я так, шоб не перелякати її, - у мене є до вас запитання». На жінці були біла спідниця й білий халат, але вони були брудними й зовсім у плямах. З чого я припустив, шо жінка бідна. Всі мешканці малих міст були бідними, але ця була бідна по-особливому. Це було зрозуміло і за її згорбленістю, і за тим, якою убогою була вся її власність. Це, мабуть, дуже невигідно, думав я, утримувати стільки людей, скільки вона утримує в цьому будиночку. А ше я вирішив, шо коли я розбагатію в Америці, то надішлю цій жінці трохи валюти.

Коли я почав наближатися, вона усміхнулася мені, і я побачив, шо у неї нема жодного зуба, її волосся було зовсім білим, шкіра - вся у бурих крапочках, а очі - блакитні. Від жінки у ній залишилося дуже мало, і ше я помітив, шо вона дуже тендітна, здавалося, шо її можна раз-сипати одним порухом пальця. Коли я підходив, то почув, як вона бубонить. (Це ж називається бубоніти, так?) «Спокійно, - знову сказав я, - набридати не буду». - «А хіба може щось докучати в такий гарний день?» - «Так, він справді гарний». - «Так», - сказала вона. - А ти звідки?» - спитала жінка. Це мене знітило. Я трохи подумав і вирішив сказати правду: «Одеса». Вона поклала один качан кукурудзи і взяла другий. «Ніколи не була в Одесі», - сказала жінка, відкинула волосся, яке спадало їй на чоло, і заклала його за вухо. Тільки в цей момент я усвідомив, шо волосся в неї такої ж довжини, як і вона сама. «Вам би треба було туда поїхати», - сказав я. «Так, звичайно. Звичайно, я маю туди поїхати. Є ще багато чого, що я повинна зробити». - «І є ше багато чого, шо вам робити не треба», - я хотів, шоб вона заспокоїлася, і мені це вдалося. Вона розсміялася: «Та ти добрий хлопець». - «А ви чули коли-небудь про таке місто Трохимбрід? - запитав я. - Мені сказали, шо десь тут можна про нього дізнатися». Вона поклала качан на коліна і витріщилася на мене. «Не хочу вам набридати, - знову почав я, - тільки скажіть, чи ви не чули коли-небудь про Трохимбрід?» - «Ні», - сказала вона і знову взялася до своїх качанів. «А про місто Соф'ювку ви теж не чули?» - «І про це не чула». - «Вибачте, шо забрав у вас час, - сказав я, - гарного вам дня». Вона подарувала мені сумну усмішку, подібну до того випадку, коли мураха в кільці Янкеля сховав голову між лапок - я ж розумію, шо це символ, але символ чого, так і не догнав.

Я почув, шо вона знову почала бубоніти, і повернувся, шоби піти геть. Шо ж я скажу герою, якшо він уже не спить? А шо я скажу Дєду? Скільки ми ше зможемо протриматися, поки прийде час здаватися? Я відчував, шо увесь тягар відповідальності лягає на мене. Як і з Ба-тьою, можна собі багато раз сказати «не болить», а потім воно заболить ше більше, ніж мало би боліти. Тебе несподівано охоплює відчуття, шо ти чуєш біль, шо я впевнений ше гірше, ніж відчуття болю саме по собі. Брехня похитувалася переді мною в повітрі, як якісь фрукти. Шо ж зірвати для героя? А шо подарувати Дєду? А шо собі лишити? А шо для Ігорчика? А потім я пригадав, шо я ж прихопив із собою фото Августини, і хоча я не знав тоді, шо на мене найшло, але я зрозумів, шо я мушу це зробити, і я повернувся і показав фото жінці.

«Ви бачили когось із цієї фотокартки?» Вона дивилася на фото якийсь час, а потім сказала: «Ні».

Не знаю нашо, але я знову спитав: «Ви бачили когось із цієї фотокартки?» «Ні», - знову відповіла вона, тільки її друге «ні» звучало не як повторюване папугою, а це було зовсім інше «ні».

«Ви бачили когось із цього фото?» - допитувався я і підніс фото дуже близько до її очей, як це робив Дєд.

«Ні», - сказала вона знову, але вже якимось третім «ні».

Я передав фото в її руки. «Ви бачили когось із цієї фотографії?» «Ні», - знову сказала вона, але я почув у її відповіді наполегливість. Домагайся. Запитай мене ще раз. І я запитав.

«Ви бачили когось із цієї фотографії?» Вона втерла великими пальцями на руці своє обличчя, ніби бажала його витерти: «Ні». «Ви бачили когось із цієї фотокартки?» «Ні», - сказала вона й поклала фото собі на коліна.

«Ви бачили когогось із цієї фотокартки?» - допитувався я.

«Ні», - сказала вона, все ще вивчаючи фото, але тільки краєчком ока.

«Ви бачили когось із цієї фотокартки?»

«Ні», - вона знову взялася бубоніти, але вже голосніше.

«Ви бачили когось із цієї фотокартки?»

«Ні», - сказала вона, і я побачив, як сльоза впала на її халат. Ця сльоза теж засохне й перетвориться на маленьку плямку.

«Ви бачили когось із цієї фотокартки?» - допитувався я, усвідомлюючи, шо роблю жорстоко. Я відчував себе жахливою людиною, але водночас розумів, шо все роблю правильно.

«Ні, - сказала вона, - я тут нікого не знаю. Вони всі виглядають чужими».

І тут я ризикнув.

«А хто- то з цієї фотокартки міг бачити вас?»

Впала ше одна сльоза.

«Я так довго на тебе чекала».

Я показав у бік машини: «Ми шукаємо Трохимбрід».

«О, - видавила з себе жінка й залилася рікою сліз, - ви вже приїхали. Я і є Трохимбрід».