Закоханість

«Шафран, - потербав я його за плече, Шафран, прокинься, дивися, кого ми знайшли». -«А?» - «Гля!» - сказав я і показав на Августину. «Як довго я спав? - запитав він, - де ми?» -«Трохимбрід! Ми в Трохимброді!» Я дуже пишався. «Дєд», - трусонув я його за плече зі всьої сили. «Ну, чого?!» - «Диви, дєд! Глянь, я знайшов!» Він протер очі руками. «Августина?» - перепитав він, ніби не просікав, спить він чи ні. «Семмі Дейвіс Молодший-Молодший! - закричав я, трясучи псину, - ми приїхали!» - «Хто ці люди?» - запитала Августина, не перестаючи плакати. Вона витирала обличчя подолом свого халата, задерши його і так оголивши свої ноги. Але вона не соромилася. «Августина?» - перепитав герой. «Давайте сядемо, - запропонував я, - і зразу ж усе з'ясуємо». Герой і псина вилізли з машини. Я не був упевнений, шо і Дєд це зробить, але він виліз. «Ви голодні?» - спитала Августина. Герой, напевне, розумів трохи по-українски, бо приклав руку до живота. Я кивнув головою, шо ніби так, дехто з нас дуже хоче жерти. «Ну, то ходім», - сказала Августина, і я підмітив, шо вона зовсім не сумна, а навпаки, без міри щаслива. Вона взяла мене за руку: «Пішли, зараз я зготую обід, і ви підкріпитеся». Ми піднялися по дерев'яних східцях, на яких вона сиділа, коли я вперше її побачив, і зайшли до будинку. Семмі Дейвіс Молодший-Молодший піратствував у дворі, нюхаючи порозкиданий одяг. По-перше, я мушу сказати, шо Августина йшла дуже незвично, важко ступаючи з ноги на ногу. Вона не могла рухатися швидше. Виглядало, ніби в неї трохи вивихнута нога. (Якби ми все знали тоді, Джонатан, ми би теж увійшли?) По-друге, я мушу описати її хату. Вона не була схожа на будинки, які я бачив, і я взагалі не знаю, чи можна її назвати будинком. Знаєте, як би я це назвав? Я би назвав це двома кімнатами. В одній з них було ліжко, невеликий столик і комод, а ше там було багато речей, які займали місце від підлоги аж до стелі - цілі гори одягу й купи черевиків різного розміру й фасону. Стін не було видно за великою кількістю фотографій. Здавалося, шо то були фото різних сімей, хоча я примітив, шо деякі люди траплялися на фото частіше одного-двох разів. Увесь цей одяг і взуття змусили мене думати, шо в цій кімнаті мала би жити мінімум сотня людей. Та й друга кімната була дуже захаращена. Там була купа ящиків, доверху закиданих різними предметами. По боках цих ящиків були надписи. З ящика, на якому було написано ВЕСІЛЛЯ ТА ІНШІ СВЯТКУВАННЯ, стирчав шмат білої тканини. Ящик ПРИВАТНЕ: ОСОБИСТІ КНИГИ/ ЩОДЕННИКИ/ ЗАМІТКИ/ НИЖНЯ БІЛИЗНА був такий розіпханий, що здавалося він от-от трісне. Був ше ящик СРІБЛО/ ПАРФУМИ/ ШПИЛЬКИ, а далі ГОДИННИКИ/ ЗИМОВЕ, а ще ГІГІЄНА/ ШПУЛЬКИ/ СВІЧКИ, і нарешті - СТАТУЕТКИ/ ОКУЛЯРИ. Якби я був мудрий, я би позаписував усі ці назви на папірчику, як це робив герой у своєму щоденнику, але я дурак не записував і тому багато чого забув. А деяких назв я взагалі не зрозумів, наприклад, ящик ТЕМРЯВА або он той, на передній панелі якого нашкрябано олівцем СМЕРТЬ ПЕРВІСТКА. А на верхівці цього хмарочосу ящиків стояв ящик із написом ПИЛ.

У цій кімнаті була крихітна пічка, тумба для овочів і дерев'яний стіл. Саме за нього ми й сіли. Стільці було дуже важко відсунути, оскільки через ті ящики вільного місця майже не залишалося. «Дозвольте, я вам дещо приготую», - сказала вона, адресуючи всі погляди тільки на мене. «Да не треба, не турбуйтеся», - сказав Дєд. «То нічого, - сказала Августина, - але мушу сказати, що грошей у мене мало, тому м'яса нема зовсім». Дєд глянув на мене й підморгнув. «Ви любите картоплю з капустою?» - спитала вона. «Це просто люкс», - сказав Дєд. Він так радісно розсміявся, шо я не збрешу, як скажу, шо так він не сміявся з часу смерті моєї Бабки. Я навіть помітив, шо коли Августина повернулася, шоб дістати капусту з тумби, то Дєд непомітно розчесався кишеньковим гребінцем.

«Скажи їй, що я радий бачити її», - сказав герой. «Ми всі дуже раді вас бачити», - переклав я і випадково зачепив ліктем ящик НАВОЛОЧКИ. «Ви навіть не повірите, - продовжував я, - скільки ми вас шукали». Вона розпалила вогонь у печі й почала готувати їжу. «Розпитай її про все, - обізвався герой, - я хочу знати, як вона зустріла мого діда, і чому вона вирішила його порятувати, і що сталося з її родиною, і чи вона бачилася з моїм дідом після війни. Запитай, - продовжував він пошепки, - чи були вони закохані одне в одного». - «Повільніше», - відповів я, бо не хотів, шоб Августина зробила якусь гидоту. «Ти дуже добра, - сказав їй Дєд, - запросила нас зайти, готуєш нам їдло. Ти дуже добра». - «Та, ви ще добріші», - відповіла Августина й зробила те, чого я зовсім не сподівався. Вона подивилася на своє відображення у вікні над піччю, я впевнений, шо вона зробила це, шоб побачити, як вона виглядає. Це тільки моє припущення, але я впевнений, шо воно правильне.

Ми дивилися на неї, ніби від неї залежали увесь світ і майбутнє. Коли вона розрізала капусту на декілька частин, герой постійно крутив головою туди-сюди, слідкуючи за ножем. Коли вона кинула ті шматки капусти на сковорідку, Дєд усміхнувся й поклав руку на руку. Я ж узагалі не міг від неї відвести очей. У неї були тонкі пальці й довгі руки, її волосся, як я вже згадував, було теж зовсім біле. Його кінчики торкалися підлоги й підмітали звідти бруд і пил. її очі важко було розгледіти, тому шо вони були глибоко посаджені на обличчі, але коли я приглядався тоді, як вона дивилася на мене, то бачив, шо вони блакитні й блискучі. Саме по очах я зрозумів, шо вона і є та Августина з фотки. І дивлячись їй в очі, я був певен, шо це вона врятувала героєвого діда і ше, можливо, багатьох інших людей теж. Я уявляв собі, як дівчинка з фото перетворилася в жінку, яка отут ходила перед нами по кімнаті. Кожен день поставав переді мною, як окрема фотографія. Усе її життя розгорталося, як книга з фотокартками. Одна з них зображала її і героєвого діда, а остання - її і нас усіх.

Коли їжа після багатьох хвилин очікування була вже готова, вона принесла її нам на стіл, давши кожному окрему тарілку, а собі тарілки не взяла. Одна з картоплин впала на підлогу - БАЦ! - всі ми розсміялися з різних приводів, які витонченому авторові пояснювати не годиться. І тільки Августина не засміялася. Напевно, їй стало дуже незручно, бо вона довго ховала від нас своє обличчя. «З вами все в порядку?» - запитав Дєд. Але вона не відповідала. «Все в порядку з вами?» Несподівано вона обернулася до нас і сказала: «Ви, напевне, стомилися з дороги?» - «Ну, так», - сказав Дєд і відвернувся, ніби знітився, хоча я і не зрозумів, чого тут знічуватися. «Я можу піти на базар і купити вам чого-небудь холодного попити, - сказала вона, - „Кока-Коли" там або ще чогось». - «Ні, не треба, - сказав Дєд з такою поспішністю, ніби він боявся, шо вона піде й не вернеться, - не треба, ви і так до нас дуже щедрі. Посидьте з нами». Він енергійно відсунув стілець від столу й зачепив ящик МЕНОРИ/ ЧОРНИЛА/ КЛЮЧІ. «Дякую», - сказала вона. «Ви дуже красива», - сказав Дєд, і я думаю, шо ні я, ні він сам не сподівалися, шо він це скаже. На хвилину зависла тиша. «Дякую, - знову сказала вона й відвела очі від його погляду, - це ви

щедрі». - «Але ж ви дуже гарна», - наполягав Дєд. «Ні, - сказала вона, - я не красива». - «Я теж вважаю, шо ви красива», - втрутився я, і хоча я теж не сподівався такого сказати, але і не пошкодував про це. Вона була така красива, ніби хтось, кого ти ніколи не зустрічав, але завжди мріяв зустріти, хто надто хороший для тебе. А ше я помітив, шо вона дуже сором'язлива, їй було незручно дивитися на нас, і тому вона постійно ховала руки в кишені. І ше я вам скажу, шо коли вона дивилася на нас, то ні разу на всіх, а тільки на мене.

«Про що ви говорите? - спитав герой, - вона вже згадувала про мого діда?» - «А цей по українськи не говорить?» - спитала Августина. «Нє-а», - сказав я. «А звідки він?» - «З Америки». «Це десь у Польщі?» Я не міг повірити, шо вона не знає про Америку, але, правду сказати, від цього вона не почала мені подобатися менше. «Ні, це дуже далеко. Він прилетів сюди літаком». - «На чому?» - «Ну, на літаку, - сказав я, - ну, по небу». Я розвів руки, як літак, і знов мимохіть зачепив ящик, на якому було написано ПОЧУТТЯ. Далі я губами видав звук літака. Це її налякало. «Не треба», - сказала вона. «Чого?» - «Будь ласка», - сказала вона. «Це через війну?» - спитав Дєд. Але вона промовчала. «Він приїхав побачити вас, - сказав я, - приїхав спеціально через вас». - «А я думала, що це ти, - сказала вона, - я думала, що чекала саме на тебе». Це мене розсмішило, і Дєда так само. «Ні, - сказав я, - це він». Я поклав руку на голову героєві: «Це він мандрував, шоб знайти вас». Це знову змусило її розплакатися, хоча я не хотів цього робити; ситуація була, я вам скажу, не з приємних. «Так ти через мене приїхав?» - спитала вона, обертаючись до героя. «Вона хоче знати, чи ти приїхав через неї». «Так, - відповів герой, - переклади їй, що це дійсно так». - «Так, - сказав я, - все це через вас». - «Але чому?» - запитала вона. «А чому?» - спитав я героя. «Тому, що якби не вона, то я би не опинився тут, щоб побачити її. її існування уможливило увесь пошук». - «Тому шо ви спричинили його, - сказав я, - якби ви не врятували його діда, то його би не було». Вона почала часто дихати. «Я би хотів їй дещо дати», - сказав герой, витягуючи шось зі своєї сідалищної сумки. «Переклади їй, що тепер у неї є гроші. Я знаю, що тут мало, не може бути достатньо. Це лише трохи грошей від моїх батьків, щоби зробити її життя трохи легшим. Віддай їх їй». Я взяв конверт. Він був повний. Там, мабуть, були тисячі доларів. «Ав-густино, - сказав Дєд, - ти би не хотіла вернутися з нами в Одесу?» Вона не відповіла. «Ми могли би потурбуватися про тебе. У тебе є тут сім'я? Ми і їх заберемо. У нас там досить місця. Так же жити не можна, - сказав він, вказуючи на хаос, - ми подаруємо тобі нове життя». Я переклав герою те, шо сказав Дєд. Я побачив, шо його очі зволожилися. «Августино, - сказав Дєд, - ми можемо забрати тебе від усього цього». Він вказав на її кімнату і на всі ці ящики: ВОЛОССЯ/ДЗЕРКАЛЬЦЯ, ПОЕЗІЮ/ НІГТІ/ ШАХИ/ РЕЛІКВІЇ/ ЧОРНУ МАГІЮ, ЗІРКИ/ МУЗИЧНІ СКРИНЬКИ, СОН/ СОН/ СОН, ПАНЧОХИ/ ОБРЯДОВІ ЧАШІ, ВОДУ, ЯКА СТАЛА КРОВ'Ю.

«А хто така Августина», - спитала вона.

«Шо- шо?» -спитав я. «Хто така Августина?» - «Августина?» - «Що вона питає?» - «Фотокартка, - нагадав мені Дєд, - ми не знаємо, шо написано на звороті. Може, це зовсім не її ім'я». Я знову показав їй фото, і вона знову розридалася. «Оце ви, - сказав Дєд, тицяючи пальцем на зображення, - от бачиш, тут ти ще маленька дівчинка». Августина замахала головою, шо ніби ні, це не я, я - не вона. «Та це просто дуже старе фото, - сказав мені Дєд, - вона вже забула». Але в той момент я вже вирішив, шо Дєду в цих питаннях довіряти не варто. Я повернув валюту назад герою. «Ви ж знаєте цього чоловіка», - не спитав, а сказав Дєд, вказуючи на героєвого діда на фотокартці. «Так, - сказала вона, - це Саф-ран». - «Ну от», - сказав він, поглядаючи то на неї, то на мене. «Ну, а от біля нього - ви!» - «Ні, - сказала вона, - решту я не знаю. Вони не з Трохимброду». - «Ну, це ж ви його врятували?». - «Ні, - сказала вона, - не я». - «Августина?» - спитав він знову. «Ні», - сказала вона і встала з-за столу. «Ну, але ж ви його врятували», - сказав він. Вона закрила обличчя руками. «Вона не Августина», - сказав я герою. «Прошу?» - «Вона - не Августина». - «Не розумію». - «Так», - сказав Дєд. «Ні», - сказала вона. «Вона не Августина», - знову сказав я герою. «Я думав, шо це вона, але то не вона». - «Августино», - знову озвався Дєд, але жінка вже вийшла до другої кімнати. «Вона просто соромиться, - сказав Дєд, - ми її дуже вразили». - «Напевно, нам треба їхати далі, - сказав я. «Ми нікуди не їдемо. Треба допомогти їй пригадати. Багато людей після війни так намагалися все забути, шо вони вже не можуть нічого згадати». «Це не той випадок», - відповів я. «Про що ви говорите?» - не вгавав герой. «Дєд упевнений, шо саме вона і є Августина», - переклав я йому. «Попри те, що вона це заперечує?» - «Ага, - сказав я, - його важко зрозуміти».

Жінка повернулася з іншої кімнати з ящиком, на якому був напис ЗАЛИШКИ. Вона поклала його на стіл і зняла кришку. У ньому виявилася ціла купа фотографій, шматки паперу, стрічки й латки одягу, і ще якісь різні дивні речі, типу гребінців, кілець та квітів, які вже стали як папір. Вона почала витягувати кожен предмет окремо й демонструвати їх нам, хоча мені, як і раньше, здавалося, шо звертається вона тільки до мене. «От фото Баруха на тлі його старої бібліотеки. Він сидів біля книжок цілий день, хоча, ви знаєте, він навіть не вмів читати! Просто казав, що любить книги, любить думати про них, навіть не читаючи. Він завжди йшов на прогулянку з книжкою під пахвою, і до того ж, випозичав найбільше книжок із містечкової бібліотеки з усіх жителів штетля. І що за дурниця! А оце, - з цими словами вона витягнула ше одне фото, - це Йосиф і його брат Цві. Я завжди гралася з ними, коли вони приходили зі школи додому. Маленька частинка мого серця належала Цві, але я йому в цьому ніколи не зізнавалася. Все збиралася це зробити, але не зробила. Я була така гарненька дівчинка й носила в свому серці частинки від різних людей. Коли я розповідала про все це Лії, вона казала, що збожеволіє від тих розповідей, і говорила Через ті частинки усіх твоє серце скоро перестане проганяти кров!» - жінка засміялася з самої себе й замовкла.

«Августино», - сказав Дєд, але вона не почула його, не обернулася на його голос, а тільки продовжувала перебирати пальцями ці старі предмети, ніби вони лежали у воді. Тепер вона знову зверталася тільки до мене. Дєд і герой для неї не існували.

«Ось обручка Рифки», - сказала вона й надягла перстень собі на пальця. «Вона була сховала її у глечика, а глечик закопала. Я це знаю, бо вона розповіла мені. Сказала " На всяк випадок". Тоді багато хто так робив. Тут довкола в землі повно перстенів, грошей, фотографій і різних єврейських речей. Я змогла знайти тільки деякі з них, а решта - всі в землі». Герой ні разу не запитав мене, про шо вона говорить, він узагалі мене ні про шо не питав. Може, він здогадувався, шо вона каже, а може, не вважав за потрібне питати.

«А оце Гершль», - сказала стара, вдивляючись у фото на світлі від вікна. «Йдемо, - сказав Дєд, - переклади йому, шо ми йдемо». - «Не йдіть», - попросила вона. «Замовкни», - обірвав він її, хоча цього не треба було робити так грубо, навіть якшо вона не Августина. «Вибачте, сказав я їй, - продовжуйте, будь ласка». -«Він жив у Колках, це штетль по-сусідству з Трохимбродом. Гершль і Елі були найкращими друзями, але Елі мусів застрелити Гершля, бо інакше би застрелили й Елі». «Та замовкни», - знову сказав Дєд і цього разу навіть гримнув рукою по столу. Але вона не замовкла. «Елі не хотів стріляти, але мусив». - «Та ти ж брешеш про все це». «Він не навмисно», - сказав я жінці, киваючи на Дєда, бо не розумів причин його агресії. «Дєда…» - «Можеш тримати свої байки при собі», - сказав Дєд. «Я тільки чула, як про це розказували, - відповіла вона, - і я думаю, що то правда». Я розумів, шо він зараз доведе її до плачу.

«От скріпка, - сказала знову жінка, - її носила Міріам, заколюючи нею волосся, щоб не спадало на чоло. Вона завжди гасала туди-сюди. Вона би вмерла, якби постійно сиділа на місці, знаєте, любила постійно щось робити. Я знайшла цю скріпочку в неї під подушкою. І це правда. А хочете знати, чого та скріпка була під подушкою? А це тому, що вона тримала її усю ніч у руці, щоб не смоктати свого великого пальця! Та погана звичка була в неї дуже довго, навіть коли їй було вже дванадцять років! І тільки я про це знала. Вона би мене забила, якби знала, що я розповідаю комусь про її великий палець, але я вам скажу, що якби ви до нього уважно придивилися, якби тільки звернули увагу, то побачили би, що він у неї завжди був червоним. І вона цього постійно соромилася». Жінка сховала скріпку назад у ящик ЗАЛИШКИ й витягла звідти нове фото.

«А от оце я пам'ятаю: Кальман та Ізя - вони були такими жартунами». Дєд, крім як на Авгус-тину, більше ні на шо не дивився. «Дивіться, як Кальман тримає Ізю за носа! Ото жартун! Вони так бавилися цілими днями, а Тато їх називав трохимбрідськими клоунами. Він казав: „То такі клоуни, що їх навіть до цирку не пустять"». - «Ви з Трохимброда?» - спитав я. «Вона не з Трохимброда», - сказав Дєд і відвернувся. «Я звідти, - сказала стара, - я єдина, хто залишився». - «І шо це означає?» - спитав я, бо просто не розумів, «їх усіх убили», - сказала вона, і я почав перекладати все, шо вона сказала герою. «Не вбили тільки одного-двох, хто встиг утекти». - «Вам повезло», - сказав я їй. «Нам не повезло», - сказала вона. «Це неправда», - торочив своє Дєд, хоча я не знав, до якої частини сказаного стосуються його слова. «Це правда. Нікому би не побажала залишатися єдиним, хто вижив». - «Ліпше би ти здохла зі всіма», - сказав Дєд. (От оцю фразу я би точно викреслив.)

«Запитай її, чи вона знала мого діда». - «А ви знали цього чоловіка з фото? Він дід цього хлопчика». Я знову показав їй фото. «Звичайно», - сказала вона і знову втупилася в мене. «Це Саф-ран - перший хлопець, якого я поцілувала. Я вже така стара, що вже навіть застара соромитися. Я поцілувала його, коли була ще дівчинкою, а він - малим хлопчиком. Скажи це йому», - з цими словами вона взяла мою руку в свою. «Скажи йому, що то був перший хлопець, якого я поцілувала». - «Вона каже, шо твій дід був першим пацаном, якого вона поцілувала». - «Ми були дуже добрими друзями. А Сафран у війну втратив жінку і двох діток. Він про це знає?» - «Двох дітей?» - перепитав я. «Так», - сказала вона. «Так, він це знає, - сказав я. Вона далі порпалася в ящику ЗАЛИШКИ, витягуючи звідти фотографії і розкладаючи їх по столу. «І як тобі це вдається?» - спитав її Дєд.

«От, - сказала вона після довгих пошуків, - от фотографія, де я і Сафран удвох». Я побачив, як два маленьких струмочки покотилися в героя по обличчі, й мені захотілося покласти руку йому на обличчя і все для нього організувати. «А от ми перед його будинком, - сказала вона, - я дуже добре пам'ятаю цей день. Це фото зробила моя мама. Сафран їй дуже подобався. Я думаю, що вона хотіла нас одружити і навіть сказала про це Рабину». - «Тоді ти була би його бабкою», - сказав я, і вона засміялася. Від цього я почував себе добре. «Моїй мамі подобався Сафран, бо він був дуже вихований, сором'язливий, завжди говорив їй, що вона гарна, навіть коли вона вже такою не була». - «А як її звати було?» - запитав я, намагаючись говорити дуже м'яко, але вона покрутила головою, ніби «ні, я тобі не скажу», а я одразу згадав, шо я ж і її імені не знаю. Я вже звик думати, шо вона - Ав-густина, бо, як і Дєд, продовжував хотіти, шоб вона нею виявилася. «Я знаю, шо у мене має бути ше одна… - сказала жінка, порпаючись у ЗАЛИШКАХ, - ага, от… - вона витянула ше одне жовте фото, - от Сафран зі своєю жінкою перед їхнім домом після весілля».

Я передавав герою кожну фотографію, як тільки вона передавала їх мені, а він майже не міг втримати їх у руках - так вони в нього дрижали. Здавалося, шо якась його частина бажає записувати до щоденника кожне почуте слово. А інша його частина відмовляється записати хоча б одне слово. Він то відкривав свій щоденник, то закривав, знову відкривав і знову шкривав - здавалося, шо той щоденник має злетіти з його рук. «Скажи йому, що я була на тому весіллі. Ну, скажи йому». - «Вона була на весіллі твого діда і його першої дружини», - переклав я. «Спитай її, як усе відбувалося», - попросив герой. «Було дуже гарно, - сказала женщина, - мій брат тримав один з країв святого покривала (чупи). Був прекрасний весняний день. І Зося була така красива». - «Це було дуже красиво, - переклав я герою, - всі були у біному й було багато квітів, багато дітей, і наречена в білій сукні. Зося була дуже красива, аж всі решта чоловіків ревнували». - «Запитай її, чи можемо ми побачити той будинок», - попросив герой і ткнув пальцем на фото. «Ви не могли би нас відпровадити до того дому», - спитав я. «Там нічого нема, - сказала вона, - я вже вам говорила. Зовсім нічого. Трохимбрід був за 4 кілометри звідси, але все, що від нього лишилося, тепер у мене в хаті». - «Ви кажете, то це за чотири кілометри звідси?» - «Трохимброду більше нема. Він перестав існувати п'ятдесят років тому». - «Покажіть нам, де це», - казав Дєд. «Там нема на шо дивитися. Це просто поле. Я можу показати вам будь-яке поле і це буде те саме, що й показати вам Трохимбрід». - «Але ж ми приїхали, шоб побачити Трохимбрід, - сказав Дєд, - так шо, ви покажете нам Трохимбрід?»

Жінка подивилася на мене й поклала свою руку мені на обличчя. «Скажи йому, що я думаю про це кожного дня. Скажи йому». - «Думаєте про що?» - запитав я. «Скажи йому». - «Вона думає про це кожен день», - переклав я герою. «Я думаю про Трохимбрід і про те, як ми всі були такими молодими. Ми навіть бігали вулицями голі, можете в таке повірити? Так, ми ще були тоді зовсім дітьми. Отак воно й було тоді. Скажи це йому». - «Вони бігали по вулицях голими, бо були ще зовсім дітьми». - «Я дуже добре пам'ятаю Сафрана. Він поцілував мене за синагогою - нас за таке могли побити, самі знаєте. Але я дуже добре пам'ятаю, що я відчувала. Я ніби літала. Скажи це йому». - «Вона пригадує, як твій дід її поцілував. Вона тоді ледве не полетіла». - «А ще я пам'ятаю Рош Гашанаг (Рахманський Великдень), коли ми кидали на воду хлібні крихти і просили, щоб вона забрала з собою наші гріхи. Розкажи йому і про це». - «Вона все пам'ятає: і річку, і крихти хліба, і свої гріхи». «Брід?» - спитав герой. Стара підтакнула кивком голови. «Скажи йому, що коли було спекотно, то і я, і його дід - усі діти стрибали у воду й плюскалися там, а наші батьки сиділи на березі й дивилися на нас, і фали в карти. Розкажи це йому». І я розказав. «У кожного була своя сім'я, але ми були ніби одна-єдина сім'я. Інколи доходило й до бійки, але все то були дрібниці».

Вона забрала руку з мого обличчя й поклала її собі на коліна. «Мені страшенно соромно, - сказала вона, - так завжди: зробиш щось, а потім боїшся показати комусь своє обличчя». - «Угу, тобі й має бути соромно», - сказав Дєд. «Не соромтеся», - сказав я їй. «Спитайте її, як моєму дідові вдалося втекти». - «Він хоче знати, як його дідові вдалося втекти». - «Вона цього не знає, - сказав Дєд, - вона ж уже стара дура». «Вам не треба казати нічого з того, чого ви не хочете говорити», - сказав я жінці. «Тоді я взагалі більше нічого не казатиму», - додала вона. «І ви можете не робити нічого такого, чого не бажаєте». - «Тоді я більше нічого й не буду робити». «Але вона все бреше», - не вгавав Дєд, а я нікак не міг вкурити, шо його стимулює отак реагувати.

«Ви можете залишити нас удвох? - спитала мене Августина, - на пару хвилин». - «Пішли у двір», - сказав я Дєду. «Ні, - сказала Августина, - мені треба поговорити якраз із ним». - «З ним?!» - перепитав я, вказуючи на Дєда. «Так, будь ласка, залишіть нас на пару хвилин удвох». Я подивився на Дєда, шукаючи хоч якусь підказку, шо робити, але побачив, шо його очі повні сліз, і шо він на мене не дивиться. Натяк поняв. «Нам треба вийти», - сказав я герою. «Чому?» - «Вони збираються пошепотіти між собою про різні секретні речі». - «А про що саме?» - «Нам тут бути не можна».

Ми вийшли й зачинили за собою двері. Я, звичайно, хотів би опинитися по той бік дверей, і ю там відкривалися дуже важливі таємниці. Ну, або хоча би припасти вухом до дверей і послухати, про шо вони там говорять. Але я знав, шо моє тіло бути з героєм по цей бік дверей. Частина мене бунтувала проти цього, а частина, навпаки, була довольна, бо ж якшо ти шось раз почув, то вже не можеш опинитися в тому моменті, коли ти ще цього не знав. «Ми би могли потеребити для неї кукурудзу», - сказав я, і герой повністю погодився. Наближалася четверта година дня й температура повітря почала катастрофічне знижуватися. Вітер приніс перші віддалені звуки ночі.

«Але я не знаю, що робити», - сказав герой.

«І я теж».

Після цього між нами почалося словесне голодування. Ми сиділи й обдирали з кукурудзи листя. Мене не хвилювало, шо там говорить Августина, але я би хотів почути, про шо говорить мій Дєд. З якої радості він може розповідати цій жінці такі речі, про які він навіть не згадував, коли говорив зі мною? А може, він їй нічого не розповідав, може, просто брехав? Я саме хотів, шоб він не казав їй правди. Вона не більше заслуговувала на його правду, ніж я або ж ми обоє заслуговували почути правду, і герой теж. Усі ми.

«Про шо поговоримо?» - спитав я, відчувши обопільне бажання говорити. «Я не знаю». - «Ну, має ж бути якась спільна тема». - «Може, ви хочете знати ще щось про Америку?» - спитав герой. «Та, от шось не можу нічого зараз придумати». - «Ви знаєте що-небудь про Таймс-Сквер?» «Ага, - сказав я, - це в Манхетені, на перехресті 42-ї вулиці і Бродвею». - «А знаєте про людей, котрі всенький день проводять перед ігровими автоматами й розтринькують усі свої гроші?» «Ага, - сказав я, - це в Лас-Вегасі, в Неваді, я читав про це статтю». - «А як щодо хмарочосів?» - «Ну, так, звичайно, близнюки Міжнародного Торгового Центру, Емпаєр Стейтс Біддінг, Сіарз Тавер». Не розумію чого, але мене не тішило все це, шо я знав про Америку, мені навпаки було соромно.

«А що ще?» - запитав він. «Розкажи мені більше про свою бабку», - попросив я. «Про мою бабусю?» - «Ну так, ти ж згадував про неї в машині. Про ту, шо з Колок». - «Ви пам'ятаєте ту розмову?» - «Ну да». - «А що ж би ви хотіли знати?» - «Ну, скільки їй років, наприклад». - «Я думаю, що їй приблизно стільки ж, скільки й вашому дідові, але виглядає вона набагато старшою». - «Аяк вона виглядає?» - «Вона маленька. Тому називає себе креветкою - це кумедно. Не знаю, якого кольору було її волосся насправді, але зараз вона фарбує його на жовто з коричневим, щось подібне на колір волоття кукурудзи. А очі в неї різного кольору: одне синє, а друге зелене. А ще в неї жахливі варикозні вени». - «Шо за варикозні вени?» - «Ну, вени в неї на ногах, по яких біжить кров, вони надзвичайно випуклі й виглядають дуже негарно, якось фатально». - «Ага, - сказав я, - у Дєда таке саме є. Де тому, шо коли він робив, то постійно був на ногах і от так сталося». - «А в моєї бабці вони ще з війни: їй довелося пройти пішки через усю Європу, щоби врятуватися. А для її ніг це було занадто». - «Вона пройшла пішки через усю Європу?!» - «Пам'ятаєте, я розповідав вам, що вона покинула Колки ще до того, як прийшли нацисти?» - «Ну, пам'ятаю». Він на мить спинився. Тоді я знов вирішив ризикнути усім зразу: «Розкажи мені про неї і про себе».

«Тобто, що значить про неї і про себе?» - «Ну я ж тільки хочу послухати». - «Та я й не знаю, про що розповідати». - «Ну, розкажи про той час, коли ти ше був малим, і про те, яка вона була тоді». Він засміявся. «Коли я був маленьким?» «Так, шо-небудь розкажи». - «Коли я був маленьким, - почав він, - то полюбляв під час родинних обідів сидіти в неї під спідницею. От це я пам'ятаю». - «Ну так і розказуй». - «Гм, довгий час я про це взагалі не згадував». Я мовчав, шоб він зміг продовжувати. Часом це було важко через надмірну тишу, яка висіла довкола. Але я розумів, шо тиша потрібна йому, шоб говорити. «Тоді я проводив руками вгору-вниз по її варикозних венах. Навіть не знаю, нащо я це робив і коли почав, просто робив і все. Я був малим, а всі малі, думаю, щось таке витворяють. А згадав я це, бо перед тим говорив про її ноги». Я не озвався жодним словом. «Це ніби смоктати свій великий палець. Я робив це й мені було добре, от і все». Мовчи, Алекс, мовчи, ніхто тебе не змушує розмовляти. «І увесь світ я бачив крізь її сукні. Я бачив усе, а мене не бачив ніхто. Там ніби був мій форт, моя таємна схованка. Але я ж був ще зовсім малий. Чотири рочки, ну, може, п'ять, не знаю точно». Моє мовчання давало йому змогу продовжувати. «Я почувався там безпечно й спокійно. Дійсно так, там були справжня безпека і справжній спокій. І я це відчував». - «Ти відчував безпеку і спокій від чого?» - «Не знаю, безпеку і спокій, а не не-безпеку і не-спокій».

«М- да, красива історія». -«Це правда, я не вигадую». - «Та я знаю, шо ти це не придумав». - «Часом, коли ми говоримо, то просто вигадуємо. Але все сказане відбувалося насправді». - «Та знаю я, знаю». - «Та ні, насправді так було». - «Та вірю я тобі». - Далі знову запала тиша. Вона була така важка й така довга, шо за якийсь час я знову був змушений заговорити: «А коли ти припинив ховатися в неї під спідницею?» - «Не знаю. Може, тоді мені було п'ять або шість. А може, і трохи пізніше. Напевне, я відчув себе надто дорослим, щоби таким займатися. А може, хтось мені сказав, що так не робиться». - «А шо ти ше пам'ятаєш?» - «Що ви маєте на увазі?» - «Ну, я хочу послухати про неї. Про неї і про тебе». - «Чому вас це так цікавить?» - «А шо, ти не хочеш говорити?» - «Ну, я пам'ятаю її вени, запах моєї таємної схованки, як я про неї звик думати, я взагалі про все це думав, як про велику таємницю; а ще я пам'ятаю, як бабця мені раз сказала, що мені пощастило, бо я смішний». - «Так, Джонатан, ти дуже смішний». - «О, ні. Це якраз найменше, чого б я хотів». - «А чого? Смішним же бути кльово». - «Та ні». - «Як же так?» - «Я звик думати, що гумор - це єдине мірило того, який світ прекрасний і, водночас, жахливий, єдиний шлях зрозуміти всю велич і глибину життя, розумієте?» - «Так, звичайно». - «Але тепер я думаю якраз навпаки: гумор - це найкращий спосіб утекти від цього прекрасного і, водночас, жахливого світу». - «Джонатан, поінформуй мене ше, про те, як ти був маленьким». Він знову засміявся. «Чого ти смієшся?» Знову рже. «Ну, давай, розкажи». - «Коли я був маленьким, то по п'ятницях увечері відвідував дім своєї бабусі. Не кожну п'ятницю, але більшість із них. Коли вона мене зустрічала, щоби повести до себе, то з усією силою хапала мене у свої знамениті обійми, так що навіть відривала мене від землі. А коли я мав повертатися додому наступного обіду, то мене знову підносила в повітря сила її любові. А сміюся я тому, що тільки за багато років зрозумів,. що у такий спосіб вона перевіряла мою вагу». - «Перевіряла твою вагу?» - «Коли вона була нашого з вами віку, то харчувалася недоїдками, мандруючи Європою босоніж. Тому для неї було надзвичайно важливо - куди важливіше, ніж забавити мене, - щоби я після відвідин її дому набирав ваги. Думаю, що вона б хотіла, аби її внуки були найтовстішими у світі». - «Так розкажи мені більше про ці твої п'ятниці. Про все: зважування, гумор і хованки під спідницями». - «Думаю, що я вже розповів досить». - «Але ти ж мусиш говорити. Хіба ти думаєш, шо я змучився, і хочеш мене пожаліти?» - «Коли я залишався в бабусі на ніч, то ми виходили на її ґанок і вигукували в темряву слова. Це я також пам'ятаю. Ми вигукували якомога довші слова, які тільки могли згадати. Наприклад, я кричав: „Фантасмагорія! "». Він знову засміявся. «Просто мені згадувалося саме те слово. А вона тоді кричала якесь слово на ідиші, якого я не розумів. Тоді я кричав: „Антеділувіан! "» Герой викрикнув це слово в повітря, і це було дуже несподівано, хоча на вулиці нікого й не було. «А потім я дивився, як надувалися вени на її шиї, коли вона знову вигукувала в темряву якесь слово на ідиші. Напевне, ми обоє були таємно закохані у слова». - «А ще ви, може, таємно любили одне одного?» Він знов сміється. «А шо за слова вона кричала?» - «Я не знаю. Я ніколи не знав, що вони означають. Але я все ще можу чути її голос». Він знов викрикнув якесь ідишівське слово. «А чого ти не питав її, шо ті слова означають?» - «Я боявся». - «Чого ж ти боявся?» - «Не знаю. Просто, дуже боявся. Просто знав, що не можна про таке питатися і не питав». - «А може, вона бажала, шоб ти її спитав про них?» - «Та ні». - «Може, їй навіть треба було, шоб ти питав, бо якшо ти не питав, то як же вона повинна була тобі про них розказати?» - «Ні, вона не хотіла». - «А може, вона навіть кричала в душі „Запитай! Запитай мене, про шо я кричу! "»

Ми далі теребили кукурудзу. Мовчанка досягала розмірів гори.

«Можеш пригадати що-небудь конструктивне про Львів?» - спитав герой.

«Так, звичайно».

«Мені він також запам'ятався».

І знову тиша. Нам не було про шо говорити, ніяких важливих тем. І нічого такого, шо могло би стати важливим.

«А шо ти пишеш у своєму щоденнику?» - «Роблю записи». - «Про шо?» - «Це для книжки, над якою я зараз працюю. Пишу про ті речі, які хотів би запам'ятати». - «Про Трохимбрід?» - «Так». «Це буде класна книжка?» - «Та я і написав лише кілька епізодів. Кілька сторіночок цього літа, перед тим як приїхати сюди, ще пару - у літаку до Праги, потім ще - у потязі до Львова і ще кілька - минулої ночі». - «А почитай їх мені». - «Та якось незручно». - «Та нє, такі речі не бувають незручними». - «Ще й як бувають». - «Нє, якшо будеш читати для мене. Обіцяю, шо похвалю. Мене взагалі дуже легко захватити». - «Ні», - сказав він, і це змусило мене зробити те, шо я вважав нормальним і навіть веселим. Я взяв його щоденник і відкрив його. Герой не сказав, шо я можу читати, але й не протестував, шоб я віддав щоденник назад. І от шо я вичитав:

«Він сказав своєму батькові, що сам зможе піклуватися про Маму і про Ігорчика. Весь час повторював це, щоби повірити самому. Врешті, таки сказав. Його батько не міг повірити. Що? - перепитав він. Що? І Саша знову повторив йому, що хоче піклуватися про сім'ю сам і що зрозуміє, якщо батько піде й більше не повернеться, і що це навіть не применшить його батьківства. Він сказав своєму батькові, що він його пробачить. О, як же це розсердило батька, він просто сповнився гнівом, він сказав Саші, що вб'є його, а Саша відповів, що також уб'є його, і тоді вони зі злістю кинулися одне на одного, а батько сказав: Скажи мені це в обличчя - не дивися на підлогу. І Саша сказав: Ти мені не батько».

До того моменту, коли Дєд і Августина вийшли з дому, ми вже облущили всю кукурудзу і склали сміття від цієї операції з другого боку сходів. Я ше прочитав декілька сторінок зі щоденника. Деякі епізоди нагадували прочитаний перший, а другі були зовсім не такі. Деякі стосувалися давньої історії, а деякі мали ше статися в майбутньому. Я розумів, шо робив герой, коли писав усе це. Спочатку все це зробило мене злим, потім - сумним, потім - дуже вдячним, а потім - знову злим; і так я міняв свої настрої сотню разів, зупиняючись на кожному тільки на короткий час, а потім рухався далі.

«Дякую вам, - сказала Августина, поглядаючи то на гору качанів, то на купу листя, - так гарно, що ви мені допомогли». - «Вона відвезе нас у Трохимбрід, - повідомив нам Дєд, - ми не можемо тратити час, вже стає пізно». Я сказав це герою. «Передай їй від мене дякую». - «Спасибі вам», - переказав я жінці. А Дєд сказав: «Та все вона вже знає».