Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Жертва випадку, 1941 - 1924






Доки вони похапцем кохалися під чотириметровою стелею підвалу, котра здригалася від ударів багатьох черевиків і чобіт і, здавалося, от-от мала завалитися, - нагорі всіх охопило несамовите бажання все прибрати, тож довгої відсутності нареченого ніхто й не помітив - мій дід продовжував роздумувати, чи не став він просто жертвою нещасливого випадку? Чи не було все, що трапилося від першого поцілунку й дотепер, до його першої подружньої зради, лише неминучим наслідком гри обставин, котрі неможливо було контролювати? Наскільки він був насправді винен, якщо ніколи не мав справжнього вибору? А може, йому варто було залишатися із Зосею нагорі? Чи дійсно він міг так учинити? Чи міг його пеніс бути зараз деінде, ніж де він був, і не був, і був, і не був, і був? Чи міг він узагалі стати добрим і правильним?

Його зуби. Це перша річ, яку я помітив, коли розглядав його дитячий портрет. То вам не та дрібна лупа, що в мене. Не якась там пляма гіпсу чи білої фарби. Між губами в мого діда вже тоді красувався повен комплект зубів, наче б хто посадив два ряди добірних кісточок-альбіносок у сливово-пурпурову плоть ясен. Напевне, всі зубні лікарі, дивлячись на таке чудо, безсило знизували плечами, як то завжди роблять лікарі, зіткнувшись із незрозумілим явищем, а далі нагороджували мого діда цілою в'язкою добрих пророцтв. Але ось бачимо сімейний портрет, намальований всього на три місяці пізніше. Подивіться цього разу на «губи, і ви побачите, що вона аж ніяк не почуває себе найкращим чином: моя молода прабабця насуплена.

Саме через ті дідові зуби, котрими так тішився його батько, бо ж вони свідчили про швидкий синів розвиток, саме через них наливалися кров'ю і боліли пиптики грудей у його матері, через що і спати вона могла лише на спині, і не могла тими грудьми його годувати. Саме через ті крихітні молочні зубки, ті симпатичні передні різачки, мої прадід і прабабця були змушені покинути займатися коханням, а відтак - мали тільки одну дитину. Саме через ті зуби мого діда так рано відлучили від грудей і він не отримав достатньо всього того харчу, якого потребувало його ще по-дитячому кволе тіло.

Його рука. Можна було б багато разів переглядати різні фото й так і не вловити, що ж у його руках незвичайного. Однак із часом приходиш до висновку, що така регулярність не могла трапитися лише через обраний фотографом ракурс, не могла бути простим співпадінням: у дідовій правій руці ніколи нічого немає ні портфеля, ні яких-небудь паперів, ні навіть його іншої руки. (На єдиній його американській фотографії, зробленій за два місяці після приїзду і за три місяці до того, як він назавжди склепив очі, він тримає мою маму-немовля лівою рукою.) Не маючи достатньо кальцію в дитинстві, його організм змушений був тратити свої ресурси ощадливо - тому його рука й висіла вздовж тулуба безсилою короткою соломиною. Все, що він міг, як був малим, то хіба безпомічно дивитися, як розпухлий материнський сосок віддаляється від нього назавжди. Він втратив його саме тоді, коли той був йому найбільш потрібним.

Отак я собі й думаю: через ті зуби дід не міг спожити достатньо материнського молока, а через відсутність молока його права рука поступово відмерла. А вже через мертву руку він не міг працювати на зловісному млині і їздив на роботу на шкіряну фабрику за містом; так само через те каліцтво його не забрали до війська і він, як багато його однокласників, не загинув у безнадійних битвах з нацистами. Його рука порятувала його ще один раз, бо через неї він не міг переплисти Брід, щоби спробувати порятувати свою єдину любов (котра загинула в річці з усіма рештою мешканцями штетля), і вдруге, бо таки не дала йому самому піти на дно. Рука врятувала його й пізніше, бо це через неї в діда закохалася Августина, а потім ще раз, бо через каліцтво він не зміг сісти на пароплав «New Ап-сеstrу», пасажирів якого американські еміграційні служби не допустили на Еліс Айленд і відправили назад - майже всі вони пізніше загинули в таборі смерті Треблінка.

І саме через ту руку, я певен, - через той безвольний жмут мускулів - він мав силу навіювати всім зустрічним жінкам безнадійне кохання до себе, і тому переспав з якими сорока жінками в самому Трохимброді, і з удвічі більшою кількістю жінок із найближчих сіл, і саме тому стояв він тепер у підвалі й похапцем кохався з молодшою сестрою його нової нареченої.

Першою його жінкою була вдова Роза В., котра жила в одній з дерев'яних хатин, набудованих уздовж Броду. Вона думала, що відчуває жаль до нещасного калічки-хлопця, котрого громада Приземлених прислала допомогти їй прибирати в хаті, і що саме цей жаль спонукав її принести йому тарілку печива і склянку молока (один вигляд якого геть вивертав його шлунок), що саме з жалю спитала вона, скільки йому років, а натомість сказала про власний вік - цього навіть її колишній чоловік не знав. З жалю до нього вона зняла з себе густі шари туші й пудри, щоби показати йому ту єдину частину її тіла, яку за шістдесят років не бачив ніхто, навіть її чоловік. І саме з жалю вона повела його до спальні, щоби показати йому листи від свого чоловіка, які той писав з військового корабля на Чорному морі ще за першої світової війни.

В оцей лист, - казала вона, гладячи його безсилу руку, - він уклав ниточки, якими обмірював своє тіло - голову, стегно, плече, палець, шию - буквально все. Він хотів, щоби я спала, кладучи ці мірки під подушку. Писав, що коли приїде, то ми разом переміряємо його тіло цими нитками, щоби довести, що нічого не змінилося… О, цей я також пам'ятаю, - вона схопила жовтий лист паперу, а другою рукою невпинно - свідомо чи несвідомо - продовжувала погладжувати безсилу руку мого діда, - в ньому він писав про будинок, який збирався для нас побудувати. Ось, він навіть намалював його, хоча маляр з нього був нікудишній. Там навіть мав бути невеликий ставочок. Ну, не зовсім ставочок, а така собі маленька копанка, у якій могла би водитися риба. Так, а ще в тому домі в спальні мало бути скляне вікно просто в стелі; це щоби ми могли перед сном говорити прорізні сузір'я… А отут, - казала вона, направляючи його руку під свою спідницю, - тут лежить лист, у якому він дав мені обітницю вірності аж до смерті.

Вона погасила світло.

Тобі добре? - запитала вона, й далі орудуючи його безвольною рукою і відхиляючись назад.

Тоді, виявляючи набагато більше ініціативи, ніж можна було очікувати від десятирічного, мій дід притягнув її до себе, зняв з її допомогою її чорну блузку, котра так сильно пахла старістю, що він аж злякався, що більше ніколи не зможе пахнути молодістю, потім стягнув її спідницю, панчохи (порепані від тиску її варикозних вен), скинув її панталони й бавовняну прокладку, котру вона носила задля таких регулярних тепер несподіванок. Кімнату просякнули запахи, які раніше важко було уявити разом: пил, піт, обід, запах ванни, після того, як у ній купалася його мама. Вона скинула його шорти, труси, а потім всілася на нього, повернувшись спиною, так начебто він був крісло-качалка.

Ох, - стогнала вона, - ох. А мій дід, не знаючи, що робити, робив те ж, що й вона: Ох, - стогнав він, - ох. І коли вона простогнала: Ох, будь ласка, - він також простогнав, - ох, будь ласка. І коли вона затремтіла в дрібних швидких конвульсіях, він зробив те саме. І коли вона затихла, то він теж затих.

Оскільки моєму дідові було тільки десять літ, йому аж ніяк не здавалось дивним, що він може кохатися - чи з ним можуть кохатися - кілька годин поспіль. Але пізніше він зрозумів, що такій можливості безупинного коїтусу завдячує аж ніяк не своєму передчасному визріванню, а ще одному наслідку збідненого дитячого харчування: він був, немов авто без гальм, - ніколи не міг кінчити. Такий виверт фізіології всі 132 його коханки вітали з неабиякою радістю, а сам він ставився до цього недоліку байдуже: як, врешті-решт, можна шкодувати за тим, чого ніколи не відчував? До того ж, він не кохав жодну зі своїх коханок. (З них усіх щось значила для нього лише одна, але через власні вади кохати по-справжньому він не міг.) То чого ж було йому чекати?

Його перша любовна інтрига, котра повторювалася щонеділі по обіді більш як чотири роки підряд - доти, доки вдова не усвідомила, що вона вчила його маму грати на піаніно ще більш як тридцять років тому і після того не змогла показати йому чергового листа -не була ніякою любов'ю і ніякою інтригою взагалі. Мій дід був вельми пасивним її учасником. Він був радий щотижня дарувати їй свою руку - бо це була єдина частина його тіла, якій Роза приділяла справжню увагу; статевий акт ніколи не був нічим більшим, аніж засобом ще більше зблизитися з його рукою - готовий був прикидатися разом із нею, що кохаються вони не на простому завішеному покривалами ліжку, а десь на маяку, який височіє на далекій вітряній пристані і з якого їхні силуети, відкинуті потужною лампою на далекі чорні хвилі, можуть поставати благословенням для моряків і викликати з вод постать її загиблого чоловіка. Він був щасливий дозволити своїй мертвій руці стати тією опорою, якої так прагнула вдова, задля знаходження якої вона перечитувала пожовклі листи, жила поза собою, поза власним життям. Заради цього вона кохалася з десятирічним хлопцем. Його рука була важелем її життя, і саме про ту руку - а не про свого чоловіка і навіть не про себе саму - думала вона через сім років, 18 червня 1941-го, коли перші вибухи німецьких бомб до основ струснули її дерев'яну хату, коли очі її закотилися під лоба і, перш ніж померти, вдова заглянула всередину себе.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.006 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал