Про те, шо ми побачили, коли побачили Трохимбрід, або Закоханість

«Я ніколи не їздила в них», - сказала жінка, про яку ми продовжували думати, як про Августину, хоча й знали, шо вона не Августина. Дєд на це голосно зареготав. «Що там такого веселого?» - запитав герой. «Вона ніколи не їздила в автомобілі». - «Що, справді?» - «Тут нема чого боятися», - сказав Дєд. Він відкрив для неї передні дверки й торкнувся рукою сидіння, демонструючи, шо в ньому нема нічого поганого. Нікому і в голову не прийшло оскаржувати її право сидіти спереду, і не тільки тому, шо вона була дуже літня жінка і багато чого пережила, а тому, шо вона вперше їхала автомобілем, а всі ж знають, шо коло шофера місце найзручніше. Герой потім сказав мені, шо це місце називають місцем наводчика. Так шо Августина в нас стала наводчицею. «Ви ж не будете їхати дуже скоро?» - спитала Августина. «Нє-а», - сказав Дєд і запхав своє черево під руль. «Переклади їй, що автомобілі - це дуже безпечний вид транспорту і їй не потрібно ні про що хвилюватися». «Машини, взагалі-то, дуже безпечні засоби пересування, - видав я Августині, - деякі з них навіть мають укріплені зони й подушки безпеки; правда це авто їх не має». Думаю також, шо Августині не сподобався звук врумм, який видала машина, бо вона на це видавила пронизливий крик. Дєд заглушив мотор. «Я не можу їхати», - сказала вона.

І шо ж ми зробили? Ми їхали на машині за Августиною; а вона йшла собі по дорозі, (їй склала компанію псина: Семмі Дейвіс Молодший-Молодший біг за жінкою, так шо нам вже не треба було нюхати псячі пукання в салоні.) Августина сказала, шо до місця всього один кілометр, і шо вона зможе туди дійти пішки, і шо ми встигнемо доїхати туди ше до настання темряви - і все побачимо. Мушу вам сказати, шо це дуже дивне відчуття - їхати за кимось, хто іде, та ше й коли йде Августина. Вона могла -йти тільки по кілька десятків метрів, а потім ставала віддихатися. Коли вона віддихувалася, Дєд спиняв машину і вона сідала на місце наводчика, і сиділа доти, доки вже могла рухатися далі.

«У тебе є діти?» - запитала вона Дєда, коли сиділа й черговий раз набиралася повітря. «Ясно шо є, - сказав я, - наприклад, я його внук». Сказавши це із заднього сидіння, я відчув себе страшенно гордим, тому шо це було вперше, коли я сказав це вголос, я був впевнений, шо і Дєд теж відчув Себе гордим. Вона весело засміялася: «Я цього не знала». «У мене двоє синів і одна донька, - сказав Дєд, - Саша - це син мого старшого сина». - «Саша», - прошепотіла вона, ніби намагаючись почути, як звучить моє ім'я, якшо його вимовляти. «А у тебе вже є діти?» - спитала вона мене, і я засміявся, тому шо подумав, шо це дуже дивне питання. «Він ше дуже молодий», - сказав за мене Дєд і поклав руку мені на плече. Я зрозумів, шо відчувати його дотик дуже приємно і шо його руки теж можуть випромінювати любов. «Про що ви розмовляєте?» - спитав герой. «А у нього є діти?» - «Та от вона хоче знати, чи в тебе є діти», - сказав я герою, думаючи, шо він теж зараз розсміється, але він не сміявся. «Мені щойно двадцять», - відповів він. «Нє-а, - переклав я, - в Америці не прийнято заводити дітей». Потім я розсміявся, бо зрозумів, шо за дурню зморозив. «А батьки в нього є?» - запитала жінка. «Ну, так, - сказав я, - але в нього мама професійно працює, а тато ніяк не може звикнути готувати вечерю». - «Так, світ завжди змінюється», - зробила висновок вона. «А у вас є діти?» - спитав я. Дєд так глянув на мене, шо я зрозумів, шо мені ліпше скоріше стулити пельку. «Можеш на це не відповідати, - сказав він їй, - якшо не хочеш». - «У мене є маленька дівчинка», - сказала вона, і я вдруге вже зрозумів, шо це кінець розмови. Коли Августина йшла, то вона не могла рухатися просто так. Вона, наприклад, піднімала маленькі камінці й викидала їх убік, з дороги. І якшо вона бачила якесь сміття, то робила з ним те ж саме. Якшо на дорозі нічого не було, то вона шукала каміння за декілька метрів спереду, і якийсь час копала його ногою поперед себе, доки не знаходила іншого. Такі її маневри з'їдали масу часу, і тому ми рухалися дуже повільним темпом. Я міг собі уявити, як такий рух фруструє мого Дєда - раз, тому шо він зі всьої сили впивався руками в руль, а два - бо він сам сказав: «Як мене фруструє така ходьба. До темна ми не доберемся».

«Та ми вже близько, - багато разів говорила Августина, - от-от, вже скоро». Ми з'їхали за нею з дороги й рушили в поля. «Хіба ж так можна?» - не втерпів Дєд. «А хто нам заважає?» - відповіла вона, показуючи пальцем, шо довкола не видно ні душі. «Вона говорить, шо нам ніхто не заважатиме», - сказав я герою. Він витягнув свою фотокамеру і сидів в передчутті багатьох знімків. «Тут нічого не росте, - сказала вона, - ці поля навіть нікому більше не належать. Просто земля. А кому вона треба?» Семмі Дейвіс Молодший-Молодший біг галопом в затінку нашої машини, і здалеку якось нагадував символ «Мерседеса».

Ми продовжували волочитися за Августиною, а вона продовжувала котити перед собою камінця й шукати нових. Ми переслідували її і переслідували. Як і Дєд, я так само відчував себе фрустрованим, ну принаймі спантеличеним. «Та ми вже були тут, - сказав я, - це місце ми вже бачили». - «Ну, то як, - спитав герой із заднього сидіння, - ми вже годину їдемо, а ще нікуди не приїхали». «Як думаєш, - спитав Дєд, підганяючи машину ближче до Августини, - вже скоро?» - «Та скоро, - відказувала вона, - скоро». - «Але вже буде темно, так?» - «Я йду так скоро, як тільки можу».

Ну, от так ми і волочилися за нею далі. Ми вже проїхали багато полів і навіть їхали через ліси, шо було особливо важко для машини. Ми тяглися за нею й по асфальтованих дорогах, і по болоті, і по траві. Я чув, як наростає нічне гудіння комах і розумів, шо до темряви нам до Трохимброда не дістатися. Далі ми дотеліпалися до трьох дуже обвалених сходинок, які, як здається, колись вели до будинку. Вона клала руку на траву перед кожною сходинкою. Ставало все темніше й темніше. Ми вже волочилися за нею по слідах і навіть туди, де вона не залишала ніяких слідів. «Я її не наблюдаю», - сказав Дєд, і навіть якшо відкинути версію, шо він сліпий, я мусив був з ним погодитися: бачити Августину було майже неможливо. Було вже так темно, шо інколи мені доводилося серйозно напружувати зір, шоб побачити її білий халат. Здавалося, шо вона, як привид, то з'являється перед нами, то зникає. «Куди вона поділася?» - поцікавився герой. «Та вона все ще тут, - сказав я, - дивися туди». Ми проїхали невеликий океан - озеро? - і в'їхали на маленьке поле, обмежене з трьох боків деревами, а четверта сторона була відкритою, і звідти доносився шум води. Було вже надто темно, шоб шо-небудь побачити.

Ми проїхали за Августиною до середини того поля; там вона зупинилася. «Виходь, - сказав Дєд, - ше одна передишка». Я переліз на заднє сидіння, шоб Августина могла знову зайняти своє місце наводчика. «Що сталося?» - запитав герой. «Вона віддихується». - «Ще раз?» - «Ну, вона ж дуже літня жінка». - «Ти змучилася? - запитав її Дєд, - ти ж так багато пройшла». -«Ні, - відказала вона йому, - ми вже на місці». - «Вона говорить, шо ми вже приїхали», - переклав я герою. «Що?» - «Я ж казала вам, шо ви нічого тут не побачите, - сказала Августина, - вони все зруйнували». - «Що ви маєте на увазі, коли кажете, що ми вже приїхали?» - спитав герой. «Скажи йому, шо це все через темряву, - вставив Дєд, - якою б не темінь, ми би побачили більше». - «Тут така темрява», - сказав я герою. «Ні, - поправила Августина, - це все, що ви би змогли побачити. Тут завжди так, завжди темно».

Я вважаю, шо повинен описати Трохимбрід, а тому ви можете зрозуміти, чого ми були такі вбиті. Там не було нічого. І коли я говорю нічого, то це не означає, шо я бажаю сказати, шо там не було нічого, крім двох хат, кількох колод на землі, шматків скла, дитячих іграшок і фотокарток. Коли я тут кажу нічого, то це означає, шо всіх тих речей там не було взагалі та й інших не було теж. «Як так?» - запитав герой. «Як же так?» - переклав я для Августини. «Як тут узагалі могло що-небудь існувати?» - «Все сталося дуже швидко», - відповіла вона, і мені все стало зрозумілим: я більше не бажав ні питати, ні розмовляти, та й герой, я думаю, теж не хотів цього. Але Дєд сказав: «Розкажи йому». Августина засунула руки в свої кишені так, шо здавалося, шо кистей рук у неї взагалі нема. «Розкажи йому, шо тут сталося», - наполягав він. «Я всього не знаю». - «Розкажи, шо знаєш». Тільки тоді я зрозумів, шо «він» - це насправді я. «Ні», - сказала вона. «Ну, давай», - попросив він. «Не хочу», - відповіла вона. «Будь ласка». - «Все сталося дуже швидко, ви маєте це зрозуміти. Ти біжиш і тобі нема діла до того, що відбувається позаду, бо інакше - треба перестати бігти». - «Танки?» - «За один день». - «За один?» - «Дехто втік раніше». - «Перед тим, як вони прийшли?» - «Так». - «Але ж ти не пішла з ними?» - «Ні, я залишилася». - «Тобі повезло». Тиша. «Ні». Тиша. «Так». Тиша. От тут нам і треба було зупинитися. Ми би ше трошки подивилися на Трохимбрід, повернулися до машини і потяглися би за Августиною до її дому. Герой би міг розповісти, шо він бачив Трохимбрід, ми би навіть могли говорити, шо знайшли Августину, а Дєд і я вважали би, шо наша місія закінчена. Але Дєд таким фіналом не був би задоволений. Він наполягав: «Скажи йому. Розкажи йому, шо тут сталося». Мені не було ні страшно, ні соромно. Я взагалі нічого не відчував. Мені просто було цікаво, шо буде далі. (Тобто мене цікавила навіть не Августинина історія, а шо далі сталося між нею і Дєдом.) «Вони вишикували нас в шеренги, - сказала Августина. - У них були списки. Все виглядало дуже продуманим». Я регулярно все перекладав герою. «Вони спалили синагогу». - «Вони спалили синагогу». - «Це було перше, то вони зробили». - «Це було першим, шо вони зробили». - «Потім вони вишикували всіх чоловіків у шеренгу». Вам навіть тяжко буде зрозуміти, як мені було перекладати всі ці фрази; коли ти перекладаєш їх, тобі здається, шо ти все це робиш сам. «А далі?» - спитав Дєд. " Це сталося в центрі містечка, он там», - вона показала пальцем у темряву. «Вони розстелили перед ними на землі Тору. Страшно. Мій батько казав, що кожну книжку, яка тільки-но впаде, треба цілувати. Навіть якщо це збірник кухонних рецептів, чи книжка для дітей, чи казки, чи п'єси, чи романи. Навіть якщо це незаповнені щоденники. А потім вздовж шеренги пройшов Генерал і наказав усім плювати на Тору, а хто так не зробить, тому обіцяли розстріляти всю сім'ю». - «Це неправда», - сказав Дєд. «Правда», - відповіла Августина, і шо мене здивувало - вона не плакала, хоча я і розумів, шо у її скорботі є такі місця, які прикриті не тільки маскою її очей. «Першим стояв швець Йосиф. Солдат зі шрамом сказав йому „плюй" і притиснув пістолет до голови Ребеки. Вона була його донькою і моєю доброю подругою. Он там ми з нею фали в карти, - сказала Августина і знов показала рукою в темряву, - і ще ми з нею переказували одна одній історії про хлопців, у яких були закохані, за яких збиралися вийти заміж». - «І він плюнув?» - запитав Дєд. «Так, плюнув, але далі генерал наказав, щоб він ще й став на неї». - «І став?» - «Став». - «Він став на Тору», - переклав я герою. «А далі у шерензі стояв Ізя. Я ходила до нього додому, он туди, - і вона знову показала пальцем у темряву, - він учив мене малювати. Ми часто засиджувалися допізна, малювали, сміялися. Інколи вечорами танцювали під платівки мого батька. Він був моїм великим другом, і коли його жінка народила дитину, то я бавила її, як свою. Солдат із блакитними очима і йому наказав „Плюй! ” і всунув дуло пістолета до рота Ізиній дружині, ось так», - і вона всунула пальця до рота, наче дуло пістолета. «І він плюнув?» - спитав Дєд. «Плюнув». - «Плюнув», - переклав я герою. «А далі генерал наказав йому проклясти Тору І цього разу вставив пістолет до рота Ізиному синові». - «І він прокляв?» - «Так. А потім генерал ще змусив його рвати Тору руками». -«І шо, рвав?» - «Так. А потім Генерал підійшов до мого батька». Було дуже темно, але я побачив, шо Дєд закрив очі. «Генерал сказав: Плюй!» - «І він плюнув?» - «Ні», - сказала вона, і сказала це так, ніби це було слово із зовсім іншої історії, а у цій історії було неважливим. «Плюй! - сказав Генерал із білявим волоссям». - «А він не плюнув?» Вона нічого не сказала, тільки заперечливо похитала головою. «Тоді він всунув дуло пістолета в рот моїй мамі і сказав: Плюй, бо…» - «Ні», - прошептав герой самими губами. «Генерал сказав: якщо ти не плюнеш, то я уб'ю її тут зараз, але батько не плюнув». - «Ну і? …» - спитав Дєд. «І він її убив». Скажу вам, шо найжахливіше в цій історії було те, як швидко вона просувалася. Тобто, не те, як швидко все відбувалося у самій історії, а те, як швидко вона її розповідала і як цю історію не можна було зупинити. «Це неправда», - сказав Дєд, але тільки для себе. «Потім Генерал вставив пістолет у рот моїй меншій сестрі, якій було тоді чотири рочки. Вона дуже плакала. Я це добре пам'ятаю. Плюй, - сказав Генерал, - плюй, а то…» «І він плюнув?» - запитав Дед. «Ні», - сказала вона. «Він не плюнув», - переклав я герою. «Ну, чому ж він не плюнув» - «І тоді генерал застрелив мою сестру. Я не могла на це дивитися, але я пам'ятаю звук, з яким вона впала на землю. Такий звук буває, коли на землю впаде яка-небудь річ. Будь-що». Якби я міг так зробити, то намагався би, шоб більше нічого ніколи не падало на землю. «Я більше не хочу нічого чути», - сказав герой, і з того моменту я йому більше не перекладав. (Джонатан, якшо ти й зараз не бажаєш знати далі, то не читай наступної частини. І не читай, якшо вирішив читати з чистого інтересу - е не дуже поважна причина.) «Потім вони розірвали сукню на моїй старшій сестрі. Вона була вагітна й мала великий живіт, її чоловік стояв у кінці шеренги. Отут вони мали будинок». - «Де?» - спитав я. «Тут, де ми стоїмо. Зараз ми в їхній спальні». - «І як же ти орієнтуєшся?» - «Я бачила, як їй було холодно, хоча на дворі було літо. Вони скинули з неї труси і один з них просунув дуло їй між ноги, а решта сміялися, вони так реготали - я завжди згадую той сміх. Плюй! - сказав Генерал моєму татові, - Плюй!, бо дитини не буде». - «І він плюнув?» - питав Дєд. «Ні, не плюнув, - сказала вона, - він відвернувся, коли вони у неї вистрелили». «Ну, чому ж він не плюнув?» - запитав я. «Але моя сестра ще жила. Вона валялася на землі, і кричала, і притискала руки до низу живота, звідки валило багато крові, - тоді вони направили дуло їй в рот. Плюй! - кричав Генерал, - а то ми її не застрелимо. Будь ласка, - попросив батько, - тільки не так. Ні, плюй! - повторив Генерал, - а то ми лишимо її конати тут надовго». - «І він же плюнув?» - «Ні, не плюнув». - «І?» - «І вони її не застрелили». - «Ну чому? - запитав я, - чому він не плював? Він був таким релігійним?» - «Ні, сказала вона, - у Бога він узагалі не вірив». - «Тоді він був дурень», - сказав Дєд. «Ви помиляєтеся», - відповіла вона. «Ні, це ти помиляєшся», - сказав Дєд. «Ні, помиляєтеся ви», - казала вона. «А далі?» - не вгавав я і мушу зізнатися, мені стало миттєво соромно за таке своє запитання. «Тоді він направив пістолета у голову моєму батькові і сказав: Плюй, і тоді ми уб'ємо тебе». - «І тоді?» - запитав Дєд. «І тоді він плюнув». Герой відійшов від нас на кілька метрів, він наколупав болота і склав його до целофанового пакета «Зіплок». Пізніше він зізнався мені, шо це для його бабки, якшо він їй колись зізнається, шо їздив у нашу подорож. «Ну, а ти? - спитав Дєд, - де була тоді ти?» - «І я була там». - «Де? Як тобі вдалося втекти?» - «Я сказала вам, що моя сестра була ще жива. Вони вистрелили їй у живіт і кинули он там. Вона почала повзти звідти. Вона не могла йти, але спиралася на руки. За нею тягнувся закривавлений слід, і вона боялася, що вони її за ним знайдуть». «Вони потім убили її?» - питав Дєд. «Ні, вони тільки стояли й сміялися, коли вона повзла. Я точно пам'ятаю, як вони сміялися. Отак, - і вона розсміялася у темряву, - ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА. А всі гої дивилися на неї з вікон, а вона їх кожного просила: Поможіть мені, поможіть, я вмираю». - «І помогли?» - питав Дєд. «Ні, вони всі відверталися й відступали від вікон. Але я не можу їх звинувачувати». - «Чому?» - запитав я. «А тому шо, - відповів Дєд, - якби вони помогли, то розстріляли би і їх, і їхні родини». - «Я би все одно засуджував їх», - сказав я. «А ти би могла їх вибачити?» - спитав Дєд Августину. Тоді вона закрила очі, давши зрозуміти, шо ні, простити їх вона не може. «На її місці я би теж бажав, шоб мені прийшли на допомогу», - сказав я. «Ага, - сказав Дєд, - але сам би ти ніколи не поміг, якби за це вони убили б тебе й твою сім'ю». (Я думав про це багато разів, а потім і я зрозумів, шо він був правий. Досить подумати тільки про Ігорчика -і я би теж відвернувся і відійшов від вікна.) Бачити ставало все важче, оскільки настала глибока ніч, а довкола не було жодного штучного освітлення; ми вже точно не мали змоги бачити один одного, а тільки чули голоси. «А ти би їм простив?» - обернувся я до Дєда. «Так, - сказав він, - я би попробував». - «Ви так кажете, тому що не можете уявити, як це все було», - сказала Августина. «Я можу». - «Ні, - сказала вона знову, - такі речі неможливо уявити, їх або бачиш, або ні. Після таких речей уявляти вже нічого не можна».

«Вже так темно», - сказав я, розуміючи, шо це звучить по-дурному. Але інколи ліпше сказати шось дурне, ніж мовчати взагалі. «Так», - сказала Августина. «Стемніло», - сказав я герою, який повернувся з мішками болота. «Так, сказав він, - тут надто темно. Я не звик знаходитися так далеко від штучного світла». - «Це правда», - сказав я. «Так шо з нею сталося? - наполягав Дєд, - їй вдалося втекти, так?» «Так». - «Хтось же її врятував?» - «Ні. Вона стукала до сотні дверей, але жодні з них не відчинилися для неї. Вона заповзла аж до лісу і там знепритомніла від втрати крові. Вона прокинулася вночі. А кров до того часу висохла. І хоча І) неї було відчуття, що вона вже мертва, мертвою була тільки дитина. Дитя прийняло на себе кулю і врятувало свою матір. Чудо». Все сталося надто швидко, так шо я тепер нічого не встигав зрозуміти. Ну, я би хотів розуміти кожне слово з цієї історії, але у ній для розуміння кожного слова треба було мінімум рік. «Вона могла просуватися дуже повільно. Отак вона й вернулася у Трохимбрід, йдучи слідом власної крові». - «Так нашо ж вона поверталася?» - «Тому що була молода і ще дурна». (Ми теж тому повернулися, так, Джонатан?) «Вона боялася, шо її уб'ють?» - «Ні, цього вона якраз зовсім не боялася». - «І шо сталолся потім?» - «Було дуже темно, всі сусіди вже спали. Німці пішли вже в Колки, а тому їх було нічого боятися. Хоча вона б не боялася їх, навіть якщо б вони й зосталися. Тоді вона обійшла всі єврейські хати й тихо все позбирала: книжки, одяг - все». - «Нашо?» - «Щоби цього всього не могли забрати». - «Нацисти?» - «Та ні, - сказала вона, - сусіди». - «Та ну», - - сказав Дєд. «Так», - сказала Августина. «Ні». - «Так». -«Ні». - «Далі вона пішла до тіл, які лежали в ямі біля синагоги, познімала з них золоті коронки, пообрізала волосся, найкоротше, як тільки могла, і навіть свою матір обстригла, і навіть свого чоловіка, і навіть себе». - «Як? Нашо це?» - «А далі?» - «Потім вона сховала всі ці речі в лісі, щоби могти їх потім знайти, коли повернеться, і пішла собі». - «Куди?» - «Куди вдасться». - «Куди?» - «У Росію, в інші місця». - «А далі?» - «А далі вона повернулася». - «Навіщо?» - «Щоби зібрати речі, які вона заховала, і побачити, що ще залишилося. Всі, хто повернувся, сподівалися, що вони побачать свої домівки, і друзів, і навіть родичів, яких бачили вже забитими. Бо говорили, що коли буде кінець світу - прийде Месія». - «Але ж це не був кінець світу», - сказав Дєд. «Був. Але Месія просто не прийшов». - «Шо ж він не прийшов?» - «Так ми отримали урок, який можемо отримати зі всього, що стається - Бога не існує. Згадайте всі Його приховані подоби, і ви в цьому пересвідчитеся». - «А шо як то було випробування твоєї віри?» - запитав я. «Я не можу вірити в Бога, який так випробовує віру». - «А якшо це було не в його владі?» - «Я не можу вірити в Бога, який не спинив того, що тоді відбувалося». - «А якшо все це зробила людина, а не Бог?» - «У людину я не вірю також».

«Так шо ж вона побачила, коли вернулася вдруге?» - спитав Дєд. «Оце, - сказала Авгус-тина й показала рукою в темряву, - нічого. Тут усе точнісінько так само, як і тоді, коли вона повернулася. Вони забрали все, що залишили німці й розійшлися по інших штетлях». - «І коли вона побачила все це, то пішла геть?» - спитав я. «Ні, вона зосталася. Вона відшукала найближчу до Трохимброда вцілілу хатину - після війни вони були пусті - і пообіцяла собі, що житиме там, аж доки не помре. Знайшла всі речі, які заховала, і перенесла все те в хатину. То була її кара». - «За шо?» - «За те, що вона вижила».

Перед від'їздом Августина відвела нас до стели пам'яті Трохимброду. Це була кам'яна брила, розміром з героя, поставлена посередині поля, наскільки посередині - не можна було побачити, бо була глупа ніч. На стелі російською, українською, на івриті, польською, на ідиші, англійською і німецькою мовами було зроблено такий напис: