Зведено 18 березня 1992 року Іцак Шамір, прем'єр-міністр держави Ізраїль

Ми з героєм ше довго стояли перед цією стелою, навіть коли Августина з Дєдом давно пішли й розчинилися в темряві. Він не розмовляв. У такій ситуації ніхто б не розмовляв. Я глянув на нього, коли він почав переписувати інформацію з монумента до себе в щоденник, але я впевнений, шо і він глянув на мене, поки я вивчав стелу. Він усівся на траві, і я також сів біля нього. Так ми декілька хвилин посиділи, а потім разом лягли на спини, і трава стала нам за ліжко. Оскільки було дуже темно, ми могли бачити багато зірок. Здавалося, шо ми під здоровенною парасолею чи під спідницею. (Це не те шо я для тебе це написав, Джонатан, мені тоді саме так і здавалося.) Довгий час ми говорили про різні речі, але якшо чесно, я не слухав його, а він не слухав мене, а ше я не чув себе, і він себе теж не чув. Ми лежали на траві під небом, і це було все, чим ми займалися.

Нарешті вернулися Дєд і Августина.

Назад ми приїхали на 50 відсотків швидше, ніж витратили часу на приїзд до Трохимброда. Я точно не знаю, чого так вийшло, хоча й маю деякі припущення. Коли ми вернулися, Августина нас у дім вже не запросила. «Вже пізно», - сказала вона. «Ти, певно, змучилася», - сказав Дєд. Тоді вона трохи усміхнулася: «Та я тепер і сплю не дуже багато». - «Так запитайте її про Августину», - попросив герой. «А от Августина, ця жінка з фотографії, ви знаєте шось про неї? Може, знаєте, як її можна знайти?» - «Ні», - сказала вона й поки говорила, то дивилася тільки на мене. «Я знала, що його дід утік, бо бачила його пізніше за рік чи за два». Вона дала мені час перекласти. «Він повернувся у Трохимбрід, щоби подивитися, чи не прийшов Месія. Ми пообідали у мене. Я приготувала йому щось із того дріб'язку, який у мене був, а ще він помився. Ми завжди намагалися бути чистими. Я бачила, що він багато натерпівся, але ми знали, що питати одне в одного нічого не можна». - «Тоді запитайте її, про що вони взагалі говорили?» - «Він хоче знати, про шо ви тоді говорили». «Та ніби й ні про що. Про якісь дрібниці. Ну, пам'ятаю, говорили про Шекспіра, про п'єсу, яку обоє читали. У них удома була бібліотека на ідиші, ви це знаєте, от він і дав мені колись почитати одну з книжок. Ага, мені здається, що вона є в мене дотепер. Я би могла її знайти і віддати вам». - «І шо ви робили потім?» - спитав я. «Ми посварилися через Офелію. Дуже посварилися. Він довів мене до плачу, а я його. А про щось інше ми не говорили. Дуже боялися». - «Він тоді вже зустрів був мою бабусю?» - «Він уже тоді зустрів свою другу дружину?» - «Не знаю. Він жодного разу про неї не згадував, я думаю, що згадав би, якби вже зустрів. Так що, напевне ні. Тоді були не найкращі часи для розмов. Кожен завжди боявся сказати щось не те, а тому всі взяли собі за правило не говорити взагалі». - «Запитайте її, як довго він пробув у Трохимброді». - «Він хоче знати, як довго його дід пробув у Трохимброді». «Тільки півдня: пообідав, помився й посварився зі мною, - сказала вона, - і я думаю, що він думав пробути ще менше. Йому тільки треба було подивитися, чи не прийшов Месія». - «Як він виглядав?» - «Він хоче знати, як виглядав його дід» Вона усміхнулася й засунула руки до кишень свого халата: «Його дід мав грубо витесане обличчя й жорстке темне волосся. Скажи йому це». -«Дід твій мав грубе обличчя й темне волосся». - «Він не був високим. Десь так твого зросту. Скажи йому». - «Він не був високий, десь такий, як ти». - «Багато що в ньому змінилося. Раніше я знала його хлопцем, а тут за два роки він перетворився у старого чоловіка». Я переклав це герою і запитав: «А він подібний на свого діда?» - «Взагалі - так. Але Сафран підчас війни дуже змінився. Я би не бажала йому змінитися так, як його дід». - «Вона каже, шо колись він виглядав, як ти, а потім змінився. Вона бажає тобі ніколи так не мінятися». - «Запитайте її, чи багато ще тут людей, які вижили». - «Він питає, чи багато ше тут євреїв полишалося?» «Ні, - відказала Августина, - є один єврей у Ківерцях, він іноді приносить мені провізію. Каже, що мав колись спільні справи з моїм братом з Луцька, хоча ніякого брата в мене в Луцьку нема. А ще один, також єврей, живе в Сокрицях, той взимку розпалює мені в печі. Зимою мені тяжко, бо я вже стара і дров собі сама нарубати не можу». Я все це переклав герою. «Запитайте її, - попросив він, - як вона думає, чи можуть вони знати щось про Августину». - «Чи вони шось знають про Августину?» - «Та ні, - сказала вона, - вони ж такі старі. Взагалі нічого не пам'ятають. Я знаю, що ще кілька євреїв з Трохимброда лишилися живі, але не знаю, де вони всі зараз. Люди пороз'їжджалися. Я знала чоловіка з Колок, який утік від нацистів, але з тих пір більше нікому не сказав ні слова. Ніби йому хто рота зашив - отак». Я сказав це герою. «Поїдеш з нами? - запитав Дєд. - Ми будемо про тебе дбати, будем тобі палити зимою». - «Ні», - сказала Августина. «Та поїхали, - сказав він знову, - тут же неможливо жити». - «Я знаю, - сказала вона, - але…» - «Все залежить тільки від тебе». - «Ні». - «Ну, давай». - «Ні». - «Ти ж можеш…» - «Не можу». Тиша. «Зачекайте хвилинку, - сказала вона, - я хочу йому дещо подарувати». Тут я усвідомив, шо так, як ми не знаємо її імені, так само і вона не знає імен Дєда і героя. Тільки моє ім'я. «Вона пішла всередину, шоб принести якусь річ для тебе», - сказав я герою. «Та вона просто не знає, шо для неї було би добре, - бурмотів Дєд, - вона ж не для цього вижила. Якшо вона тут лишиться, то цим вона себе уб'є». - «Може, інколи вона все-таки щаслива? - припустив я. - Ми ж не знаємо, як на мене, сьогодні вона була щаслива». - «Та вона й не бажає щастя, - сказав Дєд, - вона може жити тільки коли їй сумно. Вона хоче, шоб ми каялися, шоб сумували за нею, а не за іншими». Августина вийшла з будинку з ящиком, на якому синім олівцем було написано НА ВИПАДОК. «Ось», - сказала вона герою. «Вона хоче, шоб ти це взяв», - переклав я йому. «Я не можу», - сказав він. «Він каже, шо не може взяти це». - «Він мусить». - «Вона каже, шо ти мусиш». - «Я не могла зрозуміти, чому Риф-ка заховала свою обручку в глечик і нащо сказала потім мені „На випадок". На випадок, а далі що? Для чого?» - «На випадок, якшо її уб'ють», - сказав я. «Так, але що далі? Чому обручка мала залишитися?» - «Я не знаю», - сказав я. «Так запитай його». - «Вона питає, чому її подружка сховала перстень, коли знала, шо її уб'ють?» - «Тому що тоді залишиться доказ, що вона існувала», - сказав герой. «Ш-шо?!» -«Доказ. Документ. Свідчення». Я переклав Ав-густині. «Але для цього обручка не потрібна. Люди все пам'ятають і без обручки. А коли вони забувають або помирають, то про обручку вже ніхто й не згадає». Я переклав герою. «Але обручка може послужити нагадуванням, - сказал він, - щоразу коли ви дивитеся на неї, то пригадуєте подругу». Я переказав Августині слова героя. «Ні, - відповіла вона, - я думаю, що вона мала на увазі цей випадок. Коли хтось приїде одного дня й буде шукати». Я так і не догнав, кому вона це зараз каже - мені чи герою. «Ага, - підхопив я, - і тоді ми будем мати шо знайти». - «Ні, - сказала вона, - це не обручка існує для вас, це ви існуєте задля обручки. Не вона - для вас, а ви - для неї». Вона порилася в кишені халата й витягнула перстень. Далі вона спробувала натягти її героєві на пальця, але перстень не був у гармонії з його руками, тоді вона спробувала надіти на його найменший палець, але він все одно не гармоніював. «У неї були малі руки», - сказав герой. «Вона мала малесенькі ручки», - переклав я. «Так, - сказала Августина, - дуже маленькі». І вона знову намагалася надіти йому перстень на маленький палець, намагалася дуже наполегливо, так шо, я вважаю, герою довелося зазнати різного болю, хоча він не подавав виду. «Не підходить», - сказала вона й коли забирала перстень, то я помітив, шо він порізав героя довкола пальця.

«Треба їхати дальше, - сказав Дєд, - вже час рушати». Я переклав це герою. «Скажіть їй ще раз дякую». - «Він дякує вам», - сказав я. «І я вам дякую», - вона знову почала плакати. Вона плакала і коли ми приїхали, і плакала, коли вже від'їжджали, але коли ми були там, вона не плакала. «Можна питання», - озвався я. «Звісно», - сказала вона. «Ви знаєте, шо мене звати Саша, а він - Джонатан, а псина - Семмі Дейвіс Молодший-Молодший, а он Дєд - його звати Алекс. А як звати Вас?» Вона на хвилину затихла, потім сказала: «Ліста». А далі додала: «А можна я запитаю?» - «Так, звичайно». - «Війна вже закінчилася?» - «Не зрозумів?» - «Я…» - прошепотіла чи почала шепотіти вона, але тут мій Дєд зробив таке, чого я аж ніяк не сподівався: він узяв Августину за руку й поцілував її в уста. І тоді вона повернулася від нас до хати. «Мені треба піти й подивитися до дитини, - сказала вона, - воно вже плаче».