Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Смутків Брід






Подана нижче «Енциклопедія смутку» була знайдена на тілі Брід Д. 613 уміщених у її щоденнику видів смутку відповідають 613 заповідям нашої (не їхньої) Тори. Нижче наводимо те, що вдалося врятувати, після того, як Брід витягнули. (Намоклі сторінки її щоденника вдрукували смуток у її тіло. Лише невелика кількість записів [55] надавалися до читання. Інші 558 смутків загублені навіки; сподіваємося, що, не знаючи їх, ніхто не зможе їх пережити.) Щоденник, звідки перебилися сторінки, так ніколи й не було знайдено.

Смуткитіла: Смуток погляду в дзеркало; Смуток, коли ти [виглядаєш] подібно або непо-дібно до своїх батьків; Смуток незнання, чи твоє тіло нормальне; Смуток знання, що твоє [тіло] ненормальне; Смуток знання, що твоє тіло нормальне; Смуток красивих; Смуток мак[ія]жу; Смуток фізичного болю; Смуток загублених [шпильок]; Смуток одягу (!); Смуток тремтячих повік; Смуток від браку ребра; Сму[ток] від того, що тебе помічають; Смуток від непоміченості; Смуток, бо твої статеві органи не такі, як у твого коханця; Смуток, бо твої статеві органи такі, ж, як у твого коханця; Смуток рук…

Смутш заповіту. Смуток Божої любові; Смуток від того, що Бог повернувся спиною (!); Смуток улюбленої дитини; Смуток за[смуче]ності перед обличчям чийогось Бога; Смуток протилежності віри (!); Смуток питання: А що, якщо?; Смуток самотності Бога в Небі; Смуток Бога, якому потрібні люди, що до Нього моляться…

Інтелектуальні смутки: Смуток, бо тебе не розуміють (!); Смуток гумору; Смуток не[скінч]енного кохання; Смут[ок, бо ти] розумний; Смуток, бо не знаєш достатньо слів, щоби [висловити те, що маєш на увазі]; Смуток наявності вибору; Смуток бажання смутку; Смуток незручних становищ; Смуток при[руч]ених птахів; Смуток за[кінч]ення книги; Смуток пам'яті; Смуток забування; Смуток неспокою…

Смуткисексу та мистецтвам Смуток прокидання в чудовій фізичній формі; Смуток відчуття потреби створення красивих речей; Смуток Януса; Смуток зустрітися поглядами під час фелаціо чи куннілінгуса; Смуток поцілунків; Смуток, коли рухаєшся надто швидко; Смуток неру[хо]мості; Смуток оголених моделей; Смуток малювання портретів; Смуток єдиної значної праці Пінчаса Т. «До землі: з людини ти вийшла і в людину увійдеш», де доводиться, що життя і мистецтво, бодай у теорії, можна поміняти місцями…

Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо… Ми пишемо…

 

***

 

24 грудня 1997

Дорогий Джонатан,

Давай не будемо більше про нашу творчість. Я присилатиму тобі шматки моєї історії і благаю тебе (Ігорчик теж благає), шоб ти продовжував присилати нам свої частини, але давай більше не робити виправлень і обсервацій. Давай не будемо ні хвалити, ні засуджувати. Взагалі судити не будемо. Ми вже з того виросли.

Тепер, Джонатан, ми вже говоримо разом, а не кожен своє. Ми разом працюємо над одною історією, і я впевнений, шо ти теж це відчуваєш. Ти знаєш, я ніби стаю цією Дєвушкою-Циганкою, а тебе уявляю Сафраном, або я - це чоловік з Колок, а ти - типу Брід, я твоя бабка, а ти - твій дід, я - як Апекс, а ти - це ти, чи я, як ти, а ти, як я. Ти пам'ятаєш? Ми ж можемо принести одне одному відчуття безпеки і спокою. Коли ми лежали під зорями в Трохимброді, хіба ти цього не відчував? Не кажи мені неправди. Тільки не мені.

А от, Джонатан, історія і для тебе. Правдива історія. Я проінформував Батю, шо я збираюся наступного вечора піти в популярний нічний клуб. Він сказав: «Я так думаю, шо додому ти вернешся не сам?» Як хочеш знати, шо тоді промовляло його вустами, то скажу тобі, шо то говорила горілка. Я сказав: «Не, я не так думаю робити». «Ах ти ж малий розпутник!» - сказав він тоді й засміявся. Він торкнувся мого плеча і, віриш, я відчув, шо це була ніби рука диявола. Мені стало за нас дуже соромно. «Нє-а, - сказав я, - я тільки піду потусуюся з друзями і трохи подригаюся». «Шапка, Шапка…» - почав він. «Замовчи!» - крикнув я іцапнув його за зап'ястя. Скажу тобі, шо це було перший раз, шо я шось подібне сказав йому, і перший раз, шо я йому погрожував. «Вибач», - сказав я йому потім і відпустив його руку. «Ти ше про це пожалієш», - сказав Батя. Та й узагалі мені повезло, бо він так набрався горілки, шо точно міг мене добре вдарити.

Ясно, шо ні в який клуб я не пішов. Я вже тобі писав, шо я часто кажу Баті, шо йду на дискотеку, а сам іду й гуляю по пляжах. Я не йду в нічні клуби, бо збираю «зелень» в коробку з-під печива, бо ж ми з Ігорчиком мусимо виїхати в Америку. Але, скажу тобі, це ше й тому, шо всякі нічні клуби мене зовсім не вставляють. У них я сумний і запущений. Я правильно пишу? Чи, може, краще - закинутий?

А на пляжі минулої ночі було дуже класно, хоча мене це й не дивує. Мені подобається сидіти на камені й відчувати, як вода то набігає на нього, то відступає назад у море. Деколи я роззуваюся і кладу ноги так, шоб їх достала вода. Я попробував прикинути, скільки звідси, від мене на пляжі, до Америки. Потім я уявив собі білу лінію від мене по піску, потім по воді, і до тебе.

Отак я сидів над водою, думав про тебе, про нас, і тут почув якийсь звук. Цей звук не мог-ло видати ні море, ні вітер, ні які-небудь мухи. Я повернувся, шоби подивитися, шо там таке. Хтось наближався до мене. Це мене напрягло, тому шо, коли я один вночі на пляжі, то там взагалі нікого більше нема. Там тоді тільки я, і ніхто до мене ніколи не підходив. Я взувся і почав іти в другу сторону від того мужика. А шо як це мєнт? Вони часто шукають який-небудь привід, шоб причепитися до тих, хто гуляє сам. А може, це бандіт? Правда, бандітів я не дуже боюся, тому шо вони в нас переважно не мають вогнепальної зброї. Ну, ясно, якшо тільки ці бандіти не з мєнтовки. Я чув, шо мужик продовжує наближатися до мене. Я пішов швидше. Він тоді побіг за мною. Я перестав оглядатися в надії побачити, хто це, бо не хотів, шоб він думав, шо я його боюся. Але вухами я чув, шо він близько, шо він от-от дожене мене, і тому я теж зірвався на біг.

А потім я почув: «Саша!» Я перестав бігти. «Саша, це ти?»

Я повернувся. Дєд волочився за мною, тримаючи руку біля свого шлунка. Я бачив, як його грудина піднімається дивовижними зітханнями. «Я шукав тебе», - сказав він. Я не міг догнати, звідки він знав, шо мене треба шукати на пляжі. Як я вже тебе інформував, ніхто ж не знає, шо я хожу ночами на пляж. «Я тут», - сказав я, хоча розумів, шо звучить це по-ідіотськи. Але шо я ше міг сказати? Він підійшов, спинився і сказав: «Маю до тебе одне питання».

Це був перший випадок, який я пам'ятаю, шо Дєд звернувся до мене напряму, не кажучи про шось третє. Тобто, він не згадував ні про Батю, ні про героя, ні про свою сучку, ні про телевізор, ні про їдло. «А шо таке?» - спитав я, бо передбачав, шо він сам питання задасть не скоро.

«Я би хотів тебе про шось попросити, але ти мусиш сообразити, шо я тільки прошу тебе позичити мені одну штуку, і ше ти маєш сообразити, шо можеш мені відказати, і шо я за це на тебе не обіжуся і не буду сердитися». «І шо ж це за штука?» - я абсолютно не міг собі уявити, шо я таке маю, чого би Дєду було треба. Я взагалі не міг собі уявити, які в Дєда можуть бути потреби.

«Я би хотів, шоб ти позичив мені трохи валюти», - сказав він. Чесно кажучи, мені зразу стало дуже соромно. Це ж треба було, шоб він пропахав усе життя, а тепер просив у свого внука гроші. «Я дам», - сказав я. А дальше я не сказав ні слова і це моє «я дам» мало замінити всі ті слова, які я би міг сказати Дєдові, «я дам» означало всі питання, які я міг спитати в Дєда, і всі його відповіді, і всі мої відповіді на його відповіді. Але замінити все це було неможливо. «А нашо тобі?» - спитав я.

«Шо нашо?»

«Ну нашо тобі моя валюта?»

«Бо мені не хватає».

«Не хватає на шо? Нашо тобі гроші?»

Він повернувся обличчям до води і замовк. Чи це і була його відповідь? Далі він помалу намалював носком коло на піску.

«Я впевнений, шо її можна знайти, - сказав нарешті він, - це забере чотири дні, ну, може, п'ять, не більше тижня. Ми підійшли так близько».

Тоді я знову сказав «я дам», і він знову промовчав. Мені треба було тоді сообразити, шо Дєд набагато старший за мене, а значить, набагато розумніший, а навіть якшо це не так, то все ж таки заслужив, шоб я не турбував його питаннями. Але замість того я сказав: «Не, ми не були близько».

«Були, - сказав він, - точно були».

«Та ну, ні за яких п'ять днів ми б її не знайшли. На це пішло би днів п'ятдесят».

«Я просто мушу це зробити».

«Чого, мусиш?»

«Ти не поймеш».

«Але я хочу поняти. Я пойму».

«Ні, ти не зможеш».

«Це через Гершля?»

Він знов намалював ногою коло.

«Ну, тоді візьми мене з собою», - сказав я, хоча зовсім не планував цього говорити.

«Нє», - сказав він.

Мені знову захотілося попросити його «візьми мене з собою», але я знав, шо він знову скаже «нє», і шо я не зможу чути це шоб не заплакати, і шо я не хочу плакати перед Дєдом.

«Ти не спіши з рішенням, - сказав Дєд, - я не думав, шо ти рішиш так скоро. Я взагалі думав, шо ти мені відмовиш».

«А чого це ти думав, що я тобі відмовлю?»

«Бо ти не розумієш, шо твориться».

«Все я розумію».

«Нє, нічого не розумієш».

«Але ж цілком можливо, шо я погоджуся».

«Я би дав тобі за це шо-небудь з того, шов мене є, і ця річ була би в тебе доти, поки я не верну тобі гроші - а до цього не довго».

«Візьми мене з собою», - знову сказав я, хоча й не думав, шо скажу - само вирвалося з рота, як ті речі, шо повипадали з Трохимового воза.

«Нє», - сказав він.

«Ну, будь ласка, - попросив я, - зі мною ж буде легше. Я можу багато чим помогти».

«Мені треба знайти її самому», - сказав він, і в той момент я подумав, шо як я дам йому гроші і він поїде, то я вже свого Дєда більше не побачу.

«Ну то хоч Ігорчика візьми».

«Нє, - сказав він, - тільки сам». Мовчанка. А потім: «І Баті не говори».

«Ну, ясно», - сказав я, бо й не збирався оповіщати про це Батю.

«Це має бути наша тайна».

Оця остання річ, яку він сказав, найсильніше Опечаталася в моєму мозку. До мене це не доходило, аж поки він не сказав - це справжня тайни. Між нами є шось, про шо знаємо тільки ми двоє і більше ніхто на цілому світі не знає і знати не зможе. Це тайна нас двох разом, а не двох окремо.

Тоді я оголосив йому, шо з відповіддю не затримаю.

Але я не знаю, Джонатан, шо робити, і я би хотів, шоб ти мені підказав, як поступити правильно. Я знаю, шо правильна відповідь зовсім не обов'язково має бути. Може бути дві правильних відповіді, а може, їх і нема зовсім? Мені цікаво, шо ти скажеш. Обіцяю звернути увагу на твою думку. Але не обіцяю, шо коїтиму гармоні ІІпо до неї, бо є речі, про які ти не можеш знати. (Ну і, ясно, я прийму рішення ше до того, як ти отримаєш цей лист. Наша комунікація завжди Іхнірвана в часі.)

Я не дурень, я знаю, шо Дєд валюту повернути мені ніколи не зможе. І це значить, шо ні я, ні Ігорчик в Америку так і не попадемо. Наші мрії взаємно ліквідуються. Я ше такий молодий, а Дєд «юг такий старий - тому ми заслуговуємо на свої мрії, але втілити й ту, і другу неможливо.

Я знаю, шо ти скажеш. Ти скажеш: «Я надішлю тобі грошей». Ти скажеш: «Можеш повернути мені гроші, коли вони в тебе будуть, або можеш взагалі їх не повертати, і більше про це не будемо». Я знаю, шо ти так скажеш, бо я знаю, шо ти добра особистість. Але це неприйнятно. По тій же причині, шо і Дєд не хоче мене взяти з собою, і я не можу взяти твою валюту. Такі речі не вибирають. Розумієш? Будь ласка, спробуй зрозуміти. Ти єдиний, хто розумів мене з півслова, і я тобі скажу, шо тебе з півслова можу зрозуміти теж тільки я.

Чекатиму на твого листа нестримно.

З відкритим серцем, Олександр


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.011 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал