Увертюра до ясності

Поки ми повернулися в готель, було вже так пізно, шо аж рано. За стійкою портьє тяжким сном спав власник. «Горілка, - сообразив Дєд, - нам всім треба випити». - «Та чого ж втрьох, давайте вчотирьох», - сказав я, киваючи па Семмі Дейвіса Молодшого, який цілий день вів себе дуже добропорядно. От так вчотирьох ми й рушили в бар. «А, вже вернулися», - сказала офіціантка, коли нас побачила. «І єврей знов з нами», - додала вона. «Стули пельку», - сказав Дєд, причому це не був якийсь душероздираючий крик - Дєд сказав це тихо, так, ніби знав, то вона має просто-напросто закрити рот. «Ну, вибачте», - відповіла офіціантка. «Та не пережинайте», - сказав я, бо не хотів, шоб вона через таку дурницю була вороже до нас налаштована; по того ж, коли вона нахилялася, я міг бачити її цицьки. (І для кого я це написав, Джонатан? Я ж більше не хочу виглядати гидотним, і вже не намагаюся бути смішним.) «Ні, ви дивіться, - сказав Дєд, - тепер по відношенню до єврея треба проявляти м'ягкість». - «Що відбувається? - спитав герой, - чому нас не пускають?» - «Ану, попроси пробачення, як має бути», - знову звернувся Дєд до офіціантки, яка насправді була зовсім юною дівчиною, ше молодшою за мене. «Пробачте, що назвала вас євреєм», - сказала вона. «Вона просить пробачення, шо назвала вас євреєм», - переклав я герою. «А звідки вона це знає?» - «Вона знає, бо я їй це сказав за сніданком». - «Ви їй сказали, що я єврей?» - «Так треба було». - «Це коли ми пили мокачино?» - «Мушу виправити: то була кава». - «Шо він там белькоче?» - спитав Дєд. «Було би ліпше, - сказав я Дєду, - якби ми заказали столик і багато випити, і ше би добру закуску». - «А що вона ще про мене сказала? - не замовкав герой. - Вона ще що-не-будь говорила? Між іншим, у неї цицьки виглядають, коли вона нахиляється». (Ага, Джонатан, це ти сказав, пам'ятаєш? Я це не видумав, так шо тобі й відповідати.)

Ми пішли за офіціанткою до нашого столика в кутку. Взагалі-то ми могли би сісти за який-небудь інший стіл, бо тепер були в ресторані самотні та ексклюзивні. Я міг тільки будувати припущення, чого вона нас посадила в кутку. «Що вам подати?» - спитала дівчина. «Чотири порції горілки, - мовив Дєд, - одну з них у мисочці. А у вас є шось таке поїсти, у чому би не було м'яса?» - «Хіба арахіс», - відповіла вона. «Це дуже добре, - сказав Дєд, - тільки псині арахісу не давати, вона як тільки доторкнеться до нього, то зразу ж захворіє». Я зразу ж переклав це героєві, бо подумав, шо йому буде весело. Але він тільки слабо усміхнувся.

Коли офіціантка повернулася з випивкою і мисочкою горішків, ми вже обговорювали наш нинішній день і складали плани на завтра. «На 19.00 його треба доставити на поїзд, так?» - «Так, - сказав я, - так що ми повинні покинути готель в обід, шоби позбутися будь-якої небезпеки». - «А може, у нас ше буде час трохи пошукати?» - «Не думаю, - сказав я, - і де шукати? Нічого не лишилося. Нема в кого спитати. Ти пам'ятаєш, шо вона сказала?» Герой нас більше ні про шо не питав, не встрявав навіть з яким-небудь малесеньким питанням. Він узагалі був зовсім поглинутий своїм арахісом. «Без нього було б легше», - сказав Дєд, показуючи очима на героя. «Але ж це його шукання», - сказав я. «Чого це?» - «Ну, тому шо ми шукаєм його діда». «Та не шукаєм ми його діда, ми шукаєм Августину. І вона не більше його, чим наша». У такому ракурсі я про це не думав, але це була правда. «Про що ви там говорите? - запитав тут Джонатан. - До речі, можеш попросити офіціантку, щоби принесла ще горішків?»

Я попросив офіціантку забезпечити нас ше одною мискою горішків, і вона сказала: «Я зроблю це для вас, хоча власник дав інструкцію нікому більше одної порції горішків Не давати. Але ви для мене винятки, бо мені дуже жаль, шо я назвала єврея євреєм». - «Дякую, - сказав я, - але жалітися нема на шо». - «А що ми робимо завтра? - запитав Джонатан. - Я маю на сім вечора сісти на поїзд, правильно?» - «Абсолютно вірно». - «А до того, що ми будемо робити?» - «Я зовсім не впевнений. Нам треба дуже рано виїхати, бо на вокзалі треба бути за дві години до поїзда, а ше туди три годині їхати, і ше ми можем заблудитися і стати зовсім загубленими». - «Виглядає так, що нам найкраще вирушити прямо зараз», - розсміявся Джонатан. А я не сміявся, тому шо знав, шо нам треба рушити рано не через всі ці ускладнення, про які я йому тільки шо сказав, а тому шо більше нема за чим шукати. Нам так нічого й не вдалося

«Давайте глянемо у „НА ВИПАДОК"», - сказав Дєд. «Ш-шо?» - перепитав я. «Ну, той ящик, давай глянем, шо там». - «А може, це погана ідея?» - «Та ну шо ти - відказав Дєд, -і чого б то?» - «Ну, може, Джонатан має його обстежити конфіденційно або, може, той ящик взагалі ніхто не має обсервувати?» - «Стара далі йому ящик з якоюсь ціллю». - «Ну так, - сказав я - але, може, ця ціль не мала нічого спільного з тим, шоб ящик оглядали. Може, він якраз для того, шоб його ніколи не відкривали». «А тобі хіба не інтересно?» - перепитав мене Дєд. «Та нє, я дуже навіть допитливий». -«Про що ви розмовляєте, хлопці», - встряв тут у розмову герой. «Ти б не хотів обсервувати „НА ВИПАДОК? "» - «Що ти маєш на увазі?» - «Ну, той ящик, який тобі сьогодні презентувала Августина. Ми могли б заглянути в нього». -може, це й добра ідея?» - «Я не впевнений. 5 саме спитав». - «Ні, я якраз не думаю, що це погана ідея. Нащось вона мені його дала, правильно?» - «Ага, оце якраз то, шо висловив Дєд». «Здається, ми не маємо жодної поважної причини, щоб його не відкрити». - «Я не передбачаю ні одної». - «І я так само». - «Але». - «Але?» - «Але ж ні», - виронив я. «Але ж що?» - «Нічого. Але це було твоє рішення». - «Ну і твоє теж». - «Відкривайте вже цю довбану пачку!» - скомандував Дєд. «Він каже, шо нам варто відкрити цю довбану пачку». Джонатан витягнув ящик з-під свого стільця й помістив її на стіл. «НА ВИПАДОК» було написано на одній стінці ящика, і ближче я помітив, шо ці слова були написані й стерті багато разів - написані, стерті, а потім знов написані. «Мммм», - промимрив герой, вказуючи на червону тасьму, якою був перемотаний ящик. «Та це тільки для того, шоб він не розпався», - сказав Дєд. «Це шоб він не розпався», - переклав я. «Напевне», - сказав герой. «Або, шоб ми не могли його екзаменувати». - «Але ж вона нічого не мала проти, щоб ми заглянули всередину. Вона би щось сказала у такому випадку, як ти вважаєш?» - «Думаю, шо так». - «Твій дід вважає, що ящик варто відкрити?» - «Ага». - «А ти?» - «А я не зовсім впевнений». - «Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що не певен?» - «Ну, думаю, не така вже це проблема, якшо ми його відкриєм. Бабка би нам точно шось сказала, якби хотіла, шоб ми нічого не чіпали». - «Та відкривайте же цей довбаний ящик!» - накалявся Дєд. «Він каже, шоб ми відкривали довбаний ящик».

Джонатан розрізав стрічку, яка була багато разів намотана довкола ящика «НА ВИПАДОК», і відкрив його. Напевне, ми всі думали, шо то буде бомба, бо коли ми його відкупорили, а він не бабахнув, то ми всі сиділи, як обпльовані. «Ну, все не так уже й погано», - сказав Джонатан. «Все пройшло прекрасно», - переказав я Дєду. «Ну, як я і казав, - відповів той, -я і казав, шо то не буде погано». Потім ми заглянули в ящик. Інгредієнти в ньому були такі ж, як і в ящику «ЗАЛИШКИ», але всього того було ше більше. «Звісно, вона хотіла, щоби ми його відкрили», - сказав Джонатан. Він глянув на мене й засміявся, потім засміявся я, а тоді вже й Дєд. Ми сміялися, бо розуміли, як це недотепно виглядало, коли ми сиділи і гнили, відкривати ящик чи, може, не? А ше ми сміялися, бо було стільки всього, чого ми не знали, і ми розуміли, шо є ше повно всього, чого ми ше не знаємо.

«Давайте пошукаємо», - сказав Дєд і запустив свою руку в ящик так, як дитина залазить в торбу з подарунками. Він витяг буси. «Гляньте», - сказав він. «Я думаю, шо це перли, - сказав Джонатан, - справжні перли». Перли, якшо вони й були справжніми, виглядали брудними, жовтими і з крупинками якогось болота між окремими бусинками, от як 'їжа застрягає між зубами. «Вони здаються дуже старими», - сказав Дєд. Я переклав це Джонатану. «Так», - відповів Джонатан в унісон. «І ше вони брудні. Напевне, вони були захоронені». - «Що значить захоронені?» - «Ну лежали в землі, як трупи». - «Так, я вже зрозумів. Це треба до того персня з ящика ЗАЛИШКИ». - «Точно». Дєд підніс буси до свічки на нашому столі. Перли, якщо це були справжні перли, були дуже поплямлені й більше не блищали. Дєд спробував відчистити перлини великим пальцем, але вони лишилися брудними. «Дуже гарні перли, - сказав він, - колись я купив дуже подібні твоїй бабці, коли ми перший раз влюбилися одне в одного. Це було багато років тому, але я пам'ятаю, як ті перли виглядали. Я на них потратив усю получку, як же я можу його забути?» - «А де вони зараз? - поцікавився я. - Вдома?» - «Не, - сказав він, - перли і зараз на ній. Це ж була непроста річ, як би вона сама до нього не відносилася». Дєд поклав перли на стіл, і я побачив, шо ця знахідка не навіяла на нього меланхолію, як то можна було прогнозувати, а навпаки - задовольнила його. «А тепер ти», - сказав він мені і стукнув мене по спині, без умислу зробити мені больно, хоч мене і заболіло. «Він каже, шоб я шось звідтам витягнув», - сказав я Джонатану, бо мені було цікаво, як він оцінить те, шо ми присвоїли собі привілегію ритися в ящику нарівні з ним. «Давай», - відповів він. Тоді я засунув руку в ящик.

Я відчув, шо там є багато чудернацьких речей, хоча й не міг зрозуміти, яких саме. Ми не змовлялися, але дотримувалися правила, шоб не заглядати в ящик, коли вибираєш річ, коли її витягаєш на поверхню. Деякі речі, яких я торкався, були гладенькі, ніби скляні кульки або галька з пляжу. А ше були холодні речі, як метал, і теплі, як хутро. Траплялося багато клаптиків паперу. Я це розумів, навіть не дивлячись на них. Правда, я не знав, чи це фотографії, чи записки, чи сторінки з книжок або журналів. Я витягнув те, шо витягнув, - найбільшу річ у ящику. «От», - сказав я і почав розмотувати папір, який був перев'язаний зверху шнурком і білою стрічкою. Забравши шнурок, я розгорнув папір на столі. Джонатан притримував за один край, а я за другий. Зверху писало - КАРТА СВІТУ - 1791. Попри те, шо контури земель на карті трохи відрізнялися від сучасних версій, було ясно, шо це - той самий світ, шо і зараз. «Оце серйозна штучка», - сказав я. Така карта коштує багатьох сотень, а якшо повезе, то й багатьох тисяч доларів. Але це ж додатково й пам'ять про ті часи, коли наша планета ше не була такою маленькою. Я думаю, шо коли зробили цю карту, кожен міг спокійно жити, навіть не знаючи, де він живе. Це знов змусило мене думати про Трохимбрід і про Лісту, про жінку, від якої ми так хотіли, шоб вона була Августиною, і про те, шо вона ніколи не чула про Америку. Можливо, думав я, вона остання людина на землі, яка не знає про Америку. Думати про це було гарно. «Мені вона подобається», - сказав я Джонатану і, мушу зізнатися, шо я не мав ніяких інших причин так говорити. Просто мені подобалася карта. «Можеш забрати собі», - сказав він. «Ти шо, серйозно?!» - «Забирай і тішся». - «Ти мені не можеш її от так віддати. Всі ці речі мають бути разом», - сказав я йому. «Та ну, - відповів він, - вона твоя». - «Впевнений?» - перепитав я його, бо не хотів, шоб він напрягався, даруючи мені карту. «Абсолютно. Нехай це буде пам'ятка про нашу подорож». - «Пам'ятка?!» - «Так, щось, що тобі про неї нагадуватиме». - «Нє, - сказав я тоді, - краще я передарую її Ігорчику, якшо ти тільки на це погодишся», - я знав, шо Ігорчику карта сподобається так само. «Дарую йому її від щирого серця, - сказав Джонатан, - нехай це буде його пам'ятка».

«Тепер ти», - сказав я Джонатану - якраз була його черга зачерпнути речі з ящика «НА ВИПАДОК». Він відвернувся від ящика і вставив туди свою руку. Довго він не рився. «Ось», - сказав він і витягнув книжку. Поклав її на стіл. Книжка виглядала дуже старою. «Що це?» - запитав він. Я витер пилюку з обкладинки. Ніколи до того я таких книжок не бачив. Написи були на обох обкладинках і навіть всередині обох обкладинок і, звичайно, на кожній сторінці. Здавалося, шо книжка не вміщалася в самій книжці. На корінці писало по-українськи: Книга Минулого. Я сказав це Джонатану. «Прочитай мені що-небудь з неї», - відізвався він. «Від початку?» - «Звідки хочеш - немає значення». Тоді я відкрив книжку посередині й почав читати з середини сторінки. Було дуже тяжко, але я умудрявся на ходу перекладати на англійську. «Вулиці містечка ставали кольоровими від вчинків його жителів, - читав я, - і через те, що використовували всі кольори, скоро було неможливо розрізнити, що помалювали люди, а що - природа. Ґетцель Ґ., як казали, переграв на всіх скрипках - хоч і грати він не вмів зовсім - але струни на всіх скрипках були кольору його пальців. Так само перешіптувалися, що Ґеша Р. готується стати акробаткою, бо як ще роздільна лінія між єврейським і людським кутками могла би стати такою жовтою, як її долоні. А коли на щоках школярок проступав рум'янець кольору рук місцевого святого отця, то дівчат називали поганими іменами». Джонатан підхопив книжку і вивчав її, доки я переказував Дєду прочитане. «Це прекрасно», - проголосив Джонатан, і мушу вам сказати, він дивився на ту книжку, як Дєд раніше дивився на фото ае

(Можеш розцінювати це, як мій подарунок тобі Джонатан. І от так, як я рятую тебе, врятуй і мого Дєда. Ми ж відділені від тебе тільки двома абзацами. Будь ласка, пошукай якусь її

«А тепер ви», - сказав Джонатан Дєду. «Він каже шо тепер знов ти», - переказав я. Дєд ві вернувся й засунув руку в ящик. Ми нагадували трьох дітей. «Там стільки всього, - сказав мені дєд - я навіть не знаю, шо витягувати». - знає шо витягнути», - переклав я Джонатану. «Нам вистачить часу на все», - відповів він «О, може, оце, - відізвався Дєд, - а ні, краще це Щось таке м'яке і гарне. І ше з якимись рухомими частинками». - «Нам буде час на всі речі» - сказав я Дєду, бо ж, Джонатан, згадай, де ми зараз в нашій історії. Тоді нам здавалося шо ми маємо дуже багато часу. «Вот!» - сказав Дєд і витяг фотографію. «А-а, от шо це таке Не везе. Я думав, шо то шось зовсім друге».

Він поклав фото на стіл, навіть не глянувши на нього. Я тоді також не глянув, бо подумав, а нашо мені? Дєд був правий: нічого незвичайного в ньому не було. У ящику лежали ше десь сто подібних фото. Я квапливо глянув на 4 і не побачив у ньому нічого ненормального. На картці красувалися три чи чотири чоловіки. “Давай ліпше ти», - сказав Дєд і я слухняно повернув голову і вставив руку. Саме тому, шо я відвернувся, я міг, поки порпався в ящику, спостерігати за Джонатаном. От моя рука натрапила на м'яку річ, а далі на шорстку. Джонатан, у той момент підняв фото собі до обличчя, але не тому, шо був цікавим чоловіком, а тому, шо просто не мав чим зайнятися, поки я досліджував вміст пачки. От шо я пам'ятаю. Наш герой з'їв повну руку арахісу, а пару горішків опустив вниз для Семмі Дейвіса Молодшого. Потім він зробив малюсінький ковточок горілки У той момент на фото він не дивився. Я почув на руках якесь пір'я і кістку. Далі я пам'ятаю таке: герой знов подивився на фото, а я відчув шось гладеньке, якусь мацюпусіньку штучку. Він знову відвів очі від фото, знову глянув на нього, знову відвів очі. Я намацав якусь ва: ку штукенцію, потім свічку, потім - шось квадратне, вколовся шпилькою.

«О, Господи!» - вигукнув у цей момент г рой і підніс фото ближче до світла, поклав його, а потім знову підняв, але так, шоб міг побачити разом з фото і моє обличчя. «Та шо ж він робить?» - запитав Дєд. «Шо ти робиш?» - перепитав я. Джонатан поклав фото на стіл. «Це ти на ньому», - сказав він. Я забрав руку з пачки. «Хто, я?!» - «Оцей чоловік на фотографії це ти!». Він передав мені картку. Цього разу я обстежив її з надзвичайною уважністю. «Так шо ж там?» - питав Дєд. На фото було четверо людей: двоє чоловіків, жінка і ше дитина, яку вона тримала на руках. «Глянь на того, що зліва - сказав Джонатан, - отут». Він приставив палець нижче обличчя одного з чоловіків, і я не міг вигадати нічого іншого, як припустити, шо він виглядав точнісінько як я. Ніби я як в дзеркало дивився. Знаю, шо в останньому моєму реченні криється ідіома, але зараз я вживаю ці слова дослівно. Ніби в дзеркало. «Шо?» - спитав Дєд. «Секунду», - буркнув я і сам підніс фото до світла. Чоловік на фото навіть стояв у такій самій серйозній позі, у якій люблю стояти я. І щоки в нього нагадували мої, і очі були такі, як мої. Його волосся, губи, руки, ноги - все було як у мене. Та навіть не «як у мене», вони були мої. «Та скажи ж мені, - заволав Дєд, - шо там у вас?!» Я передав йому фото, і тепер найтяжча штука - дописати цю історію.

Спочатку Дєд просто дивився на фото, шоб побачити, шо ж там таке є. Оскільки він дивився на картку, опустивши очі на стіл, то я не міг бачити, шо в них відбувалося. Потім він відірвав очі від фотки, глянув на мене і на Джонатана - і засміявся. Підняв плечі, як то часом роблять діти, ше раз коротко засміявся і знову взявся до фотокартки. Одною рукою він тримав фото, а другою - підносив до самого свого обличчя свічку. її вогник кидав різні тіні на складки його шкіри, яких, як я побачив, було набагато більше, ніж я підозрював. Цього разу я бачив, як його очі мандрують по фотографії. Вони спинялися на кожній особі на фото й оглядали її з голови до ніг. Потім він знову глянув на мене й на Джонатана, знову засміявся і знову знизав плечима.

«Він схожий на мене», - сказав я.

«М- да, справді схожий», -відізвався Дєд.

На Джонатана я не дивився, бо був упевнений, шо він дивиться на мене. Тому я дивився на Дєда, який і далі вивчав фото, хоча я знав, шо він розуміє, шо я дивлюся на нього.

«Точно нагадує мене», - сказав я. «І він теж це помітив», - сказав я про Джонатана, бо не хотів залишатися сам у цьому спостереженні.

(Подальше продовження мене лякає. До цього місця я переписував частини багато разів, змінював їх, прогнозуючи твої інструкції, вставляв більше приколів, додавав колізій, коротше, писав так, ніби це ти пишеш; але коли я доходжу до цього місця, у мене починають дрижати пальці і я більше не можу тримати ручку. Так шо прав замість мене, будь ласка, дальше - це вже твоє.)

Дєд заховав своє обличчя за фотофафією.

(Мені навіть не здається, шо це вчинок боягуза. Джонатан. Ми б теж у такій ситуації поховали свої обличчя, хіба ні? Правду кажучи, я впевнений, шо ми б зробили то саме.)

«Світ насправді дуже маленький», - сказав Дєд.

(Ти пам'ятаєш, шо тут він знову засміявся, але вставляти це в історію - нереально.)

«Та він же такий схожий на мене», - озвався я.

(А тут, як ти пам'ятаєш, він заховав руки під стіл, але ця деталь вказує на його слабкість, і хіба комусь буде погано, якшо ми про це взагалі не скажемо?)

«Схожий, як суміш твоїх тата, мами, Брежнєва і тебе самого?»

(От тут якраз можна було й сміятися. Це було правильно.) І я засміявся.

«Як ти думаєш, хто це?» - спитав я.

«А як ти думаєш, хто це?» - спитав Дєд.

«Не знаю».

«Не бреши мені, Саша, я ж не пацан якийсь сопливий».

(Але я мусив брехати. От цього ти не зможеш зрозуміти. Я брешу, шоб захистити тебе. І саме тому я так відчайдушне й дурнувато намагаюся жартувати. Все, шоб захистити тебе. Я існую, на випадок, якшо тебе прийдеться захищати.)

«Я не зрозумів», - сказав я (хоча все я розумів).

«Ти не зрозумів?» - перепитав Дєд. (Але ж ти все зрозумів.)

«Де зробили це фото?» - спитав я. (Мало ж бути якесь пояснення).

«У Колках».

«Там, де ти народився?» (Завжди казав, шо в Одесі… до того, поки почали говорити про любов…)

«Так. Ше перед війною». (От воно, як усе насправді є. І от насправді на шо все це подібно.)

«А Джонатанова бабка?»

«Я не знаю, як її звати, і знати того не хочу».

(Мушу повідомити тобі, Джонатан, шо я насправді дуже сумна особистість. Я думаю, я завжди був сумним. Хоча, може, це й означає, шо я взагалі-то не сумний, бо сум - це шось таке, шо гірше від твого нормального стану, а мені завжди однаково. Може, тоді я одна-єдина істота у світі, яка не буває сумною? Напевне, мені повезло.)

«Я не погана людина, - сказав Дєд, - я добра людина. Яка жила в погані часи».

«Я знаю», - сказав я. (Навіть якби ти був поганим, я би розумів, шо ти насправді добрий.)

«Давай, перекажи йому все, шо почуєш від мене», - сказав Дєд, і це мене безмежно здивувало, але я не перепитував, нашо мені це робити, я взагалі нічого не сказав. Просто зробив, як він наказав. Джонатан відкрив свій зошит і наготувався писати. Він записував кожне сказане слово. От шо він записав:

«Все, шо я робив, було зроблено мною, бо я думав, шо так буде правильно».

«Все, шо він робив, було зроблено ним, бо він думав, шо так правильно», - переклав я.

«Я, звичайно, не герой».

«Він ніякий не герой».

«Але я і не поганець якийсь».

«Але він і не негативний персонаж».

«Жінка на фото - це твоя бабка. У неї на руках - твій батько. Чоловік, який стоїть коло мене - мій кращий друг Гершель».

«Жінка на фото - моя бабка. У неї на руках - мій батя. Чоловік біля Дєда - його кращий друг Гершель».

«Гершель носить спеціальну шапочку, бо він єврей».

«Гершель - єврей».

«І він так само - мій найкращий друг».

«Він був його найкращим другом».

«І я вбив його».