Українське козацтво в період інтенсивної інкорпорації українських земель Російською імперією, роль політики Петра І й Катерини ІІ в цих процесах

Звертаючись до четвертого питання семінару варто розпочати з того, що Гетьманщина мала свій бюджет, свою фінансову систему і грошовий обіг. Існувала широка система податків в «Скарбницю Військову». Одним з найбільших джерел надходжень були податки на млини. Існували відкупи на горілку, дьоготь і тютюн. Стягувалися проїзні, транзитні та внутрішні митні збори. У Гетьманщині існувала система прямого оподаткування населення. Фінансами Гетьманщини завідував генеральний підскарбій, який очолював Військову скарбницю, перейменовану пізніше на Генеральну скарбову канцелярію.

Розглядаючи соціальний аспект устрою Гетьманщини, студентів потрібно зорієнтувати на тому, що в часи Руїни, в результаті безперервних бойових дій, сильно скоротилося населення Правобережжя. За ініціативи Москви, протягом 1674–1678 рр., населення подніпровської смуги правого берега, від Києва до Чигирина, було насильно перевезено урядом гетьмана Самойловича на Лівобережжя та Слобожанщину. Операції насильницького переселення українців на лівий берег Дніпра отримали назву «Великого згону».

В гетьманування Мазепи склалися норми соціального ладу, які збереглися впродовж усього ХVІІІ ст. Козацтво остаточно заступило політичне місце шляхти. Практика Мазепи жалувати родичам генеральної, полкової і сотенної старшини титули знатних товаришів – бунчукового, значкового і військового – сприяло оформленню спадкової привілейованої олігархічної групи, відмежованої від рядового козацтва. Нова козацька аристократія називала себе шляхетською, підкреслювала свою пряму наступність від руської шляхти ХVІІ ст., використовувала шляхетські герби.

На момент ліквідації в Гетьманщині проживало понад один мільйон чоловіків. Козаки складали одну десяту населення. До козацької старшини належало близько 2, 4 тис. осіб. Духівництво, шляхта й іноземні службовці не перевищували 11 тис. осіб. Шляхта мала майнові прерогативи і не була зобов’язана до військової служби. Міщани зберігали традиційні форми самоврядування – під час Хмельниччини 50–80% міського населення покозачилося. Найбільшою категорією населення були селяни. Після Хмельниччини вони стали вільними землевласниками з правом володіння оброблюваною ними землею в обмін на сплату податків до військової скарбниці.

Не менш важливим для розкриття четвертого питання є той факт, що після ліквідації гетьманства у 1764 р. Запорозька Січ лишалася єдиним українським краєм, де ще зберігалася автономія. За Кючук-Кайнарджійським договором 1774 р. кордони Росії відсунулися до гирла Південного Бугу, і Запорозька Січ втрачала значення форпосту в боротьбі проти турецько-татарської агресії. Крім того, царський уряд пригадуючи участь січовиків у кривавому повстанні на Правобережжі в 1768 р., відомішому як Коліївщина, побоювався нових заворушень. У квітні 1775 р. Г. Потьомкін виступив на засіданні царського уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі. На початку червня 1775 р. царські війська на чолі з генералом П. Текелієм (1720–1793 рр.), що поверталися з турецького фронту, та генерала Ф. Чорби (1718–1796 рр.) оточили та знищили Запорозьку Січ 4–5 червня 1775 р. Не маючи сил боронитися, кошовий отаман П. Калнишевський (1765–1775 рр.) змушений був здати фортецю без бою.