Закордонна історіографія історії України

Під закордонною історіографією ми розуміємо все, що написано про Україну в інших країнах. Писемна історія України починається з творів давньогрецьких авторів. З початку християнської ери до них долучаються римські історики. Ці автори змальовують тисячолітню історію життя різноманітних народів, які населяли територію нашої країни з давніх часів.

Перший у світі історик, грек Геродот, значне місце у своїй " Історії" приділив географії, етнографії, історії південної частини України. В ті часи величезну територію від Дунаю до Дону заселяли скіфи. Геродот докладно змальовував їх життя, звички та історію. В розповіді про Скіфію історик включив відомості про нескіфські племена Східної Європи. Опис Скіфії у Геродота став класичним ще в античні часи і довгий час використовувався як авторитетне джерело знань про ці краї.

Відомості про наш край знаходимо в пізніших працях Еврипіда, Арістотеля, Феофраста, Страбона. В працях римського історика Амміана Марцеліна знаходимо легенди, які пояснюють назву Чорного моря. А римський адмірал, державний діяч Пліній Старший вже на початку нашої ери також дав опис Південної України. Аналогічні відомості знаходимо в праці відомого географа Птолемея, який жив у II ст. н. е. Великого значення набувають відомості греків і римлян про грецькі колонії, міста-держави на узбережжі Чорного моря. Ті ж римляни, Пліній Старший, Тацит, Птолемей вперше згадують слов’ян під назвою " венеди", а назву " слов’яни" вперше зустрічаємо у творах візантійських авторів.

Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана " Гетика" (551 р.) і Прокопія Кесарійського " Історія війн" (550–554 рр.). Про процеси утворення держави у східних слов’ян, наших предків, знаходимо відомості у праці візантійського імператора Костянтина Багрянородного " Про управління державою". Важливим є опис київсько-візантійських відносин, також поданий в цій праці. Цінними є згадки про русів у інших візантійських письменників, а також у так званих " Бертинських аналах", які писалися у Франції.

Окремим джерелом з давньоруської історії є праці арабських купців і географів Ась-Масуді, Ібн-Фадлана, Ібн-Хордадбега. В них ми знаходимо цінні повідомлення про природу, життя, побут, історію давніх русів.

Відомості про утворення і розвиток Київської Русі як держави у XI–XII ст. можна знайти в багатьох західноєвропейських джерелах, хроніках, спогадах. Серед останніх хроніка Тітмара Мерзебурзького та Адама Бременського. Важливим джерелом є скандинавські саги. Про монголо-татарську навалу і боротьбу з нею, про становище на підкорених українських землях нам повідомляють записи Плано Карпіні і Вільгельма де Рубрука. Це були посланці римського папи і французького короля до монгольських ханів і їх шляхи проходили через Україну.

Переломний етап, підкорення українських земель литовськими князями і утворення Литовсько-Руської держави нам описують польські хроністи Длугош, Мартин Бєльський, Стрийковський і німецькі хроністи.

Однією з цікавих пам’яток історичної літератури кінця XVI ст. є щоденник дипломата германського імператора Рудольфа II Еріха Лясоти. В 1588–1594 рр. Лясота перебував в Україні. Рудольф II доручив дипломату умовити козаків стати на імперську службу з метою боротьби проти турок.

Щоденник дипломата є важливим джерелом для вивчення історії козацтва, зокрема перших років утворення і діяльності Запорозької Січі. До цього виду джерел можна віднести також щоденники поляків Якова Соб’єського, Казиміра Макшевича та ін. Найбільший інтерес серед мемуарів першої половини XVII ст. становить твір " Описання України" Гільома Левасера де Боплана. Боплан прожив в Україні понад сімнадцять років, працюючи інженером. У своїй книзі він уміло передав власні спостереження над життям і побутом українців, запорозького козацтва, шляхти, міщан тощо. Разом з " Описанням України" Боплан склав географічні карти Польщі і України XVII ст.

Із закордонних праць XVIII ст. слід відзначити праці німецьких істориків Карла Гаммерсдорфера " Історія українців і запорізьких козаків" (1789) та Йоганна Єнгеля " Історія України і українських козаків" (1796), двотомну працю француза Жана-Бенуа Шерера, присвячену Визвольній війні українського народу проти поляків.

У XIX ст. Україна остаточно інкорпорується в політичне, економічне, культурне поле Російської імперії. Перестає існувати навіть сама назва – " Україна", замість неї використовується термін " Юго-Западный край". Тому інтерес іноземців до історії, культури України зникає. Лише іноді Україну згадують у літературно-мистецьких творах та політичних комбінаціях ворожих до Росії країн.

Інтерес до України викликали події 1917–1920 рр. Багато істориків брали активну участь у національно-демократичній революції. Утвердження Радянської влади ставило перед ними вибір: залишатись на Батьківщині з невизначеним майбутнім або тікати за кордон і залишити собі принаймні життя.

За кордоном опинились відомі представники історичної, політичної, правничої науки. Серед них – Д. Дорошенко, В. Липинський, В. Старосоль­ський, С. Шелухін, М. Лащенко, М. Шаповал та ін.

Українці за кордоном намагались зрозуміти і осягнути на основі історичного досвіду події революції і громадянської війни. Історики та політологи розробляють концепції минулого і на їх основах пропонують схеми майбутнього розвитку України. Їх роботи становлять багатий і серйозний пласт української історіографії за кордоном. Згодом дослідження українців привернули увагу іноземців.

Відомою історико-політологічною течією серед дослідників за кордоном стає консерватизм. Представники цього напряму В. Липинський і В. Кучабський намагалися довести необхідність встановлення монархічного ладу в Україні. В. Липинський гостро критикував істориків народницького напряму, які пов’язували майбутнє України з романтикою запорожців, гайдамацького руїною, анархічним бунтарством. В Україні, на його думку, має бути проголошена " правова" або " трудова" монархія. Доповнював консервативну традицію національно-державницький напрям, представлений працями С. Дніпрянського та В. Старосольського.

Серед активно працюючих істориків першої хвилі еміграції треба обов’язково назвати Д. Дорошенка. Його праці " Нариси з історії України" (у двох томах) та " Історія України" (у двох томах) не втратили актуальності до нашого часу.

Крім того, на початок 20-х рр., українці створили свої наукові і навчальні центри: Український вільний університет (Прага), Українську сільськогосподарську академію (Подебради), Український науковий інститут (Берлін, Варшава).

Друга хвиля українських істориків з’явилась на Заході в 1944–1945 рр. Частина української інтелігенції, яка опинилась у 1941–1943 рр. в окупації, не могла розраховувати на " щирість" радяньскої влади після визволення України. До втікачів з України приєдналися українці з Берліну, Праги, Варшави. Серед них були Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблін, Л. Витано­вич та ін. Центри української науки перемістились до Мюнхена, Аугзбурга, Рима.

Наприкінці 40-х рр. частина українських істориків переїздить до США та Канади. Завдяки їх активній діяльності в 1968 р. при Гарвардському університеті відкривається Український науковий інститут. На сторінках журналу " Український історик", який видає цей інститут, досліджується історія і культура України. З інститутом пов’язані імена відомих істориків Омеляна Пріцака і Джорджа Грабовича. В інших американських центрах працюють Тарас Гунчак, Любомир Винар, Джон Решетар. У Канаді історію України вивчають в університетах Торонто, Вінніпега, Саскатауна, Калгарі, Ванкувера.

У ФРН продовжує діяти Український вільний університет. У Франції центром україністики є містечко Сарсель, де працює відділення Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Свого часу активний осередок української історичної науки був у Римі.

Про Україну та її історію писали не лише українці в діаспорі, але й інші дослідники. Серед найвідоміших – праці Р. Конквеста " Жнива скорботи", яка розповідає про голод 1932–1933 рр., та " Великий терор", присвячена репресіям у СРСР і в Україні зокрема.

Сфера досліджень українських істориків за кордоном охоплювала велике коло питань: починаючи від давньої історії до наших днів. Однією з найвідоміших праць є багатотомна " Енциклопедія українознавства", надрукована українською та англійською мовами, і являє собою цінне джерело з усіх галузей життя України.

Після проголошення незалежності вивчення історії, культури України за кордоном значно активізувалось.