Методологічні підходи до вивчення етнічних спільнот

Нація ж є сукупністю людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки для усіх членів. Тобто категорія нації містить у собі два компоненти — культурно-етнічний і громадсько-політичний. Вона ніби накладається на категорію етносу, будучи, разом з тим, зовсім іншою системою виміру історичних процесів.

Відомо кілька концепцій, що дають відповіді на питання про причини і механізми виникнення, формування та розвиток етносу.

Нині існує два головних теоретичних підходи до визначення етносу і нації — примордіалістський і модерністський.

Примордіалістський підхід до визначення етносу і нації.

Примордіалізм — термін, який походить від англійського слова — споконвічний. Прихильники примордіалізму відстоюють ідею про те, що етнос і нація існували з давніх давен. Суть цієї теорії викладена у працях англійського етнолога Ентоні Сміта, американця Гуннара Нільссона, радянських учених Юлія Бромлея та Льва Гумільова. Прихильниками її є більшість українських вчених, наприклад, історик Ярослав Дашкевич. Вони розглядають етнос як своєрідний історико-біологічний феномен, що ґрунтується на неусвідомленій, " природній", афективній прив'язаності людей до свого народу, а виникнення нації пов'язують із певним етапом у розвитку етносу.

З приводу виникнення нації існує два головних підходи: деякі вчені (Юлій Бромлей, Гуннар Нільссон) вважають націю типом етносу, який притаманний розвинутому класовому суспільству, а інші вважають, що нація виникає тоді, коли етнос виявляє претензії на власне політичне існування. Як заявляв український політолог Іван Лисяк-Рудницький: " Нація — феномен політичної сфери. Нація — це колектив людей, що хочуть бути державою".

У межах примордіалістського підходу виділяють два головних напрямки: соціобіологічний та еволюційно-історичний.

Соціобіологи розглядають етнос як спільноту індивідів, яка ґрунтується на біологічних особливостях перетворених у соціальні. Вони вважають, що нації виникли внаслідок природного розростання сімей та родів і є спільнотами, що свідчить про спільне походження.

Лев Гумільов розглядав етнос як біологічну спільноту істот виду подібно до ареалу тварин. Він вважав, що етнос народжується внаслідок " пассіонарного поштовху", що стається під впливом певного космічного опромінення або тектонічних процесів у надрах землі. Внаслідок цього поштовху з'являються " пассіонарії" — люди, здатні йти до своєї мети всупереч інстинкту самозбереження. Діяльність пассіонаріїв задає мету і згуртовує окремі родоплемінні та інші групи людей в етнос. Життя етносу триває приблизно 1200—1300 років, а весь його наступний розвиток визначається територіальними особливостями його розселення і психобіологічними характеристиками пасіонарності. Загибель етносу не означає смерті людей, які його утворюють, а тільки ослаблення і розпад зв'язків між ними, а відтак — входження їх до складу інших етносів. Оскільки, згідно з підходом Льва Гумільова, етнос є категорією не історичною, а біологічною, тобто рушіями розвитку є не соціум чи культура, а природа, то і категорія нації у його системі відсутня.

Еволюційно-історичний підхід, — пов'язує етнос не з біологічними аспектами існування, а з певними стадіями розвитку суспільства. Згідно з ним кожній такій стадії суспільного розвитку відповідає окрема стадія розвитку етнічності. Можна виділити такі стадії етнічності, як плем'я, народність, нація.

Плем'я — найбільш стародавня етнічна спільнота, життя і діяльність якої була заснована на родинних і соціальних зв'язках. Кожне плем'я мало ознаки етнічної спільності: вони різнились одне від одного своїм походженням, мовою, сформованими традиціями і звичаями, поведінкою і духовною культурою.

З переходом до цивілізації, при якій розпались племена і на перший план вийшли не родові, а соціальні зв'язки між людьми, плем'я поступилось місцем іншому типу етнічної спільності — народу. На відміну від племені народи досягли в епоху цивілізації незрівнянно більшої соціально-етнічної колонізації і більш високого розвитку своєї мови, матеріальної і духовної культури. Саме в цей період почали формуватися національні характери багатьох народів, що знайшло своє вираження в їх національній свідомості і самосвідомості.

Формування й існування народності пов'язується з суспільствами докапіталістичної стадії розвитку (рабовласництвом і феодалізмом). Нація в цьому ланцюгу виникає на індустріальній фазі розвитку соціуму, в період становлення капіталізму; саме тому нація розглядається як вища (для сучасності) форма існування етносу.

Радянський вчений Юлій Бромлей був автором офіційного, прийнятого в радянській науці визначення етносу. Згідно його теорії:

Етнос — усталена сукупність людей, яка історично склалася на певній території і має спільні, відносно стабільні особливості мови, культури й психіки, а також усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість), зафіксоване у самоназві (етнонімі).

Етнос розглядався Бромлеєм як родова, базова, рядоутворююча категорія стосовно інших конкретно-історичних типів об'єднання людей: роду, племені, народності, нації. Як істинний марксист, радянський академік мав продемонструвати як відбувався прогрес у національній сфері, відповідно до розвитку соціально-економічних формацій. Первіснообщинному ладові відповідали роди і племена, рабовласницькому і феодальному — народності, а з розвитком капіталізму виникають нації.

Конструктивістський підхід до визначення етносу і нації.

Конструктивістський напрямок в етносоціології зародився пізніше, ніж примордіалістський. Прихильники цього напрямку вважають, що етноси і нації є історичними спільнотами, які виникли на певному етапі розвитку людства на засадах не стільки спільного походження, скільки спільної культури і які так само зникнуть на якомусь наступному етапі. Етнос є результатом історичного процесу соціального конструювання, який триває багато століть. При цьому його історична стійкість зовсім не скасовує того, що кожне наступне покоління людей відтворює свій етнос у процесі щоденної практики. Етнос конструюється і відтворюється кожним індивідом, що є його членом. Люди свідомо чи не усвідомлено, цілеспрямовано чи підпорядковуючись волі традиції, відтворюють свій етнос і підпорядковуються його нормам. У результаті життя, за нормами етносу, виступає значною мірою результатом вільного вибору людей.

Одним із найвідоміших представників конструктивістського підходу до розуміння етносу і нації є англійський науковець Ернстп Гелнер. Суть його теорії полягала в наступному. Він вважав, що етнічні спільноти, як і нації, не існували споконвіків і не були наслідком природно-історичного процесу, а виникали внаслідок діяльності інтелектуальної еліти — письменників, учених, політиків. Дальше ідея етносу транслюється на потенційних представників етносу за допомогою різних засобів, які можуть впливати на свідомість членів спільноти (школа, книги, пісні, музика, виставки, театральні постановки, засоби масової інформації тощо). Тобто етнічність мало того, що виявляється " вигаданою" інтелектуальною конструкцією, вона є ще й " нав'язаною" спільністю.

Конструктивісти наголошують на тісному зв'язку нації і держави. Індустріальне суспільство постійно розвивається. Йому необхідні освічені і кваліфіковані спеціалісти. Від цього у кінцевому підсумку залежить міць держави. Тому освіта стає державним пріоритетом. Так відбувається злиття двох сфер, які в аграрному суспільстві були ізольовані одна від одної — культури і держави. Це приводить до перетворення етносів у надії — спільноти індивідів, яких об'єднує і спільна культура, і спільне громадянство. Таким чином, конструктивісти наголошують, що нація, порівняно з етносом — є більш політичною категорією.

Варто враховувати, що нації можуть формуватися з представників як одного, так і кількох етносів. Недарма ще в XIX ст. Брнест Ренан писав, що " етнографічні міркування не мали жодного значення в організації сучасних націй". Французька нація, нагадував він, склалася із кельтів, германців. Німецька — із германців, кельтів, слов'ян. Але в кожному випадку потрібен якийсь " центр єдності", " ядро" — тобто етнос, навколо якого об'єднаються інші етноси.

Як уже зазначалось, силою, що надихає етноси на будівництво націй, більшість спеціалістів вважають націоналізм.

Усі підходи виявляють єдність у тому, що для виокремлення етнічної групи першорядним чинником є етнічна ідентичність.

Етнічна ідентичність — відчуття взаємної тотожності, історичної, соціальної та культурної спільності у представників однієї етнічної групи.

Вона не є сталою на всі часи, може змінюватися, особливо за тривалих міжетнічних взаємин. У зв’язку з цим в антропології та етносоціології було запроваджено поняття «акультурація», за допомогою якого описують зміни в етнічній ідентичності, етнічному та культурному самоусвідомленні під час тривалого контакту різних за культурою груп людей.

Відповідно була сформульована концепція чотирьох головних варіантів акультураційних стратегій. Суть їх полягає в особливостях відповіді представниками етнічних спільнот на два питання:

1) Чи доцільне збереження власної культурної ідентичності?

2) Чи є необхідним розвиток стосунків з представниками інших етнічних груп?

Інтеграція (лат. integratio — поповнення, відновлення) — орієнтація на збереження етнокультурної спадщини одночасно зі встановленням широких контактів з представниками іншої культури, що сприяло б формуванню так званої «мозаїчної культури», де кожна окрема ланка зберігає свою особливість і самобутність.

Асиміляція (лат. assimilatio — уподібнення) — витіснення елементів культури меншості під тиском титульної культури та поглинання етнічних меншин культурою більшості. Інколи можлива часткова інтеграція культури меншин у простір титульної культури.

Сегрегація (лат. segregatio — відокремлення) — спроби збереження власної етнокультурної спадщини за різкого звуження контактів з представниками інших національних утворень.

Маргіналізація (лат. marginalis — межа, узбіччя) — ситуація, за якої небажання або неспроможність орієнтації на етнокультурні стереотипи більшості супроводжується в етнічній групі втратою рідної культури, мови тощо.

Етнічний стереотип (грец. stereos — твердий і typos — відбиток) — стандартизований, стійкий, емоційно насичений, ціннісно визначений образ, уявлення про певний об’єкт, продукований під впливом конкретної етнічної культури, актуальний для представників окремої етнічної спільноти.

Термін «стереотип» щодо соціальних явищ був запроваджений американським дослідником В. Ліппманом у 20-ті роки XX ст. і передбачав схематизоване, культурно зумовлене сприйняття навколишньої реальності, що дає змогу спрощувати процес світосприйняття, економлячи при цьому зусилля людини. Етнічні стереотипи спрощують сприйняття навколишнього світу для представників конкретного етносу, водночас вони допомагають етносу зберігати ідентичність, поширюватися і розвиватися у часі та просторі.

Іншою проблемою є визначення таких феноменів, як «народність» і «нація». Орієнтуючись на стадійний підхід до суспільного розвитку, тривалий час побутувала думка, що народність і нація є різними стадіями розвитку суспільства.

Народність — мовна, територіальна та культурна сукупність людей, яка склалася історично і передує нації.

Народ — соціально-етнічна спільність, яка включає в себе на різних етапах розвитку суспільства ті спільноти, прошарки та соціальні класи кожного етносоціального утворення, які, виходячи із свого об'єктивного становища, здатні брати спільну участь у прогресивних перетвореннях, розвитку країни в контексті конкретних історичних умов.

Нація — особлива історична сукупність людей, що характеризується спільністю походження, мови, території, економічного становища, психічного стану та культури, що виявляються в єдиній етнічній свідомості та самосвідомості. Важливою ознакою нації є внутрішній державний устрій та чіткі державні кордони, у межах яких завершується їх формування.