Державні кордони – бар’єри та лінії зв’язку

А ось, наприклад, зміна рівня води у прикордонній річці означає загрозу зміни розмірів державної території тієї чи іншої країни. Тому угоди по кордонам передбачають заходи проти навмисного руйнування берегів, паралельно з їх укріпленням та ліквідацією перешкод для течії. Взагалі будь-яке будівництво мостів, гребель, шлюзів, дамб на прикордонній річці або в морській (озерній) протоці, якщо воно веде до порушення звичайного стоку, рівня води, напрямку річища – можливо лише із згоди обох сторін (згадаймо російсько-український конфлікт з приводи одностороннього будівництва дамби до коси Тузла у Керченській протоці восени 2003 року та його подальші наслідки, коли протягом кількох наступних років довжина коси зменшилась на 1 км).

На судноплавних річках державний кордон проводиться, як правило, по головному фарватеру; на несудноплавних – посередині річки (або її головного русла). Дуже рідкісними є випадки, коли кордон проводиться по одному з берегів таким чином, щоби річка цілком належала одній країні.

Державний кордон не повинен переміщуватися при відхиленнях річища та змінах берегів. Але практично витримати цю вимогу дуже важко, тому через певні проміжки часу сторони або підтверджують лінію проходження кордону, або уточнюють її.

Існує чимало класифікацій державних кордонів, але практично у кожному випадку вони побудовані лише за однією ознакою. Найперші спроби класифікації відносяться до кінця ХІХ століття і належать відомому британському політику і дипломату лорду Дж. Керзону. Наукове обґрунтування та подальший розвиток різноманітні класифікації державних кордонів отримали у пізніших працях таких дослідників як Р. Хартшорн, С. Коен (США), М.С. Мироненко, С.Б. Лавров, В.А. Колосов (СРСР – Росія), Б.П. Яценко (Україна).

Так, у морфологічних класифікаціях кордони поділяються за конфігурацією. Виділяють державні кордони:

· астрономічні – проведені по меридіанам і паралелям (класичний приклад – державний кордон між США і Канадою на захід від Великих озер; кордони багатьох західних штатів у США; зони розмежування в Арктиці і Антарктиді);

· геометричні – тобто «проведені по лінійці», найчастіше це відбувається у рідконаселених та малоосвоєних регіонах (такими є державні кордони в районі Сахари, на Аравійському півострові, кордон між Казахстаном та Узбекистаном); геометричні кордони часто використовуються і у внутрішньому політико-адміністративному поділі (Австралія, США, Канада, Бразилія, Аргентина);

· звивисті – державні кордони, що проходять по певним природним межам або враховують ареали розселення певних етносів, саме вони зустрічаються найчастіше. Кордони в акваторіях (затоках, протоках, озерах) складної конфігурації проводять через точки, рівновіддалені від точок протилежних берегів, що мають сталі координати. У разі пересихання водойми ця лінія автоматично стає сухопутним кордоном (зауваження є актуальним у зв’язку із пересиханням Аральського моря, загрозою зникнення Мертвого моря тощо).

За природними особливостями кордони поділяються на:

· гірські (орографічні) – тобто такі, що проходять по найвищим точкам гірських хребтів і перевалам (франко-іспанський кордон в Піренеях, в Андах – державні кордони між Колумбією і Венесуелою, Аргентиною і Чилі та інші);

· рівнинні (виключно такими є державні кордони Білорусі);

· річкові (наприклад, між Україною та Румунією – по Дунаю і Тисі);

· озерні (між США і Канадою в районі Великих озер);

· морські (російсько-український кордон в Азовському морі).

Інша ознака для класифікації – походження, історія і тривалість існування державних кордонів. Цю класифікацію інколи називають генетичною. У цьому випадку виділяють кордони:

· антецендентні («піонерні») – проведені задовго до освоєння та масового заселення території (ті ж самі кордони США і Канади, кордони у Сахарі або на Аравійському півострові та деякі інші). Такі кордони потім часто заважали соціально-економічному розвитку окремих районів;

· субсеквентні («наступні») – це кордони, які виникли вже після формування певних соціально-культурних та економічних спільнот, тому не ігнорують ці відмінності територій, а більш-менш враховують їх (прикладами слугують кордони між європейськими моноетнічними державами та внутрішні кордони автономій у федеративних державах);

· «накладені» кордони встановлювалися на вже заселених територіях з усталеним мовно-культурним розмежуванням, але з різних причин ігнорували його. Ці кордони «розрізають» сформовані етнічні, культурні, релігійні та соціальні спільноти (такими у більшості випадків є колоніальні кордони в Африці – вони кардинально не відповідають ареалам розселення найбільших етносів. Але навіть в Європі після Другої світової війни «накладений» кордон поділив не тільки Німеччину, але й місто Берлін, в останньому випадку навіть перетворившись згодом на бетонний мур. На відміну від Великої Китайської стіни цей мур виявився не таким довговічним. Його зруйнували у 1989 році під час об’єднання ФРН та НДР – це стало символом нового часу і початком сучасного етапу розвитку політичної карти світу);

· реліктові – успадковані від минулих історичних періодів. Чинники, що обумовили їх виникнення, давно вже втратили своє значення, але кордони зберігаються, оскільки самі вже перетворилися на фактор і наслідок рівноваги політичних сил між країнами, військово-політичними і економічними блоками. Особливо поширені реліктові кордони у внутрішньому політико-адміністратив­ному поділі [2], але чимало їх і серед державних кордонів (у Латинській Америці – це успадковані кордони між іспанськими і португальськими колоніями та їхніми провінціями).

Одна з найбільш важливих і складних характеристик державних кордонів – це їх функції. Аналіз функцій кордонів тісно пов’язаний з їх морфологією, політичним статусом, давністю існування. Державний кордон, як і будь-яка інша географічна межа, має дві основні функції – бар’єрну (фільтрувальну) та контактну (комунікаційну). Співвідношення цих функцій є індивідуальним, його специфіка залежить від політичних умов формування державного кордону.

Кордон може бути майже нездоланним бар’єром («залізна завіса», «кордон на замку» часів Радянського Союзу), а може бути обопільною зоною активної економічної взаємодії («Європа регіонів» у ХХІ столітті, Шенгенська угода).

Сьогодні укріплені кордони (на кшталт «лінії Мажино» [3], «лінії Маннергейма» [4], Берлінського муру) втратили своє захисне значення – адже з розвитком новітніх військових технологій держави не розраховують більше на фортифіковані кордони як провідні елементи безпеки. Проте це не означає, що кордони втратили своє значення як позначки територіальної недоторканості.

Через різні варіанти співвідношення зазначених вище бар’єрних і контактних функцій кордону встановлюється взаємозв’язок господарства певної країни із світовим господарством (див. рис. 7.1).

Рис. 7.1. Прояви та співвідношення функцій державного кордону

Бар’єрна функція державного кордону – найбільш важлива і потужна, оскільки кожна країна здійснює на своїй території повне та виключне верховенство. Державний кордон відноситься таким чином до групи фронтальних, різких кордонів. Бар’єрна функція проявляється через обмеження умов виникнення різноманітних потоків між країнами. Ця функція полягає у фільтруванні потоків людей, товарів, капіталів, інформації. Для обмеження або й повного припинення руху людей, наприклад, вводяться різноманітні формальності, встановлюються високі митні збори, візовий режим та інше.

Отже, обмеження умов для перетину державних кордонів потоками людей, товарів, капіталів досить розмаїті:

Ø по-перше, це затрати часу і коштів на проведення митних процедур, на збільшення відстаней через дозвіл перетинати державний кордон тільки у визначених пунктах;

Ø по-друге, незручності через те, що не збігається ширина залізничних колій або інші параметри транспортних систем;

Ø по-третє, витрати на карантин для тварин і рослин;

Ø по-четверте, експортери змушені пристосовуватися до умов місцевого ринку, починаючи із заміни етикеток й інструкцій та перекладу їх на іншу мову.

Також національні юридичні норми можуть регламентувати, наприклад, рівень забруднення природного середовища промисловим обладнанням і транспортними засобами, рівень шуму, безпеки та інші стандарти.

В сучасних умовах спостерігається безумовна тенденція до активізації саме контактної функції державних кордонів, що є об’єктивним наслідком процесів інтернаціоналізації господарського життя.

Ситуації «закритого» кордону практикуються лише державами, які намагаються відгородити власне населення від зовнішніх впливів. Свого часу соціалістичні країни «залізною завісою» ізолювалися від іншого світу, сьогодні це робить тоталітарна Північна Корея, меншою мірою – Куба, Китай та Ізраїль (останній – вимушено).

На можливості виконання контактних функцій впливає «вік» кордону. Чим менша тривалість існування певної ділянки державного кордону, тим більша ступінь її бар’єрності: нові кордони порушують механізми господарських та інших зв’язків, що складалися роками.

Яскравим прикладом зміни кордону у відповідності до бажання більшості населення слугує передача Італією до складу Франції у 1947 році території площею 544 км² у Приморських Альпах. На референдумі 92% голосів (у тому числі й етнічних італійців) було віддано за перехід до французького громадянства. Це пояснювалося відразою до фашистського режиму Муссоліні. В результаті новий кордон перетнув територію всіх комун прикордонної смуги. Був порушений складний господарський та екологічний баланс між відгінним пасовищним господарством та землеробством (одні населені пункти втратили пасовища у горах, інші – ріллю на приморській рівнині). Залізниця, що тепер стала проходити через «виступ» французької території, припинила своє функціонування. В сукупності все це привело через деякий час до збезлюднення та запустіння альпійських долин. Досить значний регіон поблизу франко-італійського кордону перетворився на «глухий кут» Європи. Ситуація дещо змінилася лише наприкінці 70-х років ХХ століття, коли було поновлено залізничне сполучення. Але всі проекти електрифікації цієї залізниці виявилися нездійсненними: французька та італійська системи принципово несумісні. Пізніше тут обома країнами були створені високогірні національні природні парки. Розвиток заповідної справи та рекреаційного господарства виявився єдино можливим напрямом структурних зрушень для економічного пожвавлення в регіоні.

«Вибіркова проникність» державних кордонів для різних сфер діяльності суттєво впливає на структуру населення і господарства прикордонних районів. У прикордонних районах сусідніх держав концентруються ті види діяльності, для яких умови у «власній» державі менш сприятливі. Так, оскільки заходи з охорони довкілля були прийняті у Швеції раніше, ніж в Норвегії, і є більш суворими, то мешканці Великого Осло давно використовують з рекреаційною метою прикордонні шведські території. Інший приклад: у католицькій Польщі законодавчо обмежені аборти, тому у прикордонних українських містах можна бачити автобуси із специфічними «туристками», що приїжджають в Україну лише на один день для проведення операції з переривання небажаної вагітності.

Прикордонні смуги мають чимало специфічних функцій, зокрема «посе­редницької» торгівлі та послуг. Низка «карликових» держав – Андорра, Ліхтенштейн та деякі інші – по суті являють собою суцільні прикордонні зони з надзвичайно розвинутими торговими функціями.

В сучасній Європі набули поширення щоденні трудові поїздки через кордон. Серед інших факторів – різниця у попиті на робочу силу різної кваліфікації по обидва боки кордону, престижність різних видів праці, відмінності в її оплаті. Виник своєрідний феномен – «транскордонні райони». До числа найбільш зрілих відносяться Базельський і Женевський у Швейцарії.

Розвиток Базельського транскордонного району пов’язаний з історією міста та його географічним положенням. Тривалий час зростання Базеля стримували гори з одного боку і державний кордон – з іншого. Але після Другої світової війни швидкий промисловий розвиток та лібералізація митного законодавства і візового режиму посприяли розширенню агломерації за межі швейцарської території: площа Базельської міської агломерації зараз становить 332 км², з них 161 км² знаходиться у Швейцарії, 110 км² – у ФРН та 61 км² у Франції. Кожен четвертий працюючий у Базелі перетинає державний кордон. Робоча сила для Базельських підприємств «рекрутується» на французькій та німецькій територіях у радіусі 35 – 40 км від державного кордону (45-хвилинна транспортна доступність).

Формуванню Женевського транскордонного району сприяла морфологія відповідної частини території і державного кордону Швейцарії. Женева сполучається з основною частиною країни вузьким коридором двокілометрової ширини. Коли виникла потреба подовження злітно-посадкової смуги женевського міжнародного аеропорту, то через характер рельєфу та близькість забудови, довелося орендувати землю у Франції.

Загалом у Женеву щоденно приїжджає на роботу 25 тис. французів. Сільське господарство прикордонної зони Франції отримало риси приміської спеціалізації, тому що більшу частину своєї продукції відправляє у Женеву. Прикордонні французькі населені пункти перетворилися у «поселення-спальні», в них різко підвищилися ціни на земельні ділянки і квартири (особливо після того, як там почали селитися багаті чиновники міжнародних організацій, що розташовані в Женеві).

Саме внаслідок нестачі земель в кантоні Женева довелося Європейський центр ядерних досліджень створювати на кордоні між Францією (39 га земельної ділянки надано нею) та Швейцарією (41 га), хоча європейське регіональне відділення Міжнародної агенції з атомної енергії (МАГАТЕ) розташовано саме в Женеві (штаб-квартира організації – у Відні).

Значно активізувала транскордонне співробітництво й Україна. Найбільш вдалим прикладом є взаємодія з Польщею, організаційним втіленням якої стало створення єврорегіонів «Буг» і «Карпати» та вільних економічних зон «Інтерпорт Ковель», «Яворів», «Закарпаття»; а також співробітництво на регіональному рівні: Львівщина – Мала Польща, Волинь – Холмщина.

До складу державної території, крім суходолу та акваторій (територіальні та внутрішні води) входить також і повітряний простір над ними. Вже під час Першої світової війни використання авіації суттєво впливало на хід військових дій. Тому у жовтні 1919 року на Версальській мирній конференції було прийнято Міжнародну конвенцію про повітряне пересування, яка вперше закріпила повний і виключний суверенітет кожної держави стосовно повітряного простору над її територією.

Однак існує поняття відкритого (міжнародного) повітряного простору. Згідно з нормами міжнародного права, повітряний простір над відкритим морем, міжнародними морськими протоками та каналами, а також Антарктикою є вільним для польотів повітряних суден усіх держав. Відкритий повітряний простір не входить до складу жодної державної території.

За межами земної атмосфери починається космічний простір. У 1967 році було підписано «Договір про космос», згідно якому всі країни мають рівні права у його дослідженні й використанні. Жодна ділянка космічного простору, включно з небесними тілами, не підлягає національному привласненню ані шляхом проголошення на них суверенітету, ані шляхом використання або окупації, ані будь-якими іншими способами (стаття 2).

Спроба уточнити деякі положення «Договору про космос» була зроблена в «Угоді про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах» 1979 року. Угода поширює на Місяць і небесні тіла режим «загального надбання людства» та приписує, щоб розробка природних ресурсів була тут підпорядкована спеціальному міжнародно-правовому режиму. Однак ані Угода, ані інші міжнародно-правові акти такий режим не встановлюють, що свідчить про «заморожування» питання. Можна припустити, що звернення до питання про освоєння ресурсів небесних тіл відбудеться лише тоді, коли у багатьох держав з’являться необхідні технічні можливості для цього.

Проте однією з найважливіших проблем у міжнародному космічному праві залишається делімітація кордонів повітряного та космічного простору. Питання про висоту, на якій слід проводити межу між повітряним простором, що входить до складу територій суверенних держав, та власне космічним простором, який належить всім, залишається невирішеним. Міжнародна організація цивільної авіації ІКАО (International Civil Aviation Organization – ICAO) з 1979 року реєструє польоти як космічні, починаючи з висоти 100 км (незважаючи навіть на протести деяких держав).

Не менш дискусійним є питання «глибини» проведення державних кордонів (адже в поняття державної території включені й земні надра). Пропонується прийняти в якості такої межі поверхню Мохоровичича, що розмежовує земну кору і верхню мантію Землі. Глибина залягання поверхні (лінії) Мохоровичича становить 25-90 км під материками та 7-10 км під океанами.

Висновки:

1. Проблематика дослідження державних кордонів є класичною для політичної географії. Система юридично оформлених кордонів стала важливим елементом сучасного світу. При вивченні стану державних кордонів слід враховувати правові, військові, політичні, економічні та культурні аспекти.

2. Процес встановлення державних кордонів відбувається у два етапи: делімітація та демаркація. Делімітація – це договірне визначення напрямку та положення кордонів з додаванням відповідної карти; демаркація – це безпосереднє встановлення кордонів на місцевості.

3. Найперші спроби класифікації державних кордонів належать британському дипломату лорду Керзону. Сьогодні найбільше вживаються морфологічна, природна і генетична класифікації.

4. За морфологією державні кордони поділяються на астрономічні, геометричні і звивисті; за природними особливостями виділяють кордони гірські, рівнинні, річкові, озерні і морські; за генетичною ознакою кордони поділяють на антецендентні, субсеквентні, «накладені» і реліктові.

5. В процесі глобалізації акцент у функціонуванні державних кордонів зміщується від проблем локалізації (включаючи делімітацію і демаркацію) до проблем гармонізації їх дії.

6. Від співвідношення бар’єрної і контактної функцій кордонів країни, їхнього типу (за морфологією та іншими ознаками) залежать політичний клімат в регіоні та передумови успішного співробітництва з сусідами 1-го порядку. Незважаючи на значну кількість «гарячих точок» у світі, саме контактна функція державних кордонів повинна стати провідною.

7. Навіть «відкритий» кордон все одно залишається бар’єром, оскільки він покликаний захищати національні інтереси держави, у тому числі господарські. Це завдання реалізується об’єднаними зусиллями прикордонної і митної служб.

8. До складу державної території входять також повітряний простір і надра, питання їхньої делімітації досі залишаються невирішеними. Пропонується встановити обмеження державного кордону з висотою (100 км) та глибиною земної кори (поверхня Мохоровичича).

[1] Принципи непорушності кордонів і територіальної цілісності країн зафіксовані в Гельсінському Заключному акті наради з безпеки і співробітництва в Європі (1975). Сутність зобов’язань країн, що підписали Акт, у тому, що вони визнають непорушність кордонів усіх країн Європи та утримуються від будь-яких зазіхань на ці кордони. Україна приєдналася до цього Акту після отримання незалежності.

[2] В Україні є чимало таких реліктових ліній. Зокрема – це Перекопський (або «Турецький») вал, що був свого часу оборонним рубіжем Кримського ханства, неодноразово виконував бар’єрну функцію, особливо військово-стратегічну (протягом ХХ століття він тричі був лінією фронту). Зараз тут проходить адміністративний кордон АР Крим та лінія певного етнополітичного розмежування. Інший приклад – річка Збруч, яка довго слугувала кордоном між Австро-Угорщиною та Російською імперією, а потім СРСР та Польщею. Тож відмінності між земляками на захід та схід від нинішньої межі Хмельницької і Тернопільської областей дуже помітні як у конфесійній орієнтації, так і в ментальності українців.