НЕ ЗАВЕРШЕНО 3 страница

Поряд із зіставленням витрат праці та отриманого результату на рівні підприємства доцільно розглядати їх зв'язок на галузевому, регіональному рівнях, а також на макрорівні в межах усього наро-дного господарства. Так, ефективність витрат суспільної праці в народному господарстві в цілому - найбільш узагальнююче по-няття, що враховує приріст усього новоствореного продукту або виробленого національного доходу (заробітної плати V і додатково-го продукту т). Цей показник розраховують за формулою
Ф.2

Собівартість товарної продукції відображує загальні витрати суспільної праці на виготовлення продукції, що передбачається для ринкової пропозиції. Вона включає такі основні елементи: а) опла-ту праці всіх зайнятих у виробництві та підготовці продукції до продажу; б) амортизацію основних виробничих фондів; в) вартість спожитих у виробництві матеріальних ресурсів (сировина, матеріа-ли, паливо, енергія). Тому залежно від урахованих у собівартості видів витраченої праці (живої чи уречевленої) можна встановити часткові показники ефективності її використання.
Ефективність витраченої живої праці показує продуктивність праці в цілому Л як виробництво чистої продукції П^ на одного середньоспискового працівника Р:
Ф.3

Ефективність застосування праці, уречевленої в засобах праці (основних виробничих фондах) і матеріальних ресурсах, розрахо-вують так.
По-перше, обчислюють фондовіддачу Ф - відношення вироб-ництва чистої продукції П^ на одиницю витрат основних виробни-чих фондів у вартісному вираженні
Ф.4:

По-друге, визначають ефективність використання уречевленої праці, втіленої у матеріальних ресурсах, розраховуючи матеріало-ємність М як відношення вартості спожитих матеріальних ресур-сів М до вартості чистої продукції Л^:
Ф.5

Ці показники можуть зростати, зменшуватись або залишатися незмінними. Різні співвідношення їх значень відображують мож-ливі варіанти ефективності суспільної праці.
Крім економічного ефекту від застосування суспільної праці, результатом чого є зростання сукупного суспільного продукту, національного доходу, необхідно враховувати і соціальний ефект. Він полягає насамперед у тому, що витрати праці в галузях немате-ріального виробництва сприяють підвищенню її результативності в матеріальному виробництві через всебічний розвиток особи, під-вищення рівня знань і культури, зміцнення здоров'я, зростання вільного часу тощо. Так, розвиток науки забезпечує створення і застосування нової техніки і технології, одержання і використання нових джерел енергії, матеріалів, впровадження передових методів організації виробництва і праці. Витрати живої та уречевленої праці в закладах освіти сприяють введенню нової техніки у виробництво, поліпшенню організації його, підвищенню продуктивності праці. Витрати суспільної праці на охорону здоров'я сприяють зростанню продуктивності зайнятих у народному господарстві, зниженню втрат робочого часу через хворобу, підвищенню працездатності людей.
Розвиток сфери послуг, поліпшення постачання розширюють можливості для підвищення кваліфікації, виховання дітей і впли-вають на ефективність використання живої та уречевленої праці. На підвищення продуктивності суспільної праці впливають також матеріальні умови життя населення: комфортність житла, транс-порт, повноцінний відпочинок. Отже, нематеріальне виробництво забезпечує при використанні в ньому живої та уречевленої праці соціальний ефект, який у багатьох випадках вимірюється не лише кількісно, а й якісно за рівнем соціального прогресу і суспільної свідомості. Це, в свою чергу, викликає вторинний економічний ефект, який впливає на економічний результат суспільної праці. Відображення економічного і соціального ефекту у величині націо-нального доходу та його динаміці може не збігатися в часі. На-приклад, витрати праці на освіту, поліпшення житлових умов впли-вають на підвищення продуктивності праці через певний промі-жок часу.
Оскільки ресурси праці в кожний певний момент обмежені, можуть виникати суперечності між соціальними і економічними критеріями ефективності праці. Відсутність раціональних способів вирішення їх може призвести до різних негативних явищ, напри-клад до прийняття технічних рішень, що не враховують екологічні умови та техніку безпеки і охорони праці. Соціальні вимоги до застосування живої та уречевленої праці мають бути пріоритетними.
Подальше підвищення ефективності суспільної праці залежить від удосконалення речових факторів виробництва як об'єктів її вті-лення. Чи означає це зниження ролі людини і живої праці у всьому виробничому процесі?
Сучасна науково-технічна і технологічна революція кардинально змінює становище людини у виробництві. Вона перестає вико-нувати роль простого доповнення машинних систем і вже, як правило, безпосередньо не впливає на процес обробки сировини. Лю-дина регулює технологічний процес, контролює та управляє ним. Працівник несе відповідальність за виробничий стан і можливості використання електронних систем (роботокомплексів, обробних центрів, інформації систем управління)Від цього значення якості його живої праці не тільки не зменшується, а, навпаки, незмірно зростає. Ця тенденція, безперечно, збережеться і в майбутньому як джерело розширення багатства суспільства.
Революційний характер машинної індустрії породив дію загаль-ного закону переміни праці. Корінні зміни в розподілі праці, влас-тиві переворотам у машинній техніці і технології, зумовлюють не-обхідність систематичного переміщення працівників з однієї галузі і виду виробництва в іншу, зміну трудових функцій.
У сучасних умовах дія закону переміни праці значно посилила-ся внаслідок технологічної революції, за умов якої недоцільна вузь-ка спеціалізація працівників. У зв'язку з цим у навчальних закла-дах майбутні робітники одержують загальнотехнічні знання, інже-нери і техніки - загальнонаукову підготовку, яка дає змогу оволо-дівати більш вузькими спеціальностями.
Широкий профіль підготовки необхідний робітникам для забез-печення безперебійного функціонування складного автоматичного устаткування.
Посилюється необхідність поглиблювати і розширювати загаль-нонаукову підготовку інженерних працівників. Відомо, що науко-во-технічна революція найшвидше розвивається в ділянках стику-вання різних наук (біології, хімії, фізики, кібернетики тощо). У вза-ємодії цих наук криються величезні можливості різкого зростання ефективності витрат суспільної праці. Крім того, відбувається при-скорене оновлення науково-технічних знань, у зв'язку з чим по-трібні спеціалісти, які здатні творчо використовувати науковий по-тенціал у різних галузях.
Для використання у виробництві досягнень науково-технічної революції у багатьох випадках стає необхідною, як мінімум, середньотехнічна, а все частіше і вища освіта. Такі зміни у виробни-чому процесі ведуть до суттєвих змін у структурі витрат суспільної праці, до інтелектуалізації її.
Зростаючий динамізм технічних і технологічних нововведень у виробництві передбачає створення системи безперервної освіти кадрів. Кожний кваліфікований працівник повинен регулярно по-повнювати і оновлювати професійні знання у своїй сфері діяль-ності з урахуванням найновіших досягнень науки і техніки. Цій меті має бути підпорядковане навчання у вищих і середніх спе-ціальних навчальних закладах, на факультетах і курсах підвищен-ня кваліфікації, а також безпосередньо за місцем роботи.
Прогресивні базові нововведення - це раціоналізація діючого виробництва на основі ресурсозбереження, підвищення його тех-нологічної культури, ліквідація соціальне непривабливих робочих місць. Нові технології, передусім електронізація, комплексна авто-матизація, інформатика, біотехнологія, дають змогу здійснити ре-волюційний переворот у виробничих силах суспільства, в умовах праці і побуту, в способі життя.
Електронізація виробництва створює технологічні передумо-ви для швидкого оновлення продукції з найменшими витрата-ми праці, наближення її якісних характеристик до запитів спо-живача.
Інформатизація суспільства відкриває можливості для перемі-щення робочих місць мільйонів людей з централізованих підпри-ємств і організацій у територіальне розмежовані дільниці. Вико-ристовуючи персональні комп'ютери, багато категорій працівників матимуть можливість працювати навіть у своєму помешканні. Сут-тєво скоротяться втрати робочого часу, зменшиться навантаження на транспорт. Інформатизація супроводжується також підвищен-ням рівня автоматизації домашньої роботи.
Оскільки в сучасних умовах зростає роль праці в економіці, по-силюється тенденція до гуманізації виробництва. Вона означає не-обхідність постійно поліпшувати умови праці та безпеку її, зміцню-вати здоров'я робітників і службовців, створювати сприятливий соціально-психологічний клімат у виробничому колективі.
Корисно широко запроваджувати досягнення ергономіки - наукової дисципліни, яка комплексно вивчає людину (групу людей) і конкретні умови її трудової діяльності. Ергономіка знаходить шляхи і методи для того, щоб пристосувати виробниче середовище до особливостей і можливостей організму людини. Водночас вона полег-шує і пристосовує працю до умов сучасної технології, яка швидко змінюється, оптимізує (поліпшує) всі компоненти системи " люди-на - техніка - виробниче середовище". При цьому враховується, як діють на фізіологію і психіку людини фізичні умови праці (тем-пература, освітлення, вібрація, вентиляція, шум тощо) і як впливає режим робочого часу на біологічні ритми організму. Ергономіка аналізує темп, складність, нормування і зміст індивідуальної та гру-пової трудової діяльності, вивчає характер і особливості устатку-вання, організацію робочого місця і системи контролю за працею. В результаті продуктивність праці зростає, а здоров'я людей по-ліпшується. Підвищення продуктивності праці приводить до суттє-вих змін у зайнятості робочої сили.
У цілому розглянуті резерви збільшення обсягів застосовуваної суспільної праці визначають великі можливості розширення дже-рел суспільного багатства.

Частина II. ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ
Розділ 4. Матеріальні основи розвитку сучасної цивілізації
§ 1. Об'єктивні основи і етапи цивілізаційного процесу
§ 2. формування основ постіндустріальної цивілізації

Розділ 4
МАТЕРІАЛЬНІ ОСНОВИ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
§ 1. Об'єктивні основи і етапи цивілізаційного процесу
Вивчення економічної теорії передбачає творче осмислення ру-шійних сил соціально-економічного прогресу. Це потребує визна-чення його матеріальних засад і ролі в ньому економічного устрою суспільства при особливому значенні взаємодії різних форм влас-ності та державного регулювання господарської системи. При цьому головна рушійна сила соціально-економічного прогресу знаходить-ся в самому суспільстві у вигляді економічних потреб та інтересів людини. Показником ефективності соціально-економічного прогресу є зростання багатства суспільства, що відкриває простір для його подальшого розвитку.
Цивілізованість - один з історичних етапів розвитку людства. Видатний американський етнограф Л. Г. Морган (1818-1881) у книзі " Первісне суспільство", створенню якої він віддав близько 40 років життя, виділяв три головні етапи людської історії - епоху дикості, варварства і цивілізованості.
Люди, які жили в період перших двох епох, споживали пере-важно готові продукти природи. Створені людиною примітивні знаряддя праці були лише побічними засобами забезпечення тако-го споживання.
Становлення цивілізованості пов'язане з переходом від збираль-ництва до переробної суспільно-виробничої технології. Остання від-биває активне ставлення людини до навколишнього середовища, конкретно-історичний характер обміну, що відбувається між сус-пільством і природою. Розвиток суспільно-виробничої технології вказує на те, якими методами здійснюється праця і як на її основі виробляються матеріальні й духовні цінності, необхідні для забез-печення життєдіяльності людини. Перехід від однієї технології до іншої зумовлюється змінами у розвитку засобів виробництва, про-гресом науки і техніки.
У розвитку цивілізованості, як і людського суспільства в цілому, особливе місце посідає природне середовище.
На певному історичному етапі природа підготувала умови для по-яви людини. Однак, відокремившись від природного середовища, людина не вийшла за межі його структури. Перетворюючи і присто-совуючи природу до своїх потреб, вона завжди залишається її не-від'ємною частиною.
Природні умови постійно впливають на розвиток людини, ма-ють важливе значення у визначенні змісту її праці, специфіки сус-пільно-виробничої діяльності. Відповідно до цього засоби вироб-ництва, передусім активніша і динамічніша частка їх - знаряддя праці, як і в цілому суспільно-виробнича технологія, пристосову-ються до існуючих природних умов, які відбиваються і на багато-гранності цивілізаційного прогресу.
Природні умови, специфіка виробничої технології, зміст праці людини та розвиток її потреб визначають історично конкретний рівень культури суспільства. Це поняття у широкому розумінні від-биває спосіб виготовлення матеріальних і духовних цінностей, їх передавання і споживання, що склалися у суспільстві. За своїм змі-стом воно близьке до поняття " цивілізація". Спільною основою їх є відповідний зміст людської праці не лише як специфічної діяль-ності, спрямованої на виробництво засобів існування людини (пред-метів харчування, одягу, житла, а також духовних цінностей), а й як першооснови, з якої формуються людина, суспільство в цілому, со-ціальна форма розвитку матеріального буття.
Відповідно до цього цивілізація визначається як історично кон-кретний стан суспільства, який характеризується особливим спо-собом праці, певною суспільно-виробничою технологією, відповід-ною матеріальною і духовною культурою. Цивілізація відображає органічну сукупність соціально-економічних і культурних характе-ристик суспільства, досягнутий рівень продуктивних сил, спосіб взаємодії людини з природою.
Особливої уваги потребує питання, пов'язане з гуманістичною спрямованістю цивілізації.
Після епохи варварства виникла цивілізація, яка пройшла ряд історичних етапів. Класифікація їх може здійснюватися у горизон-тальному і вертикальному аспектах.
Горизонтальний аспект характеризує співіснування і взаємодію неоднорідних за своїм змістом типів одиничних і особливих ло-кальних цивілізацій окремих країн і народів, що розвивалися в істо-рично визначені відрізки часу. Такими цивілізаціями були давньо-грецька, давньоримська, візантійська, азіатських народів, англійсь-ка і північногерманська, інків тощо. Кожній з них властиві непов-торність, унікальність і соціально-історична особливість.
Вертикальний аспект, навпаки, характеризує розвиток цивілі-зації у широкому розумінні цього поняття. Він відбиває історичну еволюцію суспільства, його поступальний рух від одного ступеня зрілості до іншого - більш високого. Цьому розвиткові притаман-на загальна логіка суспільно-історичного прогресу людства, що від-бувається у всесвітньому масштабі.
Перехід від одного рівня світової цивілізації до іншого здійсню-ється шляхом глобальних за своїм змістом технологічних револю-цій, що зумовлюють якісні зрушення в розвитку суспільно-продук-тивної сили праці людини, способу її взаємодії з природою.
Перша в історії людства технологічна революція, так звана нео-літична, забезпечила перехід від варварства до цивілізації (поняття " неолітична" походить від грецького слова lithos - камінь). Завдя-ки цій революції у сільському господарстві почали широко вико-ристовуватися певним способом оброблені камінні знаряддя праці. Саме цим було забезпечено перехід від збиральництва до виробни-чої та переробної економіки. " Неолітична" революція передувала аграрній (сільськогосподарській) цивілізації, для якої головною формою багатства і по суті головним знаряддям виробництва стала оброблювана земля. Аграрна цивілізація, що значно прискорила розвиток суспільного виробництва, зайняла значний відрізок істо-рії людства - 8-10 тис. років. Вона була панівною аж до середи-ни XVIII ст.
Промислова революція другої половини XVIII - першої трети-ни XIX ст. започаткувала індустріальну цивілізацію, що розвива-ється і тепер. Грунтуючись на застосуванні системи машин і меха-нізації виробничих процесів, індустріальна цивілізація зробила но-вий велетенський крок у подальшому зростанні продуктивної сили праці людини й забезпеченні її панування над силами природи. Вперше в історії людства створені працею людини засоби вироб-ництва, передусім механічні знаряддя праці, стали основною фор-мою багатства суспільства.
Індустріальна цивілізація зумовила не лише механізацію виробни-чих процесів, а й якісно новий крок вперед у розвитку суспільного
поділу праці, спеціалізації та кооперування виробництва. Вона розір-вала натуральну структуру господарювання, що існувала протягом тисячоліть, і зробила панівною товарну форму виробництва та обігу.
Отже, товарне виробництво і ринок, економічна демократія і плюралізм власності притаманні не лише, як це вважалося до остан-нього часу, певному устрою суспільства, вона є невід'ємними преро-гативами індустріальної цивілізації. Багато з того, що до недавнього часу економічна теорія відносила лише до цінностей окремої суспіль-ної формації, тепер оцінюється як загальноцивілізаційне надбання.
Водночас забезпечивши небачені до цього можливості розвитку виробничих сил і матеріального багатства суспільства, індустріаль-на цивілізація створила й економічні кордони власного розвитку. Такою лімітуючою межею її подальшого прогресу є розвиток людсь-кої особистості. За умов розвитку індустріальної цивілізації впер-ше в історії людства основним засобом виробництва стала машина. Відповідно до цього втілена у ній минула (уречевлена) праця зайня-ла панівне положення над живою працею людини. Це призвело до того, що виробник перетворився на придаток до машини, частку виробничого процесу. Відповідно обмежувалися і обмежуються й так звані соціальні інвестиції - безпосередні вкладення капіталу в розвиток людини.
Сформувалася об'єктивна суперечність між загальною логікою історичного прогресу, що потребує підпорядкування виробничого процесу розвиткові людини, її потребам і здібностям, та цілями індустріального розвитку. Формою вирішення цієї суперечності ста-ло зародження й нагромадження починаючи з середини XX ст. в межах індустріальної цивілізації нових якісних елементів постіндустріального розвитку. Особливий імпульс цьому процесу надав сучасний етап науково-технічної революції, який розпочався в кінці 70-х - на початку 80-х років. Цей період має ознаки нової техно-логічної революції й кваліфікується як перехідний: зберігаючи ви-робничі структури індустріальної цивілізації, він водночас знаме-нує собою вступ людського суспільства у принципово нову постіндустріальну цивілізацію.
Щодо постіндустріальної цивілізації, то нині йдеться, з одного боку, про виробничі структури найбільш розвинених у економічно-му відношенні країн, а з іншого - про формування тільки початко-вих форм постіндустріального суспільства, яке лише зароджується.
§ 2. Формування основ постіндустріальної цивілізації
Цій проблемі Присвячені праці американських учених Д. Белла і О. Тоффлера, японського економіста-соціолога Е. Масуди, фран-цузьких учених Ж. Ж. Сервана-Шрейбера, А. Турена та ін. Розглядаючи елементи постіндустріальної цивілізації, слід звернути увагу, по-перше, на розвиток нової технологічної структури виробництва, яка забезпечувала б його комплексну автоматизацію. Зазначений процес грунтується на формуванні замкнених автоматизованих систем, впровадженні технології, заснованої на електронній авто-матиці, інформатиці тощо. У кінцевому підсумку йдеться про роз-виток самовідтворюваних технологічних структур.
По-друге, з розвитком нових технологічних систем формується новий тип суб'єкта праці. Людина праці перестає бути безпосеред-нім агентом виробництва. Домінуючим типом такої праці є інтелек-туальна, творча праця. Це, врешті-решт, знімає породжені розвит-ком індустріального виробництва головні форми відчуження люди-ни, веде до перетворення багатства людської особистості на основ-ну форму багатства суспільства.
По-третє, слід ураховувати прогресуюче зменшення частки працюючого населення у промисловості й сільськогосподарському виробництві та всебічний розвиток сфери послуг. У деяких краї-нах, у тому числі США, в цій сфері вже сьогодні зайнято близько 70 відсотків працюючого населення. Проте найвагоміші зміни пов'язані з всебічним розвитком інформаційного сектора суспільного виробництва, який справляє всезростаючий вплив на якісні пере-творення всіх сфер життєдіяльності людини.
Якщо для індустріальної економіки найвизначальнішими були концентрація виробництва, зростання його багатосерійності та масовості, " то постіндустріальний розвиток характеризується орі-єнтацією виробничого процесу на задоволення індивідуальних пот-реб споживача, дестандартизацію, виробництво продукції малими серіями. Це є основою формування й всебічного розвитку середніх і малих економічних структур.
По-четверте, зміни, що відбуваються, зумовлюють глибоку інтег-рацію сфер матеріального й духовного виробництва, їх органічне поєднання у структурну цілісність, адже постіндустріальна інфор-мативна економіка спрямована на забезпечення не тільки фізіоло-гічних потреб, а й потреб більш високого порядку, які зумовлюють всебічний розвиток особи.
Розглядаючи процеси розвитку постіндустріального суспільства, треба враховувати, що багато з них ще не мають своїх остаточних характеристик. Як зазначав ще на початку 80-х років відомий аме-риканський економіст В. Леонтьєв, нова хвиля технологічних змін, пов'язана з інформатикою, ще лише розпочинається і пік її зна-ходиться попереду чи не на 30-50 років. Це, однак, лише збільшує значення уважного вивчення цього процесу.
формування структурної цілісності сучасного світу характери-зується посиленням ролі загальноцивілізаційних засад розвитку.
При цьому жодна економічна структура не зникає раніше, ніж розвинуться нові продуктивні сили і нові, більш досконалі вироб-ничі відносини. Останні ніколи не виникнуть раніше, ніж буде створено матеріальні умови для існування їх в надрах старого су-спільства.
Нові наукові дані про становлення основ постіндустріальної ци-вілізації допомагають глибше осмислити можливості й перспек-тиви сучасного соціально-історичного розвитку. Підготувавши не-обхідні передумови для розвитку і вступаючи в структури пост-індустріального періоду виробництва, суспільство, яке грунтується на пануванні інтересів капіталу, починає само себе заперечу-вати. Постіндустріальна цивілізація ставить у центр суспільно-економічної системи людину. Пряме і безпосереднє підпоряд-кування виробництва розвитку людської особистості є об'єктив-ною основою, яка утворює відповідний базис для становлення но-вого постіндустріального за своїм змістом устрою. У цьому кон-тексті соціалізація розглядається як планетарний процес, що відбу-вається в різних суспільно-економічних структурах у специфічних формах.
Суверенна Україна, лише інтегрувавши у світову економіку, зможе активно користуватися позитивними надбаннями людської цивілізації. Цей прогресивний процес має забезпечити не асиміля-цію елементів виробничих відносин підприємництва з пануванням інтересів капіталу, а соціальну спрямованість сучасного розвине-ного ринкового господарства, з одного боку, та досягнень у роз-витку продуктивних сил - з іншого. Йдеться про позитивне за-своєння нашим суспільством тих прогресивних надбань, що має сучасне західне суспільство. Це позбавляє нас необхідності дублю-вати крок за кроком шлях, що його пройшла ринкова система, і створює передумови суттєвого прискорення нашого суспільно-істо-ричного прогресу. Звичайно, йдеться лише про існуючі можливості. Процеси, що розвиваються у суспільному житті України, ще не набули визначеності. Вони потребують належного суспільного ос-мислення з урахуванням об'єктивних передумов, що формуються на основі загальноцивілізаційного прогресу.

Частина II. ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ
Розділ 5. Економічна система суспільства і власність
§ 1. Зміст економічної системи та її структурні елементи
§ 2. Основи аналізу відносин власності
§ 3. Новітні тенденції у розвитку відносин власності

Розділ 5
ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА І ВЛАСНІСТЬ
§ 1. Зміст економічної системи та її структурні елементи
В основі розвитку людського суспільства лежить виробництво матеріальних і духовних благ, інших цінностей, цілісна сукупність яких забезпечує умови життєдіяльності людини. Будь-яке суспіль-ство, особливо високорозвинуте сучасне, являє собою соціальну систему. Соціальна система - це складноорганізована впорядко-вана цілісність, що включає окремих індивідів та соціальні спільно-ти^ які. об'єднані різноманітними зв'язками і взаємовідносинами, специфічними за своєю природою.
Важливою підсистемою суспільства, основою соціальної систе-ми є економічна система. В ході виробництва, розподілу, обміну та споживання благ між учасниками цих процесів складаються і по-стійно вдосконалюються різноманітні за своїм змістом економічні відносини. Останнє виявляється через економічну поведінку суб'єк-тів господарювання.
Конкретна історична сукупність економічних відносин, що від-повідає системі продуктивних сил і взаємодіє з нею, розвивається на основі дії як об'єктивних економічних законів, так і суб'єктив-них факторів, визначає сутність економічної системи суспільства.
Отже, економічна система - це сфера функціонування продукт. тивних сил і економічних відносин, взаємодія яких характеризує сукупність організаційних форм та видів господарської діяльності.
Структурні ланки, що утворюють різноманітні економічні сис-теми, за своїм змістом неоднорідні. Вони поєднують у собі за-гальні та специфічні, основні та похідні, нові, що народжуються, та відмираючі старі, перехідні та проміжні економічні форми, кож-на з яких функціонує на основі спільної для всієї системи і разом з тим власної логіки розвитку. В сучасних економічних умовах струк-турні елементи системи характеризуються динамізмом, мінливістю, суперечністю розвитку. Цим визначається необхідність структурної диференціації складових ланок економічної системи суспільства, без якої неможливо пізнати об'єктивні закони та принципи її функціонування.
Будь-яка економічна система характеризується ієрархічністю, прагне набути стану цілісності та органічності.
Ієрархія системи визначається місцем її елементів в соціальній структурі та механізмом їх субординації. Тип взаємозв'язку еле-
ментів системи може бути " вертикальним" або " горизонтальним". Вертикальна залежність виявляється у відносинах примусу, вла-ди - підкори, керованості - підлеглості. Горизонтальні зв'язки є партнерськими, добровільними, конкурентними.
У соціальне орієнтованих економічних системах домінують саме партнерські взаємини. Особливе місце в становленні, функціону-ванні та розвитку економічної системи належить її суб'єктам як активній рушійній, перетворюючій силі. Кожний суб'єкт є носієм певних прав, обов'язків та відповідальності, які реалізує в процесі своєї функціональної діяльності. Залежно від цього існують різно-манітні класифікації економічних суб'єктів: індивід, колектив, дер-жава; виробник (продавець), посередник, споживач (покупець); фі-зичні та юридичні особи; вітчизняні та іноземні; інституціональні (виробничі підприємства, банки, біржі) тощо.
Наявність не тільки необхідних, а й достатніх елементів для само-розвитку, самовідтворення, поліфункціональної діяльності системи характеризує її цілісність, самодостатність. Ознака органічності сис-теми вказує на внутрішню, родинно-генетичну єдність, чистоту, не-чужинність її елементів. Чим більше в економічній системі перехід-них, змішаних явищ, форм та процесів, тим нижчий ступінь її орга-нічності, чистоти. Таку тенденцію розвитку не слід розцінювати як однозначно негативну. Якщо в сучасних умовах взаємозалежність, взаємопереплетіння, конвергенція розвитку економічних систем збага-чують, вдосконалюють одна одну - це прогресивний процес.
Економічна система характеризується різними сферами функціо-нування, рівнями господарювання її суб'єктів.
Сучасна економічна система є не сукупністю індивідуальних господарств одного рівня, а складною субординованою системою трьох рівнів, що взаємодіють (рис. 3).
Розвиненість, взаємодія та взаємодоповнення економічних рів-нів є запорукою стійкості, динамічності та ефективної результа-тивності системи.
Здатність комплексно, адекватно і своєчасно реагувати на зміни навколишнього середовища свідчить про мобільність економічної системи. Це, в свою чергу, є запорукою як макро-, так і мікроеко-номічної рівноваги.
Економічна система має три основні ланки, підсистеми: еконо-мічну структуру продуктивних сил суспільства, систему економіч-них відносин і механізм господарювання.
Продуктивні сили - це система економічних факторів, які в процесі суспільного поділу праці забезпечують перетворення нав-колишнього середовища, створюють блага для задоволення потреб людини і суспільства, визначають рівень продуктивності суспільної праці.

РИС.3
Економічні відносини являють собою сукупність соціально-еко-номічних та організаційно-виробничих зв'язків між господарюю-чими суб'єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну та спо-живання матеріальних благ, послуг і доходів.
Механізм господарювання узгоджує функціонування і розви-ток ланок економічної системи, приводить у відповідність продук-тивні сили і економічні відносини. Він являє собою сукупність кон-кретних форм господарювання, організаційно-інституціональних систем, методів та важелів регулювання економічних процесів.
Механізм господарювання втілює дію як суб'єктивних, так і об'єк-тивних факторів. Вплив суб'єктивних факторів визначається ціле-спрямованою діяльністю людини та її суспільних утворень. Об'єк-тивні фактори означають незалежний від волі та свідомості люди-ни, визначений дією економічних законів перебіг соціально-еконо-мічних процесів. Нехтування об'єктивними факторами, керованість у своїх діях суб'єктивними бажаннями і довільними рішеннями
окремих посадових осіб призводить до волюнтаризму, гальмує роз-виток системи. Проте об'єктивні закони виявляють себе і реалізу-ються через діяльність людей, суспільних інституцій, держави. Чим вищий ступінь пізнання економічних законів, відповідності соціаль-но-політичної та економічної практики їхнім вимогам, тим посту-повішим і прогресивнішим є розвиток суспільної системи.
Отже, механізм господарювання є сукупністю форм організації та управління суспільними діями економічних суб'єктів, спрямова-них на реалізацію економічних законів.
Центральне місце в економічній системі належить людині. Як головна продуктивна сила, уособлення економічних відносин, суб'єкт і об'єкт господарської діяльності, носій і реалізатор економічних потреб та інтересів вона поєднує і узгоджує функціонування всіх ланок економічної системи. Місце людини в суспільній ієрархії, можливість і форми її самореалізації зумовлюють характер еконо-мічної системи. Поліструктурність і поліфункціональність людини визначають двоїстий характер продуктивних сил.
З одного боку, вони постають як натурально-речові, а з іншо-го - як суспільні. З останніми пов'язане поняття технологічного способу виробництва, що відображує поєднання засобів праці з організацією виробництва. Перехід від одного технологічного спо-собу виробництва до іншого відбувається завдяки якісним змінам у характері засобів праці, прогресу науки і техніки.
Відповідно до свого двоїстого характеру продуктивні сили сус-пільства функціонують і як техніка та технологія, і як суспільний організм. Специфіка процесу праці людей полягає в тому, що одно-часно відбувається взаємодія їх з природою і між собою з приводу виробництва.
У структурі продуктивних сил людині та її праці належить цен-тральне місце не лише як найактивнішій складовій частині, а й як безпосередньому джерелу матеріально-речових елементів, що вхо-дять до їх складу. Це надзвичайно важливе теоретичне положення було доведено ще представниками класичної школи політичної еко-номії А. Смітом і Д. Рікардо.
Матеріально-речові засоби виробництва розглядаються двоїсто - як матеріалізація праці людини і як знаряддя цієї праці. Як голов-ний елемент засобів виробництва останні можуть реалізувати свою суспільну корисність лише в процесі використання їх у предметній діяльності людини. Поза таким споживанням вони виступають як потенційні структурні елементи виробництва.
Отже, за своїм змістом матеріально-речові продуктивні сили є органічним втіленням уречевленої й живої праці, функціональним поєднанням людини і засобів праці, що здійснюється у виробничо-му процесі. В ході виробничого споживання матеріально-речові продуктивні сили набувають нової якості - перетворюються на продуктивну силу людини.
Будь-який елемент матеріально-речових продуктивних сил завжди є безпосереднім продовженням природних сил людини, її енергетич-ного потенціалу. Використання енергії домашніх тварин і води, пари, електрики, токарного верстата, автоматизованих систем, транспорт-них засобів і сучасних комунікаційних структур, у тому числі косміч-них комплексів, слід розглядати як робочі органи людини, органічне продовження її фізичного уособлення та інтелекту. У цьому розу-мінні продуктивні сили є не лише результатом втілення минулої праці людини, а й безпосереднім енергетичним потенціалом її праці.
Коли розглядаються продуктивні сили у зв'язку з працею люди-ни, йдеться про продуктивну силу не індивідуальної, а суспільної праці. Такий підхід має історичну основу, адже процес відокрем-лення людини від тваринного світу йшов як процес утвердження не окремо взятого індивіда, а як частки виробничого колективу, племені, роду, а потім і суспільства.
Констатація структурної двоїстості продуктивних сил суспільст-ва має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Проблема прискорення темпів зростання продуктивності праці не вичерпу-ється розвитком техніки і технології. Виробничий досвід провідних зарубіжних фірм свідчить, що прямі інвестиції в основний капітал не завжди є визначальними. Є приклади, коли грошові вкладення зарубіжних фірм у живий капітал (людський фактор виробництва) та організацію виробничого процесу (управління, систему поста-чання й реалізації готової продукції, маркетинг тощо) у кілька ра-зів перевищують інвестиції безпосередньо в техніку і технологію. Це досить стабільна тенденція розвитку. За даними спеціального кон'юнктурного огляду, інвестиції 400 провідних корпорацій США у живий капітал та організацію виробничого процесу досягали в окремі роки повоєнного періоду понад 80 відсотків.
Зрозумілою у зв'язку з цим стає інвестиційна політика, що скла-лася на Заході: вкладення в основний капітал, технічне і техноло-гічне переоснащення виробництва може здійснюватися лише за умови створення відповідної організаційної структури і кваліфіка-ційного потенціалу виробничого персоналу всіх рівнів - від робіт-ника до президента виробничого об'єднання (корпорації).
Потребує пріоритетної уваги перебудова організаційних ланок виробництва, без якої новітні техніка й технологія не дають необ-хідної віддачі, а в багатьох випадках навіть стають збитковими. Це підтверджує теоретичне положення про структурну двоїстість про-дуктивних сил суспільства при тому, що їхній матеріально-речовий зміст і заснована на суспільному поділі праці економічна форма їх організації діалектичне єдині.
Специфіка економічної системи суспільства визначається соці-ально-економічними виробничими відносинами, які мають складну і багатогранну структуру, що грунтується на відносинах власності. Власність визначає суспільний спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва та відповідні стосунки між людьми з приво-ду привласнення матеріально-речових елементів і результатів ви-робничого процесу. Одночасно відносини власності зумовлюють історичну специфіку суспільства, його соціальну структуру, пану-ючу систему політичної та економічної влади.
Соціально-економічні відносини є цілісною, структурно субор-динованою системою, що постійно розвивається від простого до складного. Основою цього процесу є розвиток продуктивних сил суспільства, їхньої матеріально-речової та економічної структури. При цьому виробничі відносини можуть відігравати двоїсту роль:
двигуна, що стимулює і прискорює розвиток продуктивних сил, або сили, що гальмує цей розвиток.
Водночас кожна система соціально-економічних відносин має й відносну самостійність, яка формується на основі свідомої діяль-ності людини, що бере участь у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання створюваних цінностей. Отже, система соці-ально-економічних відносин формується і розвивається як система свідомо осмисленої функції людини, що органічно поєднує у своїй структурі об'єктивні й суб'єктивні чинники.
Важливим питанням є класифікація економічних систем. Еко-номічна система - складне, багатоструктурне і поліфункціональне соціально-економічне явище. В економічній літературі визначають різні моделі, типи економічних систем. Класифікація їх залежить від різних критеріїв. Головними з них є домінуюча форма влас-ності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і коор-динації економічної діяльності тощо.
Поділ економічних систем за переліченими ознаками є певною мірою умовним. Наприклад, поширеною є класифікація економіч-них систем за технологічним способом виробництва, рівнем роз-витку продуктивних сил. Розрізняють доіндустріальне суспільство - економічну систему, в якій домінує ручна праця; індустріальне су-спільство, основою якого є машинна праця; постіндустріальне сус-пільство, що грунтується на автоматизованій праці, оснащеній комп'ютерною інформацією. Однак ці системи суттєво розрізня-ються і механізмом господарювання, і домінуючим об'єктом влас-ності, і різноманітністю суб'єктів економічної діяльності.
Багатокритеріальним є поділ економічних систем на ринкові та адміністративно-командні системи. Основними характерними ри-сами ринкової економіки є такі: різноманітність форм власності при домінуванні приватної, панування товарно-грошових відносин, свобода підприємництва, конкурентний механізм господарювання, матеріальне стимулювання, вільне ціноутворення, що грунтується на взаємодії попиту і пропозиції, регулююча економічна роль держа-ви, особиста свобода, домінування індивідуального інтересу тощо.
Адміністративно-командна система заснована на пануванні дер-жавної власності, одержавленні народного господарства, відсутності конкуренції, директивному плануванні, неринкових господарських зв'язках, зрівняльному характері розподілу, ігноруванні законів товарно-грошового обігу, жорсткому ієрархічному підпорядкуванні суб'єктів господарювання, нерозвиненості або й відсутності рин-кового менталітету тощо.
Останнім часом посилилися дискусії навколо понять " змішана" і " перехідна" економіка. Безперечно, це не тотожні поняття.
Змішана економічна система, яка характеризує сучасні розви-нені країни, еволюціонувала з економіки чистого ринку, врахувала його недоліки і відмови. Сучасні розвинені економічні системи ха-рактеризуються різноманітністю форм власності та господарюван-ня, якісними зрушеннями у відносинах приватної власності, кон-курентному механізмі, значною економічною роллю держави, про-гнозуванням соціально-економічних процесів тощо.
Перехідна економічна система характерна для країн, які звіль-няються від недоліків адміністративно-командної системи. В таких умовах трансформаційні процеси відбуваються суперечливо, бурх-ливо, з гострими соціально-економічними потрясіннями, кризови-ми явищами.
Саме таке становище характерне для сучасної України, інших країн, що утворились на терені колишнього СРСР, усіх країн, що відходять від командно-адміністративної моделі.
Для жодної країни немає однозначних і загальновизнаних шля-хів розвитку та безболісних рецептів досягнення добробуту і про-гресу. В розбудові сучасної економічної системи слід всебічно ви-користовувати надбання і досвід функціонування світової цивілі-зації, враховуючи при цьому власні специфічні умови, можливості та ментальність.
§ 2. Основи аналізу відносин власності
Соціально-економічною основою функціонування економічної системи є відносини власності. Власність як комплекс відносин, багатомірне та багаторівневе явище, і соціально-економічний про-цес характеризується поліфункціональністю і полірезультативністю.
Структурна складність відносин власності виявляється у багато-аспектності процесу її історичного розвитку. Розрізняють соціальні, політичні, морально-психологічні та, навіть, ідеологічні аспекти влас-
ності, Однак найважливішими є економічне і юридичне розуміння власності, які не слід ні ототожнювати, ні протиставляти.
Власність в економічному розумінні є історично і логічно визна-ченою. Як соціально-економічна категорія вона визначається сту-пенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об'єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб'єк-тами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.
Інакше кажучи, соціально-економічна сутність власності розкри-вається і реалізується в площині взаємодії " людина - людина".
Власність же в юридичному розумінні відтворюється системою зв'язків " людина - річ". Як юридично-правова категорія власність відображує майнові відносини, свідомі, вольові взаємозв'язки юри-дичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріпля-ються системою відповідних прав власності.
Для аналізу економічного змісту власності важливе значення має розуміння взаємозв'язку і розмежування відносин власності та економічних відносин. Часто ці поняття ототожнюються, що не є
виправданим.
По-перше, відносини власності є сутнісними, системоутворюю-чими, тобто визначають характер функціонування і розвитку ком-плексу відносин відтворення, пронизують кожний його елемент, але не відбивають усієї різноманітності їхніх вторинних та інших
похідних форм.
По-друге, власність характеризує діалектику взаємозв'язку економічних та юридичних відносин і форм, соціально-економіч-ної сутності та матеріально-речового змісту. В такому розумін-ні власність більш містка категорія, ніж система економічних від-носин.
Повніше і глибше зрозуміти сутність відносин власності допо-може аналіз їхньої структури.
Структура власності, як і будь-якої складної системи, багатобарв-на і різноманітна. Розглянемо її класифікацію за основними систе-моутворюючими і структуровизначальними критеріями: внутрішньо-генетичним; суб'єктами і економічними рівнями; об'єктами; типа-ми, формами та видами власності.
Найважливішою для розкриття сутності відносин власності і водночас найскладнішою для розуміння є структура власності з внутрішньогенетичної точки зору. Внутрішню побудову відносин власності через взаємодію відносин привласнення і відчуження
розкриває рис. 4.
Відносини привласнення засобів виробництва та його результа-тів - основа відносин власності.

РИС.4
Привласнення - це економічний процес, спосіб перетворення предметів, явищ природи і суспільства, їхніх корисних властиво-стей на реальні умови життєдіяльності економічних суб'єктів. Скла-довими привласнення є відносини володіння, розпорядження і ко-ристування.
Володіння характеризує не обмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єк-том власності.
Розпорядження - здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам право прийняття планових і управ-лінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта влас-ності.
Користування (використання) - процес виробничого застосу-вання і споживання корисних властивостей об'єкта власності, а також створених за його допомогою благ.
Слід зауважити, що суб'єкт привласнення власності є одночас-но володарем, розпорядником і користувачем. Володар реалізує також права розпорядника і користувача. Розпорядник може бу-ти користувачем, але далеко не завжди реалізує себе як володар. Користувач окремих благ може функціонувати, зовсім не реалізу-ючи прав володаря і розпорядника. Проте тільки в комплексі від-носини володіння, розпорядження і користування становлять про-цес привласнення власності. Однак сутність відносин власності не слід обмежувати відносинами привласнення, хоча вони і є визна-чальними.
Парною категорією привласнення є відчуження. Відчуження - процес перетворення діяльності та здібностей людини на самостійну силу, оречевлення результатів функціоную-чої індивідуальної та суспільної праці з перетворенням власності
суб'єктів на об'єкти економічних відносин.
Поряд з власником завжди присутній невласник. Привласнити можна тільки те, що відчужується. Акт привласнення об'єкта влас-ності одним суб'єктом є одночасно моментом відчуження його для
іншого суб'єкта.
Отже, процеси привласнення і відчуження - це дві діалектичні сторони сутнісних відносин власності. Протиріччя в системі " при-власнення - відчуження" є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Саме в цьому полягає могутній позитивний за-ряд цього діалектичного зв'язку.
Обирати ті чи інші форми привласнення і відчуження економіч-них суб'єктів спонукають як об'єктивні, так і суб'єктивні обстави-ни. Механізм примусу грунтується на сукупності економічних і позаекономічних методів (див. рис. 4). Переважання тих чи інших методів визначає політику " пряника" чи " батога" з боку власника
до невласника.
За суб'єктами, тобто носіями і реалізаторами відносин власності, розрізняють індивідуальну, колективну та державну власність (рис. 5). З розвитком суспільства відбувається кількісне і якісне зростання суб'єктів власності. Носіями різновидів індивідуальної власності є індивіди, домашні (сімейні) господарства найрізнома-нітнішої функціональної спрямованості.
Колективна власність реалізується через діяльність корпорацій, кооперативів, релігійних і громадських об'єднань та організацій, трудових колективів різних форм господарювання тощо.
Урізноманітнюються форми державних суб'єктів власності. Се-ред них розрізняють загальнодержавні (урядові, центральні струк-тури, національний банк тощо), територіально-регіональні (кому-нально-муніципальні служби та інші органи місцевого самовряду-вання), галузеві (міністерства та відомства).

РИС.5
Систему суб'єктів власності можна розглядати і за поділом їх на юридичних і фізичних осіб, на вітчизняні та іноземні, спільні й змішані структури.
Розуміння природи власності доповнює аналіз системи об'єктів власності. Об'єктами власності є засоби виробництва, земля, її на-дра, рослинний і тваринний світ, робоча сила та результати її ді-яльності - предмети матеріальної та духовної культури, цінні па-пери, гроші тощо. Визначальними серед цього різноманіття є засо-би і фактори виробництва. Саме власність на засоби виробництва характеризує сутність усієї сукупності відносин власності, в тому числі механізм розподілу і привласнення результатів виробництва, доходів господарської діяльності.
Власник засобів виробництва значною мірою привласнює і ре-зультати виробництва.
Кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її існування домінуючий об'єкт власності, який найповніше відбиває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень продук-тивності суспільної праці, особливості привласнення засобів і ре-зультатів виробництва.
Для доцивілізаційного етапу розвитку людства таким об'єктом було природне середовище - земля, тваринний і рослинний світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб'єктом їх привлас-нення - первісною людиною.
Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала зем-ля, яка завдяки розвитку продуктивності суспільної праці поступо-во перетворилася з колективної основи існування людини на від-окремлений засіб її виробничої діяльності.
Особливість землі як засобу виробництва полягає в тому, що вона не є результатом людської праці. Відомий англійський еконо-
міст XIX ст. Дж. С. Мілль писав: " Оскільки основоположний при-нцип власності полягає в наданні людям усіх гарантій на володіння тим, що створено їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній ощадливості, цей принцип неможливо застосувати до того, що не є продуктом праці - до оброблюваної субстанції землі". Земля не створена людиною і тому має бути надбанням усіх людей. Якщо це буде інакше, то щойно народжений на світ побачить, що всі дари природи вже привласнені іншими, а тим, хто щойно з'явився, не залишилося місця. Зрозуміло, що це вже є певною несправедливіс-тю. Тому " держава може виступати у ролі єдиного землевласника, а землероби мають бути орендарями, що отримують свої ділянки на підставі строкового чи безстрокового договору".
На ранніх ступенях розвитку людського суспільства земля не була об'єктом індивідуального, приватного привласнення. Л. Мор-ган зазначав, що колективна власність на землю була загальним явищем у варварських племен. М. Ковалевський у " Нарисі поход-ження і розвитку сім'ї та власності" (М., 1939, с. 56) також писав, що етнографія та історія свідчать, що індивідуального присвоєння землі та її продуктів на перших ступенях розвитку людства не існу-вало.
Проте в історичних межах аграрної цивілізації у різних районах земної кулі відповідно до природно-кліматичних та інших умов ви-робництва сформувалися три локальні цивілізації - азіатська, ан-тична і германська, яким була притаманна специфіка щодо влас-ності на землю.
В умовах азіатської цивілізації зберігалася суспільна (племенна чи общинна) власність на землю. В античній цивілізації панівною була приватна власність на землю. У германській цивілізації дістала розвиток змішана форма власності - власником землі виступали одночасно община (сім'я) та глава сім'ї. Зазначена диференціація в подальшому зумовила й специфіку різноманітних локальних форм аграрної цивілізації, за якої власність на землю стала основою всієї економічної структури.
Принцип різноманітності форм власності на землю як важливо-го засобу виробництва сприяє стабільному розвитку економічної системи. Про це не слід забувати в умовах сьогодення України - країни з великими потенційними можливостями розвитку сільсько-господарського виробництва, коли точаться гострі дискусії щодо власності на землю.
У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинно-го виробництва, вперше в історії домінуючим об'єктом власності стали, створені людиною предмети виробничого призначення і пе-редусім їхня найреволюційніша частина - знаряддя праці. Кон-центрація індустріальних засобів виробництва прискорила розрив між працею й власністю, відокремлення робочої сили від об'єктив-них умов її продуктивного використання. Засоби виробництва, від-чужені від робочої сили, набули форми капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального суспільства. Відпо-відно до цього приватна власність на засоби виробництва стала панівною у економічній системі.
Принципово нових рис набувають відносини власності у зв'язку з розвитком сучасної технологічної революції та становленням пост-індустріальної структури виробництва. Йдеться передусім про те, що домінуючим об'єктом власності стає інформація, яка втілює у собі. переважно витрати інтелектуальної робочої сили. Остання на відміну від робочої сили, що використовується у традиційних га-лузях економіки, поступово втрачає здатність відчуження від свого носія, перестає бути товаром у традиційному розумінні. Водночас і в структурі інформаційної економіки відбуваються зміни, проце-си деконцентрації, індивідуалізації виробництва та інші перетво-рення, що у сукупності призводять до все більшого знецінення економічних засад, на яких в епоху індустріалізму грунтується від-чуження від трудівника продуктивної сили праці, всебічно розви-вається індивідуально-приватна власність капіталу на засоби ви-робництва.
Отже, логіка розвитку країн, що досягли найвищого рівня еко-номіки, вказує на історичну обмеженість класичної за своїм зміс-том індивідуально-приватної власності на засоби виробництва. Біль-ше того, докорінна перебудова економічних відносин у країнах соціальне орієнтованої ринкової економіки здійснюється на грунті глибоких якісних змін передусім у структурі саме цієї форми влас-ності. Йдеться про її еволюційно позитивне самозаперечення і формування на її місці економічних відносин прямого поєднання робочої сили та засобів виробництва. Насамперед, це відбувається в процесі " дифузії", " розпорошення" власності внаслідок поши-рення відносин акціонування, корпоратизації.
Експертні оцінки західних спеціалістів доводять, що якщо робіт-никам корпорацій належить менше ніж 15 відсотків акцій, то ефективність функціонування підприємства знижуватиметься. Са-ме поєднання праці та власності є могутнім стимулом економічно-го зростання, основою розвитку особистості людини і запорукою для виходу економічної системи на рівень загальноцивілізаційних принципів розвитку.
Поширеною є структура власності за її типами, формами і вида-ми. Цю структуру можна охарактеризувати як інтегральну щодо попередньо розглянутих структур. Тип, форму, вид власності не можна зрозуміти без аналізу відносин привласнення, взаємодії суб'єктів власності, системи її об'єктів.
Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функ-ціонування, сутність характеру поєднання робітника з засобами виробництва.
Форма власності - це стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що обумовлює відповідний спосіб та ме-ханізм поєднання робітника із засобами виробництва.
Вид власності характеризується конкретним способом привлас-нення благ та методами господарювання. Як видно з рис. 5, сучас-на економічна система характеризується багатоманітними форма-ми власності, її змішаними різновидами.
Слід розмежовувати форму власності і форму господарювання. Форма господарювання - один з методів реалізації форми влас-ності, що являє собою сукупність конкретних важелів, способів, впливу економічного суб'єкта на навколишнє середовище з метою його перетворення і отримання доходу. Одна й та ж форма влас-ності може реалізовуватись через різні форми господарювання. Так, наприклад, приватна власність функціонує і реалізує себе в таких організаційних формах, як одноособове володіння, партнерство, корпорація. Сьогодні з'явились нові можливості реалізації приват-ної власності: венчурний бізнес, підприємницькі мережі тощо.
Водночас одна й та сама форма господарювання може реалізу-ватися різними формами власності. Це стосується, наприклад, орен-ди, акціонування.
Сучасна система власності характеризується не уніфікацією, а ускладненням структури, багатоманітністю форм власності і госпо-дарювання.
У зв'язку з цим природно постає питання: в чому ж сенс істо-ричної еволюції сутнісної основи власності? Відповідь на нього можна дати лише з урахуванням загальної спрямованості цивіліза-ційного прогресу, який підпорядкований інтересам людини. Йдеть-ся про те, що кожний новий, більш високий за своїм змістом сту-пінь у розвитку відносин власності має розглядатися з позицій якіс-ної зміни у способі взаємодії Людини з природою та привласнення засобів і результатів праці в інтересах розвитку людської особис-тості. З цих самих позицій слід аналізувати розвиток функціональ-них форм власності. Кожна функціональна форма власності має оцінюватися залежно від того, чи містить її структура можливість утворення з урахуванням досягнутого рівня продуктивності праці людини оптимальних умов для підпорядкування виробничого про-цесу інтересам її всебічного розвитку. Говорити про конкретний механізм функціонування відносин власності на тому чи іншому відрізку часу можна лише на підставі аналізу всієї сукупності форм власності, що діють у відповідній структурі економічних відносин.
Що ж становить основу розвитку процесу формоутворення влас-ності, які об'єктивні фактори визначають структуру й принципи утворення її функціональних форм і видів?
Кожна функціональна форма власності має відображати пере-дусім рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі й ступеню складності її суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві. Форма власності має визначати-ся специфікою суспільної продуктивної сили праці як об'єкта інди-відуальної власності людини. У процесі формоутворення власності будь-які " забігання" вперед (як і відставання) порівняно з досягну-тим рівнем продуктивності суспільної праці негативно впливають на розвиток останньої і, врешті-решт, гальмують соціально-еконо-мічний прогрес.
Водночас положення про об'єктивну зумовленість процесу фор-моутворення власності рівнем і характером розвитку суспільної продуктивної сили праці людини не повинно абсолютизуватися. Економічні явища і процеси мають багатовимірну структуру. Таки-ми самими є й причинно-наслідкові зв'язки, що визначають логіку їх розвитку. Відносини власності не є винятком. Вони зазнають впливу не одного, а широкого спектра соціально-економічних і політичних, внутрішніх та зовнішніх факторів, а також культурно-національних умов і традицій того чи іншого суспільства.
Утворювані форми власності реалізують себе не в чистому виг-ляді. Кожна з них неодмінно несе в собі риси нового й старого у процесі економічного розвитку.
Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише у визначених межах. Коли дія факторів, які зу-мовили її виникнення, припиняється, вона має бути замінена на іншу, прогресивнішу форму. Будь-яка консервація форм власності неодмінно призводить до застійних явищ, затримання розвитку про-дуктивних сил. Це стосується всіх без винятку форм власності, у тому числі й приватної.
Слід звернути увагу на часто декларований принцип рівності форм власності в ринкових умовах. Про економічну рівність форм власності говорити не можна. Вони характеризуються різними кіль-кісними і якісними параметрами, сферами функціонування і цільо-вою спрямованістю. Йдеться про законодавчу рівність форм влас-ності, що означає діяльність суб'єктів в однаковій системі прав, обов'язків і відповідальності. Однак на практиці цей принцип та-кож не завжди реалізується. Наприклад, держава системою пільг сприяє розвитку форм малого бізнесу і обмежує за певних умов діяльність монополістичної власності.
Власність в дії - це процес її реалізації в економічній і соціаль-ній сферах, в життєдіяльності суспільства в цілому. Процес реалі-зації відносин власності включає два взаємопов'язані і взаємообу-мовлені аспекти, результативність руху власності та постійне від-творення умов і факторів її розвитку.
Результативність власності залежить від реалізації прав власності. Економічна теорія прав власності є однією з найбільш відомих тео-рій сучасного напряму економічного аналізу - неоінституціона-лізму.
Право власності - це зовнішня форма, що законодавче, інсти-туціонально закріплює реальні економічні процеси.
Юридична форма, правова форма самі по собі з'явитись і існува-ти не можуть. Вони лише закріпляють реально існуюче чи потенцій-но можливе економічне явище.
Забезпечення гарантій прав власності і створення умов їх ефек-тивного забезпечення є фундаментом економічної політики держа-ви. Визначення і розмежування прав власності фіксують осново-положні принципи взаємовідносин господарських суб'єктів з при-воду привласнення об'єктів власності. Це свого роду " правила гри" - правила коректної економічної поведінки щодо майнових відно-син, котрі пронизують усі сфери економічного життя. Якщо такі правила сформульовані нечітко або неконкретне (наприклад, взає-мосуперечливі чи залишають поза увагою деякі сфери майнових відносин, перешкоджають ефективному перерозподілу прав влас-ності), то наслідками цього є ерозія господарської мотивації, а зго-дом і самої економічної системи.
Основою ринкової економіки є пріоритетний розвиток в умовах багатоманіття форм власності різновидів приватної власності. Вона реалізується через найбільш повну взаємопов'язану систему еко-номічних прав, визначених відомими західними економістами (Р. Кроузом, А. Алчіаном, А. Оноре та ін.) ще на початку 60-х років нашого століття:
право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами;
право користування, тобто право застосування корисних влас-тивостей благ для себе;
право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забез-печувати використання благ;
право на доход, тобто право володіння результатами від вико-ристання благ;
право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення блага;
право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища;
право на передачу благ у спадок;
право на безстроковість володіння благом;
заборона на використання способом, що наносить шкоду зов-нішньому середовищу;
право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення блага на сплату боргу;
право на залишковий характер, тобто право на існування про-цедур та інституцій, що забезпечують поновлення порушених повно-важень.
Комбінації перелічених прав з урахуванням того, що ними воло-діють різні фізичні та юридичні особи, можуть бути різноманітними. Саме це є основою різноманітності видів приватної форми власності.
Основними функціями відносин власності є визначення цільо-вої спрямованості виробництва; характеру розподілу, обміну і спо-живання його результатів і доходів; формування суспільної форми праці; реалізації і узгодження системи економічних інтересів різ-них господарських суб'єктів; визначення всього суспільного уст-рою виробництва, соціальної ієрархії, становища людини в су-спільстві, системи її соціальних і моральних цінностей.
Іншими словами, власність - це ті відносини, з яких виростає вся економічна, соціальна і політична структура суспільства. Саме це і визначає власність як соціально-економічну основу функціо-нування господарської системи.
§ 3. Новітні тенденції у розвитку відносин власності
Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого зна-чення набуває корпоративна форма власності як колективно-при-ватна. В економіці країн Заходу корпорації (акціонерні підприємст-ва) перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру. У США їхня частка становить майже 90 відсотків загального обсягу реалі-зованої продукції. В цілому в розвинених країнах Заходу на корпо-ративну форму власності припадає 80-90 відсотків загального об-сягу виробництва.
Порівняно з класичною формою приватного підприємництва корпорації мають певні переваги, які забезпечили їм вихід на про-відні позиції у сфері бізнесу.
Особливість корпоративної форми власності полягає в тому, що вона, з одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те позитивне, що несе в собі приватна власність, - підприємницький інтерес, ініціативу, націленість на накопичення особистого, а звідси - й суспільного багатства, право безстроково-
го успадковування тощо. Водночас корпорація долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної власності. Зберігаючись у загальній структурі корпорацій як юридичний інститут володін-ня, приватна власність заперечує себе економічно: вона реалізу-ється через більш зрілі - колективні - форми організації вироб-ництва. Отже, по суті відбувається реалізація тези про позитивне заперечення приватної власності.
Серед переваг корпоративної форми власності є й такі, як вироб-нича гнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої належності. До того ж корпорація є більш демократичною формою власності. Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо приватна власність у її класичному ви-гляді дезінтегрує суспільство, породжуючи складні соціальні пробле-ми, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови сус-пільної інтеграції, часткового подолання відчуження людини від за-собів виробництва, його результатів, від участі в управлінні. У про-цесі функціонування корпорації відбувається так звана деперсоніфі-кація великої приватної власності на засоби виробництва, що вира-жається у втраті окремими власниками капіталу персонального кон-тролю над його функціонуванням. Саме завдяки цьому управління нею здійснюється не приватними власниками, а професіоналами. У зв'язку з цим Дж. Гелбрейт писав, що влада лю