Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Аналіз подій






22 — 23 лютого 1992 року відбувся візит генерального секретаря НАТО М. Вернера до Києва, який офіційно запросив Україну до участі в РПАС (членом цієї організації наша держава стала 10 березня 1992 року), а 8 липня 1992 року Президент України Л. Кравчук відвідав штаб-квартиру альянсу в Брюсселі [5]. Важливою подією у розвитку відносин між Україною і НАТО стало відкриття у вересні 1992 року Посольства України в Брюсселі, яке було сполучною ланкою в контактах між нашою державою та НАТО.

Приєднання України до РПАС (Рада північноатлантичної співпраці) у 1992 році однозначно не може підтверджувати тезу про тогочасне прагнення нашої держави вступити в НАТО, тому що у цей же день до неї вступили всі члени СНД.

Прихильники вступу до НАТО відстоюють думку, що у 1993 році була закладена політико-правова база відносин Україна-НАТО. При цьому вони посилаються на документ «Основні напрями зовнішньої політики України», ухвалений постановою Верховної Ради України 2 липня 1993 року. У документі, зокрема, зазначено:

« «В умовах зникнення блокового протистояння в Європі пріоритетного значення набуває проблема створення загальноєвропейської структури безпеки на базі чинних міжнародних інститутів, таких як НБСЄЄ, РПАС, НАТО, ЗЄС. Безпосереднє та повне членство України в такій структурі створюватиме необхідні зовнішні гарантії її національної безпеки… З огляду на кардинальні зміни, що відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею намір свого часу стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може вважатися перешкодою її повномасштабної участі у загальноєвропейській структурі безпеки». »


Варто відзначити, що до сьогоднішнього часу цей документ не перероблявся та не удосконалювався і залишається чинним. Посилання на нього прихильників вступу до НАТО, на наш погляд, не зовсім коректне, тому що в ньому йде мова не конкретно про Північноатлантичний альянс, а про майбутню структуру загальноєвропейської безпеки. Дійсно, сьогодні НАТО є такою структурою, але намір нашої держави бути нейтральною або позаблоковою треба ще «адаптувати до нових умов».

Серед перших безпосередніх контактів України з НАТО слід відзначити семінар Північноатлантичної асамблеї «Україна і європейська безпека», який відбувся 20 — 23 червня 1993 року у Києві. Асамблея виконує функцію консультативного органу альянсу. Основний напрямок її діяльності — створення сприятливих умов європейської безпеки, включаючи військові, економічні, політичні та екологічні аспекти цієї проблеми. Учасники семінару обговорювали питання внутрішньої та зовнішньої політики України, проблеми ядерної зброї, розміщеної на її території, реалізації економічних та конверсійних програм [8, с. 1].

9 лютого 1994 року міністр закордонних справ України А. Зленко підписав у штаб-квартирі НАТО рамковий документ програми «Партнерство заради миру». А 25 травня того ж року Україна передала Північноатлантичному альянсу свій презентаційний документ для цієї програми [5, с. 519, 523].

Згідно з рамковим документом програми ПЗМ, співробітництво нашої країни з альянсом у рамках програми передбачає досягнення таких цілей: сприяння відкритості у плануванні національної оборони та формування військового бюджету; забезпечення демократичного контролю над збройними силами; підтримання здатності та готовності брати участь у межах, дозволених конституцією, в операціях, здійснюваних під егідою ООН і/або в рамках відповідальності ОБСЄ; розвиток співробітництва з НАТО у військовій сфері з метою здійснення спільного планування і військової підготовки та навчальних маневрів, покликаних підвищити їхню спроможність до виконання завдань, пов'язаних з миротворчою діяльністю, пошуковими і рятувальними операціями, операціями з надання гуманітарної допомоги та іншими, про які згодом може бути домовлено; формування у тривалій перспективі таких збройних сил, які зможуть краще взаємодіяти зі збройними силами країн-членів НАТО.

Для участі у програмі «Партнерство заради миру» Україна надала, відповідно до її чинного законодавства, 1291 військовослужбовця, 10 літаків, 6 вертольотів, 2 кораблі та воєнізовані підрозділи цивільної оборони і два полігони [9, с. 26].

Важливою подією у розвитку співробітництва нашої країни з НАТО стало започаткування 3 березня 1994 року безпосередніх консультацій з альянсом у форматі «16+1», як це передбачено п.8 Рамкового документа програми «Партнерство заради миру», з метою вивчення умов налагодження особливих відносин та встановлення «спеціального партнерства» між Україною і НАТО. Згідно з адміністративною угодою та угодою у сфері безпеки між Україною і НАТО були відкриті офіси зв'язку України у штаб-квартирі НАТО і Координаційному центрі партнерства (КЦП) та були визначені перші офіцери зв'язку до КЦП та штаб-квартири альянсу [10].

Фактично перша ІПП (індивідуальна програма партнерства) між Україною й альянсом була прийнята де-юре у червні — липні 1995 року, коли Генеральний секретар НАТО і Міністр закордонних справ України обмінялися відповідними листами. 14 вересня 1995 року ІПП Україна — НАТО була офіційно схвалена на спеціальному засіданні Північноатлантичної Ради (ПАР) НАТО. За результатами діяльності 1996 року Україна виконала програму на 38 %, взявши участь у 113 з 268 заходів [9, с. 25].

Україна з лютого 1995 року брала участь у першому дворічному циклі процесу планування та оцінки сил (ППОС, англ. PARP — Planning and Review Process), які виділяються країнами-партнерами для участі в програмі ПЗМ. ППОС базується на досвіді НАТО в галузі оборонного планування та являє собою механізм, за яким всі країни альянсу планують та оцінюють власні сили, що виділяються для участі у спільних заходах НАТО [11, с. 84].

14 вересня 1995 року відбулося спеціальне засідання Північноатлантичної ради у форматі «16+1», за результатами якого було схвалено спільну заяву України й альянсу для преси, яка проголосила початок «розширених і поглиблених» відносин між двома сторонами «поза межами РПАС і ПЗМ» [12]. Разом зі спільною заявою України і НАТО для преси керівним органам НАТО українською стороною було передано документ «Основні параметри угоди про встановлення відносин спеціального партнерства між Україною та Організацією Північноатлантичного договору», який заклав основу для активного діалогу між Україною і НАТО з метою розробки та укладення між ними політично зобов'язальної угоди про спеціальне партнерство.

Протягом січня — березня 1996 року між Україною і НАТО було узгоджено спільний документ — «Реалізація розширення і поглиблення відносин між Україною і НАТО». З квітня 1996 року у рамках реалізації цього документа відбулося перше планове засідання політичного комітету НАТО та України з питань архітектури європейської безпеки та безпеки України як держави, котра добровільно відмовилась від ядерної зброї. Особливе партнерство для України означало розширення співробітництва України з НАТО на всіх рівнях і у всіх вимірах — політичному, військовому, економічному, екологічному, науково-технічному, інформаційному тощо. Україна вважала такий тип співробітництва однією з основних умов забезпечення своїх національних інтересів, гарантію уникнення нового поділу Європи і запобігання формуванню «сфер впливу» чи створенню «сірих зон» безпеки в Центрально-Східній Європі. Претендуючи на таке особливе партнерство, Україна виходила з того, що вона, в контексті розширення НАТО, перебуває в унікальній геополітичній ситуації: на її західних кордонах були розташовані майбутні члени розширеного альянсу, на східних і північних кордонах — Росія і Білорусь, позиція яких стосовно розширення НАТО відрізнялася від позицій інших держав Центрально-Східної Європи [13, с. 390].

У цей час активізувалося партнерство України з НАТО у військовому вимірі. Якщо у 1994 році військові підрозділи Збройних Сил України брали участь тільки у двох спільних військових навчаннях на території Польщі та Нідерландів, то вже у 1995 році представники та підрозділи Збройних Сил взяли участь у 98 заходах, включаючи 13 військових навчань. У 1996 році представники та підрозділи українського війська взяли участь у 53 заходах, а також провели на своїй території багатонаціональне військове навчання «Щит миру-96» [9, с. 26].

6 травня 1996 року від імені уряду України були підписані важливі угоди в рамках програми ПЗМ, якими регулюється статус військовослужбовців Збройних сил України при перебуванні на навчаннях та інших заходах та території держав-членів НАТО або країн-партнерів і, навпаки, військових інших держав, які беруть участь у навчаннях на території України: Угода між державами, які є сторонами Північноатлантичного договору, та іншими державами, які беруть участь у партнерстві заради миру, щодо статусу їхніх збройних сил, а також додатковий протокол до цієї угоди.

З метою зміцнення функцій для координації у сфері партнерства і співробітництва України з НАТО розпорядженням Президента України 21 травня 1996 року було створено Міжвідомчу робочу групу з питань участі України в програмі ПЗМ, в 3 квітня 1997 року Президент України підписав Указ про створення Державної міжвідомчої комісії з питань співробітництва України з НАТО. Комісія стала дорадчим органом для підготовки пропозицій з питань співробітництва з керівними та виконавчими структурами НАТО, з державами-членами альянсу та державами-партнерами програми ПЗМ, а також пропозицій щодо організації, координації й контролю виконання прийнятих з цих питань рішень міністерствами, іншими органами виконавчої влади та державними органами України. У серпні 1996 року було також створено посаду головного координатора у співробітництві України з НАТО та ЄС у військовій галузі — радника-посланця посольства України у країнах Бенілюксу, на яку призначено першого міністра оборони УкраїниК. Морозова.

У першій половині 1997 року відбулися знакові події у відносинах України з Північноатлантичним альянсом. Так, 20 березня в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі відбувся перший раунд переговорів з альянсом щодо формалізації відносин Україна — НАТО. У квітні 1997 року в Брюсселі пройшли два раунди переговорів з НАТО на рівні експертів щодо цього питання. Черговий раунд переговорів Україна — НАТО із проекту документа відбувся 1 травня під час візиту тодішнього Генерального секретаря НАТО Х. Солани до Києва, а 29 травня 1997 року на засіданні міністрів закордонних справ країн-членів НАТО в м. Сінтрі (Португалія) Генеральний секретар НАТО Х. Солана і міністр закордонних справ України Г. Удовенко парафували «Хартію про Особливе партнерство між НАТО і Україною» [5, с. 544].

9 липня 1997 року на саміті Північноатлантичного альянсу в Мадриді Президент України Л. Кучма та Генеральний секретар НАТО Х. Солана скріпили підписами «Хартію про особливе партнерство між Україною та організацією Північноатлантичного договору». Хартія є основним політичним документом, який регулює відносини України з НАТО. Вона зафіксувала політичні зобов'язання сторін на найвищому рівні і визначила необхідність «розвивати відносини особливого і ефективного партнерства, яке сприятиме більшій стабільності і просуванню спільних демократичних цінностей у Центрально-Східній Європі» [14, с. 1]. На другому засіданні спільної комісії на рівні міністрів закордонних справ України та НАТО, створеної згідно з Хартією, 29 травня 1998 року було проаналізовано стан відносин нашої держави з альянсом.

Варто відзначити, що активізація співробітництва України з альянсом збіглася з дуже важливою подією в життєдіяльності НАТО. 30 травня 1997 року на заміну Раді північноатлантичної співпраці (РПАС) була створена Рада євроатлантичного партнерства (РЄАП). РЄАП стала важливим елементом європейської архітектури безпеки. Її діяльність здійснюється з урахуванням роботи інших міжнародних організацій і доповнює їх. Рада є органом, що опікується розвитком діалогу, співробітництва та консультацій між НАТО і партнерами по співробітництву, забезпечує підґрунтя для співпраці і консультацій між її окремими членами та альянсом.

З метою створення в нашій державі чинного механізму імплементації Хартії з урахуванням пріоритетів у розбудові відносин України з НАТО 4 листопада 1998 року Указом Президента України було затверджено «Державну програму співробітництва України з НАТО на період до 2001 року». У документі підкреслювалося, що " стратегічною метою України є повномасштабна інтеграція до європейських та євроатлантичних структур і повноправна участь у системі загальноєвропейської безпеки.

Програма була спрямована не лише на активізацію співробітництва у політичній та військовій сферах, а й на розвиток нових напрямів співпраці, таких як військово-технічне і науково-технічне співробітництво, цивільне планування при надзвичайних ситуаціях, спільна боротьба з поширенням ядерних технологій, міжнародним тероризмом, організованою злочинністю та нелегальним обігом наркотиків, стандартизація, інформаційні технології, охорона довкілля, управління повітряним рухом, спільне використання космічного простору тощо.

Серйозним випробуванням відносин між Україною і НАТО стали події, які відбулися у березні — червні 1999 року у Союзній Республіці Югославії (СРЮ). Рушійним фактором цих подій був етнічний конфлікт у Косові (Південна Сербія). В ході цієї воєнної операції було здійснено 9 300 бойових вильотів авіації альянсу, які були скеровані на ураження 900 цілей, скинуто 24 тис. бомб, причому використовувалися й боєприпаси, начинені збіднілим ураном. Таке ставлення Північноатлантичного альянсу до Сербії, надмірна жорстокість до братнього слов'янського народу (адже не назвеш миротворчістю бомбові удари з повітря, руйнування і смерть людей не тільки у військовій формі, але й мирних жителів) справили гнітюче враження на широкі верстви українського суспільства, викликали різко негативне ставлення до цього законодавчого органу держави — Верховної Ради України та розширило коло противників інтеграції в НАТО.

23 квітня 1999 року Верховна Рада України ухвалила постанову " Щодо відносин України і Організації Північноатлантичного договору (НАТО)". У постанові наголошується: «Динамічні зміни геополітичної ситуації у нинішньому однополюсному світі, складність і нестійкість військово-політичної ситуації в Європі, тривале внутрішнє кризове становище України обумовлюють необхідність активізації зусиль, спрямованих на зміцнення її міжнародних позицій, відстоювання національних інтересів, забезпечення надійної безпеки й обороноздатності. Необхідними передумовами цього Верховна Рада України вважає послідовність, виваженість, передбачуваність зовнішньої політики, її багатовекторності, розбудову відносин України з іншими державами, міжнародними організаціями на засадах збалансованості і взаємодопомоги, рівноправності і взаємовигоди, відкритості і взаєморозуміння, неучасті у військових блоках, невтручанні у внутрішні справи — за принципом „Безпека для себе — через безпеку для всіх“. Цим має визначатися і позиція щодо участі України у системах регіональної, загальноєвропейської й універсальної безпеки» [15, с. 2] Вивчення досліджень суперечливого сприйняття НАТО в громадській думці України ми вирішили почати з 1996 року, коли країна в основному подолала внутрішні кризи і її економіка набрала більш-менш сталого розвитку, а це суттєво вплинуло на сприйняття громадянами нашої країни певних процесів становлення та державотворення незалежної України. Слід відзначити, що ці опитування відбувалися напередодні підписання Хартії про особливе партнерство між Україною та альянсом, через два роки після того, як Україна розпочала співпрацю в програмі «Партнерство заради миру». В той же час слід враховувати, що, за даними соціологічних опитувань 1996 року, спостерігалася певна байдужість українських громадян щодо інформації у сфері політики й міжнародних справ. 30 відсотків опитаних (із 1800 осіб) заявили, що політика їх не цікавить, така сама кількість тих, хто й газет взагалі не читає [16, с. 79].

За результатами загальноукраїнського опитування, яке в грудні 1996 року провели фонд «Демократичні ініціативи» та фірма Соціс-Геллап, на питання «Чи треба Україні стати членом НАТО?» — українці відповіли таким чином: 15 % — «так, і як найшвидше», 21 % відреагували — «так, але згодом», 45 % — «важко сказати», 19 % — «в жодному разі». Найбільше прихильників вступу до НАТО виявилося серед молоді, громадян з вищою освітою та тих, хто схвально ставився до розвитку приватного підприємства (бізнесу). Повністю довіряли НАТО 12 % респондентів, «стільки довіряю, скільки й ні» — 28 %, «зовсім не довіряю» — 19 %, «важко сказати, довіряю чи ні» — 41 %. Таким чином, опитування засвідчило, що більшість громадян України на той час не визначила свого ставлення до НАТО [17, с. 11].

Цілеспрямоване соціологічне дослідження у квітні 1996 року, яке здійснював Український центр економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова (УЦПЕД), серед 1003 офіцерів Збройних сил України в усіх регіонах країни засвідчили, що кістяк української армії, найбільш освічений і свідомий прошарок цієї силової структури, лише на 12 % підтримує бажання військово-політичного керівництва країни приєднатися до НАТО, а позаблоковий статус України підтримує 41 %. Більшість офіцерів не бажала брати участь у миротворчих операціях під егідою альянсу [18, с. 1].

У січні 1997 року фонд «Демократичні ініціативи» провадив опитування 1200 осіб, які репрезентували доросле населення України. Опитування відбувалося в 11 регіонах, в які було згруповано всі області України з урахуванням регіональної однорідності чинників формування масової свідомості.

Згідно з даними опитування, населення України оцінювало НАТО як міжнародну організацію, і це свідчило, що громадська думка не розглядала НАТО як агресивний блок. Агресора у НАТО вбачав лише кожний шостий громадянин України, на противагу майже половині респондентів, які вважали альянс оборонною чи навіть миротворчою організацією. Більшість громадян не лише не вважали НАТО агресивним військовим блоком, а й не бачили реальної загрози з боку держав-членів альянсу. Серед населення України було небагато поборників самостійного вступу до НАТО. Тільки 15 % у майбутньому бачили свою країну в блоці з Заходом, тоді як 45 % — в якій-небудь інтеграції з країнами СНД та Росією. В той же час спостерігалися вельми суттєві регіональні відмінності — від визначеної прозахідної позиції у Західному регіоні України до такої ж визначеної " східної орієнтації в Криму, східному, південному й північно-східному регіонах. Слід визнати чітку суперечливість позиції чималої частини населення стосовно питання про зближення з НАТО. Менше чверті опитаних категорично відкидали ідею вступу України до НАТО. Поряд із невизначеною позицією стосовно вступу в НАТО (42 %) була досить поширена й думка на підтримку якомога скорішого вступу до НАТО (19 %) або ж через певний час (19 %).

Наміри України щодо інтеграції в структури Північноатлантичного альянсу підтвердив Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року. У статті 8 Основних напрямів державної політики з питань національної безпеки проголошено, що у зовнішньополітичній сфері Україна провадить активну міжнародну політику з метою «… набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також іншими державами світу» [23].

Ще більш конкретно наміри України щодо приєднання до НАТО було викладено у новій редакції «Воєнної доктрини України», що була затверджена Указом Президента 15 червня 2004 року. У II розділі — «Воєнно-політичні засади Воєнної доктрини», перший абзац пункту 9-го «Умови забезпечення воєнної безпеки України» викладено так: «Зміцнення довіри між державами, послідовне зниження загрози використання військової сили, проведення політики євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої є вступ до НАТО як основи загальноєвропейської системи безпеки». Другий абзац пункту 16-го наголошує:

« «В умовах сучасної воєнно-політичної обстановки інтереси національної безпеки України зумовлюють істотне поглиблення відносин з НАТО і ЄС. Виходячи з того, що НАТО і ЄС є гарантами безпеки і стабільності в Європі, Україна готується до повноправного членства в цих організаціях». »

А третій абзац того ж пункту викладено:

« «Активізація євроатлантичної інтеграції України з орієнтацією на вступ до НАТО як основи загальноєвропейської системи безпеки та пов'язане з цим глибоке реформування оборонної сфери держави відповідно до європейських стандартів належать до найважливіших пріоритетів як зовнішньої, так і внутрішньої політики» [24] »

.

28 — 29 червня 2004 року в Стамбулі пройшов черговий саміт НАТО. Це був сьомий саміт після закінчення «холодної війни». В ході саміту 29 червня 2004 року відбулося засідання Комісії Україна-НАТО на рівні глав держав та урядів. Але ніяких кардинальних змін у відносини Україна — НАТО або їх активізацію вищезазначений захід не вніс.

Президент України своїм Указом від 15 липня 2004 року ввів у дію рішення Ради національної безпеки й оборони «Про подальший розвиток відносин з НАТО з урахуванням результатів засідання Комісії Україна-НАТО на найвищому рівні 29 червня 2004 року». Згідно з Указом у Воєнній доктрині України було зроблено купюри у пунктах, які визначали вступ до НАТО та ЄС як кінцеву мету євроатлантичної інтеграції, тобто вилучено ту частину тексту, яку ми позначили курсивом. Зміни в українській Воєнній доктрині були відбиттям реальних відносин нашої країни з НАТО і ЄС. Вона зазнала коректування (удосконалення, корегування). Справа у тому, що Воєнна доктрина будь-якої країни — один з ключових елементів архітектури безпеки держави, який враховує воєнні, політичні, стратегічні, економічні та інші аспекти. Доктрина — це система основних принципів для розробки стратегії, яка складається з аналізу ситуації, прогнозування різних сценаріїв розвитку та адекватної відповіді на ці сценарії. Зовсім логічно, що такий важливий документ, як Воєнна доктрина, повинен містити коректні положення, які відповідають реальній дійсності. Нові положення Воєнної доктрини були чітким сигналом щодо готовності України до глибокої інтеграції з євроатлантичними структурами. Протягом доволі складного періоду з часу, як 23 травня 2002 року Україна вперше відкрито заявила про свою мету вступити в НАТО, Київ, долаючи чимало перешкод, ішов у євроатлантичному напрямку. Празький саміт, де, попри несприятливу політичну атмосферу, було укладено План дій Україна-НАТО, Стамбульський саміт, де, всупереч очікуванням, так і не сталося розширення формату співпраці між Україною і альянсом. Здавалося, що процес євроінтеграції відбувався швидше наперекір, аніж завдяки: урядовці, які були вірними реалізації курсу на альянс, становили абсолютну меншість. Знадобилося три роки, аби за всіма формальними критеріями Україна розпочала шлях до повноправного членства в НАТО.

У грудні 2004 року в України відбулися президентські вибори на тлі так званої «помаранчевої революції».

23 січня 2005 року, склавши присягу під час інавгурації, новообраний Президент і сформований ним уряд країни обрали курс на інтенсифікацію євроатлантичної інтеграції держави з метою прискорити вступ України до НАТО.

У лютому 2005 року країни-члени альянсу запросили В. Ющенка взяти участь у роботі саміту у штаб-квартирі НАТО. Візит української делегації на чолі з Президентом України В. Ющенком до Брюсселя, напевно, як ніяка інша подія останніх років, вплинула на зовнішню політику України.

На засіданні саміту Україна-НАТО В. Ющенко ознайомив альянс з новою стратегією нашої держави щодо інтеграції в його структури. В короткостроковій перспективі це було пов'язано зі значними змінами внутрішньої та зовнішньої політики України. Генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффервідзначив, що «НАТО не може керувати цим процесом. Відповідальність і тяжкий тягар, що пов'язаний з ним, лежить виключно на українському керівництві. Але ми можемо допомогти, і ми допомагаємо». Він заявив, що альянс залишається відкритим для будь-якої країни, яка забажає вступити, для цього необхідно виконати вимоги, визначені демократичним західним суспільством. Тобто для нашої держави залишалося остаточно виявити свою рішучість інтегруватися до трансатлантичної системи безпеки та дотримуватися визначеної схеми. Отже, в НАТО очікували на самовизначеність нашої держави. Брюссельський саміт погодився започаткувати інтенсифікований діалог щодо прагнень України до членства в альянсі.

Свою позицію і відданість щодо інтеграції в НАТО політичне керівництво нашої держави продемонструвало таким чином — Указом Президента від 21 квітня2005 року було відновлено першу редакцію Воєнної доктрини, тобто в тексті документа знову йшла мова про те, що «Україна готується до повноправного членства в НАТО та ЄС» і «активізація євроатлантичної інтеграції України з орієнтацією на вступ до НАТО… належить до найважливіших пріоритетів як зовнішньої, так і внутрішньої політики» [25].

Другий бар'єр перешкод для намірів України вступити в альянс полягав у відсутності суспільного та внутрішньополітичного консенсусу в нашій державі стосовно інтеграції в НАТО, що обумовлювало брак підтримки євроатлантичної інтеграції з боку населення, попри те, що державна програма, яка передбачала проведення роз'яснювальної роботи, вже існувала з 2003 року. Припущення певних посадовців, що Київ може отримати від НАТО запрошення приєднатися до Плану дій щодо членства вже у 2006 році та про вступ України в альянс у 2008 році, доволі скептично оцінив вищезазначений експерт НАТОДжеймс Шерр:

«Це цілком можливо. Але важливим питанням буде, як кожна з країн-членів альянсу оцінює в цілому прогрес України. І не можна сказати, що нинішня політична криза не привернула до себе уваги і не стурбувала НАТО. Отже, широкий політичний і економічний контекст, в якому відбуваються зміни в оборонній галузі та в секторах безпеки, — надзвичайно важливі для НАТО. Тому результати виборів у парламент у березні 2006 року і домовленості, які виникнуть, будуть становити інтерес. Нині непросто дати відповідь… Якщо політична ситуація розвиватиметься позитивно, то, гадаю, було б реалістично розраховувати на запрошення до Плану дій щодо членства у 2008 році».

2 грудня 2014 року Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг заявив, що Україна може стати членом альянсу і якщо вона подасть заяву, НАТО її розгляне. Він підкреслив, що для членства в НАТО Україна має відповідати стандартам та принципам, які є умовою набуття членства в альянсі [2].

23 грудня 2014 року Верховна Рада підтримала законопроект Президента України Петра Порошенка про відмову від позаблокового статусу. За відповідне рішення проголосували 303 депутати [3].


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.01 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал