Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Розділ другий






Затока їжилась щоглами і майоріла білими та різнобарвними вітрилами. Великі судна стояли на рейді, захищені мисом і хвилерізом. Безпосередньо в порту, біля дерев'яних молів, швартувались менші судна й зовсім маненькі суденця. На узбережжі майже все вільне місце займали човни. Або їх рештки.

На самому краєчку мису, омитий білосніжними хвилями прибою, високо вгору підносився маяк із білої та червоної цегли, - відновлений релікт ельфійських часів.

Відьмак підострожив кобилу. Плотва підвела голову, роздула ніздрі, ніби тішилась запахом моря, що його доносив вітер. Покваплена шпорами, рушила між піщаними схилами. Місто вже було зовсім близько.

Керацк, столиця однойменного королівства, було засноване на обох берегах розвою гирла ріки Адалатте, і поділене на три відокремлених, зовсім не подібних один на одного райони.

На лівому березі Адалатте розташувався портовий комплекс, доки та промислово-торгівельний центр, до якого входили верфі та майстерні, переробні заклади, складські приміщення, сховища, ярмарки, базари і ринки.

На протилежному березі розкинулась так звана Пальміра, забудована бідняцькими хатами і халупами, будинками робітників і ятками торговців, різницями, м'ясними лавками, а також чисельними корчмами та заїздами, які оживали здебільшого після настання сутінків. Пальміра також була осередком розваг і заборонених задоволень. Геральт також знав, що тут можна було досить швидко втратити гаманець або ж дістати ножа під ребро.

Подалі від моря, на лівому березі ріки, за високим частоколом із товстих колод, знаходився власне сам Керацк, район вузьких вуличок поміж будинків заможних купців та садиб фінансистів, банків, факторій, ломбардів, шевських й кравецьких майстерень, магазинів й магазинчиків. Цей район також ряснів розважальними закладами, трактирами й рестораціями вищої категорії, готелями, які, щоправда, пропонували рівно те саме, що і в портовій Пальміри, з тією лише різницею, що тут ціна була значно вище. Центр кварталу становив гостиний двір, міська ратуша, театр, будівля суду, митниці та будинки міської еліти. Поряд з ратушею на п’єдесталі висився страшенно обісраний чайками монумент засновника міста, короля Осмика. Була то явна липа, бо портове місто існувало тут ще задовго до того, як Осмика бозна звідки сюди чорти принесли.

Окремо, на узвишші, стояв замок і королівський палац, формою та зовнішнім виглядом доволі нетиповий, адже колись це був давній храм, який перебудували і розширили після того, як священики покинули святиню, розчаровані повним браком інтересу людей до релігійних справ. Від храму на згадку лишилась навіть кампаніла, чи то дзвіниця з великим дзвоном, власне у який, правлячий нині в Керацку король Білогун, велів дзвонити щоденно опівдні та, вочевидь на зло своїм підданим, опівночі.

Дзвін пролунав саме коли відьмак під'їхав до перших халуп Пальміри.

Пальміра смерділа рибою, пранням та їдлом, людський тлум на вуличках був страшенний, дорога відібрала у відьмака купу часу й нервів. Зітхнув із полегшенням, коли врешті дістався мосту і переїхав на лівий берег Адалатте. Вода тхнула і несла шапки збитої піни - результат роботи чинбарні, розташованої вище за течією. Звідси було вже рукою подати до шляху, який виводив на оточене частоколом місто.

Залишив коня в стайні перед воротами міста, заплативши за два дні наперед і залишивши конюхові бакшиш, аби гарантувати Плотві гідний догляд. Попрямував до вартової вежі. У Керацк можна було потрапити лише пройшовши через варту і особистий огляд з усіма супутніми малоприємними процедурами. Відьмака дратувала ця необхідність, але розумів її сенс – мешканців міста за частоколом не надто тішила думка про візити гостей з портової Пальміри, особливо в особі чужоземних моряків, які сходили тут на берег.

Увійшов до вежі - дерев'яної будівлі зрубної конструкції, в якій розташовувалась, як було йому відомо, кордегардія. Думав, знає, що його там чекатиме. Помилявся.

В своєму житті побував у багатьох кордегардіях. Малих, середніх і великих, в близьких і далеких закапелках світу, в краях цивілізованих, менш цивілізованих та нецивілізованих взагалі. Всі кордегардії світу однаково затхло смерділи потом, шкірою і сечею, усуміш із запахом заліза та мастил. Так само було і в кордегардії Керацка. Точніше, було б так само, аби класичний для кордегардії сопух не перебивав тяжкий, ядушний, сягаючий стелі сморід від пердіння. В меню місцевої гарнізонної кухні, поза сумнівом, переважали стручкові рослини, як то горох, боби і кольорова квасоля.

Гарнізон виявився суто дамським. В його складі налічувалось шість жінок. Вони сиділи за столом і займались активним поглинанням обіду. Всі панянки пожадливо сьорбали з глиняних мисок щось, що плавало у рідкому перцевому соусі.

Найвища стражниця, вочевидь, комендантка, відіпхнула від себе миску, встала. Геральт, який все життя вважав, що некрасивих жінок не буває, одразу відчув, що настав час переглянути цю життєву позицію.

- Зброю на лаву!

Подібно всім присутнім жінкам, стражниця була обстрижена під нуль. Волосся трохи встигло відрости, демонструючи на лисій голові неохайну щетину. Під розстібнутою розхристаною сорочкою виднілись м'язи живота, які навівали думки про великий зашнурований ковбасний рулет. Біцепси стражниці, якщо продовжувати м'ясні асоціації, розміром були зі свинячий окіст.

- Зброю на лаву клади! – повторила. – Чи ти оглух?

Одна з підлеглих, що досі сиділа, схилившись над мискою, трохи підвелась і пустила вітри, голосно і протяжно. Її товаришки зареготали. Геральт відмахнувся рукавицею. Стражниця витріщилась на його мечі.

- Гей, дівчата! Ходіть-но сюди!

«Дівчата» підвелись неохоче, потягуючись на ходу. Всі, як зауважив собі Геральт, віддавали перевагу вільній та відкритій одежі, яка дозволяла вдосталь хизуватись мускулатурою. Одна носила короткі шкіряні штани, з холошами, розіпнутими по швах, аби в них влізли стегна. Вся одежина від талії та вище, здебільшого, обмежувалась схрещеними між собою ременями.

- Відьмак, - зауважила. – Два меча. Сталевий і срібний.

Друга, як і решта, висока й широка в плечах, наблизилась, безцеремонним жестом розіпнула сорочку Геральта, вхопила срібний ланцюжок, дістаючи медальйон.

- Знак має, - підтвердила. – Вовк на знаку, з вишкіреними іклами. Виходить, дійсно, відьмак. Пропускаємо?

- Статутом не заборонено. Мечі здав..

- Дійсно, – Геральт спокійно долучився до розмови. – Здав. Як смію судити, обидва будуть під надійною охороною? Аж до повернення за розпискою? Яку зараз і отримаю?

Стражниці, оточили його, шкірячи зуби. Одна штовхнула, ніби ненароком. Інша голосно пустила вітри.

- Оце твоя розписка, - фиркнула.

- Відьмак! Найманий приборкувач чудовиськ! А мечі віддав! Одразу! Покірний, як той шмаркач!

- Своє хазяйство також би здав, аби звеліли.

- Тож звелімо! Га, дівулі? Най виймає зі штанів!

- Дізнаємось, яке там у відьмаків хазяйство!

- Досить вже, - відрізала комендантка. – Розійшлись, лярви. Гоношорек, сюди! Гоношорек!

З бокового приміщення виринув лисуватий, немолодий чоловічок в брунатній бурці й шерстяному береті. Увійшов, одразу розкашлявся, здійняв з голови берет і почав ним обмахуватись. Мовчки взяв оповиті ременями мечі, подав Геральтові знак, аби слідував за ним. Відьмак не зволікав. В заповненій мішаниною газів кордегардії, гази кишкові вже відчутно переважали.

Приміщення, до якого увійшли, розділяла солідна залізна решітка. Чоловічок в бурці заскрипів ключем у великому замку. Повісив мечі на вішак поруч з іншими мечами, шаблями, кордами і палашами. Розкрив обшарпану реєстрову книгу, шкрябав щось у ній довго й повільно, важко дихав і кашляв без упину. Врешті-решт простягнув Геральту виписану квитанцію.

- Як я розумію, мої мечі тут в цілковитій безпеці? Під замком і під охороною?

Брунатний чоловічок, сапаючи і тяжко дихаючи, замкнув ґрати і показав йому ключ. Геральта це не переконало. Будь-які ґрати можна було зламати, а звукові ефекти від метеоризму панянок із варти могли б заглушити будь-які спроби злому. Однак, іншого виходу не було. Потрібно було владнати в Керацку те, за чим сюди прибув. І покинути місто якнайшвидше.

 

*

 

Таверна, або, як свідчила вивіска, остерія „Natura Rerum” розмістилась в не надто великому, але вишуканому будинку кедрового дерева, з крутоверхим дахом і комином, який високо стирчав над стріхою. Фасад будівлі оздоблював ґанок, до якого вели сходи, обставлені розлогими кущами алое в дерев'яних діжках.

Із закладу лунали аромати кухні, переважно, запеченого на решітках м'яса. Запах був настільки спокусливим, що відьмаку „Natura Rerum” здалась Едемом, райським садом, острівцем щастя, ріками молока із меду, які течуть у краю благословенних.

Як швидко стало відомо, цей Едем, як усякий Едем, був під охороною. Мав свого цербера, оборонця з палаючим мечем. Геральт отримав змогу побачити його за роботою. Цербер - хлоп'яга невисокого зросту, але міцної статури, на його очах відігнав від райського саду худорлявого юнака. Юнак протестував – кричав і жестикулював, що нервувало цербера ще дужче.

- Тобі вхід заборонений, Муусе. І ти про це знаєш. Тому відійди. Повторювати не стану.

Юнак прудко відскочив від сходів, аби уникнути запотиличника. Був, як зауважив Геральт, передчасно облисілий, ріденьке і довге біляве волосся починало свій ріст лише на тім'ї, що в цілому справляло враження доволі огидне.

- Срав я на вас і на ваші заборони! – заверещав юнак з безпечної відстані. – Не треба мені вашої ласки! Не єдині в світі, піду до конкурентів! Пихаті марнославці! Вивіска золочена, а насправді – гівно на паличці! І мені до вас діла, як до гівна собачого! А лайно завжди буде лайном!

Геральт почав непокоїтись. Облисілий юнак, хоч з лиця і паскудний, проте одягнутий був аристократично, може, й не розкішно, але в будь-якому разі куди елегантніше за нього самого. Якщо, звичайно, елегантність була критерієм визначальним…

- А ти куди пхнеш? – Крижаний голос цербера урвав хід його думок. І підтвердив побоювання.

- Тут – фешенебельний заклад, - випростувався цербер, затуляючи собою сходи. – Розумієш значення цього слова? Означає – елітний. Для обраних.

- І чим я не підходжу?

- Не одяг красить людину, - цербер стояв на дві сходинки вище і дивився на відьмака зверху. – Ти, чужоземцю, ходяча ілюстрація цієї народної мудрості. Твій одяг не красить тебе ані трохи. Може бути, що якісь інші приховані якості тебе й прикрашають, але відшукувати їх не стану. Повторюю, це елітний заклад. Не приймаємо тут людей, вдягнутих як розбійники, ані озброєних.

- Я не озброєний.

- А виглядаєш, ніби озброєний. Будь ласкавий, шуруй звідси деінде.

- Спокійніше, Тарп. - В дверях таверни з'явився смаглявий чоловік в оксамитовому жупані. Брови мав кущисті, погляд гострий, а ніс – орлиний. І немалий.

- Вочевидь, - повчав цербера орлиний ніс, - не знаєш, із ким маєш справу. Не знаєш, хто до нас завітав.

Задовга мовчанка цербера свідчила про те, що дійсно-таки не знає.

- Геральт із Рівії. Відьмак. Відомий тим, що обороняє людей і рятує їхні життя. Як от минулого тижня, тут неподалік, в Ансегіс, де врятував матір з дитям. А кілька місяців тому, в Цизмарі, справа дістала широкого розголосу, убив людожера-левкрота, і сам при цьому дістав поранення. Як міг би я не пустити до мого закладу когось, хто займається такою почесною справою? Навпаки, я радий такому гостеві. Маю за честь, що він зажадав відвідати мою таверну. Пане Геральте, остерія „Natura Rerum” радо вітає вас у наших стінах. Мене звати Фебус Равенга, я господар цього скромного закладу.

Стіл, за який усадив його управитель, був накритий скатертиною. Всі столи в „Natura Rerum” (в більшості своїй зайняті) були накриті скатертинами. Геральт не зміг пригадати, коли останнього разу бачив скатертини в трактирах.

Хоча було цікаво, не роздивлявся на всі боки, не бажаючи мати вигляд простака-провінціала. Скинувши оком, помітив, що інтер’єр був скромний, але вишуканий і елегантний. Вишуканою, хоча не завжди елегантною, була також і клієнтура, як оцінив, здебільшого це були купці і ремісники. Були тут капітани суден, засмаглі й бородаті. Не бракувало строкато вдягненої шляхти. Аромати також були приємні та вишукані: пахло запеченим м’ясом, часником, кмином і великими грішми.

Відчув на собі погляд. Коли хтось споглядав на нього, його відьмацьке чуття одразу давало про це знати. Подивився нишком, краєм ока.

Споглядачем, також дуже обережним і не помітним для звичайної людини, виявилась молода жінка з яскраво рудим, наче у лисиці, волоссям. Здавалось, вона була цілковито зайнята своєю стравою, - чимось, що виглядало доволі смачно й навіть здалеку пахло аж надто звабливо. Зовнішність та манери не залишали жодних сумнівів. Не для відьмака. Бився об заклад, що була чародійкою.

Офіціант кашлянув, чим вирвав його з роздумів та раптової ностальгії.

- Сьогодні, - виголосив урочисто й не без гордості у голосі, - пропонуємо каре теляти, тушковане з овочами, грибами й квасолькою. Сідло ягняти, запечене з баклажанами. Свинячий бік у пиві, поданий з глазурованими сливками. Запечена вепряча лопатка, подана з яблучним варенням. Качина грудка на пательні, подана з червоною капусткою і журавлиною. Кальмари, фаршировані цикорієм, під білим соусом і виноградом. Смажений морський чорт під вершковим соусом, поданий з печеними грушками. І наші постійні фірмові страви: гусяче стегенце в білому вині, із запеченими на деко фруктами на вибір, і камбала, карамелізована чорнилами каракатиці, подана з шийками раків.

- Якщо віддаєте перевагу рибі, - біля столу наче нізвідки раптово виник Фебус Равенга, - то щиро раджу камбалу. Вранішнього вилову, само собою. Гордість шефа нашої кухні.

- У такому разі, камбала з чорнилами, - відьмак переборов у собі бажання замовити одразу кілька страв, розуміючи, що це було б ознакою дурного смаку. – Дякую за пораду. Бо вже почав відчувати муки вибору.

- Яке вино, - запитав офіціант, - шановний пан воліє замовити?

- Прошу підібрати щось на ваш смак. Не надто знаюсь на винах.

- Мало хто знається, - всміхнувся Фебус Равенга. – А ще менше тих, хто в цьому зізнається. Не турбуйтесь, пане відьмаче, підберемо вино відповідного сорту і року. Більше не буду заважати, смачного.

Побажанню не суджено було справдитись. Геральт не мав оказії дізнатись, яке вино йому мали підібрати. Смак камбали в чорнилах каракатиці цього дня також залишився для нього таємницею.

Рудоволоса жінка раптом перестала ховати погляд, відшукала його очима. Посміхнулась. Його не залишало відчуття, що посмішка була злостива. Відчув тремтіння.

- Відьмак, Геральт із Рівії?

Питання поставив один з трьох чоловіків, вдягнених у чорне, які тихцем підійшли до столу.

- Так, це я.

- Ім’ям закону, вас заарештовано.

 

Якого присуду мені боятись?

Адже чиню я по закону.

Вільям Шекспір «Венеціанський купець»

Переклад Ірини Стешенко


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.01 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал