Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Розділ дванадцятий






На роздоріжжі стояв вказівник, стовп із прибитими до нього дошками, що вказували на чотири сторони світу.

 

*

Світанок застав його на тому місці, де він упав, викинутий крізь портал, на мокрій від роси траві, в заростях поруч із болотом чи озерцем, в якому роїлось птаство, чиє ґелґотіння та сокотіння і вирвало його з тяжкого й виснажливого сну. Вночі випив відьмацький еліксир, який завбачливо завжди мав при собі, в срібному флаконі, вшитому в схованку на поясі. Еліксир, званий Вивільга, вживався як панацея проти всілякого роду отруєнь, інфекцій та наслідків дії різних отрут і токсинів. Вивільга рятувала Геральта більше разів, ніж він міг собі пригадати, але ніколи дія еліксиру не призводила до таких наслідків, як сьогодні. За годину після того, як прийняв ліки, він боровся з судомами і неймовірно сильними блювотними позивами, усвідомлюючи, що нудоти допустити не може. Зрештою, хоча і взяв гору в цій боротьбі, знесилений впав у глибокий сон. Який, з іншого боку, міг бути результатом взаємодії отрути скорпіона, еліксиру й подорожі через телепорт.

Щодо самої подорожі, то не був до кінця впевненим, що трапилось, як і чому створений Дегерлундом портал викинув його саме тут, на це багнисте пустище. Сумнівався, що це була зумисна дія чаклуна, більше скидалось на те, що трапилась звичайна телепортаційна аварія, щось, чого він остерігався вже цілий тиждень. Те, про що багато чув, і свідком чого сам ставав декілька разів – як портал, замість того, щоб перемістити пасажира туди, куди повинен, висаджував його деінде, в місці абсолютно і цілковито випадковому.

Коли опритомнів, у правиці тримав меч, а в лівій руці стискав клапоть тканини, який вранці ідентифікував як манжету сорочки. Тканина була відсічена рівно, неначе ножем. Однак, на ній не було жодних слідів крові, тож телепорт відтяв не руку, а лише сорочку чародія. Геральт шкодував, що лише сорочку.

Свідком найжахливішої аварії порталу, яка назавжди викликала у нього відразу до телепортації, Геральт став ще на початку своєї відьмацької кар’єри. З-поміж нуворишів, заможних паничів і золотої молоді в той час панувала мода на пересилання з місця на місце, а деякі чародії за неймовірні суми надавали їм можливість такої забавки. Якось, Геральт саме був присутній при цьому, один любитель телепортів вивалився з порталу розрізаним рівнісінько навпіл уздовж всього тіла. Мав вигляд відкритого футляра для контрабаса. Затим все з нього вивалилось й вилилось. Захоплення телепортами відтоді помітно зменшилось.

У порівнянні з чимсь таким, подумав, приземлення на болоті – це справжня розкіш.

Ще досі повністю не відновив сили, бо ще досі відчував запаморочення й нудоту. Проте, не мав часу на відпочинок. Знав, що портали залишають по собі сліди, чародії мали змогу вислідити шлях телепорту. Якщо це був, як він підозрював, збій порталу, то відстеження шляху ставало майже неможливим. Попри це, надовго лишатись поряд із місцем приземлення було необачливо.

Вирушив швидким кроком, аби розігрітись та розім’ятись. Все почалось з мечів, подумав, хльопаючи крізь калюжі. Як говорив Лютик? Низка нещасливих випадків і прикрих інцидентів? Спершу втратив мечі. Не минуло і трьох тижнів, як втратив коня. Плотва залишилась у Сосниці, якщо хтось її не знайде і не привласнить, то її, скоріше за все, роздеруть вовки. Мечі, кінь. Що далі? Страшно подумати.

За годину дороги крізь болота, дістався на суху землю, а ще за годину вийшов на втоптаний гостинець. А ще за півгодини ходи гостинцем дістався до роздоріжжя.

 

*

 

На роздоріжжі стояв вказівник, стовп із прибитими до нього дошками, що вказували на чотири сторони світу. Всі чотири були обісрані перелітними птахами і густо всіяні отворами від болтів. Кожен подорожній, вочевидь, вважав своїм обов’язком вистрілити у вказівник із самострілу. Тож, щоб прочитати написи, треба було підійти майже впритул.

Відьмак підійшов. І зорієнтувався щодо напрямків. Дошка, яка вказувала на схід – згідно з розташуванням сонця – містила напис Хіппіра, протилежна вказувала на Тегмонд. Третя дошка скеровувала на шлях до Фіндетана, а четверта – бозна куди, бо напис був заквецяний смолою. Попри це, Геральт вже приблизно розумів, де знаходиться.

Телепорт викинув його на міжріччі, яке утворювали два рукави ріки Понтар. Південна віднога, зважаючи на її розміри, навіть отримала у картографів власну назву, і фігурувала на більшості мап як Ембла. Країна, а скоріше навіть країнка, що розташувалась між річковими розтоками, називалась Емблонія. Тобто, називалась так колись давно, багато років тому. І багато років тому так називатись перестала. Королівство Емблонія припинило своє існування приблизно півстоліття тому. І на це були свої причини.

Загалом, можна було визнати, що в більшості королівств, князівств та інших формах організацій влади та соціальних спільнот на землях, відомих Геральтові, справи просувались більш-менш добре. Система, щоправда, шкутильгала час від часу, але функціонувала. В переважній більшості соціальних спільнот правлячий клас правив, а не тільки займався розкраданням й азартними іграми упереміш із розпустою. Соціальна еліта лише частково складалась із людей, які вважали, що гігієна – це ім'я проститутки, а гонорея – це птах із родини жайворонкових. Робочий люд та селянство не були поголовно кретинами, які живуть виключно сьогоднішнім днем і сьогоднішньою горілкою, і які нездатні своїм обмеженим розумом осягнути таке неосяжне поняття як завтра й горілка завтрашня. Священики в більшості своїй не видурювали в людей гроші та не розбещували неповнолітніх, а жили в храмах, весь свій час присвячуючи спробам розгадати неосяжні таємниці віри. Психопати, диваки, маргінали та ідіоти не пхались у політику і не займали високих посад у раді та адміністрації, а були зайняті руйнацією лишень свого власного життя. Сільські дурники сиділи по селах та стодолах, не силуючись вдавати з себе народних трибунів. Так було в більшості країн.

Але королівство Емблонія до більшості не належало. Було меншістю за кожним наведеним вище пунктом. І за безліччю інших пунктів.

Тому занепало. А відтак зникло. Про це попіклувались могутні сусіди, Темерія і Реданія. Емблонія, хоч і була витвором політично невдалим, все-таки мала в своєму розпорядженні певні багатства. Розташовувалась в алювіальній долині ріки Понтар, яка століттями наносила сюди мул, що осідав тут із кожним водопіллям. З мулу утворились алювіальні ґрунти – надзвичайно родючі й сприятливі для сільського господарства. За часів головування правителів Емблонії ці ґрунти швидко почали перетворюватись на зарослі тугаями пустища, на яких мало що вдавалось висадити, ще менше – зібрати. Тим часом Темерія та Реданія відзначали значний приріст населення, тож сільськогосподарська продукція ставала нагальною справою. Плодючі ґрунти Емблонії вабили. Врешті-решт, два королівства, розділені рікою Понтар, без зайвого галасу поділили між собою Емблонію, стерши її назву з мап. Анексована Темерією частина дістала назву Понтарія, а частина, яка дісталась Темерії стала зватись Приріччям. На родючі землі підтяглись численні поселенці. Під пильним наглядом тямущих правителів, внаслідок розумної сівозміни й меліорації, цей край, хоч і малий, став справжнім сільськогосподарським рогом достатку.

Скоро почались також і конфлікти. Вони були тим запекліші, чим рясніший врожай збирався на понтарських плодючих землях. Договір, що встановлював кордон між Темерією і Реданією, містив пункти, які дозволяли розмаїту інтерпретацію домовленості, а додані до договору мапи були марними, оскільки картографи свою роботу виконали аби як. Сама ріка також внесла свій вклад – після тривалих дощів вона змінила своє русло, змістивши його на дві, а то й навіть три милі. Таким чином, ріг достатку перетворився на яблуко розбрату.

В хід пішли династичні шлюби й альянси, почались обміни дипломатичними нотами, митні війни й економічні санкції. Прикордонні конфлікти погіршувались і, здавалось, що кровопролиття уникнути вже не вдасться. Врешті-решт, дійшло й до нього. І відтоді доходило вже регулярно.

У своїх мандрах і пошуках роботи Геральт зазвичай уникав місцин, де справа часто доходила до збройних конфліктів, бо в таких землях було важко знайти роботу. Стикнувшись кілька разів із регулярним військом, найманцями або мародерами, селяни швидко розуміли, що вовкулака, який вештається околицею, упир, троль під мостом або гоблін з-під кургану – це, в принципі, невеликий клопіт і невелика загроза, через яку шкода витрачати гроші на відьмака. Що існують справи куди серйозніші, як хоча б, відбудова спаленої військом халупи та покупка нових курей замість тих, яких поцупили і з'їли вояки. З цієї причини Геральт не надто орієнтувався на землях Емблонії, або, як її називали новітні мапи, Понтарії та Приріччя. Взагалі не мав уявлення, який з перелічених на вказівнику населених пунктів був найближчим, і до якого мусив податись, щоб якнайскоріше вибратись із пустища і дістатись хоч якоїсь цивілізації.

Геральт вирішив обрати шлях до Фіндетана, на північ. Приблизно в тому напрямку знаходився Новіград, туди мусив потрапити, якщо хотів відшукати свої мечі, і мав туди дістатись конче до п’ятнадцятого липня.

Трохи менше, як за годину швидкої ходи він вляпався саме в те, чого так сильно прагнув уникнути.

 

*

 

Неподалік зрубу стояла селянська господа, покрита соломою хатина і кілька вольєрів. Той факт, що там щось коїться, підтверджувало гучне собаче гавкання та вереск домашнього птаства. Плач дитини й голосіння жінки. Лайка.

Наблизився, щодуху проклинаючи своє невезіння і свою вдачу.

В повітрі кружляло пір'я, один з озброєних людей приторочував до сідла впійману птицю. Інший озброєний періщив гарапником селянина, який корчився в пилюці. Ще один борсався з жінкою в подертому одязі, до спідниці якої чіплявся малюк.

Підійшов, мовчки перехопив піднесену руку, яка стискала гарапник, викрутив її. Озброєний завив. Геральт відштовхнув його на стіну курника. Вхопивши за комір, відтягнув наступного від жінки, відкинувши його на тин.

- Забирайтесь, - сказав коротко. – Негайно.

Швидко вихопив меч, на знак того, що до його слів слід поставитись відповідно до ситуації, яка склалась. І аби всі ясно давали собі раду щодо можливих наслідків поведінки невідповідної. Один із озброєних людей голосно розсміявся. Другий вторив йому, хапаючись за руків’я меча.

- Проти кого преш, волоцюго? Смерті своєї шукаєш?

- Забирайтесь звідси, я сказав.

Той з озброєних, котрий приторочував птицю, відвернувся від коня. І виявився жінкою. Привабливою, якщо не брати до уваги паскудно примружені очі.

- Жити набридло? – Уста, як виявилось, жінка вміла кривити не менш паскудно. – А, може, ти розумово відсталий? Може рахувати не вмієш? Я тобі допоможу. Ти один, а нас троє. Це означає, що нас більше. Означає, що тобі зараз слід розвернутись і здриснути звідси. Щосили і з прискоком. Поки ще можеш скакати.

- Геть. Не стану повторювати.

- Ага. Троє, виходить, для тебе дурниця. А дванадцятеро?

Довкола затупотіли кінські копита. Відьмак роззирнувся. Дюжина верхових і озброєних. Націлені на нього списи і рогатини.

- Ти! Лайдак! Меч на землю!

Не відреагував. Відступив до курника, аби хоч якось прикрити спину.

- Що тут діється, Дзиґа?

- Поселенець чинив опір, - фиркнула жінка, яку назвали Дзиґою. – Нібито, данину платити не збирається, бо вже раз заплатив і бла-бла-бла. Взялись учити його розуму, а тут мов нізвідкіля цей сивий намалювався. Як виявилось, стріли ми доблесного лицаря, оборонця бідних і покривджених. Сам один, а вистрибував тут перед нами наче герой.

- Аж такий стрибун? – Зареготав хтось із вершників, напираючи на Геральта конем і погрожуючи списом. – Побачимо, як він продірявлений пострибає!

- Кинь меч, - наказав вершник в береті з пір'ям, саме він скидався на командира. – Меч на землю!

- Продірявити його, Шевлов?

- Відставити, Сперрі.

Шевлов дивився на відьмака з висоти сідла.

- Меч не кинеш, так? – оцінив. – Такий собі зухвалець? Такий кремінь? Їж устриць із черепашками? І запиваєш скипидаром? Нікому не вклоняєшся? І нічим, крім невинно скривджених, не переймаєшся? Такий сприйнятливий до кривди? Перевіримо. Коцюба, Лігенза, Флокет!

Озброєні чоловіки с ходу зрозуміли ватажка, вочевидь, вже мали подібний досвід, вже практикували подібні номери. Зіскочили з коней. Один приставив селянинові ніж до горла, інший – шарпонув жінку за коси, третій схопив малого. Дитинча почало верещати.

- Меч на землю, - сказав Шевлов. – Негайно. Інакше… Лігенза! Ріж хлопу горлянку.

Геральт кинув меч. Одразу оточили його, притисли до дощок. Погрожуючи вістрями.

- Ага! – Шевлов спішився. – Спрацювало!

- Ну і вляпався ти, оборонцю селюків. – Додав сухо. – Перейшов дорогу і став на заваді роботі королівських службовців. А в мене є дозвіл арештовувати за такі дії та віддавати під суд.

- Арештовувати? – скривився названий Лігензою. – Нащо нам така морока? Зашморг на шию і на гілляку! Та й по всьому!

- Або зарубати на місці!

- А я, - промовив раптом хтось із вершників, - вже колись його бачив. Це відьмак.

- Хто?

- Відьмак. Чаклун, який заробляє на хліб тим, що вбиває монстрів за гроші.

- Чаклун? Тьху, тьху? Вбити його, аби нас не зурочив!

- Заткни пельку, Ескерак. Розповідай, Трент. Де ти його бачив і за яких обставин?

- Це сталось у Маріборі. У місцевого градоначальника, що винайняв його, аби забити якусь потвору. Не пригадаю, яку. Але цього ось запам’ятав через його біле волосся.

- Ха! Якщо він на нас накинувся, виходить, хтось його мусив для цього винайняти!

- Відьмаки полюють на монстрів. І людей від монстрів обороняють.

- Ага! – Дзиґа зсунула на потилицю рисячу шапку. – Казала ж! Оборонець! Побачив, як Лігенза хлопа батогом частує, а Флокет бабу збирається ґвалтувати…

- І він так вдало вас ідентифікував? – хмикнув Шевлов. – Як монстрів? В такому разі, вам пощастило. Жартую. Здається мені, що тут задачка на раз плюнути. Я, за часів служби у війську, дещо чув про цих відьмаків. Винаймали їх для всього, для шпигування, для охорони, навіть для таємних убивств. Називали їх Котами. Цього Трент вже бачив тут у Маріборі, в Темерії. Виходить, що він – темерський найманець, якого винайняли проти нас через ці прикордонні стовпи. В Фіндетані мене застерігали щодо темерських найманців, обіцяли нагороду, якщо таких вдасться впіймати. Тож, повеземо його в путах до Фіндетана, видамо комендантові і нагорода наша. Нуж-бо, зв’язати його. Чого стоїте? Боїтеся? Він не чинитиме опору. Розуміє, що ми вдіємо з селюком у такому разі.

- А хто ж його, курва, чіпатиме? Якщо він чаклун?

- Тьху-тьху, щоб не зурочив!

- Тупоголові боягузи! – гаркнула Дзиґа, відв’язуючи ремінь від луки. – Заячі шкури! Я це зроблю, якщо більше ні в кого тут яєць немає!

Геральт дозволив себе зв’язати. Вирішив бути слухняним. Поки що.

З лісової дороги виїхали двоє запряжених волами возів, навантажених балками та елементами якихось дерев'яних конструкцій.

- Най хтось із вас піде до теслярів і судового пристава, - розпорядився Шевлов. – Скажіть, нехай повертаються. Достатньо стовпів встановили, на сьогодні вистачить. А ми тут собі привал влаштуємо. Обшукайте обійстя, чи не знайдеться там якогось корма для коней. І для нас якогось їдла.

Лігенза взяв до рук меч Геральта, здобуток Лютика, і пильно його роздивився. Шевлов вирвав меч з його рук. Зважив, махнув, крутнув ним вісімку.

- Вам пощастило, - промовив, - що ми вчасно цілою юрбою приїхали. А то б він вас покришив як капусту, - тебе, Дзиґу і Флокета. Про ці відьмацькі мечі ходять легенди. Найкраща сталь, яка багаторазово складається і кується, складається і знов кується. На додачу на неї накладені особливі чари. Через це вони нечувано міцні, легкі й гострі. Відьмацький клинок, кажу вам, бляхи й кольчуги розсікає наче сорочку з льону, а будь-який інший клинок ріже як локшину.

- Бути такого не може, - сказав Сперрі. Як у більшості членів їхньої компанії, у нього по вусах стікала сметана, яку знайшли в хаті й яку вихлестали до дна. – Бути такого не може, щоб як локшину.

- Мені також мало віриться, - додала Дзиґа.

- Важко, - долучився до розмови Коцюба, - щось таке собі уявити.

- Так? – Шевлов прийняв фехтувальну позицію. – Ну то най хтось вийде проти, перевіримо. Нуж-бо, знайдеться охочий? Ну? Чого принишкли?

- Гаразд. – Ескерак виступив уперед, дістаючи меч. – Я вийду. Мені що з того. Побачимо, чи це так… Стинаймося, Шевлов.

- Стинаймось. Раз, два… Три!

Мечі схрестились із брязкотом. Поламаний метал жалібно застогнав. Дзиґа аж присіла, коли уламок леза посвистів біля її скроні.

- Стерво, - сказав Шевлов, недовірливо роздивляючись клинок, зламаний на кілька дюймів вище золоченої гарди.

- А на моєму ані тріщинки! – Підніс меч Ескерак. – Хе, хе, хе! Ані тріщинки! Навіть, сліду нема!

Дзиґа по-дівочі розсміялась. Лігенза замекав, ніби цап. Решта реготала.

- Відьмацький меч? – хихикнув Сперрі. – Січе як локшину? Це ти сам, курва, як та локшина.

- Це… - Шевлов стиснув губи. – Це, трясця його матері, якийсь мотлох. Це барахло якесь… А ти…

Він викинув рештки меча, зиркнув на Геральта і тицьнув у нього пальцем.

- Ти ошуканець. Шарлатан і самозванець. Під відьмака косиш, і таку липу… Таке, стерво, хабоття замість пристойного клинка носиш? Цікаво дізнатись, скільки ж чесних людей так обдурив? Зі скількох бідаг гроші так видурив, шельма? Ой, висповідаєш ти всі свої грішки у Фіндетані, вже там староста тебе схилить до чесної сповіді!

Засопів, сплюнув, тупнув ногою.

- По конях! Забираймося звідси!

Від'їхали, сміючись, співаючи і посвистуючи. Селянин із родиною понуро дивились їм услід. Геральт бачив, як ворушаться їхні губи. Неважко було здогадатись, якої долі і яких нещасть зичать Шевлову та його компанії.

Селянин навіть у найсміливіших мріях не міг сподіватись, що його побажання справдяться достоту. І що справдяться так скоро.

 

*

 

Дістались до роздоріжжя. Гостинець, який вів на захід і лежав крізь яр, був утолочений колесами й копитами, саме ним, вочевидь, проїхали перед цим вози теслярів. Туди попрямував і загін. Геральт йшов за конем Дзиґи, на мотузці, прив’язаній до луки її сідла.

Кінь Шевлова, що йшов попереду, заіржав і став на диби.

На схилі яру щось раптово спалахнуло, засвітилось і перетворилось на молочного кольору опалесцюючу кулю. Куля зникла, натомість на її місці з'явилась дивна група. Кілька сплетених між собою фігур, що стискали одне одного в обіймах.

- Якого біса? – вилаявся Коцюба, під’їжджаючи до Шевлова, який заспокоював коня. – Це що таке?

Група розділилась. На чотири постаті. Худорлявого, довговолосого і трохи жінкуватого чоловіка. Двох довгоруких гігантів на кривих ногах. І горбатого карлика з великим арбалетом з двома сталевими плечима.

- Буууех- хххррр-ееееххх-буеееех! Буеех-хеех!

- До зброї! – скомандував Шевлов. – До зброї, гуртом!

Хвиснула спочатку одна, а одразу за нею друга тятива великого арбалету. Шевлов, якому поцілили в голову, помер на місці. Коцюба, перед тим, як випасти з сідла, якусь мить дивився на свій живіт, через який навиліт пройшов болт.

- Бий! – Весь загін синхронно видобув мечі. – Бий!

Геральт не мав наміру бездіяльно чекати на результат сутички. Склав пальці в знак Ігні, перепалив мотузку, яка зв’язувала руки. Схопивши Дзиґу за ремінь, звалив її на землю. Сам скочив у сідло.

Щось сліпуче блиснуло, коні заіржали, стаючи на диби й гамселячи повітря копитами передніх ніг. Кілька вершників впали, закричали розчавлені копитами люди. Сива кобила Дзиґи також переполошилась, однак відьмак її заспокоїв. Дзиґа схопилась, вскочила, вчепилась за вузду і поводи. Відштовхнув її, вдаривши кулаком, і пустив кобилу в галоп.

Вершник, що прихилився до шиї коня, не бачив, як Дегерлунд черговими магічними блискавками полошить коней і осліплює наїзників. Як на вершників нападають, гиркаючи, Буе і Банг, один із сокирою, другий – з широким шамширом. Не бачив бризок крові, не чув вереску мордованих людей.

Не бачив, як гине Ескерак, а одразу за ним – Сперрі, яких, наче рибу, роздер Банг. Не бачив, як Буе звалив Флокета разом із конем і як потім діставав його з-під коня. Але несамовитий вереск Флокета, ніби голос зарізаного півня, чув ще довго.

До тієї самої миті, поки не звернув з гостинця і не пірнув у ліс.

 

 

Якщо готувати махакамську заливайку, то робити її треба так: якщо влітку, то лисичок, якщо восени – зеленушок назбирай. Якщо взимку або навесні готуєш, то візьми сушених грибів щедру жменю. В горщик води налий, замочи на ніч, вранці підсоли, вкинь півцибулини, провари. Проціди, але відвар не змарнуй, злий його в посудину, тільки пильнуй, аби пісок туди не потрапив, який конче на дні горщика осяде. Картоплю приготуй, кубиками її покремсай. Візьми шпика жирного побільше, покрай, обсмаж. Цибулю поріж півкільцями, і в жиру, що зі шпика витопився, смаж, аж поки трохи не підсмалиться. Візьми великий горщик, вкинь все в нього, і не забудь про нарізані гриби. Залий грибним відваром, води додай, скільки треба, залий за смаком житньою закваскою – як таку закваску приготувати, написано в іншому місці. Провари, сіллю, перцем і майораном приправ за власним смаком. Здобри сальцем витопленим із солонини. Сметаною забіли, якщо смакує тобі сметана, але знай: це супроти наших краснолюдських традицій, це вже людська мода, - заливайку сметаною забілювати.

Елеонора Рундурін-Піготт, Махакамська знана кулінарка, детальна наука рецептам та способам приготування страв із м'яса, риби та овочів, а також рецепти розмаїтих соусів, випічки, виробів із тіста, варки варення, приготування ковбас, консервів, вина, горілки, а також різні корисні секрети приготування та зберігання продуктів, які необхідні кожній добрій і бережливій господині.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.015 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал