Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Політика як спосіб життєдіяльності людини






 

Такимчином, посилення уваги до політики пов'язане істотною мірою із зростанням державного фактору, підвищенням відповідальності держави у вирішенні соціальних, тобто безпосередньо людських проблем. Але це тільки один аспект зв'язку політики і особи. Інший, не менш важ­ливий, полягає в тому, що в ході демократизації держави серед громадян, в тому числі і наймолодших, почало розповсюджуватися нове ставлення до політичного життя, більш складне і диференційоване її сприйняття. Це, в свою чергу, привело до виникнення нових ціннісних орієнтацій та незвичних зразків політичної поведінки, спричинило потребу особис-тісної участі в політиці, ставлення до цього як до одного з проявів своєї життєдіяльності (концепція «партиципації»).

Американський соціолог X. Макклоскі визначає політичну участь як «добровільну діяльність, завдяки якій члени суспільства беруть участь у виборі правителів і, прямо чи опосередковано, у формуванні державної політики». Завдяки політичній участі, по-перше, створюються умови для якнайповнішого розкриття потенціалу особи, що є необхідною передумо­вою ефективного вирішення суспільних завдань. По-друге, політична участь сприяє встановленню тісного взаємозв'язку політичних інституцій із громадянським суспільством, контролю за діяльністю політико-управлінських структур з боку народу.

Об'єктивні характеристики політичної діяльності та суб'єктивне сприй­няття політики людиною, розуміння власної ролі в ній служать підставою для вирізнення кількох рівнів і типів політичної участі: - реакція (позитивна або негативна) на імпульси та виклики, що надходять від політичної системи чи її інституцій, не пов'язана з необхідністю високої активності людини; епізодична участь у полі­тиці;

- діяльність, пов'язана з делегуванням повноважень;

- участь у виборах (місцевих або державного рівня), референдумах тощо;

- участь у діяльності політичних і громадських організацій —

партій, груп тиску, профспілок, молодіжних політичних об'єднань тощо;

- виконання політичних функцій у межах державних інституцій,

у тому числі співробітництво із засобами масової інформації;

- професійна, керівна політико-ідеологічна робота;

- участь у позаінституціональних політичних рухах і акціях, спрямованих на докорінну перебудову існуючої політичної системи.

Наведені вище типи участі в політичній діяльності не є рівнозначними

ні в кількісному, ні в якісному відношеннях. Деякі з них представлені

поодинокими акціями, інші добре розвинені й серйозно впливають

на перебіг подій.

Дослідники розрізняють такі рівні участі в політиці:

- рядовий член суспільства і громадянин із мінімальним політичним впливом (аж до аполітичного), який має статус об'єкта політики;

- громадянин, який є членом громадської організації, суспіль­ного руху або декількох організацій, опосередковано залучених до сфери політичної практики (рішень, дій), якщо це випливає з його ролі як рядового члена організації, з усією організацією, рухом;

- громадянин, який є членом організації, що має яскраво вираже­ний політичний характер (приміром, політичної партії), цілеспря­мовано або й за власною волею залучений до політичного життя, принаймні в тому обсязі, в якому це відображається у внутрішньому житті цієї організації (максимальна сфера його участі окреслюється співвідношенням між його намаганнями, інтересами й можливостями, що випливають із суспільної значущості даної організації, та конкретної ролі, яку він у ній відіграє); громадський (передусім політичний) діяч;

- професійний політик, для якого спеціальністю, джерелом засобів для існування, єдиним або навіть головним заняттям і водночас зміс­том життя є політична діяльність; політичний лідер (організаційний, ідейний, формальний або неформальний), що функціонує як автори­тет, остання інстанція.

Така класифікація рівнів участі дещо умовна. Головне, що випливає з наведеної системи, це той факт, що перебування на кожному зі ступенів залученості в політику потребує від людей як різних політичних якостей, так і різного ступеня підготовки.

Існують й інші типології політичної участі, де класифікатором є своє­рідна шкала підвищення участі в політичних процесах:

- демонстрація плакатів і афіш, оформлення політичних стендів, епізодична участь у політичних дискусіях (навчальна діяльність);

- участь у політичних зборах або мітингах, підтримка грошовими пожертвами, контакти з офіційними особами або політичними лідерами (проміжна діяльність);

- керівництво державними або партійними закладами, забезпе­чення партійних фондів; участь у закритих або таких, що виробляють стратегію, засіданнях; постійна участь у проведенні політичних кампаній і виборів (активна діяльність).

Розрізняють також індивідуальну й колективну, добровільну і приму­сову, активну й пасивну, традиційну й альтернативну, революційну та охоронну політичну участь. Розмежування основних форм участі особи в політичному процесі, різні варіанти її типології мають вагоме значення для конкретного аналізу особливостей практики політичної соціалізації в певній країні, зокрема в Україні, розуміння актуалізації внутрішньо-особистісного рівня процесу входження людини в політику.

За останні десятиліття в країнах «розвинутої демократії», насамперед у Західній Європі, відбувається якісна трансформація ціннісних орієн­тацій людей. Орієнтація на матеріальні цінності (економічне зростання, матеріальний добробут тощо) відчула сильний виклик з боку орієнтацій на постматеріальні цінності, пов'язані з покращанням якості життя, розвитком та реалізацією індивідуальної свободи у всіх її проявах. У тому числі — свободи політичної ініціативи і поведінки. Помітно збільшується кількість людей, які вважають, що суспільно-політична діяльність істотно допомагає їм стати особистістю, компенсувати своє рутинне, хоч мате­ріально і цілком забезпечене, повсякденне життя (рух антиглобалістів, акції протесту «зелених» тощо).

Загальне зростання освітнього рівня, широкі інформаційні можливості значно посилюють культурно-мотиваційні потреби багатьох громадян, впливають на формування особливостей їхнього політичного раціоналізму і на пошук «додаткових» форм досягнення особистісного задоволення, відчуття повноти життя. Цей про­цес також позначений деякими крайнощами. Певна активізація громад­сько-політичної активності відбувається на фоні явної апатії, непоінформованості і обмежена певними умовами («специфічна під­тримка»). Інакше кажучи, в міру того, як згасають традиційні форми полі­тичної участі людей, посилюється інтерес до нетрадиційної політики. Той загал населення, який не належить офіційно до політичних організацій чи рухів, але володіє певними політичними здібностями, такими якостями, як ініціативність, здатність створювати організаційні та комунікативні мережі, часто-густо реалізує свій політичний потенціал поза традиційними каналами політичного життя. Це, зокрема, проявляється в бажанні брати участь у політичних дискусіях, що, як правило, виникають стихійно, в явному інтересі до «політики суперечливих проблем», ситуативних питань політичного характеру.

Слід також відзначений, що чимало громадян, які представляють різні соціальні групи, об'єднуються тепер не навколо політичних осе­редків, а навколо конкретних проблем (економічних, екологічних, культурних, військових тощо) і на їх основі будують свої ініціативи, виявляють міжіндивідну солідарність. Саме «суперечливі проблеми» перетворилися «на розмінну монету» громадян сучасних демократій, навколо них і ad hoc (з конкретного випадку) відбувається «політична мобілізація» та організація політичного потенціалу членів суспільства. Добровільні об'єднання людей різних політичних переконань, вірувань, соціальних статусів, які прагнуть спільно вирішувати нагальні проблеми свого буття і утворювати нові реальності — примітна інноваційна риса інтеграції людини в «неофіційну» політику.

Прояв особистісного інтересу до політики у вигляді індивідуальної політичної зацікавленості і персональної «вибіркової» участі в сучасному політичному житті суспільства, групова солідарність у ставленні до кон­кретних проблем, які набувають поширення і в Україні, поступово втілюється і в партійно-організаційні форми. На рубежі 90-х років в Україні почався процес утворення багатопартійної системи, що є важливим аспектом демократизації суспільного життя, створення нових можливостей залучення до державотворчої діяльності широких верств населення. Зараз в Україні зареєстровано понад 100 політичних партій. Виникнення багато­партійності, поступове формування механізму політичного плюралізму є безумовно позитивним фактором розвитку політичної культури суспіль­ства. Адже багатопартійність, що існує реально, уможливлює вибір грома­дянином організації, політична програма якої відповідає його політичним уявленням. Чим ширший вибір, тим багатший діапазон політичної свободи, вища і реальніша міра її прояву.

В той же час на практиці реалізує багатомірність суспільної сутності людини. Чи означає це «обов'язковість» участі в політичному житті всіх членів суспільства? Звичайно, ні. Одна з найбільш розповсюджених і давніх «класична» теорія ліберальної демократії взагалі заперечує думку про те, що політичне життя — це природний і гідний людини вид суспільної діяльності45. Приватне життя — вище вимог спільноти і держави, проти­стоїть їм, наполягають ліберали. Особливе заперечення у них викликає теза щодо участі народу в політичному процесі. Політика, оскільки вона існує, має бути справою лише небагатьох, «кращих людей», політичної еліти. Це положення — центральне в концепції ліберальної демократії.

___________


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.007 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал