Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Проблема предмета та методів етнопсихології в першій половині XX сторіччя в СРСР






РОЗВИТОК УЯВЛЕНЬ ПРО ПРЕДМЕТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

У середині 20-х років проблема предмета та методів етнопсихології набула певної гостроти і в СРСР. Уперше вона виникла ще в середині XIX сторіччя. Цікаво, що ще до Лацаруса і Штейнталя, а точніше в лис­топаді 1846 року на других річних зборах Російської Географічної Спілки її дійсний член М.Надєждін, відгукуючись на заклик К.Бера до терміно­вої організації етнографічних досліджень усіх націй та народностей Росії, виклав своє бачення цього питання. Зокрема, розглядаючи проблему предмета та методів етнографії, він висунув ідею визначення ролі однієї з її галузей — етнографії психічної, тобто «дослідження всіх тих особли­востей, якими в народах... характеризуються прояви «духовної» сторо­ни природи людської — розумових здібностей, сили волі й характеру, почуття власної людської гідності, а отже, прагнення до безперервного самовдосконалення».

Згодом під керівництвом М.Надєждіна було розроблено програму комплексних досліджень, у якій, зокрема, передбачалося вивчати народ­ну психологію залежно від етнічної специфіки побуту, культури, умов життя, сімейних відносин, виховання тощо. Понад 7000 примірників ет­нографічної програми було розіслано в усі регіони Росії (в тому числі, зрозуміло, і в Україну); 1848 року розпочалося інтенсивне збирання ма­теріалів. Незважаючи на те, що це дослідження проводилося за допомо­гою методичного і категоріального апарату етнографії, його матеріали та результати мають величезне значення також для етнопсихології, віддзеркалюючи початковий етап її розвитку.

Проблема предмета та методів етнопсихології була піднята, як зазна­чалося, ще в першій половині XIX сторіччя, але тоді вона ще не набула необхідної гостроти і значення. Пізніше один із активних діячів Російсь­кої Географічної Спілки К.Кавелін спробував обґрунтувати об'єктив­ний, на його погляд, метод, який передбачав вивчення психології наро­ду за продуктами його духовної діяльності — фольклором, віруванням тощо (пізніше цю ідею реалізував у своїх працях В.Вундт). К.Кавелін писав: «Порівнюючи однорідні явища та продукти духовного життя у різних народів і в того самого народу в різні епохи його історичного життя, ми бачимо, як ці явища змінювалися, та визначаємо закони та­ких змін, що, в свою чергу, слугують матеріалом для вивчення законів психічного життя». Учений протиставив свою ідею програмі І.Сечено­ва, який виступив з досить гострою критикою, зазначивши, що ідея К.Кавеліна несумісна з визнанням процесуальності психіки: виявити процес діяльності за її продуктами неможливо, а отже, такий підхід не має сен­су. У цьому поєдинку ідей метод К.Кавеліна зазнав поразки і не набув визнання і широкого розвитку в Росії та на Україні.

У 20-х роках XX сторіччя знову постало питання про предмет і метод етнопсихології. Було висловлено кілька принципово відмінних підходів до його розуміння. Найбільшу увагу йому приділив відомий філософ Густав Шпет, який першим у Росії почав викладати курс етнічної психо­логії. Він же у 1920 році організував при Московському університеті пер­ший у країні кабінет етнопсихології, який було закрито лише після звільнення Г.Шпета з університету з ідеологічних мотивів. Саме він над­рукував у 1927 році працю «Вступ до етнічної психології», де у формі полеміки з В.Вундтом і засновниками етнопсихології М.Лацарусом і Г.Штейнталем виклав свої погляди на предмет і головний метод етніч­ної психології.

< л^ч_Етнічна психологія, на думку Г.Шпета, має бути описовою, а не по­яснювальною наукою, що зовсім не принижує її. Предметом цих описів, класифікацій та систематизацій є «типові колективні переживання», тоб­то всі соціальні явища — мова, міф, наука, релігія тощо — викликають у народу відповідні переживання. Незважаючи нате, що його окремі пред­ставники можуть суттєво відрізнятися один від одного і по-різному ста­витися до цих соціальних явищ, — усе ж завжди можна знайти дещо спільне в їхніх реакціях, що й становить предмет етнічної психології. До того ж спільне, за Шпетом, це не середнє, не сукупність подібностей, зав­жди збіднена порівняно з деякими індивідуальними складовими. Спільне, в його розумінні, це «репрезентант багатьох індивідів», «тип» — у вико­ристанні цього терміна для характеристики героїв художніх творів.

Отже, на думку Г.Шпета, етнічна психологія має запозичити в етно­логії класифікацію соціальних явищ і поставити таке питання: а як це переживає народ конкретної епохи? Що він любить, чого боїться, чому вклоняється і т.п.? Г.Шпет, як і численні його попередники й сучасники, абсолютизував роль мови як джерела етнопсихологічних відмінностей, однак у межах розвинутого ним напрямку вивчення мови набуло особ­ливого відтінку. Згідно зі Шпетом, воно зводиться до дослідження того, «як ставиться до мови як соціального явища певний народ у певний час».

Проти гіперболізації значення мови і з іншим баченням предмета ет­нопсихології виступив В.Бехтерев. Полемізуючи з В.Вундтом про не­обхідність вивчення міфів, звичаїв і мови як головних джерел етнопси­хологічних знань, він зазначав, що такий аналіз «зовсім не є не тільки єдиним, а й навіть головним джерелом вивчення колективної діяльності». Він різко критикує не лише об'єкти безпосереднього дослідження, а й категоріальний апарат своїх попередників, усіх тих, хто проявляє, на думку автора, суб'єктивізм, говорячи про «народну душу», «народне почуття», «народний дух». В.Бехтерев протиставив їм свій погляд на психологію народів, вважаючи, що її має вивчати особлива наука — колективна рефлексологія. Для цієї науки не обов'язково вивчати міфи, звичаї та мову, бо мета її — «не стільки досліджувати племінні особли­вості психічної діяльності, що склалися під впливом низки історичних подій та умов клімату й місцевості, в яких певний народ живе і розви­вається, скільки визначати суспільні настрої, суспільну творчу роботу й суспільні дії». Мова ж, а надто міфи та звичаї, що походять " з давніх-давен, на думку автора, не можуть відігравати роль основного матеріа­лу для характеристики сучасного життя народу.

В.Бехтерев вважав, що кожна нація має свій темперамент і свої особ­ливості інтелектуального розвитку, які спадково закріплені, а отже, пе­редаються біологічним шляхом. А «все інше, що характеризує націю, залежить від її суспільного життя та її устрою, що складався століттями» і, зрештою, може бути змінене.

У своїх працях В.Бехтерев одним із перших звертається до проблеми національної символіки. Згідно з його уявленнями, життя будь-якої гру­пи, і народу в тому числі, сповнене символізму. Це не випадкове явище, бо «символ полегшує засвоєння складних співвідношень, заміщуючи їх простішими і легко відтворюваними знаками, які часто мають історичне значення». Символами може бути широке коло предметів та явищ, мова і жести, прапори й герби, подвиги історичних осіб, видатні історичні події тощо. Основна їх функція — бути засобом узгодження колективної діяль­ності, а звідси випливає і важливість тієї ролі, яку вони відіграють у житті народу.

Двадцяті роки — це час протиборства різних течій, концепцій, на­прямків у психології. їхній вир поглинув і етнопсихологію. У Харкові, тодішній столиці України, де в той час найсильніші позиції займали рефлексологи В.Протопопов, І.Соколянський, А.Залужний та інші, та­кож робилися спроби поєднати рефлексологію з етнопсихологією. Так, у 1925 році на науковому засіданні Харківського інституту поширення природознавства Г.Шпітерс зробив доповідь «Культура і народна творчість». Доповідач підкреслив, що «назріла потреба звернутися за матеріалом для роботи з рефлексології до первісного джерела культур­ного розвитку — народного досвіду». Розмірковуючи над можливос­тями такого поєднання, Г.Шпітерс закликав звернутися насамперед до народних пісень, у яких зафіксовано «формулу висновків з природно­го експерименту». Він висунув ідею організації Інституту у справі вив­чення народної творчості при АН України, яку підтримали інші дослід­ники.

Наприкінці 20-х років проблеми етнічної психології опинилися в полі зору культурно-історичної школи, на чолі якої стояв Л.Виготський. Як відомо, одна з основних ідей вченого полягала в тому, що психічна діяльність людини в процесі культурно-історичного розвитку починає опосередковуватися психологічними знаряддями. Таке опосередковуван­ня, що принципово перебудовує структуру психічної діяльності, дає змогу людині оволодіти своєю поведінкою. Розроблюючи і пропагуючи так званий інструментальний метод, сутність якого полягає в дослідженні «поведінки та її розвитку за допомогою аналізу психологічних знарядь у поведінці та створюваної ними структури інструментальних актів», Л.Виготський наголошував, що головними сферами його застосування є насамперед «галузь соціально-історичної та етнічної психології, що вив­чає історичний розвиток поведінки, окремі його етапи та форми». У цьому контексті важливо зазначити, що під етнічною психологією він розумів «психологію примітивних народів», а відтак вважав, що необ­хідний порівняльний аналіз психічної діяльності «культурної» людини та «примітива».

Отже, предметом етнопсихології Л.Виготський вважав кроскультурні дослідження і насамперед міжетнічний порівняльний аналіз психічної діяльності представників «традиційних» і «цивілізованих» суспільств, а головним методом етнопсихології — інструментальний. Розвиваючи цю ідею, вчений неодноразово висловлював думку про те, що між мислен­ням «примітива» та «культурної» людини є не лише кількісні, а й якісні розбіжності. «Примітив міркує не за допомогою понять, а за допомогою комплексів. Це найсуттєвіша риса, яка відрізняє його мислення від на­шого», — наголошував Л.Виготський.

З позицій культурго-історичної концепції Виготським наприкінці 20-х років було підготовлено програму науково - дослідницької роботи з педології національних меншин. Специфіка його підходу до вивчення дітей різних національностей полягала втому, що всупереч прийнятим у ті часи тестовим дослідженням він пропонував поставити наголос на вив­ченні національного середовища, його структури, динаміки, змісту, всьо­го того, що й визначає своєрідність психічних процесів. Ще одна особ­ливість пропонованого підходу — вивчення психіки дітей та порівняння її не з психікою «стандартної дитини», як було прийнято, а з психікою дорослої людини тієї самої етнічної групи, що вихована в тому самому культурному середовищі.

Ідеї культурно-історичного підходу було експериментально перевіре­но під час експедиції в Узбекистан (1931-1932 роки). Завдання психо­логів, очолюваних О.Лурія, полягало в аналізі соціально-історичного формування психічних процесів. Було висунуто і в результаті проведе­ного дослідження підтверджено гіпотезу про те, що зміни суспільно- історичного устрою, характеру суспільної практики і т.п. сприяли доко­рінній перебудові психіки узбеків, а саме переходу від неопосередкованих психічних процесів до опосередкованих форм психічної діяльності. Про­ведені групою О.Лурії дослідження пізнавальних процесів (сприйняття, мислення, уяви), а також самоаналізу та самооцінки виявили зміни як форми, так і змісту свідомої діяльності.

Матеріали цієї експедиції було опубліковано лише через 40 років. Гоніння на етнопсихологію, що розпочалися в 30-х роках, припинили процес її природного розвитку в СРСР на декілька десятиліть. Штуч­ному гальмуванню не змогли запобігти навіть покаянні публікації в науковій пресі, які з'являлися тоді на її шпальтах, проникнуті класово- партійною фразеологією. Яскравим прикладом останніх може слугу­вати стаття Т.Баранової та С.Балабуєва «Питання конструювання на­ціонального тесту». Автори статті стверджували, що «тест має бути соціалістичним, пролетарсько-класовим за змістом і національним за формою», і закликали до нещадної боротьби з проявами лівого та пра­вого ухилів при формуванні тестів. Автори детально розглянули при­клади таких помилок, відчайдушно критикуючи і свої попередні праці.

Отже, розвиток етнічної психології на початку XX століття в Ук­раїні, Росії, як і в інших країнах світу, ознаменувався спробами визна­чення її статусу, предмета, методів, категоріального апарату і супро­воджувався залученням професійних психологів до етнопсихології та проведенням перших польових досліджень. У 30-х роках складна сус­пільно-політична ситуація, а далі все більший ідеологічний тиск тези про «нову історичну спільноту» та деякі інші об'єктивні та суб'єктивні чинники не сприяли поширенню етнопсихологічних досліджень.

 

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.007 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал