Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Частина І. Міжнародне право навколишнього середовища — галузь сучасного міжнародного права 7 страница






Принцип справедливого використання є характерним насамперед для міжнародного морського права і міжнародного водного/річкового права – галузі міжнародного права, що формується. Він означає, що одна держава має використовувати ресурси транскордонної річки (чи моря) таким чином, щоб враховувалися інтереси і права іншої держави. Принцип знайшов відображення в рішеннях арбітражних трибуналів у справах про озеро Лану 1957 р., про річку Маас 1937 р., рішеннях МС ООН про делімітацію континентального шельфу Північного моря 1969 р., про проект Габчіково-Надьмарош 1997 р., а також у Конвенції про міжнародні водотоки, Конвенції про біорізноманіття, проектах статей Комісії ООН з міжнародного права про запобігання транскордонній шкоді та компенсацію за її спричинення, а також про право транскордонних водоносних горизонтів.

Принцип інтеграції зафіксований у ст. 13 Міжнародного пакту з навколишнього середовища та розвитку:

 

«Сторони повинні забезпечити, щоб екологічні міркування враховувалися як інтегральна складова діяльності з планування і здійснення на всіх етапах і рівнях, враховуючи належним і рівним чином фактори екологічного, економічного, соціального та культурного характеру».

 

Міжнародно-правовими актами рекомендаційного характеру, які відображають концепцію сталого розвитку, є: Стокгольмська декларація (принципи 1, 3, 5, 8, 13, 14), Декларація Ріо (принципи 3, 4, 5, 7, 8, 12, 20, 22, 27), Порядок денний на ХХІ століття (у кожній із 40 глав містяться окремі елементи концепції), План імплементації, ухвалений на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку в Йоганнесбурзі, Йоганнесбурзька декларація зі сталого розвитку, резолюція ГА ООН «Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для нинішнього і майбутніх поколінь» 1980 р., Правові принципи Міжнародної комісії з навколишнього середовища і розвитку з охорони навколишнього середовища і сталого розвитку 1986 р., Декларація Асоціації міжнародного права про принципи міжнародного права у сфері сталого розвитку 2002 р., Декларація про заснування Арктичної ради 1996 р., Керівні принципи ОЕСР про багатонаціональні підприємства 2001 р., Програма дій Міжнародної конференції ООН з народонаселення і розвитку 1994 р., Стратегія «Турбота про Землю: Стратегія сталого існування», схвалена МСОП, ЮНЕП і Всесвітнім фондом дикої природи, у 1991 р., Ольборзька хартія «Міста Європи на шляху до сталого розвитку», схвалена на Європейській конференції з питань сталого розвитку великих і малих міст Європи в 1994 р.

Слід зазначити, що «три стовпи» концепції сталого розвитку[186] (Стокгольмська декларація, Декларація Ріо і Йоганнесбурзький План імплементації та Декларація принципів) містять перелік окремих складових елементів цієї концепції, однак не дають комплексного визначення та переліку основних принципів, що зайвий раз підтверджує невизначеність статусу сталого розвитку в міжнародному праві. Принципи 3 і 4 Декларації Ріо мають компромісний характер: принцип 3 (право на розвиток) лобіювала на Конференції в Ріо-де-Жанейро група країн, що розвиваються, тоді як принцип 4 (сталий розвиток) — група розвинених країн. Обидва принципи не є абсолютними, а містять певні обмеження: принцип 3 обмежується обов’язком забезпечувати потреби в природних ресурсах нинішнього та майбутніх поколінь, а принцип 4 — обов’язком враховувати процес економічного розвитку.

Міжнародними природоохоронними угодами, які відображають концепцію сталого розвитку, є: Міжнародна конвенція про регулювання китобійного промислу (преамбула), Конвенція про всесвітню спадщину (ст. 4), Конвенція ЕНМОД (преамбула), Боннська конвенція (преамбула), Конвенція про біорізноманіття (преамбула), Рамкова конвенція про зміну клімату (ст. 3), Угода про співробітництво з метою сталого розвитку басейну річки Меконг 1995 р., Ломейські конвенції 1989 р. (ст. 33) і наступна Угода Котону 2000 р.[187] (ст. 32), Конвенція АСЕАН (ст. 2 (1)).

Як приклад міжінституційної співпраці у сфері сталого розвитку можна назвати створення в 1997 р. під егідою СОТ, ЮНЕП і ЮНКТАД Міжурядової групи з навколишнього середовища, торгівлі та розвитку.

Прикладом рішень міжнародних судових і арбітражних установ, які тією чи іншою мірою відображають концепцію сталого розвитку, можуть слугувати: рішення міжнародного арбітражного суду в справі про тихоокеанських морських котиків 1893 р., рішення МС ООН у справі Габчіково-Надьмарош 1997 р., рішення Апеляційного органу СОТ у справі про заборону імпорту окремих видів креветок і продуктів з них 1998 р. Так, у рішенні у справі про заборону імпорту окремих видів креветок і продуктів з них 1998 р. Апеляційний орган СОТ посилався на преамбулу Марракеської угоди про створення СОТ 1994 р., що закріплює положення про концепцію сталого розвитку, для визначення того, чи були порушені з боку США норми статті ХХ ГАТТ 1994 р.:

 

«Преамбула Угоди про створення СОТ — яка впливає на здійснення не тільки ГАТТ 1994 р., але й інших відповідних угод — явно вираженим способом визнає «мету досягнення сталого розвитку»[188].

 

В рішенні у справі Габчіково-Надьмарош 1997 р. МС ООН визначив:

 

«Ця потреба в узгодженні процесу економічного розвитку з охороною навколишнього середовища показово виражена в концепції сталого розвитку»[189].

 

З наведеної вище цитати зрозуміло, що МС ООН не має наміру розглядати сталий розвиток як принцип МПНС і схильний до визнання за ним статусу концепції. Заслуговує на увагу окрема думка судді Вірамантрі у згаданій справі, де він висловив своє розуміння концепції сталого розвитку:

 

«…Я вважаю, що це [концепція сталого розвитку] щось більше, ніж просто концепція, це принцип з нормативною цінністю … право на розвиток і право на охорону навколишнього середовища — важливі принципи сучасного міжнародного права … це інтегральна частина сучасного міжнародного права … Кожен з цих двох принципів не може застосовуватися окремо, незалежно один від одного. Право … містить у собі принцип примирення. Таким принципом є принцип сталого розвитку»[190].

 

Необхідно зазначити, що концепція сталого розвитку сьогодні залишається однією з найбільш суперечливих тем у науці і практиці міжнародного права. Крім дискусій у доктрині, ми є свідками різних підходів різних груп держав до цього феномену: розвинені країни бачать у концепції сталого розвитку екологічну складову (тобто раціональне природокористування з урахуванням інтересів майбутніх поколінь), а країни, що розвиваються, — економічну складову (тобто пріоритет економічного розвитку, неможливість виконання жорстких екологічних стандартів на сучасному етапі, викорінення бідності як завдання першочергової важливості). Більш того, деякі автори схильні вбачати в терміні «розвиток» аж ніяк не економічний або соціальний аспект: сталий розвиток вони пов’язують із природним станом ресурсу, використання якого має підкорятися одній єдиній меті — збереженню[191].

Концепція сталого розвитку не може бути визнана як норма звичаєвого міжнародного права, тому що відсутня не тільки постійна та одноманітна практика держав, а й обов’язковий елемент — opinio juris sive necessitatis. Крім того, не існує єдиної універсальної конвенції, яка в договірному порядку чітко б визначила суть і принципи цієї концепції. Таким чином, говорити про сформований принцип МПНС, на наш погляд, ще зарано.

Після Конференції в Ріо-де-Жанейро в науковій літературі почали обговорювати питання про формування окремої галузі міжнародного права — міжнародного права сталого розвитку. Принцип 27 Декларації Ріо зазначає:

 

«Держави і народи співпрацюють у дусі доброї волі та партнерства … в подальшому розвитку міжнародного права в галузі сталого розвитку».

 

Безперечно, просте формулювання цього принципу в Декларації не дає нам підстави говорити про існування окремої галузі міжнародного права. Сталий розвиток можна визначити як підхід, який використовується як МПНС, так і міжнародним економічним правом, міжнародним правом прав людини, міжнародним морським правом. Водночас сталий розвиток закріплено як правову норму в низці національних актів законодавства, що стосуються політики у сфері охорони навколишнього середовища, а також соціальної, демографічної, інвестиційної політики.

На відміну від РФ, яка має Концепцію переходу до сталого розвитку, ухвалену у квітні 1996 р., а також Основні положення державної стратегії дій з охорони навколишнього середовища і забезпечення сталого розвитку 1994 р., в Україні поки що подібних документів не існує. Створені Національна рада сталого розвитку при Президенті України і Національна комісія сталого розвитку при Кабінеті Міністрів України виявилися малоефективними. Восени 2007 року в Києві відбулася перша міжнародна конференція «Співпраця заради сталого розвитку», організована Федерацією «зелених» Європи і Азії, в якій взяли участь представники 18 країн. Ю. Щербак, президент Інституту сталого розвитку України ім. В. І. Вернадського, у зв’язку з цим зазначає:

 

«…на сьогодні немає розумної альтернативи стратегії сталого розвитку. При цьому потрібно розуміти, що універсальний рецепт такого розвитку відсутній. Кожна країна повинна розв’язувати проблему сталого розвитку, виходячи з власних цілей, національних особливостей та економічних можливостей»[192].

 

Міжнародна комісія з навколишнього середовища і розвитку була створена резолюцією ГА ООН 38/161 від 19 грудня 1983 р. як незалежний від ООН і всіх держав-учасниць органу. Основними функціями Комісії визначалися: дослідження ключових питань охорони навколишнього середовища та розвитку, формулювання реалістичних пропозицій щодо їх вирішення; пропозиція нових форм міжнародного співробітництва з питань, що впливають на політику і події, в напрямі необхідних змін; підвищення рівня обізнаності та прагнення до дій у індивідів, добровільних організацій, бізнес-структур, інституцій та урядів[193]. Після виконання поставлених перед нею завдань, що було оформлено у вигляді доповіді «Наше спільне майбутнє» 1987 р., Комісія припинила своє існування.

Комісія ООН зі сталого розвитку була заснована в результаті проведеної Конференції в Ріо-де-Жанейро в 1992 р. як допоміжний орган ЕКОСОР (рішенням 1993/207 функціональної комісії ЕКОСОР). Головна мета її створення — здійснення положень Порядку денного на ХХІ століття і принципів Декларації Ріо. Комісія складається з 53 членів, що обираються ЕКОСОР на трирічний термін з числа представників держав – членів ООН і спеціалізованих установ. Комісія збирається щорічно в Нью-Йорку і готує доповіді ЕКОСОР, які передаються Другому комітету ГА ООН. Завданнями та функціями Комісії є: підготовка оглядів, розробка керівних принципів щодо здійснення політики і вибору подальших дій при переході до сталого розвитку, підтримання діалогу та формування партнерства для досягнення сталого розвитку між державами, міжнародними організаціями, а також великими групами як вони визначені в Порядку денному на ХХІ століття. Комісія також розглядає питання, що стосуються фінансової допомоги і передачі технологій з метою забезпечення сталого розвитку[194]. Комісія виконує свої функції в координації з іншими допоміжними органами ЕКОСОР, розробляє в рамках свого мандата рекомендації для ЕКОСОР, а також забезпечує системний розгляд зв’язків не тільки між секторами, а й між секторальними та міжсекторальними аспектами Порядку денного на ХХІ століття[195]. Комісія уповноважена також проводити огляд здійснення Йоганнесбурзького Плану дій зі сталого розвитку. Комісія приймає багаторічну програму дій (зараз діє програма на 2003–2017 рр.), а також програму на кожен рік (зараз діє програма на 2008–2009 рр., сконцентрована на питаннях сільського господарства, сільського розвитку, ґрунтів, посухи, спустелення та Африки).

 

Питання для самоконтролю:

1. Визначте юридичний зміст принципів міжнародної екологічної безпеки.

2. Що таке «сталий розвиток»? Проаналізуйте зміст концепції сталого розвитку в міжнародних угодах та рішеннях міжурядових конференцій.

3. Що таке принцип інтеграції та принцип міжгенераційної рівності?

4. Назвіть функції Комісії ООН зі сталого розвитку.

 

 

1.8. Міжнародно-правовий захист екологічних прав людини

 

Право на сприятливе навколишнє середовище. Усі екологічні права людини поділяються на матеріальні екологічні права і процесуальні екологічні права. До першої групи відносять право на сприятливе (здорове, адекватне, безпечне) навколишнє середовище, а також низку соціально-економічних і громадянсько-політичних прав, що мають безпосередній стосунок до забезпечення права на сприятливе навколишнє середовище. До другої групи відносять право на доступ до інформації, участь у процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя у сфері охорони довкілля. Екологічні права людини прийнято вважати правами «третього покоління» — так званими колективними правами або правами солідарності у зв’язку з тим, що основними їх носіями є народи, нації, об’єднання індивідів, групи, а не окремі індивіди. Проте, як показує міжнародна судова і договірна практика, кожна людина має право на сприятливе навколишнє середовище і процесуальні екологічні права так само, як і об’єднання індивідів чи народи і нації. Більше того, сьогодні в науці міжнародного права ставиться під сумнів адекватність розподілу всіх прав людини на три покоління.

У міжнародно-правових актах, що складають Міжнародний білль про права людини[196], не передбачається захист екологічних прав, оскільки «міжнародна спільнота усвідомила наявність і важливість екологічних питань, а також зв’язок між станом навколишнього середовища та правами людини, коли основні міжнародно-правові документи в галузі прав людини були вже прийняті»[197]. Визнання такого зв’язку між станом навколишнього середовища та правами людини, а також інтеграція екологічних прав людини в галузь міжнародного права, що стосується забезпечення дотримання та захисту прав людини, призвели до необхідності зміни самої концепції прав людини. По-перше, охорона навколишнього середовища включає охорону біорізноманіття, і навіть тих видів, які шкідливі для людини. По-друге, концепція прав людини націлена на захист прав індивідів і груп, які живуть сьогодні, а мета охорони навколишнього середовища охоплює турботу і про нинішні, і про майбутні покоління. По-третє, охорона навколишнього середовища може суперечити одному з прав людини — праву на власність, коли йдеться про обмеження прав власника в інтересах суспільства (наприклад, вилучення приватних земель з метою створення заповідника). По-четверте, права людини забезпечуються в межах національної юрисдикції, а забруднення навколишнього середовища, маючи транскордонний характер, може порушувати права на сприятливе навколишнє середовище громадян іншої держави[198].

Зв’язок між правами людини та охороною навколишнього середовища визнається в низці міжнародних документів рекомендаційного характеру, серед яких виділимо такі: 1) резолюція ГА ООН «Проблеми оточуючого людину середовища» 1986 р., де відзначається вагома роль сприятливого навколишнього середовища у справі дотримання основних прав людини та належного соціально-економічного розвитку; резолюція ГА ООН «Про необхідність забезпечення здорового навколишнього середовища для добробуту людини» 1990 р., в якій визнається право кожної людини жити у сприятливому для здоров’я і добробуту навколишньому середовищі; 2) резолюція Комісії з прав людини 1990/41 від 6 березня 1990 р. і резолюція Підкомісії з попередження дискримінації і захисту меншин 1990/7 від 30 серпня 1990 р., в яких ці органи ООН ухвалюють рішення почати дослідження проблем взаємодії охорони навколишнього середовища і прав людини; 3) резолюції Комісії з прав людини «Належне право на повагу до житла як компонент права на адекватні стандарти життя» 2002/21 від 22 квітня 2002 р. і 2004/21 від 16 квітня 2004 р.; «Негативний вплив незаконного переміщення та захоронення токсичних і небезпечних продуктів і відходів на права людини» 2003/20 від 22 квітня 2003 р., 2004/17 від 16 квітня 2004 р., 2005/15 від 15 квітня 2005 р., у яких зазначено, що подібні дії становлять серйозну загрозу таким правам людини, як право на життя, право на найвищий рівень фізичного та психічного здоров’я, право на чисту воду, безпечне та адекватне харчування, належне житло і роботу; «Право на достатнє харчування» 2005/18 від 15 квітня 2005 р.; 4) Європейська хартія з навколишнього середовища і здоров’я, проголошена на Першій європейській конференції з навколишнього середовища і здоров’я 1989 р., яка наголосила на важливості чистого й гармонійного навколишнього середовища для здоров’я і добробуту людини; 5) Тегеранська прокламація, прийнята на Міжнародній конференції з прав людини в 1968 р., в якій підкреслювалося, що наукові відкриття і технологічний прогрес здатні нести в собі небезпеку правам і свободам людини; 6) принципи 23, 24 Всесвітньої хартії природи; 7) принцип 1 Стокгольмської декларації; принцип 1 Декларації Ріо; 8) Рекомендація Ради Європи 1130 (1990) про формулювання Європейської хартії та Європейської конвенції із захисту навколишнього середовища і сталого розвитку, в якій підтверджується фундаментальне право кожної людини на навколишнє середовище та умови життя, сприятливі для її здоров’я, добробуту і повного розвитку особистості, гарантуються процесуальні екологічні права, однак підкреслюється принцип відповідальності кожної людини за збереження довкілля та заподіяння йому будь-якої шкоди; рекомендація РЄ 1087 (1986) про наслідки Чорнобильської катастрофи, де доступ громадськості до повної і чіткої інформації розглядається як фундаментальне право людини; рекомендація РЄ 1614 (2003) про навколишнє середовище і права людини; рекомендація РЄ 1823 (2008) «Глобальне потепління та екологічні катастрофи» та ін.; 9) Проект Хартії Європейської економічної комісії ООН з екологічних прав і обов’язків 1990 р.

Стокгольмська декларація 1972 р. у принципі 1 проголосила:

 

«Людина має основне право на свободу, рівність і сприятливі умови життя в навколишньому середовищі, якість якого дозволяє вести гідне й процвітаюче життя, і несе головну відповідальність за охорону та поліпшення навколишнього середовища на благо нинішнього і майбутніх поколінь».

 

Принцип 1 Декларації Ріо містить ще більш розмите формулювання права на сприятливе навколишнє середовище:

 

«Турбота про людину є центральною ланкою в діяльності по забезпеченню сталого розвитку. Люди мають право жити в доброму здоров’ї і плідно працювати в гармонії з природою».

 

Показово, що в одному з первинних проектів Стокгольмської декларації чітко й однозначно зазначалося, що кожна людина має право на здорове та безпечне навколишнє середовище, включаючи воду і землю, продукти харчування та інші необхідні речі, які мають бути вільними від забруднення і таких елементів, які негативно впливають на здоров’я і добробут людини[199]. Деякі пропозиції окремих делегацій, представлених на Конференції в Ріо-де-Жанейро, також містили більш конкретні формулювання права на сприятливе навколишнє середовище. Проте в результаті було вирішено прийняти більш абстрактне формулювання цього принципу, що пояснюється кількома причинами. По-перше, Конференція була присвячена насамперед питанням охорони навколишнього середовища та розвитку; на карту було поставлено економічні інтереси найбільш і найменш розвинених країн, які не бажали опікуватися екологічними правами людини. По-друге, організації, що спеціалізувалися на правах людини, не брали в достатній кількості участі в роботі Конференції. У результаті основний наголос було зроблено на процесуальних екологічних правах (принцип 10 Декларації)[200].

Обидві декларації відображають антропоцентричний підхід до охорони навколишнього середовища, тобто турбота про нього здійснюється настільки, наскільки це необхідно для захисту життя, здоров’я та прав людини або груп людей. Це пов’язано насамперед з тим, що в 1992 р. і тим більше в 1972 р. забруднення і деградація навколишнього середовища ще не набули таких масштабів і не досягли такого критичного рівня, як сьогодні. Тоді ще можна було підкорити справу охорони довкілля та використання природних ресурсів інтересам і потребам людини. З початку ХХІ століття людство змушене пожертвувати деякими своїми правами і свободами з метою запобігання екологічній кризі, що знайшло відображення в приписах ухвалених на нинішній час міжнародних природоохоронних угод, які значною мірою обмежують різні види людської діяльності.

У перерахованих вище міжнародно-правових актах рекомендаційного характеру в загальних рисах йдеться про важливість дотримання права людини на сприятливе навколишнє середовище, а також процесуальних екологічних прав. Для нас важливо простежити на рівні міжнародно-правових юридично обов’язкових документів, що являє собою право на сприятливе навколишнє середовище і які його основні елементи та гарантії дотримання.

Як уже зазначалося, ні Загальна декларація прав людини (яка містить норми звичаєвого міжнародного права), ні обидва Міжнародні пакти не передбачають права на сприятливе навколишнє середовище. Те ж стосується і Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Втім, деякі закріплені в цих міжнародно-правових актах права і свободи є умовою дотримання, необхідною складовою і гарантією забезпечення основного матеріального права у сфері охорони довкілля — права на сприятливе навколишнє середовище.

1) Право на самовизначення і право вільно розпоряджатися природними багатствами і ресурсами: ст. 1 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., ст. 1 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. З одного боку, свого часу обмеження і порушення цього права народів, що перебували під колоніальним гнітом, перешкоджало забезпеченню раціонального природокористування в країнах, що розвиваються. Це проявилося в хижацькому споживанні природних ресурсів з боку метрополій і призвело до бідності населення та деградації екосистем. З іншого боку, після здобуття незалежності цими країнами їх уряди проголосили право на розвиток як пріоритет внутрішньої та зовнішньої політики і зажадали від світової спільноти визнання за ними такого права, передовсім в економічній та соціальній сферах з метою відновлення історичної справедливості. При цьому екологічним стандартам, як правило, відводилося другорядне місце. Саме відмова країн, що розвиваються, взяти на себе рівні з розвиненими країнами зобов’язання щодо скорочення викидів парникових газів стала однією з причин відмови США ратифікувати Кіотський протокол. На нашу думку, право на сприятливе навколишнє середовище і право на розвиток мають здійснюватися в гармонійному взаємозв’язку, а не у відриві одне від одного. Неподільність і взаємозалежність соціальних, економічних, громадянських, політичних і культурних прав підкреслюється в ухваленій ГА ООН Декларації про право на розвиток 1986 р., яка визнає це право одним із фундаментальних прав людини і водночас колективним правом народів здійснювати повний суверенітет над природними ресурсами і багатствами. Право на розвиток передбачено також у принципі 3 Декларації Ріо.

2) Право на життя: ст. 3 Загальної декларації прав людини 1948 р., ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 2 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Забезпечення сприятливого для людини навколишнього середовища є умовою дотримання, необхідною складовою і гарантією забезпечення фундаментального права на життя. Право на життя безпосередньо залежить від умов середовища, яке оточує людину.

3) Право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту людини та її сім’ї, а також на безперервне поліпшення умов життя: ст. 25 Загальної декларації прав людини, ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права. Право на доступ до якісних і безпечних продуктів харчування передбачає право людини споживати таку їжу, яка не містить небезпечних хімічних речовин (пестицидів), ГМО, а також право на доступ до чистої питної води. Право на житло означає забезпечення соціальних, санітарно-гігієнічних, екологічних умов існування людини, що досягається шляхом подолання застарілих поглядів на житло як «чотири стіни і один дах»[201]. Комітет з економічних, соціальних та культурних прав у Загальному коментарі № 4 (1991) розтлумачив право на житло як таке, що передбачає, серед іншого, право мати житло в незабруднених місцях або далеко від джерел забруднення, які порушують право людини на здоров’я[202]. Крім того, держави – учасниці Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права зобов’язані включати у свої періодичні доповіді інформацію про екологічні умови здійснення програм із планування населених пунктів та екологічну ситуацію у вже існуючих населених пунктах.

4) Право на найвищий можливий рівень фізичного та психічного здоров’я, зокрема на поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища: ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права. Пункт (с) ст. 12 Пакту, в якому йдеться про зобов’язання держав вжити необхідних заходів для попередження і боротьби з епідемічними захворюваннями, має особливе значення, тому що пов’язує право людини на здоров’я і право на сприятливе навколишнє середовище, а також право на чисту воду, яка є одним з основних засобів перенесення інфекційних хвороб. Крім того, такі екологічні проблеми, як посуха і спустелення, призводять до нестачі їжі й води, що негативно позначається на здоров’ї мільйонів людей. Показово, що частина 6 Порядку денного на ХХІ століття стосується виключно проблем здоров’я людини.

5) Право на повагу приватного та сімейного життя і житла: ст. 12 Загальної декларації прав людини, ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Стаття 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є основною нормою, яка застосовується Європейським судом з прав людини при розгляді справ, пов’язаних із захистом навколишнього середовища. Оскільки Конвенція не передбачає окремо права на сприятливе довкілля, позивачі повинні продемонструвати, що погіршення стану навколишнього середовища перешкоджає здійсненню ними права повноцінно користуватися своїм житлом. Так, у рішенні у справі Kyrtatos v. Greece 2003 р. позивачі стверджували, що плани міського розвитку в південно-східній частині острова Тінос призвели до руйнування навколишнього середовища і тим самим порушили право на повагу до житла. Суд поділив дане питання на дві складові: 1) знищення болота, прилеглого до приватної власності позивачів, у результаті чого будинок втратив свою естетичну привабливість; 2) забруднення та екологічна шкода, завдана шумом і нічним освітленням у результаті здійснення планів міського розвитку та будівництва. Щодо першої складової Суд зазначив:

 

«...головний критерій у визначенні того..., чи спричинило забруднення навколишнього середовища порушення одного з прав, передбачених пунктом 1 статті 8, це існування негативного впливу на особисту і сімейну сфери життя особи, а не просто загальне погіршення стану такого середовища. Ні стаття 8, ні будь-яка інша стаття Конвенції не призначені спеціально для того, щоб надавати загальний захист навколишньому середовищу як такому...

...позивачі не надали жодного переконливого аргументу, який би доводив, що вказана шкода птахам та іншим охоронюваним видам, які живуть на болоті, є за своєю природою такою, що прямо зачіпає їхні власні права відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції... Суд не може прийняти того, що втручання в умови життя тварин, які мешкають на болоті, являє собою грубе посягання на особисте і сімейне життя позивачів»[203].

 

Що стосується другого елементу позову, Суд також вирішив, що:

 

«...занепокоєння позивачів унаслідок міського розвитку даної території (шуми, нічне освітлення і т.д.) не досягло рівня серйозності... для цілей статті 8»[204].

 

6) Право на справедливі та сприятливі умови праці, що відповідають вимогам безпеки та гігієни: ст. 23 Загальної декларації прав людини, ст. 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права. Це право означає право працювати в умовах, які не завдають шкоди здоров’ю і життю: відсутність токсичних речовин, інших небезпечних хімічних речовин і матеріалів (наприклад, азбест, пестициди, інсектициди та ін.), а також право відмовитися виконувати роботу, що призводить до забруднення навколишнього середовища. Право на справедливі та сприятливі умови праці закріплено в низці конвенцій МОП, наприклад, Конвенції про хімічні речовини № 170 1990 р., Конвенції про безпеку та гігієну праці у будівництві № 167 1988 р., Конвенції про охорону праці при використанні азбесту № 162 1986 р., Конвенції про безпеку та гігієну праці у виробничому середовищі № 155 1981 р., Конвенції про захист працівників від професійного ризику, що викликається забрудненням повітря, шумом і вібрацією, на робочих місцях № 148 1977 р., Конвенції про професійні ракові захворювання № 139 1974 р., Конвенції про захист від небезпеки отруєння бензолом № 136 1971 р.[205]

7) Право на свободу від дискримінації: ст. 7 Загальної декларації прав людини, ст. 14 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Прикладом дискримінації в даній сфері може служити вилучення приватних земель в одного власника для суспільних цілей — створення природних заповідників і резерватів, яке не стосувалося приватних земель такого ж значення і якості інших власників. Так, у рішенні у справі Pine Valley Developments Ltd. and others v. Ireland 1991 р. Європейський суд з прав людини не задовольнив вимогу позивачів визнати порушення ст. 1 Протоколу № 1 до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно права на власність (Суд зазначив, що рішення урядових органів Ірландії про відмову видати дозвіл на використання оспорюваної ділянки землі, призначеної для створення «зеленого пояса», відповідає вимозі пропорційності), однак визнав порушення ст. 14 Конвенції[206].


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.013 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал