Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Язичницький культ






Звичаєм ми називаємо норми по­ведінки, які успадковуємо за тра­дицією, не цікавлячись навіть їх по­ходженням та смислом. Обряди, або ритуали — це звичаї, що мають сим­волічний смисл. їх виконують для того, щоб надприродним способом вплинути на якісь події. Цей сим­волічний смисл може бути перекру­ченими рештками якогось давно за­бутого давнього світорозуміння, але він обов'язково наявний. Коли ж об­ряди становлять собою цілісну сис­тему, що реалізує вірування релі­гійного чи міфологічного характеру, то таку систему ритуальної поведін­ки називають культом. Можна ро­зуміти культ і вужче: культом систе­ма обрядів є тоді, коли вона вико­нується під керівництвом спеціаль­но призначеної для цього особи.

Культ є органічною частиною релігії, оскільки передбачає засоби впливу людей на хід подій. Чи суміс­ний культ у такому разі з уявлення­ми про неминучу долю?

Слов'янські уявлення про долю дивовижно близькі до давньогре­цьких. У греків було уявлення про долю як присуд, тобто як світопоря­док на рівні богів — діке. Слово «діке» за змістом близьке до слов'янського судьба («суд», «при­суд», «рішення»). Стосовно людей цей присуд богів, їх внутрішній по­рядок виступає як чужа сила — ананке, що близько до слов'янсько­го срешта, съряща, звідки срітення — зустріч. Долю кожного в цьо­му світі у греків символізувала мойра. До функцій слов'янських мойр-рожаниць належали доля, уділ, участь, щастя, вдача — все си­ноніми, що походять від слів із зна­ченням «ділити» та аналогічних ідей. З іншого боку, ділять мойри, а кожному з нас доля обертається сліпим випадком — тюхе, а по-слов'янськи — жребій, кош. Проте, якщо грецька цивілізація на підставі цих уявлень виробила ідеал ге­роїчної непорушності щодо ударів долі, готовності прийняти її, хоч би якою вона була, то греків дивувало те, що слов'яни активно намагалися вплинути на долю, не шкодуючи жертв своїм богам перед боєм.

Ідея вічного світопорядку дійсно уживалася в слов'янському світі з ідеєю постійного втручання в цей світопорядок, докладання усіх зусиль, щоб підтримати його. Цій меті і слугу­вала система календарних обрядів.

У слов'ян існував свій календар, де назви місяців мають побутовий, аграрно-виробничий характер. От­же, на перший план в плині часу виступають виробничі, практичні, прикладні аспекти річного циклу. Літочислення найімовірніше не бу­ло. Як пори дня і пори року циклічно переходять одна в одну, так і час ру­хався по колу. А минуле, світ предків, який для традиційного суспільства здавався зразком, уяв­лялось «острівним часом», що не знає ні змін, ні бід.

Рік ділився на три частини: весна-літо, осінь і зима. Водночас виділя­лись чотири віхи річного циклу — рівнодення та сонцестояння. Якщо потрійний поділ на пори року більше відображав аграрні цикли, то чотири пори року, відповідно до переламних позицій Сонця, — міфологічні події. Оскільки час рухався цикліч­но, виділити «початок» року можна було лише умовно, хоча є дані, що рік у слов'ян починався навесні.

Найвиразніший весняний святко­вий циклу росіян, сербів, хорватів — Масляна (масниця); у інших слов'ян він дещо стерся з пам'яті. На весняні свята запалювалися сонячні вогнища на узвишшях. В катаннях з гірок на санчатах та на конях видні рештки со­нячної символіки, збереглось пере­житками і катання запаленого «со­нячного колеса». Вода вважалась особливо небезпечною, а русалки та інша «водяна нечисть» — особливо активними в час, що відповідає нинішнім Зеленим святам. Масляна святкувалась у давньослов'янські ча­си, очевидно, не в той час, як зараз, а тоді, коли весна наставала на пра­батьківщині слов'ян. «Язичницьку Масляну» відносять до 24 березня, весняного рівнодення. Пізніше, з роз­селенням слов'ян на північ і втратою цілісної міфології, терміни весняних свят змінилися. Масляна — типово карнавальне свято, свято сміхової

культури з переодяганнями, фарсо­вими похоронами ляльок жіночого божества (Мари — в українців, Мари, Маржани — у поляків тощо), буйни­ми діонісійськими веселощами. Саме свято багатьма рисами нагадувало весілля, що дивовижним чином спо­лучається з карнавальними імітація­ми поховання. Обрядова їжа пов'яза­на з символікою родючості. В різних місцях Слов'янщини поширені обря­ди качання — качання підвішеного яйця або вуглинки у південних слов'ян, катання на гойдалці, нерідко зі співом любовних пісень, а особливо значуще — качання по землі, яке сим­волізує віддачу землі сили, взятої в неї восени на зиму. Поминання помер­лих відбувалося вдень і на кладови­щах, з буйною і асоціальною по­ведінкою учасників обряду.

З літнім сонцестоянням пов'язане свято Купала, архаїчні риси якого збереглися найкраще. Вважалося, що вода очищалася силами вогняно­го характеру, за пізнішими кален­дарними уявленнями — між весня­ним Миколою (8 травня) та днем Іллі (2 серпня за новим стилем), коли й можна було купатися. В день Купала в давнину приносилася людська жертва — у воді топили дівчину, яка, власне, і називалася Купала (Іван Купала з'явився пізніше). З цим свя­том особливо пов'язані пересліду­вані церквою «плясанія», «скака-нія», «бісовські пісні» та «нічне плещеваніє», ходіння до гаю «бісовської потіхи ради». Такі ж риси асоціальності зберегли поминальні традиції цього періоду. «Троецкие дзяды» у білорусів справлялися не вдома, а на кладовищі. На літній період прихо-дилося свято Перуна, як можемо су­дити за святом його християнського двійника — святого Іллі. В цей же літній період відбувались карна­вальні похорони Мари.

Слідів дохристиянського свята, яке відбувалось би восени, не зберег­лось, проте Б.О. Рибаков обґрунто­вує припущення, що восени було свято Рода і рожаниць. Восени укла­далися і розривалися угоди. Осінь — час весіль. Першого тижня листопа­да святкувалось жіноче свято, пов'язане з Мокошшю. Поминання помер­лих відбувалося вдома і вночі. «Жах, який відчували домашні в «дідову ніч», можна порівняти тільки з пер­шою ніччю при покійному, коли «сторожать тіло»»*.

' Седакова О.А. Поминальные дни и статья Д. К. Зеленина «Древнерусский языческий культ «заложных» покойников»// Проблемы славянской этнографии —Л.. 1979. — С. 126.

 

Ритуально запалювався вогонь; у підмосковних се­лах довго під 1 вересня гасили вогонь у хатах, а зі сходом сонця запалюва­ли новий. Восени відбувалось обря­дове качання по землі з метою взяти силу із землі на зиму.

Зимові свята теж більш-менш чітко пов'язані з днем зимового сон­цестояння. Свята, близькі до цього дня, — сімейні, сімейна трапеза до­повнювалась зібраними на коляду­вання пожертвами. В сім'ї в ніч на 24 грудня запалювався вогонь. По­минання покійних теж сімейні і нічні, отже слід було не спати. Водно­час зимові свята — радісні, теат­ральні і сміхові. Реконструюється їх зв'язок з культом Велеса, що пов'яза­но з виразно жрецьким характером пісенних обрядів: колядки сповнені оповідей на космогонічні теми, ха­рактерна їх риса — возведения дому в ранг Космосу. Введення тварин в дім, зокрема кози — символу плід­ності, говорить про відродження ве­гетативної сили природи.

Повертаючись тепер до небесної символіки координат світу, зазначи­мо випадки, коли виділяються не три елементи — Сонце, Місяць, зорі, — а чотири: «в одно віконце ой Місяць світе, в друге віконце зірничка сяє, в третє віконце зоря зоряє, а в то четверте Сонце сіяє», як співається в одній колядці. Чотири сторони світу позначаються як «Сонце, Місяць, зорі, ясна зірниця» (варіанти: «світаннячко раннє», «ясная зоря»). В українській мові «зоря», «зірниця» може означати і вечірню, і ранкову

зорю (наприклад, у Грінченка: «Чи це тая зоря зійшла, щоб я додому йшла? Чи це тая вечірняя, щоб я погуляла?». Аналогічно для хлопця: «Тоді козак од дівки йде, як зійде зорниця». — «Ой ішов я до дівчини, як зійшла зірниця»). До зір, як звичайного сим­волу, додається четвертий — саме ранкова зоря, або світ і зоря, як нази­валась пора перед сходом Сонця. От­же, південь — літо, дощове і грозове, асоційоване з грізним Перуном і сим­волізоване Сонцем; північ-ніч-зима, пора віщувань, асоційована з Велесом і символізована Місяцем; захід-вечір-осінь мають символіку родю­чості, множинності і пов'язані з до­лею, Родом і рожаницями, зоряним небом; весна-ранок-схід, світло-зоря, що пробуджують від темряви, найбільш невиразні і зберігають пам'ять про бога-Отця-Небо (блиск, сяйво) та велику Матір.

Розглянемо тепер систему обрядів дохристиянського походження, по­в'язану з життям особистості (родин­на обрядовість).

Культові дії супроводжували все життя людини від народження до смерті. Сьогодні в обрядах цього циклу виділяються передусім ро­дильні, хрестильні, весільні та похо­вальні. В архаїчних культурах вели­ку роль відігравали обряди, пов'я­зані з переходом з одного вікового класу до іншого. Кожен віковий клас мав чітко визначені соціальні функції, зокрема, вік визначав і приналежність до класу воїнів. Чим більше зусиль вимагало господарст­во, чим професійнішим ставало за­няття війною, тим менше залиша­лось обрядів посвячення в воїни. Прийняття християнства поєднало обряди, призначені для родин, з ініціацією-хрещенням, а в язичників ініціація була віддалена в часі від вступу в життя і одержання пер­шого імені. Отже, реконструкція і тут виявляється складною, але мож­ливою.

Про майбутні пологи повинна бу­ла знати якомога менша кількість людей — народження оточене таєм­ницею від чужої і нечистої сили. З народженням людина одержувала «утробу» — душу-життя, але ще не соціально повноцінне існування. Проводився ряд сакральних дій з вітальною символікою: послід зако­пувався під піччю або в іншому ви­значеному місці, заховувався «пу­пок» на 6—7 років. Дитина знаходи­лася в колисці, захищена оберегом. До породіллі приходили на відвіди­ни тільки жінки, потім святкувались родини, теж без чоловіків. Вони приходили лише на хрестини, де по­давали кашу та інші ритуальні стра­ви, — розбивався горщик з кашею так, щоб каша лишилась цілою. Ми бачимо тут рештки дохристиянської обрядовості: до ініціації, заміненої хрестинами, батько не мав кон­тактів з дитиною, до сім'ї дитина приймалась лише після ініціації. Подібні звичаї засвідчені у багатьох народів.

Вибір імені доручався бабі-повитусі, яка приймала пологи. Очевид­но, це було колись перше ім'я, бо після ініціації молода людина одер­жувала друге, яке й супроводжува­ло її все життя. Це друге ім'я сим­волізувало набуття душі-особистості, але й ім'я, одержане від повитухи, надавало статусу, очевидно, асоціюючись із набуттям чуттєвої душі. Перший віковий клас охоплю­вав, як можемо судити, дітей до 5— 7 років (приблизно такий час зберігався і захований «пупок» із обереговою метою). В цей період дітей не розрізняли за статевими оз­наками, вони були «середнім ро­дом», одягалися в однакові довгі со­рочки. Це й були оті «ясні зорі» — радше символ родючості і багатства, ніж реальні члени суспільства. На Україні дітей цього віку називали «ротами», «куколем» або «кашника­ми». Потім, до років 14—15, діти ста­вали «підлітками». Ініціація пере­творювала їх на дорослих людей, здатних укласти шлюб.

У звичаї кумівства збереглись рештки спільної для багатьох народів системи авункулату, коли виховання хлопчика до ініціації довірялося бра­тові матері — вую. Вуй взагалі відігра­вав особливу роль, і коли різниця функцій зникла, в більшості випадків зникла і термінологічна різниця між дядьками — вуєм і стриєм. Підготовка підлітків до важких випробувань, уяв­ної смерті в процесі ініціації, «другого народження» та включення в сім'ю і клас воїнів лягала на братів матері. Збереглись туманні спогади про об­ряд постриження та садіння на коня. До початку нашого століття дитину стригли вперше в рік, причому спо­чатку вистригали маківку голови, а потім уже всю голову. До цього не можна було стригти нігтів і волосся — дитина, отже, знаходилась, врахову­ючи їх символіку, під покровитель­ством Волоса. Важко сказати, яка са­ме процедура постриження супрово­джувала ініціацію. У іранських, а потім і тюркських кочовиків причор­номорського степу віковою ознакою

молодих воїнів був «кекел» (тюрк.) — пук волосся саме на маківці. Такий «хохол», як свідчать літописи, носив князь-воїн Святослав, мабуть, за ма­нерами ясів-осетинів, яких завжди було багато у князівському війську.

Найбільше яскравих дохристи­янських елементів зберегли обряди, пов'язані із шлюбом.

Широко відомі слова літописця про дикість і примітивність шлюбних зви­чаїв усіх слов'ян, крім полян. Згідно з цим свідченням, лише поляни домов­лялися про шлюб з батьками наперед, тобто із сватанням, а інші ходили на ігрища, а потім викрадали (за попе­редньою домовленістю з ними) своїх дівчат, і на тому шлюбний ритуал ви­черпувався. Крім очевидного для цьо­го уривка полянського «шовінізму», відіграє роль і та обставина, що поля­ни на той час дійсно були в побуті більше християнізовані, ніж їх слов'янські сусіди. Рештки дохристи­янської обрядовості, які бачимо сьо­годні в фольклорно-етнографічних матеріалах, збереглися і в сватанні, і в заручинах, і у весіллі. В числі цих решток — і обряди, що імітують ви­крадення і взагалі ворожість родів на­реченого і нареченої. В основі цієї де­монстрації — надзвичайно архаїчна ідея «освоєння чужого» шляхом обміну жінками, споріднення з по­тенційним противником.

Хто керував шлюбним обрядом? Організатором ритуалу був стар­ший сват, старости виконували ролі керівників ворогуючих родів, що домовляються. Старшинство бать­ків у процедурі добре помітне, але оточення наречених і самі вони гра­ють роль військової сфери сус­пільства: їх, а не батьків, називають князем і княгинею, у них — дружи­на (в українській мові цей термін

закріпився за жінкою, що вийшла заміж), дружки, бояри. Сватання відбувалось за стандартними зраз­ками текстів, де акт шлюбу уподіб­нювався до полювання — чисто князівської справи.

Поза всяким сумнівом, ця термі­нологія і ці ролі прийшли в народний побут пізно, десь в кінці Київської доби. Але прийшли вони на місце, яке функціонально відповідало цій соціальній сфері. Кінчалася справа згодою у формі пов'язування руш­ників — предмета сакрального, сим­волу зв'язку, прикрашуваного зви­чайно глибоко символічними ви­шивками.

Заручини найвиразніше мали ха­рактер торговельної угоди, що саме по собі не означає пізнішого їх похо­дження: «дар» напочатку — перед­усім даріння як символічний об­мін, при цьому саме даріння і віддарування дівчат у чужий рід.

Весілля справлялося звичайно у неділю. У п'ятницю у молодої збира­лися «бгати коровай». Коровай — надзвичайно архаїчна обрядова їжа, повна космічної символіки. До ко­роваю допускалися лише «чисті» жінки, але в піч його саджав «чу­жий», чоловік — (пізніше в Україні «вірмен»). Саджання в піч першого короваю супроводжувалось со­роміцькими піснями і танцями жіноцтва. Для короваю мала вико­ристовуватися «вода з семи кри­ниць», «борошно з семи млинів», «яйця від семи курей». Імітувався акт народження-творіння, упоряд­кування світу.

В суботу відбувався «дівич-вечір». Дівчина прощалася з подругами та попереднім життям, оплакувалися її дівоцтво і воля, відбувався обмін да­рами між нареченими. В обрядових піснях співалося про те, що «бу­дується город», «три стіни кам'янії, а четверта золотая», — знову ж таки акт творіння із підкреслюванням «світа та зорі», «золотої», культурної природи створюваного мікрокосму.

Описуване весілля включало в се­бе безліч обрядів, у тому числі, без­умовно, пізнішого, хоч і дохристи­янського за символікою, характеру. Центральним обрядом було ритуаль­не обведення молодих, які знаходи­лись біля дому нареченого, навколо діжі, винесеної посеред двору. Варіантами було дерево — «рокита», верба або дуб. Найімовірніше, най­давнішим варіантом було обведення молодих навколо дуба. В обрядах ви­користовувалось вільце (гільце) — пережиток символу світового дере­ва. Серед обрядів найдавнішого по­ходження — колективний круговий танок-хоровод («корогод»), «поїзд», що везе наречену з її дому до дому нареченого, імітація штурму воріт, вимоги викупу. Мальовнича, радісна і тривала процедура шлюбу — справжня вистава, яка вимагала від учасників і особливо організаторів дотепності, артистизму, організа­торських здібностей.

Після шлюбу наречена, ставши дру­жиною, покривала голову хусткою і назавжди виходила з середовища ко­лишніх подруг. А почет наречених ще гуляв сміхове весілля (пізніше «ци­ганщина»), «весілля навиворіт», оче­видно, антивесілля для чужих сил, і вже після цього карнавального весілля все закінчувалось.

Поховальний цикл можна розгля­дати як прощання з кожною з душ по черзі.

Залишився з глибокої давнини по­рядок, сенс якого забутий, але виділяються в ньому ті ж, що й зараз, головні дні: перших три, дев'ятий та сороковий. В перший день людину покидає та душа, що робить її живою, — і починалось оп­лакування. На третій день оплаку­вання припинялось. Як показують залишки обрядовості в глухих кутах Слов'янщини, обряди набували оргіастичного та сміхового характе­ру: сміх, хмільне пиття, музика, співи, танці, ігри, сексуальна свобо­да — все це явища «світу нави­воріт», антисвіту, соціального хаосу. Можна думати, що він був і антите­зою включення людини в суспіль­ство — антитезою ініціації. Під час ініціації надавали ім'я і включали до спільноти — під час сміхового похо­вального обряду забирали ім'я і ви­ключали з спільноти живих.

Позбавившись людського образу, імені, особистості, покійний міг ще лишитися упирем. Ритуал дев'ятого дня позбавляв його грубої вітальності, життєвої сили. І, поблукавши коло своїх, на сороковий день гість залишав їх у спокої, щоб з'являтись тільки у «родительські» дні.

Померлого ховали, як можна су­дити з літописних та фольклорних матеріалів, на саночках, — «той світ» асоціювався з північчю.

Залишалась чітка різниця між «своєю» та «не своєю» смертю. По­кійник, що вмирав «неприродною» з погляду тодішньої людини смертю або не був похований згідно з ритуа­лом, вважався нечистим і дуже не­безпечним. Система культових дій пов'язувала стародавнього слов'яни­на з поколіннями предків, постійний контакт з якими був настільки ж мо­торошним, наскільки необхідним.

Життя людей архаїчної культури регламентоване до дрібниць, і кожен їх крок був пов'язаний з космогонічними, міфологічними та морально-етичними уявленнями. Існувало і за­крите, екзотеричне вчення, доступне лише посвяченим у нього жерцям і нині безповоротно втрачене. Жерці, які могли сполучати свої функції з функціями родових старійшин, керу­вали в цілому виконанням культових дій, без яких, згідно з уявленнями лю­дей тих епох, міг бути порушений космічний порядок.

Більшість культових дій виконувалась за традиціями, вони здійснюва­лись під керівництвом не спеціаль­но для цього призначених осіб з чис­ла жерців, а самими виконавцями, особами, обраними для цих ролей принагідно або простими родовими старійшинами та главами сімейств. Якби не ця обставина, старовинні вірування і ритуали були б для нас безповоротно втрачені.

 

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.009 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал