Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Старіння та актуалізація документів у документних потоках та масивах






Серед специфічних закономірностей, що впливають на розвиток ДП та М, є старіння документів.

Старіння документів - це складний процес, який зале­жить від багатьох факторів і стосується як інформаційної складової документа, так і його фізичної основи.

Старіння фізичної основи документа обумовлене змі­ною з часом властивостей речових матеріалів, використаних при виробництві носія інформації та засобів її документуван­ня. Ці зміни відбуваються як внаслідок взаємодії складових елементів основи один з одним, так і внаслідок впливу фак­торів зовнішнього середовища (температури й вологості пові­тря, ступеня його забруднення домішками газів, наявності спектрів ультрафіолетового та інфрачервоного випроміню­вання, та ін.).

Процес старіння фізичної складової документа є необо­ротним і належить до нерівномірних процесів, у якому одно­часно відбуваються декілька явищ, що можуть накладатися одне на одне. Тому в межах закономірності старіння матеріа­льної основи документа діє багато феноменологічних законів, наприклад, закон Фур'є про пропорційність теплового потоку градієнту температури, закон Фіка про пропорційність потоку компонента суміші градієнта концентрації, закон про пропор­ційність швидкості хімічної реакції градієнту хімічного поте­нціалу. З метою виявлення інтенсивності процесу старіння матеріальних носіїв документованої інформації використо­вують закон збереження маси, закон збереження енергії, дру­гий закон термодинаміки та ін.

Основна параметрична характеристика фізичного ста­ріння - довговічність матеріальної основи документа, яка за­лежить від хімічних та фізичних властивостей носія інформа­ції: виду та хімічного складу волокнистих матеріалів, які за­стосовують при його виготовленні, наявності кислот, солей металів, речовин, якими фарбують, клеять основу та ін. Зага­льний показник довговічності паперу залежить від таких складових, як кількість целюлози, показник кислотності, сту­пінь полімеризації, мідне число, опір зламу та розривання. З часом характер поведінки цих складових змінюється.

Процес старіння матеріальної складової документа від­биває закон зниження з часом основних фізико-хімічних параметрів довговічності Швидкість падіння показника до­вговічності залежить від умов зберігання документа. Визна­чаючи показник довговічності матеріальної складової доку­мента, слід зважати на параметри, які умовно характеризують склад сировини і технологію виробництва матеріальної осно­ви документа, а також на температуру та відносну вологість повітря у сховищі, освітлення, довжину хвиль спектра ви­промінювання, зміст шкідливих домішок у повітрі.

Процес старіння інформаційної складової документів обумовлений тим, що документи навіть одного тематичного напряму, різнорідні не тільки за фізичним та інформаційним обсягом, але й за змістовною цінністю та корисністю для споживачів. Тому швидкість і характер їх просування до ко­ристувачів неоднакові. Більшим попитом користуються до­кументи, що містять нову і, як правило, більш актуальну й цінну інформацію. Зі збільшенням " віку" документів попит на них спочатку сягає певного максимуму, а потім поступово зменшується і може навіть зовсім припинитися. Явище зни­жування з часом попиту на документ одержало назву " старін­ня", хоча за думкою багатьох фахівців поняття " старіння" не точно відбиває зміст цього процесу: якщо документ містив об'єктивну істину, то він ніколи не може застаріти.

Найпоширенішим у науковому обігу є визначення, за­пропоноване В.А. Мінкіною: старіння - це об'єктивний про­цес втрати ціннісних властивостей документів з часом у зв'язку з появою у потоці нових документів з більш оригіна­льною, повною, вірогідною інформацією про об'єкт. Так, за даними бібліотечної статистики близько 62% запитів припа­дає на журнали, " вік" яких не перевищує 1, 5 роки, 31% - на журнали " віком" 1, 5-5 років, 6% - на журнали віком від 6 до 10 років, 7% - на журнали більш ніж 10-річного віку.

Механізми процесу старіння інформаційної складової документів обумовлені: виникненням нових знань про об'єкт завдяки розвитку науки та суспільного знання; ущільненням та концентрацією знань про об'єкт вна­слідок того, що відомості з кількох десятків або сотень публікацій узагальнюються у монографії, довіднику, підруч­нику та ін.; зміною соціальної ситуації, або природних умов існу­вання явищ, що вивчаються; зміною стану об'єкта, що описують, або методів його вивчення; зниженням для споживача практичної цінності інфор­мації, що міститься в документі, зміною його тезауруса (з цих позицій одна й та ж інформація може бути " застарілою" для однієї особи і актуальною для іншої) Швидкість старіння різних видів документів у ДІЇ та М неоднакова. Журнальні статті старіють швидше, ніж моно­графії і підручники, патентна документація - ніж звіти про НДР та науково-популярні видання. Але й документи одного виду старіють різними темпами. Так, статті, що взагалі не бу­ли процитовані, - застаріли одразу; статті, що активно циту­ються, старіють значно повільніше, ніж середньоцитовані.

Фахівці розрізняють 4 моделі збереження у часі продук­тивної здатності наукових документів: перша модель - це до­кументи, що слабо відображені в наступних публікаціях, але тривало перебувають в активі наукової дисципліни; друга мо­дель - роботи " класичні" - вони не так швидко стають попу­лярними, але довго використовуються фахівцями; третя мо­дель - геніальні роботи, що випередили свій час і тому набу­ли визнання з запізненням, але надто широкого; четверта мо­дель - роботи, що спочатку були добре сприйняти науковою спільнотою, але потім оцінені як помилкові, внаслідок чого відразу застарівають і не цитуються.

Історія науки свідчить, що її розвиток відбувається не­рівномірно, внаслідок чого деякі галузі випереджають інших у пізнанні закономірностей природи та суспільства. Отже те­мпи старіння інформаційної складової документів у теорети­чних та прикладних науках, у суспільних, природничих та технічних галузях знань різні. Суттєве значення для характе­ристики ДП за ознакою старіння мають темпи розвитку нау­кових напрямів. Так, у галузях науки, які бурхливо розвива­ються (кібернетика, обчислювальна техніка, генна інженерія та ін.) швидкість старіння інформації значно більша, ніж у традиційних галузях науки, що мають " середні" темпи розви­тку.

Хоча старіння інформаційної складової документа має об'єктивний характер, воно не розкриває внутрішнього про­цесу розвитку ДП та М і має здебільшого описовий характер. Так, старіння має значну кореляцію з властивістю успадкову­вання інформації, оскільки у багатьох наукових роботах ви­користовуються не першоджерела, що містять основні ідеї, а вже ті документи, в якихці ідеї узагальнені, трансформовані, перевірені.

Існує декілька методик оцінювання динаміки старіння. Найпоширеніші - вивчення оборотності документів у фондах бібліотек та органів НТІ, а також аналіз інтенсивності циту­вання конкретних документів. Якщо документ користується попитом протягом тривалого часу, то це значна публікація, яка належить до зразків документальної пам'яті суспільства. Якщо звертання користувачів до документа невелике та коро­ткочасне - це малозначима, " прохідна" робота.

Для вимірювання швидкості старіння інформаційної складової документів американські вчені Р. Бартон і Р. Кеблер у 1960 р. запропонували прийняти показник " періоду напівжиття" документа (впе­рше цей термін запропонував у 1958 р. Дж. Бернал для оцінки швидкості розпаду радіоактивних елементів).

" Період напівжиття" документів у потоці - це час, протягом якого була опублікована половина всіх документів з певної галузі знань, що використовуються нині фахівцями. Цей період співпадає з часом, протягом якого припинено ко­ристування половиною опублікованих до цього моменту до­кументів з цієї галузі знань. Наприклад, якщо період напів­життя опублікованих документів з фізики триває 4, 6 року, це означає, що 50% документів з фізики, що використовуються нині фахівцями, мають " вік" не більше 4, 6 року, тобто вийш­ли друком не раніше 1995 р.

За результатами досліджень Р. Бартона і Р. Кеблера ви­значено " періоди напівжиття" опублікованих документів для таких наукових напрямів: біомедицина - 3 роки; металургія -3, 9 року; фізика - 4, 6 року; соціологія - 5 років; хімія - 8, 1 року; математика - 10, 5 року; геологія - 11, 8 року; географія -16 років.

Методика визначення інтенсивності старіння докумен­тів у потоці передбачає такі основні етапи:

• фіксування частоти цитування документів (або звертання до них) за роками їх видання на значному масиві публікацій з певної галузі знань;

• упорядкування частотного ряду цитувань (або звертань) у зворотній хронології років видання документів;

• підраховування загальної суми цитувань (або звертань до документів) і поділення її на два.

Час, на який припадає 50% посилань (або звертань) - це " період напівжиття" документів у потоці. При цьому слід зважати, що визначені таким чином показники швидкості старіння мають лише орієнтувальний характер і належать не окремим документам, а їх цілісним сукупностям - масивам публікацій певної галузі або теми.

По аналогії з " періодом напівжиття" Г.Ф. Гордукалова запропонувала використовувати " період напівстаріння" -час, протягом якого кількість посилань на документ зменшу­ється удвічі.

Існують й інші показники оцінювання темпів процесу старіння документів. Наприклад, Д. Прайс запропонував ви­користовувати показник вимірювання швидкості старіння, який пізніше одержав назву " індекс Прайса" - відношення кількості посилань на публікації не більше 5-річної давності до загальної кількості посилань на публікації з певної галузі знань. Аналіз журнальних статей дозволив встановити, що індекс Прайса для статей з фізики дорівнює 60% - 70%; з радіології - 50% - 60%; з соціальних наук - 40% - 45%; з фі­лології менше 10%. Це підтверджує закономірність залежнос­ті темпів старіння від швидкості розвитку певної галузі знан­ня.

Особливості темпів старіння документів різних типів, видів і жанрів відображає розроблена фахівцями зонна модель старіння документів. Залежно від часу використання доку­ментів ця модель передбачає чотири зони:

зона " золотого фонду" - охоплює документи, що прин­ципово не старіють: праці мислителів минулого, історіогра­фічні роботи, архівні документи;

зона документів, які старіють повільно - охоплює до­кументи, період використання яких у суспільстві може трива­ти десять - тридцять років: енциклопедії, довідники, наукові монографії про основи науки, звіти про НДР та дисертації;

зона середніх темпів старіння документів - документи з періодом активного використання у суспільстві (від двох до десяти років): науково-популярні, навчальні, виробничі ви­дання, наукові статті, законодавчі та нормативні документи;

зона активного старіння документів - документи, пері­од активного використання яких у суспільстві триває від од­ного дня до двох років: масово-політичні та рекламні видан­ня, газетні публікації.

У життєвому циклі деяких документів має місце проти­лежне старінню явище: актуалізація - повернення докумен­тів минулих років до активного використання. Це явище є специфічною закономірністю функціонування ДП та М.

Основні причини актуалізації:

• зміна соціальної ситуації, зміна пріоритетів у науці або економіці, виникнення інших нагальних завдань;

• підвищення значущості певної технічної, виробничої або соціальної проблеми;

• зміна оцінки попередніх загальновизнаних концепцій.

Актуалізованим може бути окремий документ, сукуп­ність документів певної проблематики, праці одного автора, творчого колективу та ін. Актуалізація проявляється як у пе­ревиданнях, так і в поверненні зі спецхранів (" реабілітації") раніше заборонених документів минулих років, у активному їх цитуванні сучасниками.

Кількісні показники процесу актуалізації документів до цього часу спеціально не вивчались. У новітній історії країни цю функцію виконують національні та інші великі наукові бібліотеки, які створюють списки та бібліографічні посібники видань, що повернулися зі спецхранів у відкриті для користу­вачів фонди. Ці бібліографічні покажчики відображають ДП та М, що утворюються та функціонують внаслідок дії зако­номірності актуалізації.

Розсіювання документів - це поява документів однієї тематики не лише в тематично спеціалізованих потоках і ма­сивах, але й в потоках і масивах непрофільних документів.

Одночасно в інфосфері відбувається протилежний про­цес - концентрація документів - функціонування більшості документів певної тематики переважно лише в декількох однопрофільних документних потоках і масивах.

Ці явища досліджені на базі функціонування наукових документів. Наукознавцями доведено, що в різні періоди іс­торії розвитку ДП та М ефект розсіювання мав неоднакову інтенсивність. У період слабкої диференціації науки (до XIX ст.) розсіювання документів було значним. Учений читав по суті всю наукову літературу, відбираючи профільну для себе інформацію із різних джерел. А оскільки такої літератури бу­ло небагато, пошук потрібної інформації не завдавав особли­вих труднощів.

Посилення диференціації наук не сприяло повній кон­центрації галузевих документів у ДП та М своєї тематики. Ці документи все частіше траплялися у міжгалузевих документ­них потоках, що надзвичайно ускладнювало пошукову діяль­ність як учених, так і бібліотечно-інформаційних служб, які мають посилити концентрацію документів однієї тематики в профільних ДМ і ДФ, забезпечити повноту їх надання фахів­цям.

Явище розсіювання виявили ще наприкінці XIX ст., але родоначальником його вивчення вважається головний бібліо­текар Лондонської наукової бібліотеки, член Королівського товариства наукової інформації, хімік і бібліограф С. Бредфорд. Вивчаючи потік наукових статей з електротехніки за 1925 - 1927 рр., прикладної геофізики і змазки за 1928 - 1931 рр., він помітив, що розподіл наукових журналів, що містять статті за названими темами, має загальну форму. На основі встановленої закономірності розподілення публікацій по ви­данням учений в 1948 р. сформулював закон, який згодом отримав назву " закон розсіювання Бредфорда".

Суть закону Бредфорда: якщо наукові журнали розта­шувати в порядку зменшення кількості статей з певного пи­тання, то журнали в цьому списку можна розподілити на три зони з однаковою кількістю статей у кожній зоні. При цьому приблизно 1/3 статей з теми розташована у невеликому ядрі профільних журналів. Другу третину статей містять суміжні за тематикою журнали, кількість яких у Бредфорда була в п'ять разів більша за кількість журналів зони ядра. Остання третина статей розсіяна у журналах, непрофільних для обра­ної теми, їх кількість за назвами відносно ядра зростає при­близно в п'ять у квадраті разів.

У 1950 - 60-ті рр. цю закономірність уточнювали й до­повнювали інші дослідники - Б. Віккері, М. Кендаль, Б. Брукс, Г.В. Гедримович, Д.Ю. Теплов та ін. Так, Л.С. Козачков і Л.А. Хурсин дійшли висновку, що розподіл статей у пе­ріодичних виданнях характеризує переважно процес концен­трації документованої інформації, ніж її розсіювання, оскіль­ки основна частина найважливіших публікацій з теми конце­нтрується у порівняно невеликій кількості профільних видань - ядрі. Нові ідеї, як правило, концентруються у публікаціях, що належать до ядра зонної системи, тому нині закон Бред­форда має назву концентрації-розсіювання.

Про явище розсіювання опубліковано більш 1000 робіт. В історії його вивчення можна виділити три основні етапи:

I етап - 1934 - 1959 рр. - відкриття закону розсіювання і
перші експерименти щодо його емпіричної перевірки;

II етап - 1960 - 1970 рр. - підтвердження самого феномена розсіювання і активний пошук його математичної моделі;

III етап - 1970 - понині - вивчення явища розсіювання на потоках цитованої літератури, побудова динамічних моде­лей розсіювання.

Більша частина досліджень має прикладний характер, вони спрямовані на виявлення " ореолу розсіювання" — пере­ліку всіх журналів, які коли-небудь публікували статті з тема­тики, що вивчається.

Основним теоретичним результатом досліджень 70-х рр. слід вважати визнання закону Бредфорда лише частковим ви­падком загальнішого розподілу, виявленого у багатьох при­родних та соціальних явищах. Так, ще наприкінці 40-х рр. XX ст. Дж. Ципф, зібравши великий статистичний матеріал, до­вів, що частота вживання слів в усіх природних мовах світу підкоряється такому ж закону розсіювання, як і закон Бред­форда. Тому деякі дослідники називають закон розсіювання " законом Бредфорда-Ципфа".

Універсальність закону підтверджується тим, що йому підкоряються розподіл учених за їх продуктивністю (встано­влено А. Лотке, 1926 р.), розподіл народонаселення у містах за його чисельністю (Дж. Ципф, 1949 р.), розподіл населення і фірм за розміром їх доходів (В. Паретто, 1897 р.), розподіл біологічних родів за кількістю видів, що належать до них (Дж. Уілліс, 1922 р.) тощо.

З іншого боку, доведено, що в класичному формулю­ванні закон Бредфорда не є справедливим для всіх галузей і тематичних напрямів, тому що в багатьох із них змінюється ступінь концентрації публікацій у зонах, співвідношення кі­лькості журналів у зонах А, В, і С. Наприклад, за даними Г.Ф. Гордукалової, для суспільних наук характерна невелика кіль­кість журналів зони ядра (2-5 журналів), велика група жур­налів у зоні В (від 29 до 65), максимальна кількість періодич­них видань у зоні С (від 300 і більше).

Визначено також, що найбільше розсіювання опубліко­ваних документів характерне для суспільно-політичної, най­менше - для технічної галузі знань. Серед видів видань найбі­льше розсіюються книги, газети, журнали, найменше (або рівне нулю) - описи винаходів, стандарти, оскільки кожен із цих документів містить лише оригінальну інформацію і є уні­кальним, єдиним у своєму роді.

Звідси в ДМ і фондах патентної та нормативної докуме­нтації найменший ступінь розсіювання і найвищий ступінь концентрації видань. Інші документні установи протиставля­ють явищу розсіювання документів координацію і коопера­цію у взаємодії по формуванню своїх ДМ і ДФ.

Практика свідчить, що чим більше різнопрофільних на­укових бібліотек та інформаційних центрів беруть участь у системі координації, тим менші втрати при обслуговуванні споживачів документами. Створення локальних, національ­них, глобальних комп'ютерних мереж і банків даних сприяє подоланню негативних наслідків розсіювання документованої інформації. Опанування та впровадження у документно-комунікаційну сферу новітніх інформаційних технологій сут­тєво допоможе фахівцям впливати на зміст, інтенсивність, характер і ступінь розсіювання документів у ДІЇ та М.

Формулювання закону Бредфорда цілком задовільно описує розсіювання документів у мікропотоках значних галу­зей науки та виробництва: металургії, легкій промисловості, сільському господарстві, ветеринарії тощо. Часткова або по­вна невідповідність емпіричних даних формульному співвід­ношенню Бредфорда характерна для публікацій з геології, фі­зики в цілому, фізики твердого тіла, ядерної фізики, будівни­цтва, архітектури та ін.

Дослідники, які порівнювали картину розсіювання з кі­лькох вузьких тем усередині однієї галузі відзначають, що: ступінь розсіювання значно варіюється залежно від теми; склад джерел " ядерної" зони не є стабільним у часі; журнали зони " А" не завжди профільні темі.

Отже, закон Бредфорда можна розглядати як наближену феноменологічну модель, але не розрахункову. Тому вже бі­льше двадцяти років здійснює активний пошук математичної моделі в двох напрямах: математичне відображення словес­ного і графічного формулювання закону Бредфорда; математичні моделі, що найбільш задовільно описують емпіричний розподіл у тих галузях, де закон Бредфорда - Ципфа не працює.

Активна роль у поширенні аспектів вивчення закон) розсіювання та використання його результатів належить роз­повсюдженню у наукознавчих дослідженнях цитатного аналі­зу. Завдяки йому в 70-90-ті рр. оформилися нові напрями у вивченні розсіювання:

• аналіз частоти цитування (використання) журналів і статей, розробка показників оцінки значущості жур­налів та публікацій у них;

• виявлення відповідності між динамікою росту по­току і ступенем розсіювання публікацій;

• динамічне та імітаційне моделювання процесу фо­рмування потоку статей з нової тематики з метою опису природи розподілу і прогнозу розвитку науково­го напряму.

Вивчення динаміки ореолу розсіювання статей певної тематики за великі проміжки часу (від 20 до 100 років) під­твердило зв'язок між закономірностями росту і розсіювання статей у періодиці. Відповідно до результатів цих досліджень нині фахівці розглядають ріст потоку публікацій з нової теми як сукупність взаємопов'язаних процесів: проникнення пуб­лікацій нової проблематики в журнали, що раніше не публі­кували статті цього напряму; збільшення кількості статей у профільних виданнях.

У процесі багатьох досліджень визначена мінливість у часі ознаки " продуктивність журналів", розкрити її нові ана­літичні можливості. Наприклад, запропоновано показник " потік через кордон", який дозволяє розрізнювати " консерва­тивні" тематичні галузі від тих, що здійснюю! ь " експансію" в інші напрями. Завдяки змінам цієї ознаки можна говорити про наростаючі тенденції " оновлення" галузі, або про зни­ження інтересу до проблеми.

С. Бредфорд та його послідовники бачили у законі роз­сіювання ключ до системи періодичних видань: його викори­стання давало можливість визначити ядро найбільш продук­тивних журналів з певної теми (зона А), кількість і перелік періодичних видань середньої продуктивності (зона В), джерела зони розсіювання (зона С), апріорно визначити по емпірично ви­явленим показникам будь-якої зони загальну кількість однотемних статей. Нині дані про розсіювання застосовують значно ши­рше - для вдосконалення редакційно-видавничої, бібліотечно-бібліографічної, науково-інформаційної діяльності та наукометричного аналізу.

Серед нетрадиційних можливостей використання стати­стичних даних про розсіювання набувають поширення такі: визначення кола неперспективних журналів для фахівців пев­ного профілю; створення умов для використання статей із зон максимального розсіювання; оперативне комплектування підфонду профільних журналів; розробка проблемного рубрикатора, що відбиває періодичні видання з певних тем; удо­сконалення класифікаційних схем і рубрикаторів на основі вивчення тематичних зв'язків між галузями та напрямами, а також методики індексування публікацій з зон розсіювання.

Перспективним є використання даних про розсіювання з метою: {визначення повноти відбиття профільного ДП у документних фондах, базах даних та бібліографічних виданнях; планування робіт щодо ліквідування прогалин ретроспектив­ного обліку журнальних статей в універсальному, галузевому і регіональному аспектах; відбору найбільш значущих пері­одичних видань для складання проблемно-тематичних пока­жчиків та списків літератури; виявлення зв'язків між різними проблемами, науковими школами, виділення перспективних напрямів у розробці проблеми.

Для опису явища розсіювання нині використовують різ­ні кількісні показники. За способом організації даних розріз­няють:

- параметричні показники - параметри і коефіцієнти ма­тематичних моделей (кут нахилу " прямої Ципфа", коефіцієнти розсіювання К.Коула, М. Хайне, коефіцієнт " затухання" Н.В. Смольнікова, коефіцієнт концентрації Д. Пратта-Джин та ін.);

- емпіричні показники, які обчислюються будь-якими іншими способами крім математичних моделей розсіювання (відносне число " п" С. Бредфорда, процентне відношення чи­сла релевантних і нерелевантних статей у журналі, фактор впливу Ю. Гарфілда тощо).

У процесі моніторингу ДП ефективно виділяти в зонах А і В такі групи журналів:

• з низькою річною продуктивністю, але тривало працюючи з даної проблематики - постійно про­фільні;

• теоретичні й рекламні журнали, що публікують значні " порції*" статей через декілька років - по­тенційно перспективні;

• журнали, що недавно увійшли до ореолу розсіювання, але мають значну річну продуктив­ність - перспективні.

Крім того будь-які висновки про журнали, якими ком­плектується документна установа, повинні бути підкріплені частотою їх використання на світовому інформаційному рин­ку, аналізом показників частоти їх цитування та (або) оборот­ності.

Результати експериментального вивчення динаміки ореолу розсіювання дозволили фахівцям стверджувати, що журнали з часом можуть значно змінювати свій ранг, перехо­дити за ознакою річної продуктивності в інші зони розсію­вання. Нині найефективнішим є ранжування сумарної річної продуктивності журналів в автоматизованому режимі. Воно дає змогу впорядкувати журнали за їх роллю у мікропотоці, прослідкувати еволюцію ореолу розсіювання, відокремити всередині зон однорідні групи за їх тематикою, жанровою специфікою, систематичністю публікацій з теми та ін.

Таким чином, механізм розсіюваня-концентрації доку­ментів у потоці пояснюється спорідненістю наук, їх постій ним прагненням до інтегрування, до створення єдиної науки про природу та суспільство - метанауки. Завдяки тенденції до інтегрування на межі традиційних наук утворюються нові, які використовують " генетичну" інформацію своїх попередників. Окремі науки починають посилено розвиватися, використо­вуючи інформацію з суміжних, а іноді й далеких наук. Вна­слідок цих процесів відбувається концентрація інформації в одних виданнях та її розсіювання в інших.

Розсіювання документованої інформації не можна оці­нювати лише негативно. Воно створює умови для взаємозба­гачення наук та міжгалузевого інформаційного обміну, для інтегрування і подальшого розвитку знань.

Дослідження та опанування закономірності розсіювання-концентрації дозволяє вирішувати багато практичних за­вдань науково-інформаційної діяльності, та є необхідним для кожного фахівця документно-комунікаційної сфери.

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.013 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал