Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Розвиток національних економік країн європейської цивілізації (друга половина ХХ ст.). 4 страница






Монетаристська теоретична конструкція знайшла відображення в теоріях нового напрямку сучасної економічної думки — «раціо­нальних очікувань» та «економіки пропозиції».

Неокласичне відродження. Теорії «економіки пропозиції» та «раціональних очікувань». Наприкінці 70-х рр. на Заході, передовсім у США, відбувається відродження консервативних традицій в економічній теорії. Вони впевнено захоплюють колишні позиції кейнсіанства та соціал-ре­формізму.

Засади неокласичних ідей відображувалися в неоліберальних те­оріях та теоріях економічного зростання, використовувались як ме­тодологічна база досліджень у контексті визначення меж регулюю­чого впливу держави.

Проте самі доктрини «неокласичного відродження» характери­зуються крайнім радикалізмом, заперечують необхідність втру­чання держави в економіку і за теоретико-методологічними підхо­дами є суто неокласичними. Незважаючи на певні відмінності, їм притаманний ряд спільних ознак: вони виходять з того, що жит­тєздатність капіталістичної системи зумовлюється внутріш­німи стимулами економічного розвитку; головна цінність суспі­льства — не соціальна справедливість, а свобода; гарантом загальної свободи є економічна свобода, яка ототожнюється з ринком, конкуренцією. Представники цього крила неокласичної школи рішуче виступили проти активного втручання держави в еко­номіку, не погоджуючись навіть на ту обмежену роль, яку визнавав за нею, наприклад, Фрідмен.

Ідеї консерватизму втілено в низці економічних теорій, у тім числі в теоріях «раціональних очікувань» та «економіки пропо­зиції».

Теорія раціональних очікувань. У 1960-х — 70-х рр. зростає розу­міння того, що регулюючого впливу держави недостатньо для за­безпечення збалансованого та стабільного економічного зростання, оскільки такий вплив не враховує дії чинників, що не підлягають кількісному оцінюванню, наприклад, інформації і прогнозів.

Існує два підходи до оцінки очікувань: «адаптивні очікування» і «раціональні очікування».

«Адаптивні очікуванням спираються на колишній досвід: знан­ня наслідків певних економічних дій, урахування колишніх поми­лок. На підставі «адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.

«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: ди­наміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

Загальновизнаним автором ідеї «раціональних очікувань», відпо­відно до якої очікування визнають раціональними, якщо вони збіга­ються з прогнозом, отриманим на підставі аналізу моделі, уважають Дж.Мута, який сформулював 1965 р. цей постулат і відобразив його в побудованій ним моделі. Лише через 10 років до цієї ідеї по­вернувся і використав її Р. Лукас.

Роберт Лукас (1937), лауреат Нобелівської премії 1995 р., про­фесор Чиказького університету, став фундатором політекономічної школи, котра поставила в 70-х рр. під сумнів справедливість ба­гатьох положень як кейнсіанської, так і монетаристської доктрин. Цей напрямок відомий під назвою «нової класичної школи еконо­мікс». Він заперечував будь-які форми державного втручання в еко­номіку і базувався на суб'єктивістському підході до аналізу еконо­мічних явищ.

«Крива Лиффера». Еко­номічний зміст кривої Лаффера полягає в тім, що, коли податковий прес переходить оптимальну межу, то надходження в бюджет спо­чатку зростають, а згодом починають зменшуватись. Це відбуваєть­ся тому, що зниження прибутковості виробництва стимулює спа­дання ділової активності, збільшення схильності до споживання та скорочення обсягів інвестування, тобто фізично звужується база оподаткування. Крім того, скорочується сфера легального бізнесу. Прагнення держави мати стабільний рівень надходжень примушує її постійно збільшувати ставки податків аж доти, доки вже ніхто не працюватиме і не сплачуватиме їх.

Зниження ставок податків у короткому проміжку часу призведе до зменшення надходжень, але стимулюватиме виробничу актив­ність, що згодом збільшить і надходження.

Лаффер указав на необхідність визначення оптимальної ставки податку, яка, на його думку, залежить від економічної ситуації, роз­мірів та структури виробничої сфери, національних, культурних, психологічних та інших чинників.

Отже, основним в теорії «економіки пропозиції» було запере­чення маніпулятивної фіскальної політики та існуючої системи прогресивного оподаткування як такої.

Мандель указував, що за допомогою податкової політики можна також здешевити розширення виробництва, а тим самим сприяти підвищенню зайнятості, не стимулюючи інфляції.

Прихильники цієї теорії стверджували, що можливе одночасне зниження інфляції і зростання виробництва та зайнятості за умови зменшення прибуткового податку. Емпіричні дані та зроблені на цій підставі розрахунки, що підтверджують цей висновок, було опра­цьовано професорами М. Фелдстайном (Стенфордський універси­тет) та М. Боскіним (Гарвардський університет).

Високі податки, на їхній погляд, є причиною перерозподілу ре­сурсів з приватного сектора в державний, що призводить до спадан­ня продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін.

Неокласичний синтез. Наприкінці 1970-х рр. різниця між кейнсіанською та неокласичною школами мала більше історичний, ніж концептуальний характер.

Це обгрун­товано Полом Самуельсоном. Він розглядав працю Кейнса як окремий випадок традиційної неокласичної теорії, модифікованої лише запровадженням певних обмежень у галузі ціноутворення. ставки заробітної плати та норми процента. З іншого боку, Кейнс уважав неокласичну школу окремим випадком загальної теорії за­йнятості, характерним для умов повної зайнятості. Він підкреслю­вав, що коли з допомогою централізованого контролю пощастить забезпечити повну зайнятість, то неокласичний аналіз знову набере виняткового значення.

Суть синтезу полягала в тім, що залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулю­вання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регулято­рами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного рин­ку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробницт­вом і споживанням.

У 1950—60-ті рр. в економічній літературі концепція неокласично­го синтезу набуває цілковитого визнання. Неокейнсіанство, неокла­сична теорія, теорії кон'юнктури, економетрики об'єднуються на базі пошуку шляхів стабілізації й економічного зростання. Під різ­ними кутами зору вони вивчають функціональні аспекти процесу відтворення.

Школу «неокласичного синтезу» вирізняє з-поміж інших різноманітність тематики досліджень. Увага її представників зосе­реджується на проблемах економічного зростання, дальшому розви­тку теорії загальної економічної рівноваги. Саме представниками цієї школи було запропоновано методику аналізу безробіття та за­ходи щодо його регулювання, отримано суттєві результати в галузі теорії та практики оподаткування. У межах цієї школи розвитку на­були методи економіко-математичного аналізу, можливості їхнього застосування в політології.

Поряд з макроекономічними методами дослідження ця школа використовувала мікроекономічні підходи, розвиваючи прикладні аспекти економічної теорії.

Найвидатнішим пропагандистом і автором теорії «неокласичного синтезу» був американський економіст, професор П. Самуельсон, який писав: «Мої погляди вичерпуються загальною неокласичною теорією, яка включає в класичну традицію будь-яку частину кейнсіанського і неокейнсіанського аналізу, що є придатною для сучасної економіки»2.

Пол А. Самуельсон (1915 р. н.) здобув освіту в Чиказькому та Гарвардському університетах, був засновником факультету «еконо­міко» Масачусетського технологічного інституту, першим амери­канським лауреатом Нобелівської премії з економіки (1970), кон­сультантом Конгресу та Президента СІЛА. Його вважають одним з найвпливовіших економістів-теоретиків XX ст.

Він спромігся об'єднати в одну теорію всі досягнення економіч­ної думки від А. Сміта, Д. Рікардо, К. Маркса до Д. М. Кейнса, М. Фрідмена, Д. Тобіна та Р. Лукаса, тобто доктрини, здавалося б, цілком протилежні за змістом, і тим самим накреслив сучасні підходи до вивчення економічних проблем. Роль держави у підтримуванні макроекономічної рівноваги базується на кейнсіанській теорії.

Книга «Економікс» Самуельсона спочатку повністю відповідав духові кейнсіанства, але з розвитком економічної думки в цю книжку вно­сились зміни, що відображали нові досягнення науки. Так, у виданні 1985 р. частково переглянуто кейнсіанські підходи до визначення природи циклу. Багато проблем макроекономічного та мікроекономічного плану було викладено з урахуванням монетаристських ме­тодів аналізу, а також проаналізовано категорії сукупного попиту та суку­пної пропозиції як суспільних факторів ціноутворення та зростан­ня обсягів виробництва (логічно поєднано теорії неокласиків, монетаристів, кейнсіанців); узято на озброєння категорію об'єктивного рівня безробіття, яку сформулював М. Фрідмен; аналіз інфляційних процесів ураховує сучасні підходи; розділи, присвячені монетаризму та політиці, містять дослідження механізму монетарного регулювання економічної рівноваги і характеристику діяльності фінан­сових інститутів за цих умов.

Сучасний “Економікс” аналізує нові консервативні теорії, на­приклад «економіку пропозиції», теорію «раціональних очікувань», висновки з яких поширюються на мікроекономічний рівень. Відпо­відно до сучасних досягнень економічної думки переглянуто багато інших визначень та тверджень.

Досвід застосування неокласичних моделей в економіці різних країн. Концепції чиказької школи та доктрин «економіки пропозиції». «раціональних очікувань» стали ще одним прикладом ефективного вторгнення економічної теорії в реальну економіку. Особливо чітко це проявилося в ході здійснення економічних реформ в Англії та США, де, починаючи з 80-х рр., робилися рішучі кроки до відновлення саморегулювальних механізмів та обмеження державного ре­гулювання.

У середині 1970-х рр. стало очевидним, що інфляція не є альтерна­тивою безробіттю, а лише посилює його негативні наслідки, пере­творює його на характерну та постійну ознаку. Політика більшості розвинених країн на цей час будувалася за принципом боротьби то з інфляцією, то з безробіттям з допомогою заморожування цін, наро­щування бюджетного дефіциту та державного боргу, скорочення кредитів, збільшення податків.

Іще Хайєк колись писав, що в ситуації інфляції, що зростає, уря­ди мусять вибирати один із трьох можливих шляхів економічної по­літики: продовжувати підтримувати інфляційний курс доти, доки не настане повний хаос; установити контроль над зайнятістю та ціна­ми, що тимчасово припинить інфляцію, але змінить характер еко­номіки, зробить її централізовано-керованою; стримувати збільшен­ня грошової маси, що призведе до зростання безробіття, виявить усі диспропорції в економічній структурі, породжені інфляцією.

«Тетчеризм». Монетаристську грошову політику було запрова­джено в практику управління державними фінансами Великобрита­нії ще урядом Каллагена 1976 р. на вимогу Міжнародного валютно­го фонду. Проте вона реалізовувалася дуже непослідовно, оскільки не була популярною.

М. Тетчер, яка прийшла до влади під гаслом «економіки пропо­зиції», скоро переконалась, що його можна реалізувати лише тоді, коли для цього є відповідні умови. Тому як основу своєї економіч­ної політики вона бере програму оздоровлення економіки, запропо­новану М. Фрідменом. На прохання уряду Великобританії (1980) він виклав суть своєї моделі регулювання економіки в доповідній запи­сці, де теоретично обгрунтував методи її реалізації та вказав на на­прямки і послідовність реформування економічних відносин. Еко­номічна політика, яка формувалась на підставі його рекомендацій, неухильно втілювалась у життя протягом десятиріччя і сприяла змі­цненню економічного становища цієї країни.

Передовсім як засіб контролювання грошової маси було визна­чено конкретні показники зростання грошової пропозиції у середньостроковій перспективі і передбачено її скорочення. Метою уряду було обмежити діяльність казначейства з випуску грошей і захистити його від тиску соціальної демагогії. На практиці це означало автоматичне підвищення облікових ставок і скорочен­ня кредитування, коли зростання грошової маси переходить контрольну межу.

Важливим напрямком контролю за грошовою масою було при­йняття рішення про обмеження урядових витрат, котрі породжують бюджетний дефіцит. Скорочувалась кількість урядових службовців, провадилась структурна перебудова управлінського апарату, лікві­довувались, особливо «дорогі» його підрозділи.

Економія коштів на урядовому рівні позначилася, зрозуміло, і на органах місцевого управління. Запроваджувалась система штраф­них бюджетних асигнувань. А готуючись до нових виборів, М. Тетчер включила у свою програму проект радикальної перебудови, яка гарантувала б урядові повний контроль над динамікою місцевих податків.

Ця політика, проте, мала й негативні наслідки: скоротились об­сяги житлового будівництва, деякі статті витрат місцевого бюджету стали статтями витрат державного. Економія на місцевих витратах на соціальну сферу потребувала збільшення державних витрат.

Уряд Тетчер після перших виборів уживав рішучих заходів для запобігання бюджетному дефіциту, особливо за рахунок збільшення непрямих податків. Водночас було послаблено податковий тиск на особисті доходи.

Згідно з рекомендаціями Фрідмена витрати на соціальну сферу консерватори намагалися скоротити, але на практиці спромоглися тільки їх тимчасово заморозити. Це було зв'язано з тим, що в період реформ економіка перебувала у кризовому стані й соціальна сфера потребувала додаткових коштів. Однак уряд не відмовився від цієї ідеї, продовжуючи наступ на універсальні соціальні програми, які потребували значних коштів, але були неефективними.

Та лише після других виборів було розроблено проект соціаль­ного забезпечення, який передбачав суттєву реформу системи дер­жавного пенсійного забезпечення та гарантування мінімальних до­ходів з використанням засобів жорсткого контролю за матеріальним станом отримувачів дотацій. Цей проект передбачав значну еконо­мію бюджетних коштів.

Доктрина монетаризму стверджувала, що нормальне функціону­вання вільних ринків забезпечує природний рівень використання ресурсів, у тім числі й трудових. Тому уряд М. Тетчер оголошує проблему безробіття універсальною, яку не можна вирішити з до­помогою стабілізаційної чи стимулюючої політики. Отже, це не клопіт уряду, який може лише координувати умови стабільного економічного зростання.

Політику уряду було спрямовано на формування мобільного ринку робочої сили, тобто пристосування робочої сили до потреб виробництва (перший крок на шляху до реалізації рекомендацій доктрини «економіки пропозиції»), а саме: стимулювання кваліфі­каційної перепідготовки та професійної підготовки молоді. Крім того, було вжито заходів для розширення сфери неповної зайнято­сті. Витрати бюджету на ці цілі зростали швидкими темпами, але водночас скорочувалися витрати на підтримку безробітних. Важливу роль у підвищенні рівня зайнятості відігравали служби пра­цевлаштування.

Отже, уряд М. Тетчер практично довів, що на зайнятість най­більше впливає політика стимулювання економічного зростання.

В основу концепції розвитку економіки, реалізацію якої уряд починає із середини 1980-х рр., покладено принцип вільного під­приємництва, сформульований з позицій монетаризму та «економі­ки пропозиції». Відновлення класичного ринкового господарства зв'язувалося передовсім з денаціоналізацією промисловості. Метою приватизації була демонополізація та створення конкурентної еко­номіки. Було також важливо позбавити державу необхідності суб­сидувати нерентабельні й збиткові державні підприємства, лише 10 % з яких перебували на самофінансуванні, тоді як дотації іншим були досить значні і дорівнювали 50 % асигнувань на сферу охоро­ни здоров'я, наприклад.

Приватизація відбувалась у формі викупу (прямого та через акції) і забезпечила державному та місцевому бюджетам значні доходи.

Водночас було вжито рішучих заходів щодо перебудови системи оподаткування з метою сприяння підприємницькій діяльності.

Помітним стимулом динаміки економічного зростання було створення зон вільного підприємництва, у межах яких запроваджено особливі пільгові правила оподаткування, кредитування та митного контролю.

Поряд із цими заходами було створено програму заохочення конкуренції, що сприяла створенню великої кількості малих та середніх підприємств. Це оздоровлювало економіку, збільшува­ло прибутковість та обсяг інвестицій, а відтак — зменшувало й без­робіття.

Широка програма приватизації, спрямована на створення умов для підприємницької діяльності, забезпечила справжню революцію в розвитку виробництва та стабілізації економіки. Зрозуміло, що всі ці заходи здійснювалися в жорстокій боротьбі з профспілками, яка завершилася перемогою уряду.

«Рейганоміка». Дещо інакше реалізовувалась монетаристська доктрина в СІЛА, де економічна програма Фрідмена тривалий час не знаходила підтримки.

Фрідмен як радник президента Ніксона запропонував проект ре­форми «План допомоги сім'ї» на 1969—1971 рр., який, проте, не бу­ло затверджено конгресом. Адже принципове значення для реаліза­ції рекомендацій монетаристів мала ідея контролю над грошовою масою, яка визначала напрямок конкретних заходів у сфері грошо­во-кредитного регулювання. Та через труднощі, зв'язані з особливо­стями кредитно-грошової системи США і обмеженими повноваженнями ФРС (впливати на пропозицію грошей ФРС може лише не­прямими методами), прямий контроль над грошовою масою був значно ускладнений.

Крім того, згодом виявилось, що регулювання грошової маси неможливе без контролю за процентними ставками. Це частково су­перечило монетаристським принципам.

Труднощі практичної реалізації ідей монетаризму полягали, та­кож у непопулярності його соціальної політики. Усе це потребувало відмови від деяких принципових положень та вимог монетаристської доктрини.

Деякі монетарні рецепти Фрідмена частково випробовувались урядом Ніксона, але не мали успіху, спричиняючи різке погіршання економічного стану. Сам Фрідмен пояснював ці невдачі непослідов­ністю і занадто обмеженим часом реалізації програм.

Після кризи 1974—1975 рр., уряд США відмовився від кейнсіанської концепції глобального регулювання економіки. Рекомендації Фрідмена починають давати відповідний ефект. Цілковитого тріум­фу його економічна теорія зазнала за президента Р. Рейгана, коли було досягнуто високого рівня стабілізації американської економі­ки, послаблено інфляцію, зміцнено долар.

Свою економічну програму, основними пунктами якої були стри­мування інфляції та стимулювання економічного розвитку, Р. Рейган оприлюднив 1981 р.

Програма заперечувала політику перерозподілу доходів, яка мала на меті пом'якшення соціального напруження і стимулювання по­питу з метою забезпечення економічного зростання та ліквідації безробіття.

Річ у тім, що прогресивна система оподаткування в США, що пе­редбачала перерозподіл частини доходів на користь найбідніших, втратила своє позитивне значення і перетворилася на систему за­гального перерозподілу, що сприяло деформації економічної струк­тури і потребувало значного управлінського апарату. Уряд почав втручатися в усі сфери суспільного життя, що призводило до галь­мування ринкових сил.

Програма Р. Рейгана створена під сильним впливом економічних доктрин монетаризму та «економіки пропозиції», передбачала зосе­редження основних реформаторських зусиль на проблемі оподатку­вання, але на відміну від уряду М. Тетчер, заходи якої було спрямо­вано на подолання дефіциту державного бюджету, уряд Рейгана намагається обмежити регулюючий вплив держави, скорочуючи по­датки з метою використання дефіциту федерального бюджету як важеля впливу на витрати.

У такий спосіб уряд мав на меті: побороти інфляцію, позбувшись політики пристосування до неї; змінити характер раціональних очікувань; подолати споживацьку психологію, яка склалась у період стимулювання попиту; сформувати розуміння того, що суспільство мусить припинити жити в кредит, що обмеження витрат є необхід­ним для відновлення розбалансованої фінансової системи.

Економічна програма Рейгана включала чотири компоненти: ре­формування податкової системи з метою стимулювання заощаджень та розширення інвестиційних фондів; зменшення державних витрат (крім витрат на оборону) з метою скорочення дефіциту бюджету; обмеження регламентації економічної діяльності з метою пожвав­лення підприємництва та відновлення ринкових механізмів; прове­дення монетаристської політики контролю за грошовою масою.

Програму було розраховано на 5 років. Здійснення програми почалося з того, що ФРС раптово заморо­зила зростання грошової маси, дифляційно впливаючи на ринки си­ровини та капіталу.

Засадною ідеєю нової економічної політики було те, що змен­шення податків збільшуватиме заощадження та інвестиції і сприя­тиме зростанню виробництва. Податкова реформа, яка розпочалась у США 1981 р., передовсім зменшила ставки податків на особисті доходи. Згодом було запроваджено індексування оподаткування з метою запобігти інфляційному впливу на доходи та ліквідувати зв'язок між розвитком інфляції і зростанням надходжень до держа­вного бюджету.

Одночасно вводились для корпорацій нові пільгові правила при­скореної амортизації та оподаткування інвестиційного кредиту, що сприяло збільшенню розмірів прибутків за незмінних податків і за­безпечувало прискорення процесу капіталізації, розширення вироб­ництва та зайнятості. Для малоприбуткових корпорацій ставка пода­тку знижувалася.

Важливим кроком уряду було створення позитивних стимулів формування заощаджень та інвестицій. Цьому, зрозуміло, сприяло вже саме тільки зниження податків. Іншими стимулами стали нові, неоподатковувані ощадні сертифікати та персональні пенсійні ра­хунки. Не оподатковувались ні кошти, вкладені в ці сертифікати, або покладені на такі рахунки, ні проценти на них за умови, що ці суми залишатимуться на рахунках протягом певного строку. Це ста­ло могутнім стимулом до заощаджень, а отже, до інвестицій.

Було також запроваджено нову систему інвестиційного податко­вого кредиту, згідно з якою податки зменшувались відповідно до розмірів інвестицій (стимулювалося капіталотворення).

Усі ці заходи, однак, натрапляли на сильний опір, і в перший строк свого президенства Рейган зміг реалізувати лише ту частину програми реформування фіскальної політики, що стосувалась опо­даткування особистих доходів. Але 1986 р. конгрес нарешті прийняв закон про податкову реформу, визначивши як її основну мету — підвищення ефективності економіки за рахунок посилення ролі ринкових механізмів та обмеження фіскальної дискреційної політи­ки держави, що відповідало теоретичним принципам «економіки пропозиції» та монетаризму.

Другий напрямок рейганівської економічної реформи — бороть­ба за скорочення державних витрат та ліквідацію бюджетного дефі­циту, який розглядався не лише як важіль інфляційного впливу, а і як серйозна перешкода на шляху економічного зростання, оскільки урядові позики та податки вилучали значну кількість коштів із ви­робничої сфери. Проте більшість політиків уважала, що скорочення податків призведе до ще вищого рівня дефіциту, до нового витка інфляційної спіралі. Тому пропонувалось розпочати податкову ре­форму тільки після скорочення державних витрат,

Наприкінці 1981 р. конгрес затвердив програму скорочення ви­трат (крім витрат на оборону, соціальне страхування та медичне обслуговування) майже за всіма статтями. Було закрито кілька програм соціальної допомоги, ліквідовано низку дотацій та субси­дій. Без огляду на критику та зростання на першому етапі бюджет­ного дефіциту, Рейган і надалі послідовно проводив політику ско­рочення витрат.

З наказу президента було створено службу контролю за бюджет­ними видатками, котра підготувала програму скорочення витрат, в основу якої було покладено принцип фінансової самоокупності ба­гатьох державних служб та державних підприємств (за принципом: «за послуги в повному обсязі повинен платити той, хто ними корис­тується, а не платник податків»).

Однак конгрес не затвердив програму скорочення субсидій як непопулярну. Між тим жорстка позиція ФРС, що формувала грошо­ву політику, стимулювала пошуки компромісу між конгресом та ад­міністрацією, не погоджуючись на інфляційне накачування грошей в економіку.

Підтримували президента економісти, нові неокласики, зокрема Лукас, Сарджент, Таунсенд, Уоллес, які на початку 80-х рр. різко критикували інфляційну кредитно-грошову політику «вбудованих стабілізаторів», пропонували нові підходи до визначення меж дер­жавного втручання в економіку. Вони наполягали на проведенні стабільної довгострокової економічної політики, яка виключала б вирішення тимчасових проблем і втручання в механізми саморегу­лювання. Тим самим формувалось позитивне ставлення суспільства до реформ.

Це було важливою умовою антиінфляційної політики, оскільки, як зазначав П. Волкер, президент ради директорів ФРС, необхідно було подолати стереотип поведінки стосовно визначення цін, процентних ставок, розмірів заробітної плати, яка була завжди орієнто­вана на інфляцію (ефект інфляційного очікування). На його думку, необхідною була «шокотерапія», яка змінила б суспільні установки.

Стримування грошової маси, зменшення податків та витрат бю­джету створили ситуацію, коли приріст грошових засобів почали використовувати на фінансування реальної економічної діяльності. Припинилося стабільне зростання заробітної плати, було замороже­но її мінімальний рівень. Це розірвало зв'язок між заробітною пла­тою та інфляцією, що досі вважався нездоланним.

З 1983 р. починається економічне пожвавлення за одночасного спаду рівня інфляції. Хоч зменшилися державні субсидії, обсяги ін­вестицій зросли майже вдвоє, як і передбачали автори теорії «еко­номіки пропозиції». Реальні доходи зросли, але збільшився і розрив між їхніми рівнями.

Ще однією ознакою стабілізації економіки стало зростання курсу долара, що, не в останню чергу, відбувалось завдяки довірі суспіль­ства до економічної політики уряду.

Повернення до нормального, неінфляційного економічного зрос­тання було болісним процесом, який супроводжувався масовими банкрутствами, неінфляційним безробіттям. Але згодом інфляцію спромоглися приборкати, зайнятість збільшити.

Одночасно лібералізувались зовнішньоекономічні відносини, що дало змогу країні взяти участь у міжнародному поділі праці, спрос­тило процес вивезення капіталів та отримання інвестицій, гаранту­вало доступ до нових технологій та розвиток власного виробництва під впливом міжнародної конкуренції.

Було розроблено систему стимулювання прямих приватних інве­стицій, що уможливило завоювання міжнародних ринків без від­пливу коштів з державного бюджету. Усе це забезпечило стабіль­ність грошової одиниці, дію ринкових сил на всьому економічному просторі.

Водночас успішна реалізація сучасних неокласичних доктрин можлива не скрізь і не завжди. Для цього необхідна не лише полі­тична воля влади, а й відповідні економічні умови, відповідний рі­вень розвитку країни, належні історичні, національні, інституційні та інші чинники.

Нові неокласичні доктрини було сформульовано в конкретних країнах, і вони найбільшою мірою сприяли вирішенню проблем са­ме цих країн. Це не суперечить тезі про величезну роль економіко-теоретичних досліджень, а свідчить лише про неможливість стан­дартного підходу до різних економічних явищ.

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.012 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал