Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Оборонні бої та окупація краю німецько-фашистськими військами






· Нацистський окупаційний режим

· Життя краю в роки окупації

· Боротьба проти загарбників та визволення Черкащини

· Відбудова господарства. Повоєнний період

Оборонні бої та окупація краю німецько-фашистськими військами. Тяжким випробуванням для населення краю стала Велика Вітчизняна війна. Уже 22 червня на території Київського особливого військового округу (до якого входила територія краю) згідно Указу Президії верховної Ради СРСР було оголошено з 23 червня 1941 року мобілізацію військовозобов’язаних, які народилися з 1905 по 1918 рік включно [3, 19].

Органи місцевої влади звернулися до населення із закликом до боротьби з німецько-фашистськими загарбниками. У зверненні Смілянських міського та районного комітетів партії та міськвиконкому та райвиконкомів, опублікованого 24 червня в газеті „Червоний стяг”, говорилося, що „труднощі, війна, нав’язані нам німецькими фашистами, будуть подолані силою організованості і самовідданої праці” [3, 20].

Мобілізація військовозобов’язаних відбувалася організовано, до призовних пунктів прибувало багато добровольців. Під кінець дня 22 червня 1941 року до Шполянського райвійськкомату прибуло 12 юнаків із села Лозу ватка з проханням направити їх в діючу армію. Протягом першого тижня війни із Звенигородського району відбуло на фронт 520 добровольців, з Черкас – 500, Шполи – 280 [4, 95]. Мобілізовані бійці Червоної армії, відвідавши 25 червня музей-заповідник „Могила Т.Г.Шевченка”, записали в книзі відгуків: „Не володіти Гітлеру Україною! ” [3, 22].

В населених пунктах створювалися винищувальні батальйони для боротьби з диверсантами та охорони господарських об’єктів. Демонтувалося і відправлялося в глибокий тил устаткування промислових підприємств, сільськогосподарська техніка, тисячі людей працювали на спорудженні оборонних рубежів [4, 96].

Уже в середині липня 1941 року бої з переважаючими силами ворога розгорнулися на території Черкащини. Роблячи відчайдушні спроби затримати просування фашистських військ, багато радянських бійців і підрозділів потрапляли в оточення, гинули або були взяті в полон.

Особливе місце в операціях початкового періоду війни посідає Уманська оборонна операція за участю 6-тої (командувач І.Н. Музиченко) і 12-тої (командувач П.Т. Понєделін) армій, які стали на шляху танкових армад вермахту, що рвалися до Києва. В останні дні липня ударні сили гітлерівців, перейшовши в наступ в напрямку Звенигородка – Шпола – Первомайськ, замкнули кільце оточення навколо виснажених невщухаючими боями армій. В ніч з 31 липня на 1 серпня радянські війська залишають Умань і відходять на рубіж річки Синюхи. На цей час ворогом були вже окуповані західні райони краю по Звенигородку (29 липня) і Корсунь (30 липня) включно.

З 2 серпня оточені армії вели оборонні бої в повному оточенні і стійко протистояли фашистам, які за підтримкою великої кількості бронетехніки та авіації не припиняли атак. Навколишні населені пункти декілька раз переходили з рук в руки. Але відсутність поповнення, нестача боєприпасів, пального, медикаментів і продовольства робили свою справу і становище оточених ставало все більш критичним. Тому було вирішено в ніч на 5 серпня здійснити прорив нічною атакою без артилерійської підготовки із-за відсутності боєприпасів.

До 13 серпня тривали відчайдушні спроби вийти з оточення. Останнім рубежем знесилених і знекровлених воїнів стало урочище Зелена Брама, де й розігралися останні трагічні сторінки Уманської оборонної операції. Її наслідком була загибель тисяч бійців і командирів. Майже 100 тисяч чоловік разом з пораненими командувачами 6-ї і 12-ї армій потрапили в полон.

Тяжкі оборонні бої під Уманню з кінця липня й до середини серпня 1941 року затримали просування ворога і були внеском у зрив плану Гітлера щодо „блискавичної війни”, згідно з яким Україна мала бути завойована до початку липня [1, 122 – 126].

Взятих в полон солдат і офіцерів Червоної армії гітлерівці розмістили під відкритим небом в кар’єрі колишнього цегельного заводу. Цей табір дістав назву „Уманська яма” і став символом звірячої жорстокості нацистів. В ньому в нелюдських умовах фашисти утримували до 80 тис. полонених, яких доставляли для „обезсилювання” голодом з усіх фронтів, у тому числі з-під Сталінграда, Ростова, Севастополя. Багато тисяч в’язнів табору загинуло [2, 133 – 135].

Затримані під Уманню гітлерівські війська рвалися до Дніпра. 4 серпня вони зайняли Смілу, 5 серпня – Кам’янку, 7 серпня – Чигирин [5]. Кровопролитні і виснажливі бої розпочалися на черкаському напрямку, де з метою запобігання виходу фашистів до Дніпра і створення загрози Києву з півдня, створювалася смуга оборони – Черкаський плацдарм.

Оборону Черкас здійснювала 38-а армія (командувач – Д.І. Рябишев) та ряд інших частин, підпорядкованих цій армії, в тому числі і зведений полк, сформований із бійців і командирів 6-ї та 12-ї армій, яким вдалося вирватися з оточення під Уманню. На Дніпрі героїчно діяли моряки Дніпровського загону Пінської воєнної флотилії [6, 63 – 65].

З кожним днем наростало напруження боїв на Черкаському плацдармі, які не вщухали ні вдень, ні вночі. Фашисти, які мали перевагу в авіації, танках, артилерії, зустрічали героїчний опір радянських воїнів. В оперативному зведенні зазначалося, що 19 серпня на підступах до Черкас бійці 116-ї стрілецької дивізії відчайдушною багнетною атакою відкинули ворога до Білозір’я, а трактори „Комсомолець” використали як танки [3, 32].

На 20 серпня смуга оборони радянських військ на підступах до Черкас значно звузилась. Фашисти намагалися розбомбити міст через Дніпро, кидаючи на його знищення до 50 літаків. Однак, завдяки умілим діям зенітників та льотчиків, їм це так і не вдалося. В черкаському небі здійснив свій подвиг старший політрук П.С. Битюцький, який в розпал боїв за місто збив один літак, а другого таранив, за що посмертно був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Вогнем бронекатерів, моніторів і канонерських човнів дніпровські моряки прикривали мости й переправи, вели вогонь по цілях на берегах Дніпра. До останнього вів бій з фашистськими літаками екіпаж канонерського човна „Вєрний”, піднявши вимпел „Гину, але не здаюсь”.

Фашистам вдалося прорватися до Дніпра в районі Кременчука і, щоб уникнути оточення командування віддало наказ евакуювати війська з Черкаського плацдарму. В ніч на 22 серпня радянські війська залишили Черкаси. Хоча бої за дніпровські острови, особливо острів Королевець, тривали ще до середини вересня 1941 року [6, 67].

Оборона Черкас відіграла важливу роль у зриві планів фашистів щодо оволодіння Києвом у липні 1941 року. Мужність захисників міста дала змогу евакуювати в тил обладнання підприємств, майно і худобу колгоспів та радгоспів, культурні цінності.

Таку ж важливу роль відіграла і оборона Канівського плацдарму – складова частина героїчної оборони Києва. Бої в районі Канева вели підрозділи 26-ї армії (командувач – Ф.Я. Костенко). Неоціниму допомогу надавав бронепоїзд № 56 (командир – П.К. Іщенко), який курсував по лінії Миронівка – Канів, завдаючи ударів по ворогу.

Кровопролитні вперті бої на Канівському плацдармі завдали значних втрат фашистам, затримавши їх просування на схід. Начальник генерального штабу вермахту Ф. Гальдер у своєму щоденнику зазначав, що з 1-го по 16 серпня під Каневом було використано таку кількість боєприпасів, яка передбачалася усім планом „Барбароса” [7, 75 – 76].

У вересні 1941 року тривали бої в лівобережній частині Черкащини. Однак під натиском переважаючих сил ворога Червона армія відступала і 19 вересня фашисти оволоділи Золотоношею і Чорнобаєм, а 21 вересня – Драбовом [5]. На Черкащині встановився німецько-фашистський окупаційний режим.

Нацистський окупаційний режим. Окупувавши територію сучасної Черкаської області, фашисти для підтримання „нового порядку” почали впроваджувати свій адміністративно-територіальний поділ і формувати органи управління. Територія Черкащини була включена до так званого рейхкомісаріату „Україна” з центром у Рівному, який поділявся на 5 генеральних комісаріатів, а ті – на гебітскомісаріати (округи), міські громади і райони та старостати [8, 123]. Переважна більшість районів Черкащини увійшли тоді до Київського генерального комісаріату, частина західних – до Житомирського, Чигиринського – до Миколаївського.

Структуру організації місцевої окупаційної влади можна простежити на прикладі Монастирищенського району. В період окупації Монастирище стало центром однойменного гебітскомісаріату Житомирського генерального комісаріату. У Монастирищі розміщалася адміністрація гебітскомісаріату, жандармерія, агрокомендатура (ляндвірт). У значних населених пунктах діяли комендатури з невеликими гарнізонами. Ляндвірт для забезпечення сільськогосподарських робіт мав своїх кущових агрокомендантів.

Крім німецько-фашистської адміністрації в Монастирищі, як і в інших центрах гебітскомісаріатів, діяла також допоміжна українська адміністрація – районна управа та поліція. При управі функціонував земвідділ. Селами управляли старости та місцеві поліцаї [9, 145]. До допоміжної адміністрації і поліції фашисти залучали людей, які свого часу потерпіли від радянської влади і прагнули поквитатися з нею, або не сприймали її за своїми політичними переконаннями. На службу до окупантів йшли також з кар’єрних міркувань та з метою наживи. Немало було, особливо в поліції, карних елементів й просто зрадників.

Населення Черкащини сповна відчуло на собі жорстокість фашистських окупантів і в абсолютній більшості не сприймало силою і терором нав’язаного йому „нового порядку”.

Однією з найголовніших прикмет окупаційного режиму стала визначена планом „Ост” політика тотального геноциду. Найголовнішим завданням окупантів було поголовне знищення слов’янського населення і, насамперед носіїв комуністичної ідеології та радянських активістів.

З перших же днів окупації фашисти розгорнули небачений за своєю жорстокістю терор. Тільки за один день – 18 серпня 1941 року вони розстріляли понад 2800 жителів Тальнівського району [10, 76]. В сусідньому Катеринопільському районі гітлерівці 6 вересня розстріляли 30 жителів райцентру, серед яких – голову селищної ради М.С. Пономаренка, голову колгоспу О.М. Морозюка [11, 2].

На початку вересня 1941 року після нелюдських катувань фашисти повісили в центрі Черкас слюсаря міської електростанції Г. Стремиленка і коменданта педінституту І. Бінусова, які були залишені для підпільної роботи. Жертвами фашистського терору стали робітники рафінадного заводу Білан, Крижанівський, Турчин, Шпак та інші [12, 40 – 43]. А всього за роки окупації в місті було розстріляно, повішено і закатовано 4600 чоловік, у тому числі 1800 дітей віком до 12 років [13, 118].

На третій день після приходу окупанти у вересні 1941 року розстріляли 300 жителів Золотоноші, а в листопаді – ще 3, 5 тис. чоловік. Лише з 25 по 30 липня 1942 року гітлерівці знищили в Золотоноші понад 7 тисяч радянських військовополонених і серед них 157 золотоношців [14, 1 – 37]. Після визволення Золотоноші в місті виявлено 30 ям, в яких було закопано 12750 чоловік, закатованих фашистами [15, 5].

Майже 25 тисяч жителів Умані закатували і розстріляли гітлерівці у Сухому Яру та інших місцях. Жертвам виколювали очі, з живих здирали шкіру, забивали кілки в голову [4, 102].

Фашистськими окупантами були спалені село Вдовичене і хутір Буда Чигиринського району, а їх жителі розстріляні, в тому числі і 113 дітей до 14-річного віку [15, 5]. Така ж доля спіткала село Острівець Уманського району. Відступаючи, у січні 1944 року вони зганяли чоловіче населення до глинища, де обірвалося життя 142 жителів села. Жінки та діти напівроздягнутими тікали у сусідні села і цим врятувалися. Із 450 селянських осель того страшного дня вціліло лише 4, решта було спалено [2, 139].

Масового характеру набуло знищення євреїв, яке здійснювалося відповідно до виданого у серпні 1941 року Гітлером і Герингом наказу про тотальне знищення на території СРСР єврейського населення. Найбільш масовий розстріл євреїв на території Черкащини був проведений у середині вересня 1941 року в Умані. Оперативна команда-5 розстріляла 1414 євреїв. Потім було розстріляно ще близько 6 тисяч з Умані та навколишніх районів. Всього у Сухому Яру та Собківському лісництві на Уманщині в період окупації було розстріляно близько 20 тис. євреїв.

Розстріли євреїв відбувалися у Черкасах, Смілі та інших місцях компактного проживання єврейського населення. Особливістю геноциду євреїв на Черкащині було створення гетто, які діяли в Черкасах, Звенигородці, Смілі, Умані, Шполі, Монастирищі та інших населених пунктах Черкащини [16, 317 – 324].

У масових розстрілах громадян брала участь і українська поліція. Справжніми катами своїх односельців виступили брати-поліцаї Андрій та Василь Носенки із села Деньги Золотоніського району. На їх совісті смерть понад 100 мирних жителів села [17, 26]. Заплямували себе співпрацею з фашистами і участю в арештах та страті своїх односельчан І. Касян та В. Орловський з Чорнобаївського району [46, 344 – 345]. Поліцаї, зокрема з Буків, брали участь і в розстрілах євреїв [16, 324].

Життя краю в роки окупації. З перших днів окупації нацисти із залученням української поліції встановили суворий контроль за усіма сферами життя населення краю, насамперед за господарською діяльністю, підпорядкувавши її забезпеченню фашистської Німеччини продовольством і сировиною.

Згідно наказу міністра східних територій Розенберга в серпні 1941 року на окупованих територіях запроваджувалася обов’язкова трудова повинність для всіх жителів віком від 18 до 45 років. Вони і надалі повинні були працювати на діючих господарських об’єктах, які тепер переходили під контроль окупантів [21, 272].

Реалізацію окупаційної політики забезпечували місцеві органи влади. Тальнівська районна управа 4 листопада 1941 року оприлюднила постанову про те, що населення району обкладається грошовими та натуральними податками, а євреї – в подвійному розмірі [18]. 2 грудня в Умані було розповсюджено відозву гебітскомісара Петерсона до населення Бабанського, Тальнівського, Маньківського, Христинівського та Ладиженського районів, у якій ставилася вимога „безумовного послуху відносно моїх розпоряджень, як і розпоряджень керівника сільського господарства і підлеглої мені допоміжної поліції, так і керівників окремих районів, на обов’язку яких є здійснення всіх розпоряджень щодо порядку, і які безпосередньо мені підлягають. Протидіяння всякого роду буде суворо каратися” [19, 95].

Окупаційна влада зберегла колгоспи під назвою „громадські господарства”, а радгоспи реформувалися в „державні господарства”. Ці господарства повинні були виконувати обов’язкові поставки сільськогосподарської продукції для німецької армії. Праця селян суворо обліковувалася і контролювалася наглядачами. Так, у господарстві села Лебедин Шполянського району наглядач Небе одного разу настільки жорстоко побив Єфрема Лисенка, що той кілька днів лежав, бо не міг зовсім ходити. А Ольгу Онищенко за збирання колосків на полі, незважаючи на вагітність, посадили у в’язницю [21, 273].

Техніки на селі майже не було і як тяглова сила використовувалися коні і воли. У січні 1942 року надійшло розпорядження рейхкомісара України Коха, в якому вказувалося, що „найлегше провести обробіток полів, якщо повністю і безцеремонно використовувати людську робочу силу... Лише застосувавши ручну працю, можна перекопати землю для весняної сівби зернових” [22].

Селяни мали сплачувати натуральні податки зі свого присадибного господарства – картоплею, насінням соняшника, молоком, м’ясом. Зокрема, власники корів на Черкащині повинні були в 1941 році щомісяця здавати по 20 л молока від корови на маслозаводи, діяльність яких німці повсюдно відновили. В 1942 році ця норма зросла до 30 л на місяць або 360 л на рік. Наступного року ця норма вже становила 700 л [21, 274]. У Чигиринському районі власники дворів мали здати по 260 яєць на рік [23, 304]. Здача продуктів суворо контролювалась. Характерним щодо цього є наказ коменданта Золотоноші від 15 січня 1942 року, який попереджав, що тих, хто не здає молоко на маслозавод, буде оштрафовано на 10 тис. крб., а хто продаватиме молоко – того розстріляють [20, 87].

З метою збільшення поставок м’яса Черкаська районна управа у січні 1942 року зобов’язала селян отримати від усіх свиноматок не менше одного опоросу. Забій свиней дозволявся лише з письмового дозволу старости села при умові, що замість відгодованої для забою свині на відгодівлю обов’язково буде поставлений молодняк [21, 274].

Суворо регламентувалася торгівля сільськогосподарською продукцією. У лютому 1943 року уманський гебітскомісар видав наказ, яким дозволялося лише в неділю, від 6-ї до 13-ї години торгувати тими сільгоспродуктами та виробами з них, які не підлягають здаванню в порядку заготівель [4, 104].

Щодо промисловості, то окупанти намагалися відновити роботу підприємств, насамперед харчової галузі. Крім відновлення маслозаводів, почали працювати рафінадний і консервний у Черкасах, цукрозавод у Матусові Шполянського району та інші підприємства. Очолений німцем Шмідтом Матусівський цукрозавод, наприклад, три сезони виробляв цукор для Німеччини. Робітники на цьому та інших підприємствах отримували зарплату в довоєнних радянських карбованцях, які німці оголосили дійсними при розрахунках. Щоб не допустити голоду для робітників і службовців окупаційною владою було введено продуктові картки.

Потреби населення на товари повсякденного попиту та побутові послуги задовольнялися за рахунок індивідуальної та кооперативної діяльності підприємливих громадян. Набула поширення кравецька, шевська, чинбарська, перукарська, ковальська діяльність. В 1942 – 1943 роках у Черкасах працювали малопотужні промислово-виробничі кооперативні товариства „Шкіряний завод”, „Валяльна фабрика”, ґудзикова фабрика [21, 277 – 279].

Відступаючи під ударами Червоної армії, окупаційна влада почала конфісковувати у населення що могла, а також знищувати майно, споруди і обладнання. Це робилося відповідно до наказу німецького командування від 7 вересня 1943 року, який зобов’язував „на випадок відступу слід повністю знищувати на території, яка залишається, всі споруди і запаси...житлові приміщення, машини, млини, колодязі, скирти сіна і соломи. Усі без винятку будинки слід спалювати, печі в будинках підривати за допомогою ручних гранат, колодязі робити непридатними шляхом знищення підйомних пристроїв, а також кидаючи в них нечистоти (дохлятину, гній, кізяки, бензин)” [3, 51 – 52].

Трагедією для населення краю стало масове вивезення людей на каторжні роботи до Німеччини. Спочатку окупаційна влада проводила добровільну мобілізацію чоловіків і жінок від 18 до 45 років, поширюючи газети, листівки і плакати із закликом їхати до рейху. Тільки в липні 1942 року рейхкомісаріат „Україна” випустив 350 тис. плакатів і листівок. Повсюдно демонструвалася кіноагітка „Шлях до Німеччини”.

Коли розрахунки окупантів на добровільний виїзд робочої сили до Німеччини не дали очікуваних результатів, вони вдалися до насильницьких дій. Тих, хто ухилявся від відправки, прирівнювали до саботажників і розстрілювали. Увійшли в практику облави, спалення сіл, взяття заручників. Віковий ценз до початку 1943 року знизився і до Німеччини вже нерідко відправляли 15 – 17-річну молодь і людей 55-річного віку.

Про те як здійснювалося вивезення працездатного населення можна судити з виданого 9 липня 1943 року наказу Житомирського генерального комісаріату, до складу якого входили західні райони Черкащини. В ньому зазначалося:

„ 1. Той, хто саботує наказ фюрера і не з’явиться для відправки до Німеччини, повинен бути заарештований і доставлений в Монастирище.

2. Члени його сім’ї:

а) віком до 16 років передаються в сирітський приют;

б) від 16 до 50 років арештовуються і разом з винними доставляються в Монастирище;

в) Все майно конфіскується...” [23, 210].

У 1943 році розпочалося справжнє полювання на людей. По селах розвішували накази, списки приречених на каторгу, попередження про спалення хат. Старости і поліцаї лякали тим, що забиратимуть матерів чи сестер, якщо юнаки і дівчата не з’являться на комісію чи відправку.

За неповними даними до фашистського рейху було відправлено понад 30 тис. громадян Черкащини [24, 92]. Лише з Умані і району в неволю вивезено 11026 юнаків і дівчат, Звенигородського району – 8875, Золотоніського – 7267, Христинівського – 6201, Городищенського – 5986, Чорнобаївського – 5448, Маньківського – 4145 [25, 271 – 293]. В Золотоніському районі з Гельмязева до Німеччини вивезено 270 осіб, Бубнівської Слобідки – 250, Кавраю – 200, Гладківщини – 115, Калеників – 133 [17, 41].

Гірка доля чекала на остарбайтерів на чужині. Так, юнаки із села Бабанки Уманського району О. Мельник, В. Палієнко, П. Сновида, доведені до крайнього виснаження на вугільній шахті, втекли, але були спіймані і потрапили до табору смерті – Освенціму. Згодом нашим землякам довелося зазнати мук в Бухенвальді і Дахау. Вижив лише Палієнко [20, 89].

Одночасно з формуванням окупаційних органів влади та допоміжної української адміністрації і поліції нацисти створювали на території краю систему ідеологічного забезпечення „нового порядку”. Важливе місце відводилося пресі і видавничій справі.

Відразу після вступу гітлерівських військ розпочалося відновлення роботи друкарень у містах і районних центрах. Наявне в них обладнання використовувалося для виготовлення інформаційних матеріалів (оголошень, звернень, наказів тощо), а згодом і для випуску україномовних газет.

У вересні 1941 року в Черкасах було створене видавництво „Українська думка”, яке підпорядковувалося районній управі. Про нарощування обсягів роботи видавництва свідчить збільшення його штатів з 27 працівників у 1941 році до 48 у 1943 році. Видавництво забезпечувало друкованою продукцією Черкаси і Черкаський район, а також Городищенський, Золотоніський, Кам’янський, Канівський, Смілянський та Чигиринський райони.

В ряді районів почали виходити україномовні газети. Так, захопивши 29 липня 1941 року Тальне, окупанти укомплектували з місцевих кадрів редакцію, яка вже 7 вересня випустила перший номер газети „Тальнівський тижневик”, що пізніше була перейменована у „Тальнівський вісник” і виходила двічі на тиждень тиражем 1100 примірників. Статус видання визначався як „український часопис міста і села” і редагувався В. Герліцом.

З 27 вересня у Черкасах почала виходити газета „Українська думка” – „орган Черкаської районної управи” (з 1 серпня 1942 року – „газета Черкаського району”). Згодом, на початку листопада 1941 року в Золотоноші започатковано випуск газети „Українське слово”, а в 1942 – 1943 роках виходила газета „Золотоніські вісті” (редактор М. Бондар). В Умані виходили газети „Уманський голос”, „Український голос”, в Смілі – „Українські новини”, в Звенигородці – „Рідне слово”, в Корсуні – „Корсунські вісті”.

Формально окупаційна влада всіляко підкреслювала український характер започаткованих нею газет. Однак це виражалося лише в зовнішніх атрибутах – назвах газет, наявності тризуба, національній фразеології.

Щодо змісту цих видань, то він повністю був підпорядкований пропагандистській підтримці загарбницьких планів нацистської Німеччини, зокрема вивезенню трудових і сировинних ресурсів, придушення будь-якого опору населення. Газети рясніли матеріалами, які мали за мету створити враження масової підтримки українцями нацистського рейху і його вождя Гітлера. Регулярно публікувалися повідомлення з штаб-квартири фюрера, його „світово-історичні промови”, зведення про успіхи у бойових діях проти СРСР, США та інших країн антигітлерівської коаліції.

Значна увага приділялася критиці радянського ладу (антирадянський фольклор, свідчення про розкуркулення, голод 1932 – 1933 років). Натомість замовчувалися факти злочинів нацистів проти мирного місцевого населення і військовополонених на території Черкащини [26, 252 – 259].

Складовою частиною „нового порядку” стала й політика нацистів в інших гуманітарних сферах, зокрема освітній. Вона базувалась на сумнозвісній расовій теорії, яка відносила українців до „Untermenschen” (неповноцінні люди – нім.). Виходячи з цього, окупанти вважали, що повноцінна освіта є для них недозволеною розкішшю і для підростаючих „білих рабів” достатніми будуть лише елементарні знання. Рейхскомісар Е. Кох 12 січня 1942 року направив на місця директиву, за якою дозволялося розпочати заняття з лютого 1942 року лише у початкових 4-річних „народних” школах, які мали охоплювати дітей віком до 11 років.

Навчання в таких школах відбувалося в умовах неукомплектованості учителями, браку підручників, зошитів, наочних матеріалів. Такі школи викликали недовіру населення і в них було низьким відвідування (в Жашківському районі – 42 відсотки). Навесні 1943 року багато таких шкіл, зокрема в Золотоніському районі, були закриті [27, 118 – 119].

В роки окупації були спроби організувати роботу існуючих до війни вищих та середніх спеціальних навчальних закладів. Відомо, що в грудні 1941 року в Черкасах відбулося відкриття педінституту та учительської семінарії при ньому. На початковому етапі навчатися в них виявила бажання значна кількість студентів – 1170 осіб. У складі інституту було 2 факультети – фізико-математичний та природничий, семінарія мала 4 відділи – німецької мови, фізико-математичний, природничий, мови, літератури та історії. Директором інституту і семінарії став професор І.Я. Мороз.

Ймовірно, що інститут мав статус комунального, оскільки усіма його справами, включаючи фінансово-матеріальне забезпечення, опікувалася виключно місцева влада. Зміст навчально-виховного процесу значною мірою підпорядковувався нацистській ідеології окупаційного режиму. Зокрема, була введена така навчальна дисципліна як „Історія націонал-соціалістичної партії”. Водночас окупаційна влада, використовуючи національні почуття викладачів та студентів інституту, дозволила в ньому діяльність „Просвіти”, релігійне виховання, присвоєння інституту імені Т.Г. Шевченка, вивішування національного прапора, надаючи усім цим заходам антирадянського характеру.

З часом студентів в інституті ставало все менше. Основною причиною цього була небезпека примусового вивезення молоді на роботи до Німеччини [28, 283 – 287].

Підстав для цього було достатньо. В Умані окупаційна влада оголосила набір студентів до медичного технікуму та технікуму механізації. Однак, коли набір було закінчено і молодь довірливо зібралася на навчання, приміщення були оточені і студентів забрали для відправки до Німеччини. Частині вдалося втекти, але більшості довелося пройти через гіркоту і приниження фашистської неволі [29, 306 – 308].

Щоб отримати прихильність населення Черкащини, окупанти, граючи на національних почуттях людей, дозволяли впровадження у повсякденне життя українських атрибутів. Так, у Черкасах в 1941 році здійснено перейменування багатьох вулиць, які почали носити назви відомих українських політиків та діячів культури – Грушевського, Кропивницького, Петлюри, Леонтовича, Лесі Українки, Грінченка, Міхновського, Сковороди, Коновальця, Лисенка, Старицького, Садовського. Крім того з’явилися такі назви як Українська, Гетьманська, Кобзарська, Козацька, Запорізька, Гайдамацька [30].

У початковий період окупації частина громадськості, вірячи імовірній підтримці нацистами українського відродження, включилася в культурно-просвітницьку роботу, передусім осередків „Просвіти”, які діяли в Черкасах, Золотоноші, Звенигородці, Кам’янці та інших населених пунктах краю [31, 300 – 302]. В Черкасах діяв театр, до репертуару якого входили твори українських і німецьких авторів. Його основним завданням було „обслуговування німецьких військових частин та цивільного населення” [32, 255].

Проте, на кінець 1942 року діяльність „Просвіт” та інших культурно-просвітницьких осередків згортається згідно таємної директиви окупаційної влади, що була видана в листопаді того року [33, 583 – 587].

За показовою підтримкою української культури, приховувалося справжнє ставлення фашистів до духовності українського народу. Окупанти сплюндрували національну святиню – державний заповідник „Могила Т.Г. Шевченка” в Каневі. У спустошених залах музею вони влаштували казарму для своїх солдатів, а потім перетворили його в концтабір для військовополонених та цивільного населення. Понад 2 тисячі експонатів було вивезено, знищено або пошкоджено. Багато картин використовувалося фашистами для онуч і підстилок в бліндажах і казармах. Знищено 800 дерев на території заповідника. Всього завдано збитків на суму 291 тис. крб. [34, 263].

Фашисти знищили пам’ятники Т.Г. Шевченку в Кирелівці, Золотоноші, Гельмязеві та інших населених пунктах Черкащини. Красномовним свідченням ставлення гітлерівців до Шевченка і усього українського є факт, коли вони в Золотоноші збили вивіску „Вулиця Т.Г. Шевченка” і почепили замість неї „Вулиця Адольфа Гітлера”, яка зберігається у місцевому музеї [20, 89 – 90]. В Тальному гітлерівські війська 7 – 8 березня 1944 року підвезли до церкви і в саму церкву велику кількість снарядів і підірвали їх, зруйнувавши церкву і знищивши все церковне майно [4, 116].

Боротьба проти загарбників та визволення Черкащини. Позначений нечуваною жорстокістю і насиллям окупаційний режим породжував опір населення, розгортання партизанського і підпільного руху та інших форм опору. Вже наприкінці літа і восени 1941 року на території Черкащини розгорнули свою діяльність підпільні групи і партизанські загони. Для забезпечення партизанських дій, хоч і наспіх, але заздалегідь були створені запаси зброї та продовольства. З 27 липня 1941 року у Смілянському і Черкаському районах почав діяти партизанський полк НКВС (1000 бійців). Ним у серпні – вересні було проведено ряд успішних операцій по знищенню ворога, пущено під укіс кілька ворожих ешелонів з бойовою технікою і живою силою. Взимку 1942 року партизанський полк був розгромлений карателями [36, 204].

Невдовзі після захоплення Умані фашистами в серпні 1941 року відбувся перший бій партизан з окупантами в Чорному лісі. Вбито 4 німецьких офіцери і 9 солдат, знищено 15 автомашин. На початку серпня відбувалися бойові сутички з ворогом партизан загону ім. Ворошилова (командир А. Куценко), який формувався в Холодному Яру [3, 60]. 3 вересня партизани розгромили гітлерівський гарнізон в Жашкові, знищивши понад 100 солдат і 8 офіцерів та захопивши 10 підвід з борошном і консервами, 20 тис. патронів [3, 63].

Однак, в цілому на початковому етапі війни партизанські дії ще не носили масового характеру. Важкою для народних месників видалася зима 1941 – 1942 рр. Позначався брак досвіду партизанської війни, кваліфікованих командирів, військових фахівців – мінерів-підривників, радистів. Суттєво ослаблювали партизанський рух відсутність координуючого центру, належного постачання зброєю, боєприпасами, медикаментами та продовольством.

Труднощі періоду становлення сповна відчули на собі бійці утвореного в жовтні 1941 року Черкаського партизанського загону (батальону) на чолі з Феодосієм Савченком. В кінці жовтня партизани здійснили рейд селами Черкаського, Корсунського та Золотоніського районів. В листопаді загін з боями здійснює перехід до Холодного Яру. Неймовірно важким виявився наступний рейд у лісові масиви навколо Черкас. Доводилося постійно маневрувати, щоб уникнути переслідування карателів і поліції, які зруйнували землянки і пограбували запаси продовольства. Втративши в люті зимові морози багато бійців вбитими і пораненими, партизанський загін на початку травня 1942 року був обезкровлений в боях з карателями. Загинув і командир загону Феодосій Савченко. Однак уцілілі бійці склали основу подальшого розгортання партизанського руху [35, 61 – 62].

В 1942 році в організації підпільного і партизанського руху було враховано набутий досвід і боротьба проти загарбників значно посилилась. Справжнім партизанським краєм став Холодний Яр, де діяло кілька партизанських загонів, найчисельнішим серед яких був загін ім. Сталіна під командуванням П.А. Дубового. На початку 1944 року він налічував 1500 бійців. Загоном проведено більше 100 бойових операцій в тилу гітлерівців [4, 111].

Сміливо діяв у Монастирищенському та сусідніх районах партизанський загін ім. Чапаєва під командуванням Івана Калашника (за його голову фашисти давали 100 тис. крб.). Сміливець часто діяв, переодягнувшись у форму німецького офіцера [4, 101].

В Корсуні у грудні 1941 року була створена підпільна організація „Комітет-103”, яка об’єднувала 8 підпільних груп. Крім поширення листівок про становище на фронті, підпільники проводили диверсійно-підривну роботу. Було влаштовано аварію двох військових ешелонів, здійснено диверсії на електростанціях в Корсуні і Стеблеві, зірвано спробу висадити в повітря Селищанський цукрозавод. Від каторжних робіт в Німеччині врятовано понад 400 громадян Корсунщини [37, 131 – 132].

Активно боролися з фашистами молодіжні організації Умані (керівник А. Романщак), Сміли (Ю. Канарський), Лебедина (П. Осовський), Чигирина (В. Руденко) та інші. У роки війни на Черкащині діяли 3 райкоми КП(б)У, 39 підпільних патріотичних груп, 24 партизанські загони, 2-га Українська партизанська бригада. У вересні 1943 року в лавах партизан нараховувалося 12927 бійців. Від рук партизан на черкаській землі знайшли собі могилу 12099 фашистських солдатів та офіцерів. Патріоти пустили під укіс 72 ешелони з військами та бойовою технікою, висадили в повітря 56 мостів, 604 автомашини ворога [4, 109].

Поширити свій вплив серед населення краю намагалися представники так званих похідних груп ОУН, які прибули із Західної України в окремі райони Черкащини (Умань, Канів) майже одночасно з приходом гітлерівців. Основною формою своєї роботи вони обрали участь у підпорядкованих окупантам структурах допоміжної адміністрації та поліції, розглядаючи їх як елементи формування місцевих ланок української державності [38, 143; 39, 56 – 63].

Визволення Черкащини від німецько-фашистських загарбників розпочалося восени 1943 року, коли військами 47-ї армії були звільнені Драбів, Чорнобай і Золотоноша. Гітлерівці відводили Дніпру і, зокрема Черкасам, важливу роль у своїй системі оборони як складовій частині розрекламованого Гітлером „Східного валу” Майже місяць у надзвичайно складних умовах йшла виснажлива битва за місто і 14 грудня Черкаси були звільнені. Здійснили цю важливу операцію війська 52-ї армії (командувач К.А. Коротеєв), 254-ї гвардійської дивізії (командувач М.К. Путейко) та інших військових частин і з’єднань при активній допомозі десантників і загонів черкаських партизанів [40, 100 – 108]. В районі Канева мужність і відвагу проявили воїни Червоної армії, які форсували Дніпро і вели кровопролитні бої на Букринському плацдармі.

Видатною операцією Великої Вітчизняної і усієї Другої світової війни стала Корсунь-Шевченківська битва. Угрупування ворога в районі Корсуня включало дев’ять піхотних дивізій, танкову дивізію СС „Вікінг” і моторизовану бригаду „Валлонія”, окремий танковий батальйон та шість дивізіонів штурмових гармат [41, 81].

Використавши стратегічну обстановку, що склалася на цій ділянці фронту, так званий Корсунь-Шевченківський виступ, який тут утворився, танкісти Другого (командувач І.С. Конєв) і Першого (командувач М.Ф. Ватутін) Українських фронтів, прорвали оборону противника, 28 січня 1944 року в Звенигородці зімкнули кільце оточення угрупування фашистів. Щоб уникнути зайвого кровопролиття, радянське командування направило до оточених парламентарів з ультиматумом – скласти зброю. Всім полоненим гарантувалося життя, повернення після війни на батьківщину, збереження військової форми, нагород і цінних особистих речей. Але гітлерівське командування відхилило ці умови.

Тоді радянські війська розпочали рішучі дії по знищенню оточеного ворога. Все скінчилося вранці 17 лютого. За безглузду і злочинну впертість фашистського генералітету своїм життям заплатили десятки тисяч німецьких солдатів. Велике угрупування ворога перестало існувати. Німці під час „другого Сталінграда” втратили 55 тис. убитими і 18 тис. полоненими. За виявлені мужність і відвагу тисячі солдатів, сержантів і офіцерів були удостоєні бойових нагород, 73 присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Разом з воїнами Червоної армії під час битви масовий патріотизм проявило цивільне населення. В селі Квітки під Корсунем 500 жителів села поповнили склад 180-ї стрілецької дивізії і відразу ж на околиці рідного села вступили в бій з атакуючим ворогом і п’ять днів тримали оборону. Жінки, старики і підлітки рили окопи, доставляли боєприпаси, виносили з поля бою поранених [42, 13 – 15].

Після поразки в Корсунь-Шевченківській битві, гітлерівське командування створило досить сильне угрупування в районі Умані, яке протистояло наступаючим радянським військам. Бойові дії на уманському напрямку доводилося вести в надзвичайно важких умовах весняного бездоріжжя. Ключове значення мала танкова битва в районі станції Поташ (Маньківський район), де з обох боків брали участь сотні танків [43, 149 – 152]. В результаті запеклих боїв увечері 9 березня радянські танки і мотопіхота увірвалися до Умані. Командував танкістами уродженець Умані генерал О.І. Радзієвський. Визволення Умані і західних районів Черкащини стали складовою частиною наступальної Умансько-Ботошанської операції, внаслідок якої Червона армія вийшла на кордон з Румунією.

За визволення Черкащини від німецько-фашистських загарбників віддали життя понад 120 тисяч воїнів і партизанів. 456 учасників визволення краю за подвиги, здійснені на Черкащині, удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 22 з’єднання і частини на знак їх видатних перемог були найменовані Черкаськими, 23 – Корсунськими, 20 – Уманськими, 6 – Звенигородським.

На усіх фронтах воювали і наближали перемогу патріоти Черкащини, понад 160 з них удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу, а І.Д. Черняховський і І.Н. Степаненко – двічі. Повним кавалером ордена Слави, Героєм Радянського Союзу став І.Г. Драченко. Черкащани билися з ворогом у складі інтернаціональних загонів руху Опору у Бельгії, Франції, Норвегії, Німеччини, Польщі, Чехословаччини та країн Європи. У вересні 1945 року від імені Радянського Союзу поставив свій підпис під актом капітуляції Японії наш земляк К.М. Дерев’янко [42, 16 – 17].

Дорогою ціною заплатила Черкащина, як і весь український народ, за мирне небо над головою. Полягли в боях, померли в госпіталях, загинули в полоні та пропали безвісті 148 119 уродженців Черкащини. Втрати серед партизан та підпільників учасників Опору в інших країнах склали 3912 осіб. Внаслідок військових дій та каральних акцій загинуло 16 450 мирних жителів краю.

В братських, індивідуальних та безіменних могилах на території Черкащини покоїться прах 196, 8 тис. воїнів Червоної армії, партизан та підпільників, радянських військовополонених [3, 190 – 191].

Відбудова господарства. Повоєнний період. Відбудова господарства та відновлення освітніх, культурно-мистецьких, медичних та інших установ краю розпочалася відразу ж після визволення з-під фашистської окупації.

Умови були надзвичайно складні. За час фашистської окупації Черкащині завдано величезної шкоди. Загарбники знищили багато промислових підприємств, зруйнували і пограбували колгоспи і радгоспи, машино-тракторні станції, вивезли до Німеччини тисячі голів худоби. В населених пунктах без житла залишилася велика кількість людей.

Загальна сума матеріальних збитків, заподіяних Черкасам, склала 375 млн. крб. (у довоєнних цінах). За 834 дні перебування міста під владою окупантів тут було зруйновано, спалено та пошкоджено понад 3 тис. квартир, 40 торговельних приміщень, комунальні підприємства – міську електростанцію, банно-пральний комбінат, водопровідну мережу, приміщення 3 шкіл, 4 лікарень, санаторіїв Соснівки. В руїнах лежали підприємства Черкас – машинобудівний, рафінадний, дротово-цвяховий заводи, швейна фабрика, цехи деревообробного комбінату, артілі промкооперації. До війни у Черкас проживало близько 63 тис. жителів, на день визволення їх залишилося 15 – 20 тис. [13, 118].

У Корсунь-Шевченківському районі окупанти зруйнували 4 заводи, 3 фабрики, залізничну станцію, мости через Рось, гідроелектростанцію та інші об’єкти. У Звенигородському районі фашисти пограбували і понівечили устаткування усіх промислових підприємств, забрали значну частину худоби, спалили 37 шкіл, усі бібліотеки, вивезли устаткування медичних закладів, дитячих установ, багато іншого майна [44, 54 – 55].

У 1944 році, відразу після звільнення Тальнівського району, тут (як і в інших містах і районах Черкащини) було створено 151 постійно-діючу комісію у складі 674 представників громадськості, які розпочали роботу по встановленню збитків, завданих району фашистами. Згідно висновків цих комісій в районі спалено і знищено 582 виробничих, культурно-побутових та іншого призначення приміщень. Зруйновано 55 корівників, 49 конюшень, 46 свинарників, 40 зерносховищ [45, 7].

Ще тривали бойові дії, а в містах і селах Черкащини відновлювали роботу органи державної влади, партійні, профспілкові і комсомольські організації. Використовуючи високі мобілізаційні можливості адміністративно-командної системи, вони першочергово організовували роботу по відбудові мостів і транспортних комунікацій, сприяючи дальшому наступу радянських військ.

У лютому 1944 року в складних умовах було завершено спорудження дерев’яного мосту через Дніпро в Черкасах, пристосованого для руху поїздів і автотранспорту [5, 116] [5, 116]. Вже 20 лютого залізничний вузол ім. Т. Шевченка, а 22 лютого – станція Сміла прийняли і відправили перші поїзди [5, 495]. На десятий день після звільнення Христинівки – 19 березня, почали працювати всі служби залізничного вузла [5, 607], а 21 березня перший поїзд прибув до Умані [5, 563].

Відновлювали роботу промислові підприємства. На початку січня 1944 року першу продукцію видали артілі промислової кооперації Черкас, а в березні почала працювати тютюнова фабрика, згодом деревообробний комбінат [5, 116]. Вже в березні – квітня в Умані працювали 4 тимчасові хлібопекарні, млин, електростанція, 2 промартілі, телефонна станція, радіовузол [5, 563]. У квітні запрацював машинобудівний завод у Смілі, а у травні – паровозовагоноремонтний [5, 495]. Черкаські річковики підняли 14 суден, затоплених фашистами, відремонтували їх і відкрили навігацію [5, 116].

Ціною великого напруження фізичних і духовних сил відроджувалися села Черкащини. Основний тягар перших повоєнних років взяли на себе жінки, підлітки і діти. На початок березня 1944 року в Мошнах Черкаського району проживало всього 48 працездатних чоловіків. Не було реманенту, посівного матеріалу і машин. Лише завдяки виділеному державою посівному матеріалу і трьом тракторам для місцевої МТС вдалося провести посівну кампанію, хоч орати доводилося переважно коровами, бо на все село залишилося лише 12 коней і 6 волів [5, 645]. На перші повоєнні жнива в Худяках Черкаського району вийшло 155 косарів – жінок. І так повсюдно.

Відновлення господарства краю підтримувалося державою. Зі східних районів Радянського Союзу надходила техніка, посівний матеріал, племінна худоба. У березні – квітні 1944 року до Корсунь-Шевченківського прибули ешелони з лісом, 17 тракторів. Господарства Черкаського району отримали понад 300 голів високопродуктивної худоби, близько 750 породистих свиней і овець [5, 66].

Відроджувалася соціально-гуманітарна сфера. З перших днів після визволення Черкас розпочалася підготовча робота до відкриття педінституту – ремонтувався навчальний корпус, гуртожиток, обладнувалася бібліотека. В березні почався набір студентів на перші курси та реєстрація студентів старших курсів. 1 квітня 1944 року 207 студентів розпочали заняття на природничому, фізико-математичному та мовно-літературному факультетах [4, 122 – 123]. В Умані розпочали роботу школи і технікуми, обидва інститути, міська бібліотека [5, 563].

Відновлювалася робота музеїв – до кінця 1944 року працівниками Черкаського краєзнавчого музею було взято на облік 1541 експонат, а до 14 грудня – першої річниці визволення міста, відкрито експозицію „Черкаси у Великій Вітчизняній війні” [47, 13]. 28 липня 1945 року відкрито Корсунь-Шевченківський історичний музей, який складався з двох відділів – історичного і Великої Вітчизняної війни [48, 84 – 85].

Процес відбудови на Черкащині ускладнився голодом 1946 – 1947 років, який особливо гостро відчувався взимку 1947 року. Причини його – посуха 1946 року, надмірно високі і нереальні плани хлібозаготівель та великі обсяги експорту хліба і продуктів тваринництва. ЦК КП(б)У 12 листопада 1946 року у постанові про хід хлібозаготівель у Київської області, до якої входила більшість районів сучасної Черкащини, незважаючи на вичерпаність хлібних запасів, зобов’язував „вжити найрішучіших заходів щодо посилення здачі хліба державі усіма районами...” [49, 223 – 224].

Відбудова господарства Черкащини в основному завершилась в 1948 – 1949 роках. На 1950 рік ряд галузей промисловості, передусім переробних, навіть перевищив довоєнний рівень. Вироблено 3054 т масла, що на 1751 т більше, ніж у 1940 році, цукру – відповідно 289 тис. т проти 230, 8. Зросло виробництво макаронів, м’ясних та овочевих консервів.

Порівняно з довоєнним часом збільшилися посівні площі зернових культур, поліпшилася їхня структура. Врожай озимої пшениці становив 14, 9 ц з гектара, картоплі – 122 ц з гектара [4, 126].

В цілому рівень життя та побут населення краю залишався низьким. Заробітна плата більшості працюючих, хоч і підвищилася після грошової реформи і скасування карткової системи, але суттєво відставала від цін. Гострою залишалася житлова проблема, оскільки під час війни було зруйновано багато житла. Тільки в Черкасах було зруйновано чи пошкоджено понад 3 тис. квартир [50, 19 – 23]. Без житла залишилося багато сільських жителів. Це змушувало тисячі людей тривалий час жити у напівзруйнованих будинках, бараках, а то й землянках.

 

* * *

 

Отже, від самого початку Великої Вітчизняної війни Черкащина перебувала в епіцентрі бойових дій. В липні – вересні на її території точилися кровопролитні оборонні бої, серед яких своїм трагізмом виділяється оточення радянських військ під Уманню, запеклий опір фашистам на підступах до Черкас та Канева.

Характерними особливостями окупаційного режиму в краї стали масовий терор і фізичне знищення мирних жителів, примусове вивезення працездатного населення до Німеччини, пограбування продовольчих і сировинних ресурсів.

Жорстокість нацистів та їх злочинні дії викликали ненависть і опір населення, які вилилися у широкий підпільний і партизанський рух і завдавали значних втрат окупантам, наближаючи звільнення Черкащини, що розпочалося восени 1943 року і закінчилося в березні 1944 року. На території Черкащини відбулася Корсунь-Шевченківська операція, наслідком якої стало оточення і розгром великого угрупування гітлерівців.

Відбудова народного господарства Черкащини здійснювалася у надзвичайно складних умовах – нестача трудових і матеріальних ресурсів, величезні збитки, нанесені окупантами. Ускладнив ситуацію голод 1946 – 1947 років. Незважаючи на ці несприятливі чинники, на початок 1950-х років відбудовчі процеси за показниками промислового і сільськогосподарського розвитку в основному були завершені.

 

 

 

Розділ 15. УТВОРЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ (1954 – 1991 РР.)


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.025 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал