Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Головні типи мовної політики






На найзагальнішому рівні мовну політику держав можна умовно поділити на ту, що спрямована на задоволення прав і/або потреб усіх громадян і ту, що переймається головно однією групою та мовою, найчастіше титульною. В принципі, турбота про одну мову може мати на меті забезпечити на її основі єдність усіх груп суспільства – проте для реалізації цієї мети членам більшості груп треба прищепити бажання та здатність уживати ту мову замість рідних, що зазвичай потребує певного елемента примусу. Недемократичні держави можуть досягати певних успіхів навіть у політиці, що явно підтримує членів панівної групи й іґнорує прагнення всіх інших. Проте демократична влада не може собі дозволити відверто піклуватися тільки про одну групу, навіть якщо вона використовує та підтримує тільки одну мову. Закликаючи вивчати й уживати цю офіційну/національну мову, така влада визнає право чи принаймні потребу частини громадян говорити також іншими.

Другий поділ стосується орієнтації мовної політики на забезпечення права чи задоволення потреб громадян уживати своєї мови в певних практиках. Перший підхід передбачає повагу до вибору громадянина, якою саме з уживаних у країні мов він воліє говорити з державними установами та споживати їхні послуги. Натомість у другому випадку держава визнає, що в громадянина чи іншої особи, котра опинилася під її владою, вибору немає, бо вона не знає достатньою мірою мови або мов, усталених у певній практиці. Такій особі влада дозволяє вживати своєї мови, проте розглядає це як гуманне ставлення, міру якого вона може вибирати на свій розсуд, а не як обов'язок, що випливає з непорушного права особи.

Сучасні демократичні держави виявляють таке ставлення головно до біженців та інших міґрантів, припускаючи, що вони не мали змоги вивчити офіційної мови й водночас не мають права вимагати мовної адаптації від держави, громадянами якої не є. Вивчення мови стає для них однією з передумов набуття громадянства, тому доки особа здобуває право чогось вимагати від держави, вона вже, в принципі, не має потреби вимагати права говорити своєю рідною мовою, бо досить добре знає мову держави та/чи сама бажає вживати її, щоб інтеґруватися в суспільство, де ця мова панує. Втім, якщо чисельність і компактне розселення прибульців створюють можливості для їх функціонування у суспільстві без знання державної мови, то з часом це стає для держави проблемою. Мабуть, найяскравіше ця проблема нині виявляється в США, де поява впродовж кількох десятиліть багатьох мільйонів іспаномовних вихідців із країн Латинської Америки перевершила спроможність держави й суспільства їх мовно асимілювати чи навіть адаптувати.

Більшість держав, у населенні яких чималу частину становлять «традиційні» мовні меншини, мірою демократизації визнавали за членами цих меншин право вживати своєї мови в певних ділянках. Зазвичай це право не означає можливості не знати й не вживати мови більшості, яка має статус офіційої. Однак у деяких країнах головні мовні групи більш-менш однакові за розміром, тож офіційний статус і публічне поширення здобувають дві чи кілька мов (як у Бельгії), або ж якісь меншини мають досить велику чисельність, концентрацію та/чи суспільний вплив, аби вимагати для своєї мови рівного статусу з мовою більшості (як у Канаді або Фінляндії). В кожному разі, якщо держава надає певні права носіям кількох мов і, отже, певні статуси всім цим мовам, вона має вибирати поміж двома головними способами розмежування сфер уживання мов (реалізації прав), тобто двома типами мовної політики.

За першого, територіального, типу ґарантоване право вживати певної мови обмежене якоюсь частиною території держави, де зазвичай тільки ця мова й має право на офіційне вживання. Саме цю мову використовують у своїй роботі органи влади й інші державні установи, і тільки її розуміння та вживання у відповідь громадянин має право вимагати від працівників цих установ. Найвідомішими прикладами реалізації такої політики є Швейцарія та Бельгія, де в кожній частині країни (за кількома винятками) вживається якась одна з офіційних мов і тільки на федеральному рівні вони мають рівні права. Головною передумовою ефективності цього розв'язання є територіальна концентрація мовних груп, тобто явне переважання однієї мови практично в кожному реґіоні країни. Однак цієї передумови не досить: потрібне також бажання мовних груп (принаймні їхніх еліт) визнати одна за одною право першості на певній території. Для можливості такого визнання велике значення мають тривалість і обставини територіалізації, співвідношення рівнів добробуту мовних груп і готовність їхніх членів адаптуватися при переїзді на «чужу» територію, яка зумовлює сталість міжгрупових меж і, отже, не породжує відчуття загрози. У Швейцарії ці чинники діють більшою мірою, ніж у Бельгії, тому її територіальна модель вочевидь успішніша.

Варто зазначити, що територіальний принцип розмежування сфер застосування різних мов не конче означає рівність статусів і становищ цих мов. Одним із видів застосування цього принципу є асиметрична територіалізація, тобто вживання однієї мови в усій країні, а інших – лише в окремих частинах. Саме такого принципу дотримувався від 1930-х рр. радянський режим: російська мала безперечне право публічного вжитку на всій території країни, тоді як мови інших національностей можна було вживати лише у відповідних республіках (цю політику загалом продовжує пострадянська Росія). Із західних країн найвідомішим прикладом асиметричної територіалізації є Іспанія, де крім загальнонаціональної іспанської, в окремих провінціях від кінця 1970-х рр. офіційно вживаються мови тамтешніх титульних груп – каталонська, баскська й галісійська. Успіхові цієї політики після падіння режиму Франко сприяли не лише асиметрія кількісного співвідношення та способу розселення мовних груп Іспанії, а й історія франкістської заборони реґіональних мов, яка сприяла підтримці їх повернення в обіг із боку більшості іспаномовного населення. Особливо разючим це повернення було в Каталонії, де носії місцевої мови не лише залишалися більшістю, а й панували серед еліти, тоді як чималу частину іспаномовців становили робітники-міґранти з інших частин країни.

Альтернативою до територіального принципу є персональний, за якого закон надає певні права особам чи групам безвідносно до території, на якій вони живуть, тобто дозволяє людям, так би мовити, «переносити» свої права з собою. Хоча на практиці реалізація прав нерідко вимагає зосередження в одному місці певної кількості носіїв цих прав, у принципі кожен громадянин має право вживати своєї мови незалежно від територіальної концентрації членів групи. Цей принцип, отже, забезпечує права членів розпорошених груп і таким чином заохочує їхню географічну мобільність. Саме його вирішив наприкінці 1960-х застосувати канадський уряд, аби покласти край дискримінації франкофонів: нова політика двомовності мала дати кожному громадянинові право спілкуватися з федеральними установами тією з двох мов, якій він надає перевагу. Попри помітний успіх у здійсненні цієї політики, вона не привела до реалізації мовних прав громадян у всіх суспільних ділянках, оскільки у федеративній Канаді багато з них належать до компетенції провінцій, влади яких не підтримали орієнтації на двомовність. Одномовність провінцій обернулася територіалізацією мовних прав: франкофони мають їх повною мірою тільки в Квебеку, а англофони – тільки поза ним. Отже, канадська мовна політика виявилася, по суті, сумішшю персонального й територіального підходів.

Іншу суміш двох підходів обрали еліти Фінляндії, за умов унітарної держави маючи змогу накидати «згори» норми мововжитку для увсіх рівнів. На додаток до двомовності на загальнонаціональному рівні, що дає кожному громадянинові право обирати для спілкування з органами влади одну з двох офіційних мов, встановлено певний мовний режим для кожної громади, який визначає мову роботи її органів влади та спілкування з органами вищих рівнів. Цей режим залежить від чисельності носіїв мовних груп на території громад і може бути змінений щодесять років згідно з результатами перепису населення.

За роки незалежності країни число суто шведськомовних громад зменшилося більш як удвоє, проте переважна більшість членів меншини й далі живе у шведсько- або двомовних громадах, де їм забезпечено такий самий обсяг прав, як і членам більшості. Ця рідкісно сприятлива для носіїв меншинної мови модель стала можливою завдяки низці чинників, головними з яких були високе соціальне становище членів шведської меншини, їхня готовність до політичної мобілізації, наполегливість їхніх представників у парламенті й бажання фінськомовної більшості забезпечити громадянський мир і міжнародне визнання своєї держави. Втім, ці чинники поступово втрачають важливість, тому більшість змушує меншість потроху віддавати «привілеї». Статус шведської мови як офіційної зберігається, але його значення для реального захисту прав носіїв цієї мови поступово зменшується.

Кожен із двох розглянутих принципів розмежування сфер уживання мов і, відповідно, захисту прав їхніх носіїв має свої переваги та вади з погляду забезпечення єдності та стабільності. Реалізація територіального принципу дає меншині не лише змогу використовувати свою мову в більшості практик, а й певний рівень контролю над «своєю» територією, а отже, впевненість у збереженні нинішніх можливостей на майбутнє, яка сприяє лояльності її членів до держави. Проте цей тип політики по суті замикає членів меншини в межах певних територій, оскільки в інших реґіонах їхні мовні права забезпечено непорівнянно меншою мірою – або ж змушує відмовлятися від цих прав задля кращої праці чи вищого рівня життя.

А це може викликати невдоволення членів меншини, особливо тих, які живуть поза виділеною їй територією. Натомість застосування персонального принципу дає змогу носіям різних мов реалізувати своєї права, в принципі, й у тих реґіонах, де цих носіїв небагато. Але якщо в суспільстві панує мова більшості, то навіть надання деяких послуг мовою меншини не конче дає її членам відчуття справедливого ставлення, яке має спонукати до лояльності. До того ж застосування однакового підходу до всіх територій підважує пріоритет меншинної мови на її історичній батьківщині, де носії цієї мови становлять більшість чи значну меншість. Таким чином, вибір поміж двома підходами зводиться до того, що мовна група, по суті, обмінює права меншості в одному реґіоні на права більшості в іншому. При цьому здійснюється також вибір між пріоритетом колективних прав та інтересів групи й індивідуальних прав її членів і між правами й інтересами групи в цілому та її окремих реґіональних частин.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.008 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал