Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Тема 22. Економічна система сучасного капіталізму






Починаючи вивчення змісту даної теми [1, с. 391—421], сту­дент повинен виходити з того, що сучасний капіталізм більшою чи меншою мірою вже втратив класичні інституціональні ознаки. У темі 21 перелічені 6 основних інституціональних ознак чистого капіталізму. Сьогодні кожна з них видозмінилась і помітно втра­тила капіталістичний характер. Проте якщо зіставляти сучасні економічні відносини США і економічні відносини цієї країни у XIX ст., то, незважаючи на значний соціально-економічний про­грес, економіка Сполучених Штатів все ще залишається капіталі­стичною, хоча певний етап соціалізації уже пройшла. Тому такі країни, як США, Франція, Великобританія, Японія все ще нази­ваються капіталістичними. «Наша економічна система, — пише П. Самуельсон, — це «змішана» система вільного підприємницт­ва, економічний контроль в якій забезпечується з боку як суспіль­ства, так і приватних інститутів» (див.: Ссшузльсон П. Зкономи-ка: Вводний курс: Пер. с англ. — М.: Прогресе, 1964. — С. 53).

Сьогодні змішана економіка є вдалим варіантом соціальне економічного прогресу в країнах, які ще 300—400 років тому стали на шлях капіталістичного розвитку. «Змішана економіка, пише відомий український політеконом С. М. Мочерний, — це модель соціально-економічного розвитку, що передбачає поєднання приватної і державної форм власності, плану і ринку, проведення інституціонально-соціальних реформ для побудови прогресивнішого ладу». (Економічна енциклопедія: У 3 т. / Редкол.: С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. — К.: Академія, 2000. — Т. 1. — С. 383.)

Виникає таке питання: чому в умовах капіталістичного способі виробництва утворюється і прогресує змішана економіка, яка > за своїм змістом є запереченням капіталізму? Причинами виникнення змішаної економіки є недосконалість і негативні соціально-економічні наслідки ринкової системи саморегулювання:

• зростання монополізації виробництва, капіталу, розподілених відносин і ринку, що порушує принципи економічної свободи, справедливого розподілу життєвих благ та веде до загострення суперечностей;

• необхідність посилення ролі держави як суб'єкта економіці
них відносин і їх регулятора;

• розвиток колективних форм власності, які звужують
існування індивідуальної приватної власності на засоби виробництва й обігу та на продуктивний капітал;

• необхідність розширення масштабів перерозподілу доходів:
метою кращого задоволення соціальних потреб і соціального за-і
хисту населення, що живе за межею бідності.

Далі слід звернути увагу на те, що існують різноманітні національні моделі змішаної економіки. її характер визначають засоби! та форми, методи і знаряддя реалізації певної мети в кожній конкретній країні.

Соціально-економічною основою сучасної змішаної економіки є взаємодія і взаємозв'язок двох провідних секторів економіки— приватно-колективного (акціонерного) та державного, яві складаються з різних соціально-економічних укладів. Соціально-економічний уклад являє собою цілісну систему виробничих відносин певного типу, або відносин власності, які утворюють суспільну форму виробництва та господарювання.

Вважається, що в сучасних змішаних системах співіснуючими укладами є дрібнотоварний, акціонерний, колективно-приватний, державний і соціалістичний, але пануючим, визначальним залишається капіталістичний уклад, що ґрунтується головним чином на засадах групової капіталістичної (корпоративної) власності.

У змішаній економіці капіталізму складається новий механізм господарювання, який поєднує в собі стихійне саморегулювання і свідоме регулювання. Це об'єктивно вимагає нових форм органі­зації та управління виробництвом, його регулювання і плануван­ня на макрорівні. Практикою, а відповідно, економічною теорією переконливо аргументована необхідність державного втручання в ринкові економічні відносини [4, 6, 9, 10, 13, 14, 16].

Історія свідчить, що активний прояв регулюючої економічної функції держави відбувається на етапі виникнення монополії, яка втручається в механізм саморегулювання й обмежує його. Проте монополія у своїй виробничій і ринковій діяльності переслідує свій інтерес, який часто суперечить суспільному. Держава виму­шена проводити антимонопольну політику і під тиском нових продуктивних сил регулювати економіку і захищати національні інтереси. Виникає новий господарський механізм — змішаний ринково-державний. Ринок стає регульованим і з боку монополії і, що головне, з боку держави. Водночас посилюються соціальні функції держави: звуження соціально-економічної диференціації суспільства, демократизація суспільства, демократизація відно­син власності, розвиток трудових відносин, перетворення люди­ни з чинника виробництва («людини економічної») у всебічно розвинену особистість з новою роллю не тільки у виробництві, а й взагалі в суспільстві («людину творчу»).

При цьому зверніть увагу на таке визначення: сучасна змішана економіка є регульованою соціально орієнтованою ринковою економікою, коли на перше місце виходить задоволення зростаю­чих соціально-економічних потреб кожної людини і суспільства.

Особливим сектором сучасної змішаної економіки є панівне становище в недержавному секторі монополій та олігополій. Що­правда, в сучасних умовах класичні монополії у прямому розу­мінні зустрічаються рідко. Проте їх «сестри» — олігополії — ду­же поширене явище в будь-якій розвинутій країні [3, с. 125]. Якщо чотири найбільших підприємства контролюють 40 % за­гального обсягу ринку і більше, то галузь вважається олігополістичною. Це юридично. А фактично така галузь є монополізова­ною, бо, як відомо, якщо в галузі кілька потужних корпорацій, то вони координують свої зусилля таким чином, щоб діяли умови, подібні до картельних угод.

При цьому, як свідчать факти, процес концентрації і центра­лізації продовжується, у тому числі на рівні величезних фірм [1, с 403—-404]. Зараз, на наш погляд, процеси монополізації економіки продовжують бути провідними.

Звертаємо увагу на те, що в змішаній економіці капіталіз зберігаються фінансово-монополістичні групи. Вони займаь вирішальні позиції в економіці, мають тісний зв'язок з держав суттєво впливаючи на її внутрішню та зовнішню політику.

Сьогодні в США поширилися два основні типи фінансс промислових груп (ФПГ), за якими вибудовується група. За шим типом ФПГ ядром є банківський холдинг, за другим — робничо-технологічний комплекс. Конкретні приклади наво^ ся в навчальному посібнику [1, с. 405—408].

Вивчаючи проблеми панування в сучасних умовах фінансс олігархії, звертаємо увагу студентів на те, що західні дослід* цей термін («фінансова олігархія») не вживають. Натомість ву ристовують такі поняття, як «бізнес-еліта», «корпоративна еліт «функціональна еліта в економіці». Вважається, що визначец «функціональна еліта» близьке до визначення в нашій політ номічній літературі фінансової олігархії.

Далі слід ознайомитися з такими видами олігархії, як одне на і диференційована, плюралістична і корпоративна чи плаї-В Україні складається олігархія типу корпоративної (класов демократії [1, с. 411]. Вона означає, що монопольні групи —; ни — ведуть постійну боротьбу за доступ до державних рес) застосовуючи при цьому всі можливі методи та ігноруючи буд які правила гри. Ця боротьба має не економічний і яскраво вщ жений силовий характер (застосування адміністративних, по, д кових, правоохоронних і кримінальних структур).

Далі слід розглянути можливі шляхи розвитку «олігархії»| Україні [1, с. 412].

Майбутнє олігархії в Україні таке. Якщо наша країна виб шлях плюралістичної демократії, то «олігархія» зникне як яв* і «олігархи» стануть повноправними суб'єктами здорової ко» рентної ринкової економіки. Саме слово втратить негативний і замість нього вживатимуть терміни на кашталт бізнес-, техЯ чи фінансова еліта.

Продовжуючи вивчення теми, потрібно з'ясувати зміст люції в трудових відносинах у розвинутих західних країнах, гадаємо, що революція у відносинах найманої праці почала 30-х рр. XX ст. «зверху», за ініціативою американського п{: дента Ф. Рузвельта в процесі здійснення ним «нового курсу».

Складовими нового курсу в системі трудових відносин було:

· право робітників на організацію профспілок і укладання колективних договорів;

· уведення мінімальної заробітної плати і безробіттю прийняття закону про соціальне страхування;

· участь держави в регулюванні заробітної плати;

· право робітників на проведення страйків [11, с. 31—40, 82—101].

 

Діяльність профспілок і введення системи колективних дого­ворів у всіх галузях економіки та більшості підприємств привели до поступової ліквідації монопсонії на ринку праці, а рівень за­робітної плати поступово почав відповідати конкурентній заробіт­ній платі, тобто реальній вартості робочої сили.

Завершити вивчення теми потрібно з'ясуванням перспектив розвитку сучасного капіталізму, який все більше стає соціально орієнтованою ринковою економікою. При цьому передусім слід звернути увагу на значні зміни, що відбуваються у відносинах власності і які зараз ґрунтуються на акціонерній власності. Змі­нюється як юридична форма акціонерної власності, так і її соціаль­но-економічний зміст [1, тема 22, § 22.5].

Позитивні зміни у відносинах власності в поєднанні з об'єктивною необхідністю соціальної орієнтації сприяють соціа­лізації економіки розвинутих країн Заходу.

Таким чином, змішана економіка в сучасних розвинутих капі­талістичних країнах є перехідним етапом від переважно капіталі­стичної до некапіталістичної.

Тема 23. Соціалістична економічна система та її еволюція

Основне завдання даної теми — ознайомитись з основними політекономічними вченнями щодо соціалістичної економічної системи і результатами їх практичного втілення в країнах колиш­ньої світової системи соціалізму, передусім у Радянському Союзі. Саме цим визначається актуальність теми та її місце в курсі полі­тичної економії.

Соціалізм — це не тільки ідея, а й практичний рух, пов'язаний з бажанням трудящих кардинально змінити суспільство. На всіх етапах еволюції соціалістичної ідеї вона ґрунтувалась на науко­вих знаннях, реалістичних передбаченнях, революційному роман­тизмі та елементах соціальної утопії. У спеціальній літературі виокремлюють такі основні етапи формування соціалістичного вчення. По-перше, це утопічний соціалізм. Його найбільш яскра­вими представниками були Т. Мор, Т. Кампанелла, А. К. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен та ін. Вони обґрунтовували ідею цент­ралізованої планової системи у масштабах країни, пояснювали

необхідність ліквідації приватної власності та всієї капіталісті ної системи; доводили правомірність організації розподілу працею і за потребами; робили спробу обґрунтувати органічк взаємозв'язок гуманізму і соціалізму.

Другий етап — перетворення соціалізму з утопії в науку, етап пов'язаний з формуванням об'єктивних передумов та для подальшої еволюції ідей соціалізму. Засновниками наукої соціалізму стали К. Маркс і Ф. Енгельс. Основою їх вчення є ■ про те, що: розвиток суспільства визначається економічними конами; буржуазні виробничі відносини ґрунтуються на експл) тації найманої праці, яка створює додаткову вартість, котра пр власнюється класом капіталістів. Капіталістичне виробництво^ своєму розвитку дедалі більше набуває суспільного характер який вступає в суперечність з приватною формою привласнені-Виробництво усуспільнюється, що передбачає необхідність ш нового регулювання його розвитку, узгодженої дії економічні суб'єктів, чому заважає приватна власність. Саме це визнач» марксистське трактування майбутнього суспільства — соціалі му. Третій етап історії соціалізму пов'язаний з кризою традиції них уявлень про нього і виробленням його нового бачення. Тоб необхідна «інвентаризація» накопиченого досвіду знань, їх пер осмислення. У першу чергу це стосується Марксової економічні моделі соціалізму, а також моделі, що була реалізована у країна соціалістичної системи.

Економічна модель Маркса і Енгельса відрізняється від моде лей утопічного соціалізму злагодженістю, цілісністю, узгоджеї стю основних елементів. Засновники марксизму уявляли, що основі націоналізованих засобів виробництва можна буде раціє нально організувати планомірне виробництво. Вони вважали, індивідуальна праця колективів, якщо вона здійснюється за заг ним планом, одержує визнання суспільства як корисна і необхй на до того, як вироблений продукт надійде до споживача. За мари сизмом, праця при соціалізмі і комунізмі носитиме безпосереднь суспільний характер і тому не потребуватиме визнання на ринк через акт реалізації товару. Суспільство заздалегідь веде облІ потреб по основних позиціях, в оптимальних пропорціях розпй діляє живу працю і матеріальні ресурси, розраховує рівень суспі1 льно необхідних витрат (планові ціни) з кожного виду продукцШ| визначає їх корисний ефект. Тому і стимулювання колективів окремих працівників відбуватиметься не за результатами коме ційної діяльності, а відповідно до кількості та якості витрачене ними праці. Працівники — колективні власники, господарі вирництва; вони нікому не продають свою робочу силу, адже пере­бувають в однаковому становищі стосовно загальнонародних за­собів виробництва. Притаманна працівникам колективна заінте­ресованість у примноженні багатства забезпечить неухильне зро­стання продуктивності праці, підвищення ефективності суспіль­ного виробництва. Головним соціально-економічним результатом колективної праці стане зростання добробуту і гармонійний роз­виток особистості всіх членів суспільства.

Описану вище модель можна звести до шести ключових еле­ментів, з яких один (економічне зростання і добробут) фіксує стратегічну мету соціалізму, а п'ять інших (суспільна власність на засоби виробництва; безпосередньо суспільна праця; планомір­ність; відмирання товарної форми робочої сили; розподіл за пра­цею) — засоби її досягнення. У теорії соціалізму Маркса і Ен­гельса обґрунтовується необхідність і можливість гармонізації від­носин людини і суспільства. їх економічна модель має антирин-ковий характер. Соціалізм характеризується як устрій вільних і рівних асоційованих виробників [13]. Проте ця модель в процесі реалізації її на практиці відрізняється визначальною роллю дер­жави в економіці, яка діє як головний організатор усіх господар­ських процесів. Ця модель дістала назву державного соціалізму.

Наступним етапом вивчення теми є ознайомлення з основни­ми ознаками державного соціалізму. Економічна модель соціалі­зму, що була реалізована на практиці, — це грубе спотворення ідеї соціалізму, тому що в центрі її перебуває не людина, а дер­жава. На основі монополізації власності держава виступила голов­ним суб'єктом — організатором усіх господарських процесів: виробництва, розподілу, обміну та споживання.

Економічна система державного соціалізму — це економічний лад, який характеризується державною власністю практично на всі речові ресурси і ухвалою економічних рішень через централь­не економічне планування.

Основні ознаки державного соціалізму.

1. Монополія державної власності веде до загального одер-
жавлення економічної та інших сторін суспільства. Вона утвер­
джувалась як наслідок підміни реального усуспільнення вироб­
ництва формальним (зміна юридичної форми власності на засоби
виробництва), що означає розподіл функцій управління і розпо­
рядження.

2. Відносини адміністративної залежності. Більшість під­
приємств позбавлені самостійності щодо формування програми,
вибору ресурсів, партнерів, розпорядження доходами тощо. Виробництво здійснюється за планом, управління базується на силі влади, тому замість економічних регуляторів господарських зв'яз­ків використовуються адміністративні розпорядження.. 3. Надцентралізація суспільного виробництва. Через низьку ефективність виробництва і велику витратну частину бюджету держава концентрує високу частку виробленого продукту.

4. Бюрократизація управління. Бюрократизм — це суспільні відносини, що характеризують монополізацію функцій керівництва е­кономічним і суспільним життям відокремленим колом осіб.

5. Жорстка залежність економіки від ідеології і політики. Ця проблема виникає через зрощування господарських і політичних структур, коли правляча партія глибоко монтована в економіку і
діє як управлінське ядро економічної і політичної системи, як
вищий ешелон адміністративної влади.

6. Самоізоляція економіки, її несприйнятливість до світового
досвіду. Як
неринкова система державний соціалізм розвивався
за іншими законами, ніж світове господарство, тому для нього
характерні замкненість, слабкий зв'язок зі світовим ринком. Без
входження у світове співтовариство неможливо перейти до нор­
мальної ринкової економіки.

Особливої уваги заслуговує вивчення механізму функціону­вання «державного соціалізму». По-перше, його складовою є централізоване управління народним господарством. Керівницт­во одержавленою соціалістичною економікою здійснюється шля­хом планування і оперативного управління. Воно забезпечує реа­лізацію народногосподарських планів, тобто перетворення їх у реальну дійсність.

Оперативне управління всіма галузями народного господарст­ва здійснюється централізованими господарськими органами — міністерствами, а в межах галузі — виробничими об'єднаннями і головкомами чи комітетами міністерств.

По-друге, в одержавленій економіці деяке значення мають рин­кові відносини. За одержавленої соціалістичної економіки збері­гається категорія ринку, але його параметри обмежені тим, що відсутня така його основа, як приватна власність на засоби вироб­ництва, вільна конкуренція, ринкове ціноутворення, ринок праці та ринки капіталів. Більшою мірою ринкові відносини охоплю­ють предмети споживання на стадії роздрібної торгівлі.

Ринок за одержавленого соціалізму регулюється планом: вищі органи затверджують підприємствам плани виробництва товарів та ціни на них, плани реалізації цих товарів по підприємствах сфери виробництва і торгівлі тощо. Підприємства, скуті планами та централізованими нормативами, позбавлені необхідної свобо­ди при функціонуванні на ринку на засадах підприємництва.

Характерні ознаки командної економіки соціалізму наведені в табл. 23.1.

Таблиця 23.1

ХАРАКТЕРИСТИКА КОМАНДНОЇ ЕКОНОМІКИ

 

1 |, цііф.иі-юп< і> м економічна сиілсч.і
Оіііойш риси Оиюі.ні нгрі'іі її н (Хітині ішло іімі
♦ Державна власність • Більш стійка економіка > Формує безініціатив-
на засоби виробництва • Більше впевненості в них і безвідповідальних
♦ Державне плануван- майбутньому працівників, не зацікавле-
ня всієї економіки • Менше нерівності в них у результатах праці
♦ Адміністративні ме- суспільстві ? Неефективність еко-
тоди управління еко- • Мінімум життєзабез- номіки
номікою печення гарантований > Диктат виробників
♦ Відсутність економіч- всім над споживачами
них стимулів до ефек- • Відсутність пробле- г Низький рівень жит-
тивної роботи ми працевлаштування тя народу

У другій половині 80-х рр. XX ст. почалась загальна криза соці­алізму, яка охопила всі країни колишньої світової системи соціаліз­му. Загальна криза державного соціалізму — це крах соціалізму як моделі організації суспільної економіки у кожній окремій країні й у світовій системі. Цьому сприяла низка чинників. Серед них важливе місце посідає той факт, що економіка за державного соці­алізму виступає як недостатньо ефективна, «витратна».

Основна причина деформації соціалізму пов'язана з одержав-ленням власності, коли держава опосередковує майже весь про­цес привласнення.

Загальна криза державно-монополістичного соціалізму вияв­ляється також через: скорочення у другій половині 80-х рр. вало­вого національного продукту і національного доходу; зневіру на­селення щодо прогресивності цього ладу; скорочення споживан­ня матеріальних благ і послуг, зниження життєвого рівня; кризу фінансів і грошового обігу; зростання дефіциту державного бю­джету, оптових і роздрібних цін; зовнішню заборгованість.

Радикальні перетворення економічного базису можливі тільки на основі перебудови відносин власності шляхом роздержавлен­ня. Основою роздержавлення економіки є перехід від моно-орга-нізованої системи до різноманітності проявів економічного жит­тя. Вирішальний момент у даному процесі — поява різних рівнів, форм і суб'єктів привласнення. Різноманітність форм власності і привласнення лежить в основі різноманітності форм господарсь-] кої діяльності, що створює сприятливі передумови для нормаль-і ного функціонування товарного виробництва. (Детально див.: І БеляевА. А. Механизм хозяйствования. — К., 1990. — Гл. 1.)

Аналіз показує, що економічну модель «державного соціаліз- \ му» не можна ототожнювати з принциповими ознаками Марксо- '■ вої моделі, де головними є: 1) ліквідація відчуження, 2) людина не засіб, а мета суспільного виробництва (всебічний розвиток особистості). Деякі з його положень підтвердилися:

• наука стала продуктивною силою;

• людина стала поряд з виробництвом як контролер і організатор;

• відбувається інтелектуалізація, гуманізація праці, стирається
різниця між фізичною і розумовою працею, між містом і селом;

• на практиці широко використовується планомірність;

• у розвинутих країнах реальністю є висока соціальна захищеність трудящих (забезпечення роботою, безкоштовні освіта і медичне обслуговування, соціальне і пенсійне забезпечення, гнучке
регулювання доходів і т. д.).

Вихід нашого суспільства з історичного глухого кута вимагає глибоких перетворень у всіх сферах життя суспільства:

• політичній — перехід від монополії на владу однієї партії
до системи багатопартійної парламентської демократії;

• економічній — роздержавлення і приватизація власності,
становлення регульованої ринкової економіки;

- соціальній — проведення державою політики забезпечення рівних стартових можливостей і надійних соціальних гарантій за принципом: «Свободу — сильним, надійний захист — слабким!»;

• духовній — принциповий розрив з ідеологією і мораллю
сталінізму і неосталінізму, оволодіння і засвоєння кращих досяг­
нень світової культури.

Тема 24. Закономірності та особливості розвитку перехідних економік

Починаючи вивчення даної теми, слід насамперед зрозуміти, що проблема перехідності постає не перед окремими країнами — у тому чи іншому аспекті вона властива всім країнам. А тому су­часні перехідні процеси розглядаються в трьох основних аспектах:

• перехідні процеси у розвинутих капіталістичних країнах;

• перехідні процеси у країнах, що розвиваються;

• перехідні процеси у постсоціалістичних країнах.

У найбільш загальному вигляді під перехідністю розуміють процес якісних змін в основах суспільства, спрямованих на пере­хід до нового соціально-економічного ладу. Матеріальною осно­вою перехідних станів є передусім зміна домінуючого чинника виробництва, яка, у свою чергу, зумовлює зміну характеру відно­син між людьми, насамперед виробничих відносин.

Необхідно мати на увазі, що перехідна економіка характери­зує своєрідний «проміжний» стан суспільства, а отже, перехідні економічні відносини не можуть бути кінцевою метою розвитку [2, с. 272]. Вони є лише засобом досягнення тієї основної мети, яка формується під впливом виробничих відносин, що зароджуються.

Багатоаспектність перехідних процесів зумовлює різноманіт­ність перехідних економік, що передбачає необхідність їх типіза­ції. Це можна здійснити на основі відповідних критеріїв. Так, на основі масштабів і характеру перехідних процесів можна виок­ремити відповідно такі типи перехідної економіки: за масштаба­ми перехідних процесів — локальний і глобальний; за характе­ром перехідних процесів — природно-еволюційний та реформа­торсько-еволюційний. Характеристика типів перехідної економі­ки не становить великих труднощів, тому цей матеріал рекомен­дується опрацювати самостійно.

Незважаючи на існування різних типів перехідної економіки, останній притаманні певні риси, до яких слід віднести:

♦ особливий характер неврівноваженості перехідної економіки;

♦ альтернативний характер перехідної економіки;

♦ особливий характер суперечностей у перехідній економіці;

♦ наявність у перехідній економіці особливих перехідних еко­номічних форм;

♦ історичність перехідної економіки.

Зазначені риси перехідної економіки вирішальним чином зу­мовлені її чинниками, які можуть бути представлені трьома гру­пами: природно-кліматичними, виробничо-економічними, соціо-культурними [1, с. 435—438]. Вивчивши самостійно дані групи чинників, доцільно було б на конкретних прикладах з'ясувати ме­ханізм впливу кожного з чинників на зміст перехідної економіки.

Перехідна економіка — це історичний момент у розвитку су­спільства. Оскільки будь-який розвиток здійснюється шляхом розв'язання відповідних суперечностей, перехідній економіці теж властиві певні суперечності. Це суперечності не тільки між ста­рим, що відмирає, і новим, що народжується, а й суперечності всередині нового. У цьому зв'язку бажано було б з огляду на конкретну дійсність проаналізувати, яким чином складаються і



розв'язуються суперечності всередині нового. Саму характерис­тику цих суперечностей неважко знайти у рекомендованих літе­ратурних джерелах.

Найважливішим завданням перехідної економіки є трансфор­мація відносин власності, оскільки саме вони є основою будь-якої економічної системи. Необхідно насамперед з'ясувати, чим була зумовлена необхідність переходу від моновласності (суспіль­ної у формі державної) до утвердження різних форм власності. Цьому значною мірою сприятиме відтворення матеріалу, викла­деного у темі «Соціалістична економічна система та її еволюція».

Принцип плюралізму відносин власності реалізується за до­помогою здійснення роздержавлення та приватизації. З'ясувавши суть цих категорій, доцільно було б окреслити межі роздержав­лення та приватизації. Логічний висновок, якого повинен дійти студент, має провести ту думку, що повальне роздержавлення та приватизація не менш згубні, аніж повальне одержавлення". Сучас­на ринкова економіка передбачає збалансоване, гармонійне по­єднання приватної, колективної та державної форм власності. Важливо при цьому зазначити, що структура (співвідношення) форм власності не може бути визначена «рецептурним» методом: ця структура визначається насамперед особливостями історично­го розвитку кожної країни, а тому не підлягає копіюванню та за­позиченню.

З метою глибокого з'ясування сутності та структури різних форм власності студентам необхідно всебічно вивчити Закон України «Про власність».

Своєрідним двигуном ринкової економіки є підприємництво. Тому проблема становлення і розвитку підприємництва є однією з центральних для перехідної економіки.

Розгляду цього питання значно сприятиме звернення до мате­ріалів теми «Підприємство та підприємництво», де з'ясовується сутність підприємництва, його ознаки, функції та умови виник­нення. Надалі має бути проаналізована практика становлення і розвитку підприємства у руслі реалізації відповідних законів України (насамперед Закону України «Про підприємництво» з внесеними до нього змінами та доповненнями) та Указів Прези­дента України.

Соціально-економічні перетворення, що здійснюються у пост-соціалістичних країнах, переслідують мету формування змішаної економіки. Нагадаємо, що сутність, ознаки та механізм функціо­нування сучасної змішаної економіки вже розглядались у темі «Економічна система сучасного капіталізму».

Структуру змішаної економіки неможливо визначити одно­значно. Існує кілька підходів до її трактування, але жоден з них не є вичерпним. Так, найбільш поширеним підходом до визна­чення структури змішаної економіки є характеристика її з боку поєднання різних форм власності. Структуру змішаної економіки часто визначають шляхом оцінки поєднання ринкового і держав­ного механізму її регулювання. Структуру змішаної економіки також розглядають крізь призму співвідношення економічних і позаекономічних основ у структурі сучасного суспільства. Існу­ють і інші підходи.

Змішана економіка базується на ринкових відносинах. Формуван­ня останніх зумовлене багатьма чинниками, серед яких необхідно ви­різнити насамперед приватну власність та вільне підприємництво.

Важливим завданням на шляху створення змішаної економіки є формування ринкової інфраструктури. Доцільно було б (у разі не­обхідності) звернутись до матеріалів теми «Інфраструктура ринку і капітал сфери обігу» з метою поновлення знань із загальних питань ринкової інфраструктури. Щодо процесу формування ринкової інфраструктури у перехідній економіці, то він має такі особливості:

• багато з інститутів ринкової інфраструктури створюються на
«порожньому місці», тобто вони не мали аналогів у минулому
(біржі, комерційні банки тощо);

• створення цих інститутів не завжди ґрунтується на належній
правовій основі, що призводить до масових зловживань (один з
найяскравіших прикладів — горезвісні фінансові «піраміди»);

• новостворені інститути не завжди чітко визначають своє мі­
сце у ринковій інфраструктурі, не завжди усвідомлюють і вико­
нують покладені на них функції;

• має місце непропорційність у виникненні та розвитку окре­
мих елементів ринкової інфраструктури. Скажімо, бурхливий
розвиток мережі комерційних банків не корелюється зі станов­
ленням пенсійних фондів;

• багато інститутів ринкової інфраструктури діють мляво, ви­
сувають як головну мету проблему виживання.

Особливості ринкової трансформації економіки України мож­на звести до таких моментів:

1) вихідний стан ринкових перетворень — антипод ринку —
планова економіка. Тому перехід до ринкових відносин здійснюється шляхом глибоких якісних перетворень попередніх відносин;

2) глобальний характер трансформаційних перетворень. Зміні
підлягає все: відносини власності, спосіб розподілу ресурсів, мотивація, цілі і засоби економічного розвитку, елементи надбудови;

 

3) зростання ролі неекономічних чинників розвитку. Це передусім стосується правильності вибраного курсу економічних перетворень і засобів їх здійснення;

4) трансформаційний економічний спад, зумовлений значно мірою прорахунками у виборі курсу перетворень і засобів його реалізації;

5) необхідність налагодження принципово інших економічних відносин із країнами колишнього СРСР;

6) складність інтеграції України у світове господарство;

7) затяжна тривалість трансформаційного періоду порівняно низкою інших постсоціалістичних країн;

8) високий рівень тіньової економіки (понад 50 % ВВП) та засилля олігархічно-кланових структур.

Тема 25. Світове господарство

Починаючи вивчення даної теми, передусім треба зрозуміти,! що однією з основних закономірностей розвитку сучасного суспільно-історичного процесу є інтернаціоналізація економічних"! відносин, посилення економічної єдності та взаємозалежності! світу. Саме на цьому ґрунті формується структурно цілісна система світового господарства.

Звертаємо увагу на те, що світове господарство є політекономічною та історичною категорією. Це означає, що кожному конкретному історичному етапу його розвитку притаманні певні масштаби і рівень виробництва, ступінь інтернаціоналізації госпо­дарського життя, соціально-економічна структура суспільства.

Як економічна категорія світове господарство — це сукупність національних господарств, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов'язані між собою системою міжнародних економічних відносин.

Світове господарство формувалось протягом тривалого істо­ричного періоду. Більшість учених-економістів вважають, що його початковий етап збігається з великими географічними відкриття­ми, із зародженням світового ринку. Наступний етап пов'язаний з промисловим переворотом останньої третини XVIII ст., бурхли­вим розвитком індустріального виробництва, спеціалізації окре­мих країн, галузей і регіонів у межах міжнародного поділу праці. Проте остаточно, як цілісна система, світове господарство скла­лося близько ста років тому на рубежі XIX—XX ст.


Теорія міжнародного поділу праці отримала своє обґрунтування розвиток у працях багатьох учених-економістів. Першими в даної дослідженні були представники класичної політичної економії А. Сміт, Д. Рікардо, Р. Торренс, Дж. Мілль. Головним їх досягнен була розробка теорії порівняльних переваг, в основу якої покладе ідея про існування відмінностей між країнами в умовах виробництва.

Пізніше, у XX ст., ідеї класиків розвинули такі економісти: Е. Хекшер, Б. Олін, П. Самуельсон, В. Леонтьєв та ін. їх ідеї були покладені в основу теорії сучасної міжнародної торгівлі, міжна­родних економічних відносин.

Слід звернути увагу на той факт, що міжнародний поділ праці до промислового перевороту базувався на відмінностях в природ­но-кліматичних умовах виробництва (клімат, ґрунти, надра, водні і лісові ресурси). На індустріальній стадії посилюється спеціаліза­ція, що ґрунтується на відмінностях країн за іншими чинниками виробництва — капітал, праця, підприємницькі здібності, знання.

Далі студентам рекомендується перейти до визначення та ха­рактеристики основних форм МПП. Такими формами є міжнарод-на спеціалізація та міжнародна кооперація [1, с. 448—451 ].

Економічною формою розвитку міжнародного поділу праці та міжнародного усуспільнення виробництва є інтернаціоналізація. Звертаємо увагу на необхідність розмежування понять «інтерна­ціоналізація виробництва», «інтернаціоналізація капіталу», «ін­тернаціоналізація господарського життя».

Найбільш ємким і значущим серед названих понять є «інтер­націоналізація господарського життя», яка означає зближення економік країн, що, у свою чергу, виявляється у зростанні вироб­ничої взаємозалежності, зростанні міжнародного товарообороту, русі капіталів та робочої сили, взаємному впливові на найважли­віші економічні процеси в країнах. Вона охоплює продуктивні сили і виробничі відносини, виявляється як у сфері виробництва, так і у сфері розподілу, обміну та споживання.

Дослідження інтернаціоналізації передбачає виокремлення трьох основних етапів в її розвитку та двох рівнів — макро- та мікрорівень [1, с. 452—453].

Нарешті, розглядаючи інтернаціоналізацію, слід зазначити, що її ключовою сучасною тенденцією є транснаціоналізація. Вона являє собою процес посилення світової інтеграції в результаті глобальних операцій транснаціональних корпорацій (ТНК).

ТНК — це національні монополії з закордонними активами. їх виробнича та торговельно-збутова діяльність виходить далеко за межі однієї держави.


Звертаємо увагу, що ТНК є, з одного боку, наслідком, з іншо­го — причиною зростання міжнародної концентрації виробницт­ва, а отже, і розгортання процесу інтернаціоналізації. Сьогодні вони є найдинамічнішим структурним елементом світової еконо­міки. За своєю мобільністю, здатністю до трансформації зв'язків та організаційних структур, швидкістю реакції на вимоги науко­во-технічної революції ТНК набагато перевершують національні та регіональні форми господарських утворень.

Інтернаціоналізація економічних відносин породжує нові ор­ганізаційні форми, які уможливлюють подолання перешкод, ство­рених державними кордонами. Найважливішою з цих форм стала міжнародна економічна інтеграція. Процеси, що ведуть до еко­номічної інтеграції, можна відтворити такою схемою: розвиток продуктивних сил < -» міжнародний поділ праці < -> інтернаціоналі­зація виробництва і капіталу +-+ економічна інтеграція.

Суттєвий вплив на економічну інтеграцію справляють такі чинни­ки, як науково-технічний прогрес та транснаціональні корпорації.

Економічна інтеграція являє собою широке міждержавне об'єд­нання, яке діє відповідно до спеціальних угод і має певну органі­заційну структуру. Зазначимо, що в межах такого об'єднання на території країн-учасниць розгортаються певні види господарської діяльності на особливих, пільгових, порівняно з рештою країн, умовах. Йому притаманні глибший міжнародний поділ праці, по­силений обмін товарами, послугами, капіталами, робочою силою, прискорення усуспільнення виробництва.

Обов'язковим елементом дослідження міжнародної економічної інтеграції є аналіз її основних форм. До них належать: зона префе­ренційної торгівлі, зона вільної торгівлі і митний союз, спільний ринок, економічний і політичний союзи. Сьогодні у світі сформува­лося близько ЗО інтеграційних угруповань різного типу. Найбільш відомими та масштабними серед них є: Європейський Союз (ЄС); Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА); Орга­нізація економічного співробітництва і розвитку (ОЄСР) та ін.

Для ілюстрації динамізму інтеграційних процесів, як правило, використовують Західну Європу, де вони найбільш повно і чітко виявились. Саме тут у другій половині XX ст. почав формуватись єдиний господарський простір цілого регіону. У своїй еволюції ЄС пройшов усі основні форми інтеграції. Сьогодні це угрупо­вання об'єднує 15 країн Західної Європи. У межах ЄС функціо­нує єдиний внутрішній ринок з вільним рухом усіх чинників ви­робництва. Створено єдиний Європейський банк з правами емісії єдиної валюти — євро, валютний та економічний союз.

 


На завершення слід зазначити, що Україна віднесена до третьої групи потенційних претендентів на членство в ЄС. Але для реалізації цієї мети слід забезпечити цілу низку критеріїв ЄС, по-| долати відсталість України за багатьма показниками.

Завершуючи вивчення даної теми, студенту слід усвідомити; таку інформацію.

1. Світове господарство є історичною і політекономічною категорією. Як політекономічна категорія світове господарство — це сукупність національних господарств, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов'язані між собою системою між­
народних економічних відносин.

2. Світове господарство є втіленням господарської єдності цивілізації, що виявляється в процесах інтернаціоналізації виробництва і обігу, транснаціоналізації та глобалізації економічного розвитку.

3. Міжнародний поділ праці як вищий ступінь суспільного
поділу праці є основою міждержавних економічних відносин і
об'єктивною умовою загальної економічної взаємозалежності. Розвивається у двох основних формах: міжнародна спеціалізація та міжнародна кооперація.

4. Інтернаціоналізація господарського життя означає зближення економік країн, що виявляється у посиленні виробничої взаємозалежності, зростанні міжнародного товарообороту, русі капіталів та робочої сили, взаємному впливові на економічні про­цеси в країнах. Вона породжує тенденцію до вирівнювання умов виробництва в різних країнах, рівня витрат виробництва, продук­тивності праці, норми прибутку тощо. Проте суттєві соціально-економічні відмінності між країнами зберігаються.

5. Ключовою сучасною тенденцією інтернаціоналізації є транснаціоналізація. Якісно транснаціоналізація виявляється у формуванні корпоративних міжнародних ринків, які охоплюють переважну частину світових потоків товарів, послуг, капіталу і робо­чої сили. Кількісно — у зростанні кількості ТНК і розширенні масштабів їх діяльності.

6. Міжнародний поділ праці, міжнародне виробництво створюють реальні передумови для розвитку економічної інтеграції, яка є вищою формою розвитку світового виробничого процесу і виявляє себе через різні об'єднання країн. У межах таких об'єднань на території країн-учасниць розгортаються певні види господарської діяльності на особливих пільгових умовах.

7. Економічна інтеграція розвивається від простих до більш складних форм. Найбільші масштаби, глибина та динаміка притаманні західноєвропейській інтеграції.

 


Тема 26. Форми міжнародних економічних відносин

Однією з характерних особливостей світового господарства другої половини XX ст. є інтенсивний розвиток міжнародних економічних відносин. Відбувається розширення і поглиблення економічних відносин між країнами, групами країн, економіч­ними угрупованнями, окремими фірмами та організаціями. Про­явами даного процесу є поглиблення міжнародного поділу пра­ці, інтернаціоналізації фінансово-економічних зв'язків, глобалі­зації світового господарства, зростання відкритості національ­них економік, розвиток і зміцнення регіональних міжнародних структур.

Отже, розпочинати дослідження даної теми слід з визначення сутності міжнародних економічних відносин.

Міжнародні економічні відносини (МЕВ) являють собою, з одного боку, головну, найбільш динамічну та масштабну складо­ву частину цілісної системи міжнародних відносин, а з іншого — систему економічних відносин, що виникають між суб'єктами з різних країн з приводу виробництва, розподілу, обміну і спожи­вання споживчих благ.

Важливо зазначити, що міжнародні економічні відносини, в основному торгові, існували ще до виникнення світового госпо­дарства, але мали міждержавний, вузько регіональний характер (наприклад, Європа — Близький Схід, Європа — Північна Афри­ка). З виникненням і розвитком світового господарства МЕВ роз­ширюють і поглиблюють сферу свого існування, набувають гло­бального характеру. Таким чином, міжнародні економічні відно­сини є формою існування та розвитку світового господарства, його внутрішнім механізмом.

Звертаємо увагу на те, що класифікація форм міжнародних економічних відносин відповідає відомій структурі економічних ресурсів. Як правило, вирізняють такі основні форми МЕВ:

• міжнародна (світова) торгівля товарами і послугами;
•міжнародний рух капіталу;

• міжнародна міграція робочої сили;

•міжнародна торгівля знаннями (науково-технічними розроб­ками і технологіями).

В окрему форму слід виділити міжнародні валютні відносини, хоча вони є похідними від міжнародної торгівлі і руху чинників виробництва. Досліджуючи сучасний етап розвитку МЕВ, можна зробити висновок, що вони характеризуються інтенсифікацією,

 


глобалізацією, інтеграцією. Студентам рекомендується більш де­тально проаналізувати основні риси сучасного рівня МЕВ.

З'ясувавши предмет МЕВ, слід зупинитись на кожній з їх форм окремо.

Особливе місце в складній системі світогосподарських зв'яз­ків посідає міжнародна торгівля. Це традиційно перша і найбільш розвинута форма МЕВ. За деякими оцінками частка торгівлі ста­новить 80 % їх обсягу, вона опосередковує практично всі види міжнародного співробітництва.

Міжнародна торгівля — це форма міжнародних економіч­них відносин, яка передбачає переміщення товарів та послуг за межі, що позначені державними кордонами. Вона є формою зв'язків між товаровиробниками різних країн, що виникає на основі міжнародного поділу праці і виражає їх взаємну еконо­мічну залежність.

Місце міжнародної торгівлі в системі міжнародних економіч­них відносин визначається тим, що, по-перше, через неї реалізу­ються результати всіх форм світогосподарських зв'язків — виве­зення капіталу, виробничої кооперації, науково-технічного спів­робітництва. По-друге, розвиток міжнародної торгівлі товарами визначає динаміку міжнародного обміну послугами. По-третє, зростання і поглиблення міжрегіональних та міждержавних взає­мозв'язків виступають важливою передумовою міжнародної еко­номічної інтеграції. По-четверте, міжнародна торгівля сприяє по­дальшому поглибленню міжнародного поділу праці та інтерна­ціоналізації господарських зв'язків.

Зазначимо, що міжнародна торгівля зародилась у глибокій дав­нині. Від епізодичної мінової торгівлі її розвиток ішов до локаль­них ринків. Значною мірою стимулювали закордонну торгівлю великі географічні відкриття. У XVI—XVII ст., у період так зва­ного первісного нагромадження капіталу, відбулось об'єднання локальних центрів міжнародної торгівлі в єдиний світовий ринок. Особливий етап у розвитку світової торгівлі — друга половина XX ст., за якого міжнародний обмін набув «вибухового» харак­теру. Студентам рекомендується визначити основні чинники, що забезпечили таку інтенсифікацію світових товарних потоків.

Існує ціла низка теорій, які пояснюють природу, напрями та структуру міжнародних торгових потоків. Звертаємо увагу на не­обхідність дослідження таких з них, як: меркантилістська теорія, теорія абсолютних переваг А. Сміта, теорія порівняльних переваг Д. Рікардо. Серед решти теорій міжнародної торгівлі можна на­звати теорію «вирівнювання цін на чинники виробництва» Е. Хек


шера та Б. Оліна, «парадокс Лєонтьєва», теорію зовнішньоторго­вельного мультиплікатора, теорію «життєвого циклу товарів» та ін.

У сучасних умовах у міжнародній торгівлі беруть участь усі суб'єкти світового господарства. Розвиток міжнародної спеціалі­зації виробництва та поглиблення міжнародного поділу праці по­роджує різноманітність форм і напрямів міжнародної торгівлі.

Структуру міжнародної торгівлі доцільно розглянути у трьох розрізах: по-перше, як торгівлю окремими групами товарів (товар­на структура); по-друге, як розподіл товарних потоків між окре­мими країнами та групами країн (географічна структура); по-третє, як систему методів (видів) організації торгівлі на світовому ринку. Основними видами міжнародної торгівлі є: традиційна торгівля, торгівля продукцією у рамках кооперації, зустрічна тор­гівля. У сучасних умовах особливої уваги потребує зустрічна торгівля, що грунтується на зустрічних зобов'язаннях експорте­рів щодо закупівлі в імпортерів частини чи всього обсягу експор­тованих товарів.

Аналіз міжнародної торгівлі буде неповним, якщо студент не дасть відповіді на такі питання: що являє собою світовий товар­ний ринок та яка його структура? у чому сутність світової ціни та чим визначається її рівень? які основні показники вимірювання міжнародної торгівлі? [1, с. 466—469; 2, с. 301—302].

Суттєвий вплив на розвиток, обсяги та структуру міжнародної торгівлі має зовнішньоторговельна політика окремих держав та їх груп. Залежно від масштабів втручання в міжнародну торгівлю розрізняють протекціоністську торгову політику і політику вільної торгівлі. Перша передбачає захист внутрішнього ринку від інозем­ної конкуренції шляхом використання тарифних і нетарифних ін­струментів, друга — мінімальне державне втручання в зовнішню торгівлю. Звертаємо увагу на той факт, що здебільшого країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, використовую­чи як методи протекціонізму, так і політику вільної торгівлі.

Найбільш характерною рисою міжнародних економічних про­цесів XX ст. є вивезення капіталу, темпи зростання якого почали перевищувати темпи зростання міжнародної торгівлі, обсяги ВВП промислово розвинутих країн. Звертаємо увагу на те, що міжна­родний рух чинників виробництва, у тому числі й капіталу, регу­люється тими самими законами, що й міжнародна торгівля това­рами: чинники переміщуються в ті країни, де за них більше платять (в даному випадку вище відсоткова ставка).

Отже, міжнародний рух капіталу (міжнародна міграція капіта­лу) означає переміщення капіталів між країнами в пошуках більш

 


вигідної сфери їхнього використання, отримання прибутку чи підприємницької вигоди.

Основними постачальниками капіталу на міжнародному рин­ку є транснаціональні корпорації, окремі держави та міжнародні фінансові організації. Серед причин експортування капіталу за кордон треба передусім назвати: відносний надлишок капіталу на внутрішньому ринку, що не приносить прибутку або зменшує його; процеси інтернаціоналізації капіталу і відмінності у витратах ви­робництва; бажання обійти тарифні і нетарифні обмеження; захи­стити капітал від інфляції, не передбачуваності економічної та політичної ситуації в країні та ін.

Одночасно слід пам'ятати, що завжди є країни, в яких відчу­вається дефіцит інвестиційних ресурсів, капіталу в грошовій фор­мі. Особливо гостру потребу в цьому відчувають країни, що роз­виваються, країни з перехідною економікою, країни, в яких від­буваються структурні перетворення.

Для класифікації форм вивезення капіталу використовують різні критерії, зокрема: джерела походження, характер викорис­тання, термін вивезення та ін. Особливої уваги вимагає поділ ви­везення капіталу за цілями використання на прямі та портфельні інвестиції. Саме переважання портфельних інвестицій є характер­ною рисою останніх років.

Завершити вивчення міжнародного руху капіталу необхідно аналізом проблеми заборгованості країн, у першу чергу країн, що розвиваються. Це одна з найскладніших міжнародних фінансових проблем, що на початку 80-х рр. досягла ситуації «кризи боргів».

Одну з ключових ролей в системі МЕВ відіграють міжнародні валютні відносини. Вони обслуговують світові ринки товарів і послуг, капіталів і робочої сили, науково-технічних розробок та технологій. Еволюція валютних відносин пов'язана з поглиблен­ням міжнародного поділу праці, зростанням обсягів світового ви­робництва та обміну, а також зі змінами у внутрішніх фінансово-грошових системах провідних країн світу.

Міжнародні валютні відносини являють собою сукупність економічних відносин, пов'язаних з функціонуванням грошей як світових грошей. Саме валюти як грошові одиниці окремих країн виступають у ролі об'єктів даних відносин. При цьому слід з'ясу­вати сутність таких понять, як валютний курс, валютний паритет, конвертованість валют, що є характерними рисами валюти.

Валютні відносини здійснюються на національному та міжна­родному рівнях. На національному рівні вони охоплюють сферу національної валютної системи. Міжнародна валютна система є

 


формою організації валютних відносин у межах світового госпо­дарства. Вона виникла в результаті його еволюції і юридично за­кріплена міждержавними угодами.

Заслуговує на увагу структура міжнародної валютної системи, зокрема такі її елементи, як: форми міжнародних засобів платежу (світові гроші); уніфікований режим валютних курсів; умови вза­ємної конвертованості валют; валютні ринки; міжнародне регу­лювання валютних обмежень. Особливу роль у структурі міжна­родної валютної системи відіграють міжнародні валютно-фінан­сові організації (МВФ, Світовий банк, ЄБРР та ін.).

Наголошуємо на тому, що міжнародна валютна система є ди­намічною, рухливою. Напрями її еволюції визначаються провід­ними тенденціями трансформації економіки західних країн, змі­нами уявлення і потреб світового господарства в цілому.

Простежуючи розвиток міжнародної валютної системи можна виокремити низку його етапів. Перший етап, так званий «золотий стандарт», започаткував формування світової валютної системи XIX ст. Він передбачав золото в ролі світових грошей і вільну конвертованість кожної валюти в золото. Різновидом «золотого стандарту» вважають систему золотодевізного стандарту.

Другим етапом став перехід до Бреттон-Вудської валютної си­стеми (золотодоларовий стандарт) у 1944 р. І нарешті третій етап означав перехід до Ямайської валютної системи (багатовалютно-го ринкового стандарту), яка вступила в силу в 1978 р. Вона по­збавляє золото ролі світових грошей і узаконює системи плаваю­чих валютних курсів.

На особливу увагу заслуговує створення в межах Європейського Союзу в 1979 р. Європейської валютної системи. Дана система, з одного боку, є важливою складовою частиною світової валютної системи, а з іншого — це регіональна система, сукупність економіч­них відносин, пов'язаних з функціонуванням єдиної валюти в ме­жах європейської економічної інтеграції. Найважливішим результа­том її розвитку став перехід до ЄВРО, яка, на думку спеціалістів, має всі шанси бути однією з наймогутніших валют у світі.

Серед решти форм міжнародних економічних відносин реко­мендується розглянути міжнародну міграцію робочої сили, яка в сучасних умовах набуває дедалі глобальнішого характеру. Сьо­годні вона охоплює абсолютну більшість країн світу і досягла наприкінці 90-х рр. 125 млн чол., або 2 % населення планети.

Міжнародна міграція робочої сили — це форма МЕВ, що по­лягає у переливі трудових ресурсів з одних країн в інші і виражає процес перерозподілу трудових ресурсів між ланками світового господарства. Причинами такої міграції є чинники як економіч­ного, так і неекономічного характеру.

Для подальшого аналізу міжнародної трудової міграції студен­там слід з'ясувати: по-перше, її види; по-друге, основні центри тяжіння робочої сили; по-третє, наслідки даного процесу як для країни — експортера робочої сили, так і країни-імпортера. Для відповіді на ці питання студенти можуть використати матеріали, викладені в навчальному посібнику [1, тема 26].

Після вивчення даної теми студент повинен усвідомити таке.

1. Зв'язок між національними економіками в межах світової си­стеми здійснюється на основі міжнародних економічних відносин,
основними з яких є: міжнародна торгівля, міжнародний рух капіталу,
міжнародна міграція робочої сили, міжнародні валютні відносини.

2. Історично першою, традиційною і важливою формою між­
народних економічних відносин є міжнародна торгівля. Вона являє собою обмін товарами та послугами між державно оформленими національними господарствами.

3. Залежно від масштабів втручання в міжнародну торгівлю
розрізняють два види торгової політики: протекціонізм та вільна
торгівля. Сьогодні здебільшого країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, використовуючи як методи протекціонізму, так і політику вільної торгівлі.

4. Міжнародний рух капіталу здійснюється з метою отримання максимального прибутку та диверсифікації ризику. Виокремлюють різноманітні форми руху капіталу між країнами: державний і приватний; підприємницький і позичковий; прямі і портфельні
інвестиції та ін.

5. Міжнародна валютна система — це організаційна форма
грошово-кредитних відносин у міжнародному обігу, що закріп­
лена міждержавними угодами і обслуговує взаємний обмін ре­
зультатами діяльності національних господарств.

6. Еволюція міжнародної валютної системи включає такі етапи:

 

• система золотого стандарту;

• система золотодевізного стандарту;

• система золотодоларового стандарту (Бреттон-Вудська ва­
лютна система);

• система плаваючих валютних курсів (Ямайська валютна система).

7. Міжнародна міграція робочої сили — це переміщення тру­
дових ресурсів з одних країн в інші, вона виражає процес їх пере­
розподілу між ланками світового господарства. Вона обумовлена
економічними та неекономічними причинами і може мати форму
еміграції (виїзду) та імміграції (в'їзду).

 


Тема 27. Економічні аспекти глобальних проблем

Розпочати вивчення даної теми слід із з'ясування процесів глобалізації, що визначають розвиток людства в останній чверті XX ст., стають постійно діючим чинником і внутрішнього, і між­народного економічного життя. Глобалізація світової економі­ки — складна, багатоаспектна проблема, за якою приховується безліч явищ та процесів, а також проблем, котрі зачіпають усе людство і які прийнято називати глобальними проблемами суча­сності. Виникнення даних проблем свідчить про той факт, що глобалізація світового господарства відбувається в конфліктній, проблемній, суперечливій формі.

Глобальні проблеми — всезагальні проблеми, що визначають­ся загальнопланетарним за своїми масштабами і значенням харак­тером, пов'язані з життєвими інтересами народів усіх країн, ста­новлять загрозу життю для всього людства і можуть бути вирі­шені лише спільними діями всіх країн світу.

Серед глобальних проблем найчастіше фігурують проблеми миру та роззброєння, економічна, демографічна, енергетична, си­ровинна, продовольча, подолання бідності та відсталості. Слід за­значити, що у міру розвитку людської цивілізації можуть виника­ти і вже виникають нові глобальні проблеми, зокрема: проблема освоєння та використання ресурсів світового океану, освоєння та використання космосу.

Глобальні проблеми за своїм походженням, характером і спо­собами вирішення поділяються на три основні групи. До першої групи належать проблеми, які виникають у сфері взаємодії при­роди і суспільства (сировинна, енергетична, продовольча, еколо­гічна проблеми, проблема освоєння ресурсів світового океану, оволодіння космосом). Друга група — це проблеми соціально-економічних і воєнно-економічних відносин (подолання економіч­ної відсталості, роззброєння і збереження миру, локальні, регіо­нальні та міжнародні кризи та ін.). І нарешті третя група проблем охоплює проблеми, що пов'язані з розвитком людини, забезпе­чення її майбутнього (боротьба із зубожінням, голодом, хвороба­ми, наркоманією тощо).

Звертаємо увагу студентів на те, що глобальні проблеми ма­ють яскраво виражений економічний аспект. Вони впливають на структуру відтворення, динаміку економічних процесів, пошуки ефективних форм і методів управління. Так, наприклад, щорічні збитки від деградації природи оцінюються (у відсотках від ВНП):


0, 4—2 для розвинутих країн (США, ФРН, Нідерланди, Японія, Великобританія); 3—5 — для держав Східної Європи; 6—15 — для країн СНД (зокрема в Україні — 10—15 %); 6—18 — у краї­нах «третього світу» (Нігерія, Ефіопія та ін.). Рекомендуємо сту­дентам навести аналогічні приклади, що характеризують соці­ально-економічні наслідки інших глобальних проблем.

Глобальні проблеми відрізняються загальнопланетарним ха­рактером, пов'язані з життєвими інтересами народів усіх країн, незалежно від їх соціального ладу, рівня економічної зрілості, географічного положення і можуть бути вирішені шляхом їх вза­ємодії. Світова спільнота може протистояти загостренню глобаль­них проблем лише об'єднавши свої зусилля та ресурси, оскільки їх вирішення потребує величезних витрат. Так, за деякими оцін­ками, щорічні витрати на ці цілі повинні становити не менше 1 трлн дол. Сьогодні ж людство таких коштів не має, оскільки на кінець 90-х рр. щорічно світовий валовий продукт становив близь­ко 30 трлн дол.

Слід зауважити, що можливості розв'язання глобальних проб­лем залежать від визначення їх пріоритетності під час розподілу фінансових ресурсів. У зв'язку з цим звертаємо увагу на те, що відбувається зміна пріоритетів у глобальних проблемах. Так, як­що в 60—70-х рр. головною вважалась проблема запобігання сві­тової ядерної війни, то сьогодні на перше місце висувають відпо­відно екологічну проблему, демографічну, проблему бідності та відсталості. Проте з певною умовністю всі ці проблеми можна назвати пріоритетними, оскільки глобальні проблеми безпосеред­ньо пов'язані з виживанням людства, хоча і породжені різними чинниками, а отже, є об'єктами дослідження ряду наук: світової економіки, соціології, права, біології, географії, екології та ін.

Далі студентам рекомендується показати шляхи розв'язання глобальних проблем на прикладах окремих з них. Досить ілюст­ративною у цьому значенні є екологічна проблема.

Наприкінці XX ст. людство опинилося перед загрозою еколо­гічних проблем власного соціально-економічного розвитку. Кіль­кісне та якісне нарощування темпів науково-технічного прогресу, залучення до господарського обороту дедалі більшої маси природ­них ресурсів, зростання масштабів природокористування і поси­лення антропотехногенного тиску на довкілля створюють напру­жену ресурсно-екологічну ситуацію — критичну з огляду на відтворювальні, асиміляційні та відновлювальні можливості біосфе­ри. Характеризуючи загальний стан навколишнього середовища, вчені різних країн використовують такі визначення, як: «деградація глобальної екологічної системи», «руйнування природних си­стем життєзабезпечення» тощо, але найчастіше — «глобальна екологічна криза». Остання характеризується невідповідністю розвитку продуктивних сил, суспільних форм їх розвитку і мож­ливостей біосфери. Результатом екологічної кризи є напруження стосунків між людиною і природою, порушення навколишнього середовища, забруднення і отруювання його відходами, загроза існування людини.

Для розуміння масштабів екологічної проблеми можна навес­ти численні приклади. Так, за оцінкою Міжнародного ґрунтового центру, внаслідок антропотехногенної діяльності вже деградовано понад 15 % світового суходолу. Підраховано, що кожної години на планеті стають пустелею 1700 акрів ґрунтів, зникають 5—6 видів тваринного та рослинного світу, знищується понад 3000 акрів тропічних лісів. Близько 250 млн осіб у різних країнах світу спо­живають неякісну питну воду. Забруднення атмосферного повіт­ря промисловими викидами призводить до появи кислотних до­щів, «озонових дір» і розвитку «тепличного ефекту» на планеті. Деякі регіони світу, де екологічні проблеми набули надзвичайної гостроти, отримали статус зон екологічного лиха. До них нале­жать Урал, Перська та Мексиканська затоки, Кузбас, Азовське, Чорне, Балтійське моря та ін. Зоною екологічного лиха визнана й Україна.

Ще раз підкреслимо, що однобічне вирішення екологічних проблем соціально-економічного розвитку будь-якою державою не може істотно вплинути на підвищення рівня екологічної без­пеки господарювання. Завдання полягає в тому, щоб сформувати на планеті єдиний екологічно безпечний господарсько-економіч­ний простір, який буде основою розвитку всіх країн світу. Це у першу чергу передбачає узгоджене міжнародне науково-технічне та економічне співробітництво, що спирається на інтеграцію ре­сурсів, коштів, зусиль усіх країн світу.

Серед решти найгостріших глобальних проблем, що стоять сьогодні перед людством і вимагають невідкладного розв'язання, варто звернути увагу на проблеми збереження миру, подолан­ня зубожіння, голоду, хвороб, неграмотності, енергосировинної проблеми, проблеми освоєння Світового океану і космосу. Сту­дентам пропонується самостійно дослідити причини та характер зазначених проблем, їх наслідки та можливі шляхи розв'язання [І.с.489—496].

Розкриваючи питання щодо міжнародного співробітництва в розв'язанні глобальних проблем, слід ще раз звернути увагу на той факт, що ці проблеми неможливо вирішити швидко на рівні окремих країн. Потрібен єдиний міжнародний механізм їх розв'язання і регулювання, визначення міжнародних правових та еко­номічних норм. Головна роль тут відводиться міжнародним ор­ганізаціям: ООН, МВФ, ВТО, міжурядовим регіональним та субрегіональним організаціям, багатостороннім угодам і програмам співробітництва.

Можна навести численні приклади успішних спроб щодо роз­в'язання, хоча б часткового, низки глобальних проблем.

Зокрема, на міжнародному рівні приділяється велика увага екологічним проблемам. Міжнародна комісія з питань навколиш­нього середовища і розвитку розробляє проблеми покращання якості природного середовища та загальної екологічної обстанов­ки. Ця комісія та інші міжнародні організації визначають критерії екологічної безпеки, розробляють короткострокові та довгостро­кові програми.

Слід зазначити, що Україна є учасницею майже ЗО міжнарод­них багатосторонніх угод у сфері охорони довкілля, хоча їх існує значно більше. Протягом 90-х рр. Україна уклала з державами-сусідами кілька десятків угод з регіонального співробітництва про спільні заходи щодо охорони довкілля (наприклад, у межах Карпатського регіону, басейнів річок Дунаю, Дніпра, Чорного моря тощо).

Значну роль у розв'язанні продовольчої проблеми відіграють різноманітні міжнародні організації, передусім спеціалізовані уста­нови ООН — Продовольча і сільськогосподарська організація (ФАО), яка об'єднує близько 190 держав світу, та Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку. Саме з ініціативи ФАО в 1996 р. було прийнято Римську декларацію про всесвітню продо­вольчу безпеку і план дій всесвітньої зустрічі на найвищому рівні з проблем продовольства. Ці документи є базою для різноманіт­них шляхів досягнення загальної мети — пр


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.056 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал