Список рекомендованих джерел

Навчальна література:

1. Берлянт А.М. Методологическая роль картографии в науках о Земле и обществе // Берлянт А.М. Образ пространства: карта и информация. – М., 1986. – С. 5-28.
2. Дністрянський М.С. Вступ до історичної географії України: цикл лекцій / М.С.Дністрянський. – Львів: ЛНУ ім. І.Франка, 2007. – 42 с.: табл.
3. Дробижев В.З. Историческая география СССР: Учеб. пособие / В.З.Дробижев, Н.Д.Ковальченко, А.В.Муравьев. – М.: Высшая школа, 1973. – 319 с.
4. Дудченко Г.М. Історична географія: навчально-методичний посібник для студентів заочного відділення /Г.М.Дудченко, П.П.Овдієнко; Ніжинський державний пед. ун-т імені Миколи Гоголя. ― Ніжин: видавництво НДПУ ім.. М.Гоголя, 2003. – 39 с.
5. Жекулин В.С. Историческая география: Предмет и методы. – Л.: Наука, 1982. – 224 с.
6. Историческая демография: проблемы, суждения, задачи: / [Ю. А. Поляков, Я. Е. Водарский, Д. К. Шелестов и др.]; Отв. ред. Ю. А. Поляков; АН СССР, Ин-т истории СССР, Науч. совет ист. демографии и ист. географии. – М.: Наука, 1989. - 286, [2] с.
7. Историческая ономастика. – М.: Наука, 1977. – 308 с.
8. Круль В.П. Історична географія Західної України: навчальний посібник /Володимир Петрович Круль; Міністерство освіти і науки України, Чернівецький державний ун-т ім. Юрія Федьковича. ― Чернівці: ЧНУ, 2008. ― 187, [1] с.
9. Курас І. Етнополітологія. Перші кроки становлення / Курас Іван Федорович. - К.: Генеза, 2004. – 736 с.
10. Мадіссон В.В. Сучасна українська геополітика: Навч. посіб./ Мадіссон Вадим Вільямович, Шахов Валерій Андрійович - К.: Либідь, 2003. - 176 с.
11. Максаковский В.П. Историческая география мира: Учеб. пособие для студентов вузов / Е.М. Гончарова, Т.В.Зиничева (ред.). ― М.: Экопрос, 1999. ― 584 с.
12. Ономастика / Академия наук СССР; Институт языкознания. - М.: Изд-во «Наука», 1969. - 262 с.
13. Салищев К. А. Картоведение: учебник / К. А. Салищев. - Изд.3-е, доп.и перераб. - М.: Изд-во МГУ, 1990. - 400 с.: ил.
14. Самаркин В.В. Историческая география Западной Европы в средние века: Учебное пособие для студентов вузов, обуч. по спец. «История». ― М.: Высшая школа, 1976. ― 248 с.
15. Трубчанінов С.В. Історична географія України: Курс лекцій. ― Кам’янець-Подільський: ОІЮМ, 2005. ― 192 с.
16. Щодра О.М. Спеціальні історичні дисципліни. Зошит 3: Історична географія: навч. посіб. / Щодра О.М. - Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2006. - 114 с.

Наукова література:

1. Анучин В.А. Географический фактор в развитии общества. ― М.: Мысль, 1982. – 334 с.
2. Баландин Р.К.Природа и цивилизация / Р.К.Баландин, Л.ГБондарев. – М.: Мысль, 1988. – 391 с.: ил.
3. Блавацкий В.Д. Античное общество и природная среда. – М., 1976.
4. Белецкий А. Лексикология и теория языкознания: Ономастика. – К., 1972.
5. Воейков А.И. Воздействие человека на природу. – М., 1983.
6. Волович В.Г. Человек в экстремальных условиях природной среды: [Пер. с рус.] / В.Волович. – М.: Прогресс, 1983. – 191 с.: ил.
7. Восточнославянская ономастика: [сборник статей] / Акад. наук СССР, Ин-т языкознания, Ин-т русского яз., Польская акад. наук, Ком. славистов; [редкол.: А. В. Суперанская (отв. ред.) и др.] – Москва: Наука, 1972 - 365, [2] с.: карт., табл.
8. Вспомогательные исторические дисциплины: историография и теория. – К., 1988.
9. Географічний фактор в історичному процесі. – К., 1990.
10. Гумилев Л.Н. География этноса в исторический период / Л. Н. Гумилев; АН СССР, Геогр. о-во СССР – Л.: Наука: Ленингр. отд-ние, 1990 - 278, [1] с.
11. Гумилёв Л.Н. Этносфера: история людей и история природы / Лев Гумилев. – М.: АСТ, 2008 - 575 с.
12. Древние цивилизации Ancient civilizations / [Аверинцев С. С., Алексеев В. П., Ардзинба В. Г. и др.]; Под общ. ред. Г. М. Бонгард-Левина. – М.: Мысль, 1989. - 479 с.: ил.
13. Дубина О.К. Геополітичні долі України / Олександр Кузьмович Дубина; Академія наук України, Інститут історії України. – К.: [Інститут історії України АН України], 1992. – 51 с. – (Історичні зошити; №2).
14. Жекулин В.С. География и общество / В. С. Жекулин, С. Б. Лавров – М.: Знание, 1987. - 45, [2] с.
15. Заяць А. Урбанізаційний процес на Волині в XVI ― першій половині XVII століття: [монографія] / Андрій Заяць; Львівський національний університет імені Івана Франка, Інститут історичних досліджень. ― Л.: Добра справа, 2003. – 205 с. – (Серія монографічна)
16. Изучение географических названий. – М., 1966.
17. Историческая география и проблемы географического прогнозирования: Методические указания. ― Черновцы, 1976.
18. Купчинский О.А. Найдавніші слов’янські топоніми України як джерело історико-географічних досліджень (емчик. Назви на ічи). – К., 1981.
19. Ламберг-Карловски К. Древние цивилизации. Ближний Восток и Мезоамерика: [Пер. с англ.] / К. Ламберг-Карловски, Дж. Саблов; [Авт. послесл., с. 318-352, и примеч. Н. Я. Мерперт, В. И. Гуляев]; Рос. акад. наук, Ин-т востоковедения. – М.: Наука, 1992 - 365, [1] с., [12] л.: ил.
20. Массон В.М. Первые цивилизации / В. М. Массон; АН СССР, Ин-т археологии, Ленингр. отд-ние. – Л.: Наука, 1989 - 274, [1] с.: ил.
21. Медведков Ю. Человек и географическая среда. – М., 1978.
22. Микротопонимия. – М., 1967.
23. Моисеев Н.Н. Человек и ноосфера / Н. Моисеев. – М.: Мол. гвардия, 1990 - 351, [1] с.: ил.
24. Муравьев А.В., Самаркин В.В. Историческая география Западной Европы и России в эпоху феодализма. – М., 1973.
25. Наследственность и окружающая среда. – М., 1992.
26. Номинация в ономастике: Сб. науч. тр. / [Редкол.: М. Э. Рут (отв. ред.) и др.]. – Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1991 - 171 с.: ил.
27. Ономастика. Антропоніміка / [редкол.: С.М.Пахомова… [та ін..]; Міністерство освіти і науки, Ужгородський національний університет. – Ужгорож: Видавництво Олександра Гаркуші, 2009. – 355 с.: іл. – (Studia Slovakistica; вип.9).
28. Ономастика. Топоніміка / редкол.: С.М.Пахомова… та ін; Міністерство освіти і науки, Ужгородський національний університет. – Ужгорож: Видавництво Олександра Гаркуші, 2009. – 462 с.: іл. -(Studia Slovakistica; вип.10)
29. Питання історичної ономастики в Україні. – К., 1994.
30. Проблемы эволюции человека и его рас. – М., 1968.
31. Роль среды и наследственность в формировании индивидуальности человека. – М., 1988.
32. Салларес Р. Экология древнего мира: проблемы и подходы // ВДИ. –1995. – № 3.
33. Сосса Р. Стан і проблеми досліджень з історії картографії України // Пам’ять століть. – 2003. – № 2. ― С.127-131.
34. Стрижак. З історії формування методів топонімічних досліджень у вітчизняній науці // Історичні джерела та їх використання. – К. 1968. – Вип. 3.
35. Супержинская А.В. Что такое топонимика? – М., 1985.
36. Топонимика на службе географии. – М., 1979.
37. Трубчанінов С.В. Історико-географічні дослідження / С.В.Трубчанінов; Міністерство освіти і науки України, Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка. – Кам’янець-Подільськи: Оіюм. – т.: іл., карти.
38. Шаскольский Й.П. Историческая география // Вспомогательные исторические дисциплины. ― Л.: Наука, 1968. ― С. 95-118.
39. Шевеленко А.Я. Природные условия и развитие западноевропейского общества в V – X веках // Вопросы истории. – 1969. – № 10.
40. Яцунский В.К. Историческая география. История ее возникновения и развития в ХІV – ХVІІІ веках. – М.: Изд-во АН СССР, 1955. ― 331 с.

Додаткова література:

1. Агбунов М.В. Античная география Северного Причерноморья / М. В. Агбунов; Рос. акад. наук. – М.: Наука, 1992 - 234, [3] с.: ил. - (Серия «Страницы истории нашей Родины»).
2. Агеева Р.А. Страны и народы: происхождение названий / Р. А. Агеева; Отв. ред. Э.М. Мурзаев; АН СССР. – М.: Наука, 1990 - 254, [2] с.ил., карт.
3. Алексеев В. География человеческих рас / Валерий Павлович Алекссев. – М.: Мысль, 1974. – 351 с.
4. Алексеев В. Новые споры о старых проблемах: [О популяц. концепции человеч. рас] / В. П. Алексеев. – М.: Знание, 1991. - 62, [2] с.: ил.
5. Античные города-государства Северного Причерноморья. – М., 1964.
6. Баран В. Слов’яни під час Великого переселення народів // Історія в школах України. ― 2003. ― №3. ― С.46-50.
7. Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. – К., 1994.
8. Боєчко В.Д., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історія та проблеми формування (1917-1940 рр.) // Український історичний журнал. – 1992. – № 1.
9. Бучинский И.Е. Климат Украины в прошлом, настоящем и будущем. – К.: Госсельхозиздат УССР, 1963. – 308 с.
10. Валентей Д.И. Основы демографии: [Учеб. для экон. спец. вузов] / Д. И. Валентей, А. Я. Кваша. – М.: Мысль, 1989. - 284, [1] с.: ил.
11. Верменич Я. Радянські моделі адміністративно-територіального устрою України // Історичний журн. – 2006. – № 1.
12. Географические открытия и научные познания. – М., 1972.
13. Ґеоґрафія українських і суміжних земель. ― Факс. перевид. – К., 2005. ― Т.1: Загальна ґеоґрафія /Ред.. В.Кубійович. ― 528 с. (Бібліотека українського раритету).
14. Герасимов И.П. Экологические проблемы в прошлой, настоящей и будущей географии мира / И. П. Герасимов; Отв. ред. А. Л. Яншин. – М.: Наука, 1985. - 247 с.: ил., карт.
15. Гинзбург В.В. Человеческие расы и реакционная сущность расистских теорий. – Л., 1958.
16. Гук Ю. Существуют ли расы? // Природа и человек (Свет). – 2003. – № 10.
17. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині ХVІІ -ХVІІІ ст.: кордони, населення, право / Олександр Гуржій. – К.: Основи, 1996. – 222 с.
18. Дашкевич Я. Полково-сотенний лад ХVІІ-ХVІІІ ст. на Україні – штучна «біла пляма» / Ярослав Дашкевич // Пам’ятки України. – 1990. – № 1. – С.6-8.
19. Дашкевич Я.Р. Україна на картах XIV-XVI ст. Стан і проблематика досліджень // Історико-географічне вивчення природних та соціально-економічних процесів на Україні: Зб. наук. праць / АН УРСР. Ін-т історії; Редкол.: Ф.П.Шевченко (відп. ред.) та ін. ― К.: Наукова думка, 1988. ― С.94-100.
20. Дмитрієнко М.Ф. Особливості картографування даних про видання газет України (жовтень 1917-1920 рр.) // Проблеми історичної географії України: Зб. наук. праць. – К., 1991. – С. 61-70.
21. Дністрянський М.С. Кордони України: Територіально-адміністративний устрій / Мирослав Степанович Дністрянський. – Львів: Світ, 1992. – 143 с.
22. Животовский Л. Мы не только различны, но и удивительно схожи // Наука и жизнь. – 2006. – № 4.
23. Журавський Я.І. Історія географії в Україні. – Львів, 1997.
24. Загадки стародавніх карт // Загадки давнини: Білі плями в історії цивілізації: наук.-худ. книжка: Для середнього і старшого шкільного віку. ― К., 1988. ― С. 120-135.
25. Заставний Ф.Д. Географія України: навчальний посібник: у 2-х кн. / Федір Дмитрович Заставний. – Львів: Світ, 1994. – 470 с.: іл.
26. Исаченко А. Тайна географических идей. – М., 1971.
27. Ісаєвич Я.Д. Історична географія Угорщини та суміжних країв XI - XIV ст. // Архіви України. – 1967. - № 2. – С. 71 - 74.
28. Ісаєвич Я.Д. До питання про західний кордон Київської Русі // Історичні джерела та їх використання. Вип.6. – К.: Наукова думка, 1971. – С.83-100.
29. Історико-географічне вивчення природних та соціально-економічних процесів на Україні: Зб. наук. пр. – К., 1988.
30. Історико-географічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. – К., 1998.
31. Історико-географічні дослідження на Україні: Зб. наук. пр. – К., 1992.
32. Історичні дослідження. Вітчизняна історія: Зб. наук. пр. – К., 1985. – Вип. 11.
33. Кабузан В., Махнова Г. Численность и удельный вес украинского населения на территории СССР в 1795-1959 гг. // История СССР. – 1965. – № 5.
34. Коваль А.П. Знайомі незнайомці: Походження назв поселень України / Алла Петрівна Коваль. – К.: Либідь, 2001. – 302 с.
35. Козинцев А. Краниоскопия и расовая классификация // Советская этнография. – 1987. – № 2.
36. Кордуба М. Територія і населення України / Мирон Кордуба. – Відень, 1918. – 24 с.
37. Крип’якевич І. Голодівки на Україні XVІI в. (Кілька літописних записок) // Україна. – Київ, 1929. – Кн.35. – С.34-37.
38. Крип’якевич І. Дніпрові пороги. Опис України і Дніпра коло 1640 р. Із споминів Г.Боплана. – Львів, 1925. – (Історична бібліотека «Просвіти», ч.7).
39. Крип’якевич І. Еелементарні катастрофи в давні часи (І.Карпатські повені. – ІІ. Саранча) // Життя і Знання. – 1927-1928. - №5. – С.142-143.
40. Крип’якевич І. Землетруси на Україні в XVII та XVIII вв. // Вісник природознавства. – Харків, 1927. - №3-4. – С.206.
41. Крип’якевич І. Історія української колонізації // Географія українських і сумежних земель. – Краків, Львів, 1943. – С.256-278.
42. Крип’якевич І. Історична картографія в Західній Україні (до 1939 р.) // Історичні джерела та їх використання. Вип.1. – К., 1964. – С.263-267.
43. Крип’якевич І. Причинки до історичної географії українських земель // Записки (Укр. наук.-досл. ін.-т географії та картографії). – 1930. – Вип.2. – С.213-244.
44. Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького / Ю.І.Римаренко (ред.). – К.: Генеза, 1996. – 942 с.
45. Маринич О. Україна: історико-географічні краї // Краєзнавство. ― 1993. ― №1. ― С.8-12.
46. Медников Б. Историческое развитие человека // Биология в школе. – 1993. – № 7.
47. Мукитенев Н.К. От Страбона до наших дней. Эволюция географических представлений и идей. – М., 1985.
48. Муллонен И.И. Очерки вепсской топонимии. / Ирма Муллонен; Рос. АН, Карел. науч. центр, Ин-т яз., лит. и истории. – СПб.: Наука: Санкт-Петербург. изд. фирма, 1994. - 154, [2] с.: карт.
49. Мурзаев Э.М. Очерки топонимики. – М., 1974.
50. Мурзаев Э.М. Топонимика популярная (географические названия). – М., 1973.
51. Нестурх М.Ф. Человеческие расы. – М., 1965.
52. Общеславянский лингвистический атлас: Материалы и исслед., 1997-2000: Сб. науч. тр. / Рос. акад. наук. Ин-т рус. яз. им. В. В. Виноградова; [Отв. ред.: В. В. Иванов]. – М., 2003 (ППП Тип. Наука. - 365 с.: ил.
53. Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації. – Київ, 1996.
54. Перновський А.Л. Етнічна та соціальна структура населення Правобережної України у ХVІІІ ст. // Історичні джерела та їх використання. – К. 1969. – Вип. 4.
55. Перновський А.Л., Пирожков С.І. Демографічні втрати народонаселення Української РСР в 40-х роках // Український історичний журнал. – 1990. - №2. – С.15-25.
56. Пономаренко М.Ф. Таємниця топоніма // Український історичний журнал. – 1991. – № 4.
57. Плетнева С.А. Кочевники Средневековья: Поиски ист. закономерностей / С. А. Плетнева. – М.: Наука, 1982. - 188 с.: ил.
58. Радомишльська Ф. Рукописні картографічні матеріали Київського облдержархіву як джерело з історії населених пунктів Київщини // Історичні джерела та їх використання. – К. 1969. – Вип. 4.
59. Ричка В.М. З історії формування державної території Давньої Русі (ІХ – перша третина ХІІ ст.) // Український історичний журнал. – 1985. – № 9.
60. Романцев В.О. Деякі актуальні аспекти демографічної ситуації в Україні у 1945-1990 рр. // Український історичний журнал. – 1992. - №10-11. – С.34-46.
61. Рудницький С. Про становище історичної географії в системі сучасного землезнання // Записки історично-філологічного відділу. ― Київ: др.-ня АНУ, 1927. ― Кн. 13-14. ― С.345-356.
62. Симоненко Р.Г. Про геополітичний фактор в історії України // Український історичний журнал. – 2001. – № 3.
63. Степи европейской части СССР в скифо-сарматское время. – М., 1989.
64. Стрижак О.С. Етнонімія Птолемеївської Сарматії. У пошуках Русі / О.С.Стрижак. – К.: Наукова думка, 1991. – 224 с.
65. Ткаченко О. Українська мова і мовне життя світу / Орест Борисович Ткаченко; НАН України, Ін-т мовознавства ім. О.О.Потебні – К.: Спалах, 2004. – 271 с.
66. Ткачук П. Статус Полісся в історичній географії, лінгвістиці й етнографії Східної Європи // Минуле і сучасне Волині і Полісся: край на межі тисячоліть. Матеріали Х наукової історико-краєзнавчої конференції, яка відбулася у Старому Чарторийську, Маневичах, Четвертні та Ново волинську в 2000-2002 рр. Зб. наук. праць. ― Луцьк: Настир’я, 2002. ― С.17.
67. Успенский Л.В. Загадки топонимики: [русский язык] / Лев Успенский. –М.: Изд-во АСТ: Zebra E; Владимир: ВКТ, 2010 - 331, [3] с.: ил. - (Горизонты знаний. Золотая коллекция научно-познавательных книг).
68. Успенский Л.В. Имя дома твоего: Очерки по топонимике / Л.В. Успенский. – М.: Армада-пресс, 2002. - 318 с.: ил. - (Что в имени? …).
69. Худаш М. Українські карпатські і прикарпатські назви населених пунктів: (Відапелятивні утворення) / Михайло Худаш; Національна академія наук України, Інститут народознавства. – Львів: [Інститут народознавства НАН України], 2006. – 451 с.
70. Чиркова Т. Науково-теоретичні основи створення довідкового понятійно-термінологічного словника з дисципліни «Історична географія з основами етнографії» / Т. А. Чиркова. // Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна. Проблеми безперервної географічної освіти і картографії [Текст]: Зб. наук. праць. Вип. 5 / Харк. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна; Редкол.: В. І. Левицький (голова), О. В. Барладін, А. П. Голіков та ін. - Х.: [б. и.], 2005. - 205 с.
71. Чичагов. Из истории русских имен, отчеств и фамилий (вопросы русской исторической ономастики ХV – XVII вв.). – М., 1959.
72. Шаблій О.І. Академік Степан Рудницький – фундатор української географії / Олег Шаблій – Львів; Мюнхен: [б.в.], 1993. – 223 с.: іл. – (Український вільний університет. Серія: Монографії; ч.53).

[1] Місто в Азії (Месопотамія), столиця колись могутньої держави; сьогодні в руїнах.

[2] Цар Персії в рр. 522-485 пер. Хр., найвидатніший будівничий староперської держави.

[3] Скіфи не творили єдиного національного організму, а складалися з племен хліборобів і пануючих кочівників. Кочові скіфи були племінно й мовно споріднені з іранськими племенами, отже, й персами, але мали ще й домішки туранського елемента.

[4] Мідія в Західному Ірані, над Каспійським морем; жило тут плем’я, споріднене з персами, що скорше від персів було створило могутню іранську державу.

[5] Таврія ― Крим, названий так від його жителів таврів.

[6] Меотійське озеро ― Азовське море.

[7] Зевс ― найголовніший бог у поганській грецькій вірі. Про скіфського Зевса гл. розд. 59.

[8] Борисфен ― Дніпро. Згідно з уявою язичників боги одржувалися, мали дітей і т.ін.

[9] Геракл ― герой, себто людина, яка досягла безсмертя ― нарівні з богами.

[10] У часи своїх мандрівок по світу Геракл зазнав усяких пригод: якось забрав він собі у Геріона, якоїсь потвори, волів. Так оповідає грецька міфологія (релігійні перекази).

[11] Океан, на думку греків, це мовби величезна ріка, що обіймала всю землю. Стовпи Геракла ― Гібралтар. Гедейра ― колонія фракійців у Південній Іспанії (Гадес, Гадір).

[12] Згідно з «Теогонією» Гесіода жінка – змія (єхидна) була сестрою Геріона.

[13] Священні речі ― лук, чаша, пояс, які Геракл передав жінці – змії для випробування здібностей його синів ― Агатірса, Гелона і Скіфа ― характерні для кочового побуту. Царська влада і в даному разі дістається, очевидно, молодшому з братів. Походження від Геракла родоначальників племен агатірсів, гелонів і скіфів є напевне грецьким переказом, що існував у припонтійських греків.

[14] Третя версія міфа про походження скіфів, правильніше сказати про появу скіфів у причорноморських степах, уже має відношення не до їхніх царів, як дві попередні, а до скіфського народу. Згідно з цієї версією поява скіфів зі сходу пояснюється переселенням племен: массагети або ісседони (Арістей) витіснили скіфів, а скіфи кіммерійців.

[15] У давнину назву Аракс приписували різним рікам, переважно тим, що вливалися в Каспійське море. Було висловлено навіть думку про те, що Аракс не власна назва, а загальна: велика азіатська ріка (Міщенко). Про ідентифікацію Геродотового Араксу існує в дослідників багато різних міркувань.

[16] Тірас, тобто Дністер, на березі якого була однойменна колонія, місто Тірас (у Геродота мешканці цього міста ― тіріти, розд. 51).

[17] Розповідь про міжусобну війну кіммерійців можна ролзуміти по-різному. Геродот, очевидно, мав на увазі заключну битву двох партій, одну з яких він називає партією царів, а другу ― партією народу. Сучасні археологи не знаходять ніяких кіммерійських могил на берегах Дністра. Є думка, що кіммерійські поховання могли бути на берегах Кубані (Єльніцький).

[18] Щодо первісної території кіммерійців у дослідників існують різні думки. Імовірно, як доводять археологічні дані, кіммерійці до їхнього переселення в Малу Азію мешкали на берегах Кіммерійського Боспору, тобто Керченської протоки, на Керченському та Таманському півостровах та на північно-східному Передкавказзі.

[19] Здається невірогідним, що кіммерійці, тікаючи від скіфів і досягши північного узбережжя Малої Азії, в своєму просуванні на захід могли мимохідь заснувати місто, яке згодом стало мілетською колонією Сіно пою. Насправді кіммерійці захопили і зруйнували грецьке місто, яке потім було відбудоване.

[20] Арістей (Арістайос) Пооконнеський, очевидно, історична особа, автор епосу «Арімаспея» (збереглися лише незначні фрагменти) та «Теогонії». Давні греки створили міфи про його особу і розповідали про нього чудеса. Геродот міг бути знайомим із його епосом про однооких людей арімаспів, котрі нібито мешкали на далекій півночі (або північному сході Скіфії). За свідченням словника «Суда» Арістей був сучасником Кіра і Креза, але Геродот уважав, що Арістей жив у 8 ст. до н.е.

[21] Грифів (грюпес), що охороняли золото, греки уявляли собі як істоти з крилами та головами орлів, а тулубами левів. Зображення грифів поширено в мистецтві північного Причорномор’я і є неодмінною частиною образів, належних до так званого скіфо-сибірського звіриного стилю (пор. предмети з Пазарикських курганів).

[22] Гіпербореї (ті, що живуть на півночі, або точніше по той бік від північного вітру ― Борея) ― мешканці крайньої півночі Скіфії. Грецькі перекази про гіпербореїв походять від дельфійських та делоських жерців Аполлона (який нібито іноді перебував у їхній країні).

[23] Відомості про витіснення арімаспали ісседонів, а ісседонами скіфів Геродот міг почерпнути з «Арімаспеї» Арістея.

[24] Південним морем тут називається Понт Евксін, тобто Чорне море. Якщо воно «південне», то не можна здогадатися, де за Геродотом могло бути в протилежність до нього «північне» море.

[25] Міф про проконнесця Арістея пов’язується з ученням Піфагора про «переселення душ» ― метемпсихоз.

[26] Артака ― одна з гаваней міста Кізіка на березі Пропонтіди (Мармурового моря).

[27] Розрахунки Геродота базуються на числі поколінь, із яких кожне має 30 років.

[28] Існування культу Аполлона в Метапонті, місті на півдні Апеннінського півострова, на березі Тарентійської затоки, підтверджується нумізматичним матеріалом ― зображеннями Аполлона з лавровим деревом або з лавровим вінком на монетах цього міста.

[29] Після другого його зникнення Арістей із Аполлоном прибув до Італії в образі крука, а крук як пророчий птах був присвячений Аполлонові.

[30] Цей пам’ятник був жертовником Аполлона, про який уже йшлося вище.

[31] Геродот сумнівався, чи міг Арістей зайти так далеко на північ, як той написав у своєму епосі.

[32] Гавань (або порт) борисфенітів ― це мілетська колонія Ольвія на правому березі Дніпровсько-Бугського лиману, найдавніше з грецьких міст північного Причорномор’я (засноване приблизно 647 р. до.н.е). Згідно з Геродотом, Ольвія була розташована на відстані 10 днів шляху від Істру (Дунаю) і на відстані також 10 днів шляху до Меотіди (Азовського моря). В розд. 101 цієї книги один день шляху суходолом оцінюється в 200 стадій, а в розд. 53 п’ятої книги ― в 150 стадій. Округляючи числа, ми бачимо, що Геродот значно зменшив у своїй уяві можливі відстані від гирлів Дунаю до Дніпровсько-Бугського лиману і від нього до Азовського моря, навіть якщо рахувати довжину денного шляху за прямою лінією це становить приблизно 500 + 500 = 1000 км.

[33] Калліпіди (правильне написання ― калліппіди) в Геродота ― елліно-скіфи, тобто змішане греко-скіфське, але не кочове плем’я. Сама їхня назва суто грецька. В давніх греків такі «гібридні» племена називалися мікселлінами.

[34] Алізони (чи галізони) ― північні сусіди калліппідів, які мешкали в тій області, де зближуються ріки Тірас (Дністер) і Гіпаніс (Південний Буг). Слід зазначити, що серед племен на південному березі Понту античні географи також згадували якихсь галізонів. У Геродота на північ від галізонів була країна неврів, а далі за нею ― пустеля.

[35] Відомо, яке велике значення мало збіжжя, яке імпортувалося в Грецію з північного Причорномор’я. саме через це Геродот зазначає, які з племен Причорномор’я культивували пшеницю для себе або на експорт.

[36] Гілея (Гюлая) ― тобто «лісовий край» (від давньогрецького гюле ― «ліс»), область десь на півдні лівобережжя від Бори сфену (Дніпровсько-Бугського лиману). Тепер у цьому краю нема лісу, а лише степ та піски. Можливо, залишками лісу в нижній течії Дніпра були переліски та плавні.

[37] Різниця між скіфами – землеробами (георгой) та скіфами – орачами (аротерес), очевидно, полягала в тому, що перші культивуваи злаки для власного сподивання, а другі ― на продаж.

[38] Дослідники не ідентифікували річку Пантікап (Пантікапес) з якоюсь водною артерією України. Який зв’язок був між назвою цієї річки і містом Пантікапеєм (Пантікапайон) ― столицею Боспорського царства на Керченському півострові, залишається нез’ясованим.

[39] Андрофаги (андрофагой ― буквально ― людожери) ― дике плем’я на півночі від країни скіфів.

[40] Річка Герр (Геррос) також залишається не ідентифікованою. За Геродотом ця річка відокремлювала країну скіфів-кочовиків від країни царських скіфів (або правильніше ― скіфів – царів). Герр ― також назва місцевості та місцепоховання скіфських царів (рр. 56, 71). За Геродотом річка Герр уливається в ріку Гіпакіріс, також не ідентифіковану.

[41] Країна, що називається «царською», тобто область так званих царських скіфів, або скіфів-царів, як вони самі себе називали в протилежність до решти скіфів, нібито їхніх рабів або підданців.

[42] Більшість учених ототожнюють Танаїд (Танаїс) із Доном. Десь у нижній течії цієї ріки було давньогрецьке місто з назвою Танаіс, боспорська колонія (див.: Шелов Д.Б. Танаис ― эллинистический город. ― ВДИ, 3. ― С.47-54).

[43] Меланхени (Меланхлайной), тобто «одягнені в чорні плащі (або шкури)», про них див. розд. 107.

[44] Савромати (савроматай) згодом стали називатися сарматами. Очевидно, іранське плем’я, споріднене із скіфами. Вони були предками аланів, а ці були предками сучасних осетинів.

[45] Про етнічну приналежність будінів у дослідників немає єдиної думки. Геродот підкреслює те, що будіни не споріднені з скіфами і живуть у лісистій країні, на схід від р. Танаїда, на півночі від савроматів. Їхнє дерев’яне місто називалося Гелон (р. 108). Будіни шанували «грецьких» богів у своїх дерев’яних святилищах.

[46] Тіссагети (Тюссагетай) плем’я, країну якого пов’язують із областю поширення так званої городецької культури, але про етнічну належність цього племені немає єдиної думки. Савромат було також одним із власних імен боспорських царів.

[47] Початок цього розділу, очевидно, слід розуміти так, що перша приморська країна на шляху до Скіфії для тих, хто подорожує з півдня на північ, ― це Фракія, бо кожний, хто має перед собоб географічну карту, може побачити, що берег Фракії (Болгарія та Румунія) не опуклий, а угнутий, утворює затоку.

[48] Долішня течія Дунаю в описі Геродота ― це одне з важких місць для тлумачення. Є думка про те, що Геродот гадав, гіби Істр тече з півночі на південь.

[49]«Давня» (архайя) Скіфія називається так, бо ця частина серед інших перша стала відомою грекам.

[50] Внаслідок археологічних розкопок було виявлено, що міста Каркінітіда (або Керкінітіда) було розташоване в Криму на березі Каркінітської затоки. Як уявляв собі Геродот місцеположення цього міста, залишається непевним (рр. 55, 99).

[51] Скелястий півострів (Херсонесом ге трехее) ― це в Геродота гориста частина південного берега Криму. З тексту ясно, що Геродот не уявляв собі справжньої форми Тавричного півострова.

[52] Як розуміти, що Скіфія не лише з півдня, але й з сходу обмивається морем, залишається непевним.

[53] Геродот уподібнює Тавричний півострів за його формою Аттіці, ніби цей півсторіч був трикутним продовженням материкової Скіфії. Стратон правильно називає Крим окремим півостровом.

[54] Деми Торіка і Анафліста мали фортеці, що обороняли підступи до копалень срібла в Лавріоні.

[55] Можливо, це порівняння Геродот додав до свого тексту після подорожі до Італії.

[56] Під «морем сходу (власне світанку)» Геродот, очевидно, розуміє східну частину Чорного моря, а під країною «на захід від Кіммерійського Боспору» (Керченської протоки) він розуміє Скіфію до Істру (Дунаю). Далі слід читати «і від Меотійського озера до Данаїда», тобто знову в напрямі на схід.

[57] Геродот майже правильно навів відстань від гирлів Дунаю до Керченської протоки (за прямою лінією прибл. 550 км), а від Кишинева до Таганрога (прибл. 750 км). Теоретична схема ― скіфська країна нібито мала форму правильного квадрату ― припускає, що вертикальні лінії його мусили бути такими, як і горизонтальні. В такому разі північна границя скіфських земель мала б доходити кудись аж до Брянська. Геродотові та його інформаторам могла бути відомою лише південна границя до Азовського моря.