Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Того ж таки червця, в наступний день






Людота привів молоду жону додому, вже коли сонце підбилося вгору на три сулиці, й за звичаєм упав перед старцем навколішки. Те саме зробила й умикнута киянка.

— Діду, благословіть...

Старець узявся розпитувати, хто вона, ся дівчина, яка вирішила прийняти духів його роду. Людота, затинаючись, розповів дідові все, вмовчав тільки найголовніше: що Славка — роба київського князя. Дід про те не спитав, і хлопець вирішив до часу мовчати — як Дана з Дажбогом уречуть, так і буде. Й старець, поклавши молодятам руки на голови, спитав:

— Чи сприймаєш ти святих духів роду нашого?

— Приймаю, — з готовністю відповіла Славка.

— Чи корити-ймешся законові й поконові роду нашого?

— Корити-ймуся.

— Чи шанувати-ймеш слово старців молодших і старійших?

— Шанувати-йму.

— Чи шанувати-ймеш можа свого й честь свою жоночу?

— Шанувати-йму.

— Чи любити-ймеш, як матір свою, землю вири нашої?

— Любити-йму.

— Клянися!

Славка нахилилась трохи вперед, узяла грудочку сухої чорної землі й поклала в рот, а старець ревно стежив, чи не гребує вона їхньою землею. Дівчина повільно жувала, на зубах їй хрумкав пісок, але вона мужньо ковтала ту землю, яка прийняла її за рідну. По спині в неї пробігав морозець, бо ся клятва навіки й переступати її не можна. Людота теж пильно дивився, й серце його проймалось гордощами й любов'ю.

З батьком та матір'ю владнали ще легше. Син був уже дорослий, у хаті пара молодих дужих рук ніколи не зайва, та й невістка сподобалася їм з першого ж разу. Отець, глянувши на неї спідлоба, суворо мовив:

— Будь.

Матері б хотілося гарного весілля, та на весілля багато треба, невістка ж, хоч і не принесла по собі нічого, зате й віна збирати не доведеться. Надворі бігало ще п'ятеро молодших синів і чотири доньки, тож весіль буде та буде, аби твої коржі з маком. І мати теж сказала:

— Жий собі з Людотою та діток наживай, а мені онуків на старість.

На другий день Купала теж ніхто в Городищі не працював, і молодята подалися до Яропіні, на волю.

Славка була щаслива й збуджена, гасала понад берегом, наче молода оленка, й дзвінко сміялась, і тільки час від часу позирала на всхід сонця, й тоді очі її поймалися тривожним серпанком. Вона вперше відчула себе вільною, вперше могла бігати отак і горнутись отак до любої серцю людини, до свого лада, й ніхто не гримав на неї, й Людота дививсь їй у вічі, мов у глибокі кринички.

Народилася Славка літ тому шістнадесят у далекій землі хліборобного племені улучичів, де Полудневий Бог злучає води свої з тихоплинною Синюхою. Жила вона з татом і мамою в гарній мазаній хижі над плесом — і жила доти, поки село заскочила жорстока сацька орда. Саки напали вночі, перебивши сторожу над засіками, й кого вбили, кого спалили живцем, а решту побрали в полон — мало хто й урятувався тієї ночі. Тата з мамою та її, маленьку, скрутили й повели в дикий полудневий степ, на робочий торг у грецькому городі Ольбії. Греки перепродали їх перським гостям, перси — своїм сусідам-вірменам, а вірмени повезли назад, до тієї-таки Ольбії. В сих безконечних мандрах померла Славчина мама, тато ж ублагав полянського гостя, який придивлявся до нього, купити його разом із донечкою. Й чи то благання допомогли, чи, може, щось інше, бо діти-робичі цінувалися дешево, гість купив і її разом із вітцем.

Так вони й потрапили до двірця київського князя Милодуха тому п'ять літ. Княгиня Рада визначила обрік їхньої неволі — для батька шість літ, а для неї — десять. Наступної масниці батька мали відпустити на волю. Славці ж лишалося ще багато, бо строк викупу для дівчини-роби починався з дванадесятої весни, й хоч за неї княгиня дала вдвічі менше, ніж за батька, та всім відомо, що жона може заробити впротяг дванадесяти місяців лише гривну, дівчина ж півгривни.

Людота блукав із жоною понад зеленими берегами Яропіні до самого вечора. Поверталися вже смерком, поспішали, бо жоніння жонінням, а завтра вранці треба вже було вставати до діла. Та біля підпертих ізсередини воріт на них чекала неприємна звістка: приїздив з Києвого городу тивун од Малка-домажирича й загадав Славці вертатися.

— Не пущу! — сказав уперто Людота. — Нехай дідо виру дає.

— Ой сину, не дасть вири дідо, — засумнівалась мати, батько ж мовчав і навіть не дививсь у їхній бік. Людота побіг до старця.

— Діду, благословили сте нас до злюбу, — сказав він, дивлячись собі під ноги.

Та дід мов ляснув його по щоці:

— Чого ради не повідав єси, що дівка твоя княжа роба? Мовив тивун, щоб сього ж дні до вечора йшла домів. Так буде.

Сі останні слова були невблаганним присудом, але Людота наважився заперечити старцеві:

— Дайте за неї виру...

— Де ж я тобі тих вир наберуся! Тамтого дні — виру за нава, сього ж дні — за дівку. Не зумів єси вмикнути якусь вольну смерду? Виганяй з хижі, хай іде до княжого двірця. — Й повторив: — Так буде!

В голосі старця бримнуло залізо, й Людота зрозумів, що далі благати марно.

Проте й жону свою не вигнав з дому й ліг із нею спати. Дасть Біг день, дасть Біг ум, що буде, те й буде. Та вранці, ледве в хижі повставали, зачувся гомін. По той бік тину стояв княжий тивун, а біля нього два можі зоружені. Старець гомонів із батьком, сидячи на присьпі хати, й батько тупо дививсь під ноги.

— Видаєте її, діду? — похолов Людота, ступивши крок до присьпи, й дідо відповів:

— Не можу которитися з князем. Не мовив єси того-дні, що вона є роба княжа.

Славка, мов заговорена, пішла сама до хвіртки, Людота метнувся, щоб утримати її, схопивсь навручки з тивуном, тоді можі пострибали з коней і скрутили Людоту віжками. Хлопець пручався й відбивавсь, але його припнули між кіньми й повели до городу Києвого. Ні старець, ні хтось інший із сільчан не прийшов йому на підмогу, хоча впоратися з тивуном і двома можами могли в одну хвилю, й Людота, затамувавши в серці лють, пішов, сповитий, мов лялечка, й припнутий на двох мотузках до сідел. Славка ж ступала, покірно схиливши голову й не наважуючись озирнутися.

Дорога здалася Людоті такою довгою й жахливою, що він аж зубами скреготав, плентаючи між кіньми, й, коли проминули Діброву й попереду зачорніла стіна гостроколу, плюнув, мовивши слова страшного прокльону: над Києвим городом, виблискуючи проти високого сонця білими й чорними крильми, літали голуби, сотні голубів, усякої масті, й се було поганою прикметою.

Князь Богдан зустрів їх на високому ґанку, вбраний у полотняну сорочку, заправлену в ногавиці, й босоніж... Вид його не провіщав нічого доброго, й Людота знову згадав голубину зграю.

— Осе він і є? — грубим голосом поспитав у тивуна князь. Усе в ньому було грубе: й голос, і кремезні плечі, й здоровезні ноги, припорошені курявою (десь-то ходив двірцем без поробошень), і широкі лопатища рук, і навіть карий оселедець на блискучій голові.

— Осе й є, княже, — догідливе мовив тивун. — А се є та роба, що...

— Виджу, — проказав князь і зійшов приступками додолу. Постоявши біля Людоти, він підняв його вперто схилену голову. Людота сіпнувся й визволивсь із князевої руки. — Пощо не зориш?

— Не маю хоті, — буркнув молодий смерд.

— А женитися мав єси хіть?

Людота зле блимнув за князя, й той знову спитав його:

— Відав єси, що діва та є моя роба?

— Відав єсмь! — вибухнув хлопець. І князь несподівано відступив крок назад, уражений незборимою зненавистю в очах сього скрученого юнака. Тоді вже тихо спитав:

— Відав єси — й умикнув? А чи-с відав те, що між роби стає такоже робом осподаря її?

Було видно, як обличчя князеве закипає червцем і зловісно виблискують очі.

— Й се-м відав, — одповів отрок і подививсь Богданові просто в вічі.

— Й умикнув таки-с?

— І вмикнув єсмь.

— Пощо?

— Бо так Дана захтіла! Дана! — роздратовано крикнув отрок, і всі сподівалися, що князь шмагоне сього непокірця гарапником.

Та Богдан сказав тивунові:

— Розкрутіть його.

Мовив тихо, незвично глухим і здавленим голосом, і всі були страшенно здивовані, бо в тивунових руках уже бряжчало залізне путо з хитрим київським замком, яким спутують коней і непокірних робів. І ніхто не знав, про що думає в сю мить князь, і жоден з присутніх, а найменше за всіх Людота, не сподівався, що він скаже:

— Пустіть і її. Опрощаю.

А він так і сказав, і Людоту розв'язали, й отрок мовчки розтирав набряклі руки, немовби найголовніше в тому й полягало, щоб терти долонями червоні й глибокі рівчаки на зап'ястках, і не смів підвести очі, бо було незрозуміле чому соромно й незручно, вже краще б, думалось йому в сю мить, його б торсали й били, й се б він зніс легше, бо до сього ж був готовий.

Усі теж стояли, мов і їм стало незручно, й, коли нарешті Людота спромігся на перший крок, ті, що стояли круга, полегшено зітхнули. Юнець поволі віддалився, минув двірцеві ворота, заспускавсь дорогою в окольний город, не випроставши плечей і не обернувшись, а позаду, назирці, й досі не вірячи в те, що сталося, йшла Славка...

До самого вечора й увесь день потому київський князь тільки й думав про сей дивний для самого нього випадок. Думав не за те, що, зрештою, від кількох утрачених гривен не зубожіє — в княжій скітниці багато серебла й золота. В голові снувались останні слова молодого смерда й на душі було порожньо й тоскно. Хіба ж не міг і він учинити так само, як сей не знайомий йому городищець? Хіба забракло сили й міжності прискакати на доброму жеребці, й схопити, й завезти на край світу жону, яку любив од малих літ і почуття до якої не згасли й сьогодні?

Що б не робив Богдан і куди б не ходив, ота думка не давала спокою, й сумні заплакані очі Ясновиди, якими запам'ятав їх із останньої зустрічі, стояли перед ним і бентежили душу. Вже два літа в княжому хоромі жила чужа й нелюба людина, княгиня Руска, й се гнало Богдана з хорому в степ і в ліс, аби далі, аби не дивитися на неї. Він цілими тижнями блукав у далеких дібровах чи їздив на прип'ятські риболови й додому вертав лише з необхідності. Все було б інакше, все було б не так, якби йому в той день позаторішньої весни не забракло рішучості.

У такому стані й застукав його Людота. Він, либонь, пантрував на Богдана, бо постав перед очима саме в ту мить, коли той збирався сісти на коня й утопити смуток у зеленому шумовинні Діброви. Людота вийшов з-за воріт і мовив:

— Княже Богдане, що ти за... за се хочеш? Гатило здогадався, про що мовить отрок, і тільки скисливсь.

— Нічого не хочу.

Людота наполягав:

— Ні, ти наречи — я й зроблю теє.

— Нічого не хочу! — вже роздратовано мовив київський князь і смикнув жеребця за вуздечку. Жеребець казився й не хотів підставляти йому стремено, й Богдан знову й знову смикав його, ще дужче дратуючись, бо поряд стояв несхильний у своїй упертості хлопець, який нагадував князеві про його власну безсиль.

— Уречи, княже Богдане! — підвищив голос Людота.

Й князь крикнув:

— Вречу, хай прокудять тебе з двірця бичами!

Й нарешті-таки зловчився поставити ногу на стремено. Та Людота вхопив коня за вузду.

— Хочеш, я здобуду тобі Юрів меч?

— Який меч?.. — не вірячи, перепитав Богдан.

— Юрів!

У князеві все отерпло. Він проказав:

— Де-с чув про меч сей?

— А чув єсмь, — ухильно відповів Людота.

— Ти хто єси?

— Смерд!

Богдан подивувався, з якою гордістю вимовив те слово хлопець, Людота ж наче зумисне сказав удруге:

— Смерд єсмь і вільний орач, княже! Й усі в роду моєму смерди, відай про се. Й коли тобі смерд рече слово, то так і буде. Се видж!

По тому слові Людота пустив коня, нахилився, взяв й землі чорну грудочку й з'їв її, як їла кілька днів тому його жона Славка. Богданові знову продерло спину морозом, ошпарило варом, і він тихо сказав:

— У чім клянешся, смерде?

— У тім, що чув єси, — сказав, давлячись чорною землею, Людота, бо був і сам до межі схвильований, адже се клятва найстрашніша, й через Землю, яка нас породила, ще ніхто й ніколи не переступав.

— Я не йму тобі віри, смерде, — проказав Богдан, але хлопець уже здолав ковтнути і вже твердим голосом одповів:

— Їв землю-м.

І то щось таки значило, й князь київський, широко розплющивши вічі, зорив на дивного смерда, який говорив незрозумілі речі й ятрив у його серці глибоку й давно наболілу, сховану від чужого віча, виразку.

Людота торкнувся трави рукою, тепер уже як рівний рівному, бо після такої клятви людина підноситься навіть у власних очах, і мовчки пішов з двірця. Князь наздогнав його вже за ворітьми, де дорога збігала в окольний город і поміж високими хатами та хоромами в'юнилася на той бік засіки. Гупнувши на землю, він повів коня в руках. Людота стримано всміхнувся князеві, тоді раптом щиро й весело розтяг вуста до самих вух.

— Чуєш? — сказав Богдан. — Іди до мене.

— Куди се?

— До двірця.

— Чого ради?

— До двірця, та й годі.

— Що би-м там робив?

— А що тямиш. І що волів би-с.

— Ковач єсмь, — одповів Людота.

— То йди ковачем. Я маю добру кузню, велику.

— Я теж маю, княже Богдане. Куємо собі з вуйком Стояном.

— Стояном? Я знаю Стояна. Він тебе відпусте.

— Я сам не маю хоті.

— Сам? Пощо ж?

— А так, не хо, та й годі. Мені й у нашому Городищі добре мається.

— Старець ваш Славута жиє?

— А жиє.

— Скільки ж се має літ Славута?

— Не відаю. Хіба сто або сто й десять...

Злоба до старця, що сими днями вже встигла була пригаснути, раптом закипіла в Людотиному серці знову, й він утратив хіть до дальшої розмови. Богдан спитав:

— То не волієш?

— А речу ж, — і без зайвих слів подався стежкою навпростець до Діброви, дубового лісу, що починався за Києвим.

Князь одним махом вихопився на коня, зострожив його й погнав до Соляного шляху, а звідти в Хрещатий Яр, і гнав доти, поки сірий жеребець пойнявся милом. Богдан був певен, що той отрок не зможе нічого вдіяти, що й про меч Юрів чував десь випадково й не відає, ні де його дістати, ні що воно є, та не міг заспокоїтися. Давно, літ тому зо п'ять, чув байку, ті зронені слова про таємничий меч і думав, що вже геть забувся й за нього, й за своє колишнє бажання. Та варто було ковальчукові нагадати — й душа в Богдана спахнула новим вогнем, і серце закалатало в грудях, і руки сіпали шпаркого жеребця за повіддя. Сам того не думаючи, він пригнав до стольного Витичева. Сонце хилилося на західній пруг, і досі жарке й розпечене, але там, за лісом, понад самими верхівками слалася чорна повстяна хмара, й Богданові з підсвідомого передчуття стислося серце. Й та хмара, й город Великого князя, біля якого він опинився, здались йому таємничим, злокобним знаком, він страшливо зо-зирнувся й зашепотів у всуєвірному потязі:

— Що сим речеш, Боже? Чи слави моєї зажадав єси, чи погуби моєї? Відкрий мені волю твою, Боже, що полі чує та чорна хмара перед стольним городом? Повідай, Боже, і я зречуся й себе, й помислів моїх. Нехай лиш Руській землі, де поховані мої діди й прадіди, світить сонце...

Кінь, який утомлено ступав по майже зарослій травою путі, раптом підняв голову й тривожно заіржав у бік столиці. Богдан зострожив його й смикнув за повіддя:

— Й-йо!.. Й-йо!

Князеві стало страшно, що хтось може побачити його тут, біля Витичева, й він далі погнав коня...

 

В ЛІТО 427

Закоторилася земля грецька. Християни пішли супротиву християн, і рікли одні: Ісус молодший за бога-Вітця, отже, бог-Син має початок, і зупершу його не було. Ті ж відповідали їм: “То єресь, і ви єсте єретики. Бог-бо їден у трьох парсунах, і не може такого бути, щоб бога спочатку не існувало”.

Й розділилися, й почалися розпрі й которання, й гору брали то ті, то сі, й во ім'я бога лилася кров, і сипалась у вино отрута, й син возненавидів вітця свого та брат — брата. Й став занепадати цар-город Константинополь, і город Олександрія єюпетська[9][9] не підкорялася йому й чинила прю з ним.

І з'явився в стольному царі-городі Константинополі євнух вельми мудрий і зело хитрий і підкорив собі ввесь клір, і молодого імператора, й саму всемогутню Пульхерію, й тепер у царі-городі чувся голос Олександрії, городу єюпетського.

Й було ім'я тому євнухові безбородому Хрисафій.

 

В ЛІТО 428


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.015 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал