Утікачка

Крізь відчинену кватирку пробивався весняний дух. Темна квартира чіпко тримала нявку за білу пелену сорочки. Дивні, зловісні обриси незвичних предметів лякали нявку так, що малим звірятком тріпотіло серце. Химерне дерево бронзового підсвічника, на чиїх гострих гілочках де-не-де зачепилися напівзгорілі свічки, то спалахувало ясно, то, скуйовджене вітром, майже згасало.

Нявка зіскочила з ліжка, озирнулася на спокійне і сонне жіноче обличчя, яке і не ворухнулося на подушці, на руде - майже червоне у полиску вогню - волосся й одну по одній загасила круглі опецькуваті свічки. Обсмикнувши на собі сорочку, вона крадькома дісталася дверей. Тихо клацнув замок, нявка вислизнула в коридор і причинила важкі металеві двері.

Щоб не розбурхати зморений сном будинок, вона не викликала ліфт, а подріботіла донизу сходами, холодними пальчиками ніг ледь торкаючись бетонної долівки. П’ятнадцять прогонів (чотирнадцять довших і один куценький) - сім поверхів - і нявка вже надворі, вдихає запахи розквітлих за ніч абрикос і весняної ріки, що розлилася широко, підступаючи чи не до підніжжя будинку. Перетнувши двір і обминувши широке подвір’я тихого нічного дитсадочка, вона опинилася на дамбі, постояла мить замислено, а тоді дрібними крочками спустилася до самої води, яка широкою хвилею залила піщану смугу й зазеленілі верби. Звернена обличчям на схід, нявка стала щось шепотіти, а вітер, наставивши велике, як вареник, вухо, дослухався до її слів:

Водичко Уляно,

Красная панно!

Біжиш, водо, з гір-долин,

Із найдальших україн,

Розмиваєш береги,

Напуваєш берегинь,

Очищаєш-освящаєш,

Подорожнім приспоряєш,

Спрямуй, водо, мої ноги

На вірну дорогу!

Заплющивши очі, нявка нашорошила вуха, чи не вчує якого знаку від води. Верби лоскотали її віттям і вплітались у зелені коси, і вона, як ніколи, відчула раптом таку єдність із водою, з деревами, з темним небом, з піском під ногами, що кілька місяців у світлій, привітній, але тісній кам’яниці, здалося, просто наснилися їй.

Нявка розвела руки, ніби зараз попливе за водою світ за очі, запливе далеко-далеко, де грізно б’ється в ламану лінію берега Чорне море, де вона відростить собі лускатий довгий хвіст і зробиться вільною рибиною. Вона замріяно зітхнула, білу пелену сорочки підхопив вітер і потягнув уперед, нявка хитнулася за ним, підштовхувана невідомою силою, незграбно закинула руки - й шубовснулась у зимну ріку.

- Ги-ги-ги! - почулося ззаду неї. Незвична до купання нявка швидко замолотила руками, розсипаючи бризки на всі боки, доки нарешті не спромоглася вистромити голову над водою й розплющити очі. На березі на складених у кружечок камінцях, де ще лишалися сліди спаленої якимись затятими туристами ватри, сидів маленький чоловічок із сивими вусами й цапиною борідкою, з зализаним чубом. З-під чорного сурдута зміївся довгий хвостище. Чоловічок весело гигикав і тицяв пальцем у мокрі зелені нявчині коси, в яких заплуталися вербні котики.

- Ти хто такий? - сердито вигукнула нявка, загрозливо підняла п’ястук - і віддразу з бульканням знову зникла під водою.

- Ги-ги-ги! - ще більше звеселився чоловічок, спостерігаючи, як вона борсається у воді, а довкола неї великим риб’ячим міхуром плаває пелена сорочки. Нарешті нявка відчула під ногою камінь, стишила шалене борсання, вирівнялась і почала потроху гребти до берега.

- Ти хто такий? - знову запитала вона, скачучи босими ногами на піску, щоб витрусити воду з вуха.

- Я - водяник.

- Ти чого мене у воду скинув? - уже не так сердито спитала нявка, викручуючи воду з сорочки, яка безсоромно липнула до прозорого тіла.

- А того! - набурмосився водяник. - Уночі до води йдеш - говори не до неї, а до мене! Я тут господар!

- Тю на тебе! - з серцем плюнула нявка, пригадавши, як кумедно ляпала руками й ногами по воді, аби не потонути безславно на самому початку свого неблизького шляху. - Оце так господар гостя стрічає?

- А я що... - знітився одразу водяник. - Та я... - і він умить зник під водою, тільки кола пішли, але вже за хвильку виринув на поверхню, тримаючи гостренькими жовтими зубами велику рибину, яка чинила відчайдушний спротив. Знов заплигнувши на каміння на березі, водяник перехопив рибу руками, аби не так била хвостом і тріпала плавцями, і з гостинною посмішкою простягнув її нявці.

- Тю на тебе ще раз! - махнула рукою нявка. - Ти хіба не знаєш, що нявки риби не їдять?

Водяник знизав плечима, а риба, вирячуючи банькаті очі й плямкаючи круглим ротом, почала помалу випростуватися з його чіпкої долоні. Нявка простягла руку, висмикнула безталанну здобич й кинула в ріку. Риба каменем впала на дно, пройшовши всю товщу води, і зачаїлась поміж затоплених корчів, доки водяник не оговтався. Вода рівнесенько зійшлась у тому місці, де зникла визволена полонянка, не лишаючи й знаку.

- То як мені ще виявити гостинність? - знизав плечима водяник, підскочив на місці, перекинувся через голову й красиво пірнув у воду. За мент його сива борода з’явилася над водою на півдорозі до човнярської станції. Широко вимахуючи руками, він швидко догріб до станції, перекусив зубами тонку металеву линву, за яку крайній човен був прип’ятий до дерев’яного пірсу, і повернувся вже на човні, підгрібаючи руками замість весел. Заки він доплив до берега, з чорного сурдута на дно натекла калюжа, і водяник мерзлякувато підібгав маленькі ноги й ворушив білими пальцями, що між ними здивована нявка запримітила качині перетинки.

- Човном - то за водою, - мовила гостя дещо збентежено, бо знов доводилося відмовляти наполегливому господарю, - а там, де я мешкаю, такої широкої води немає...

- То й біс із тим човном! - радісно вигукнув водяник, ніби тільки й чекав тої відповіді, та закинув човен далеко на берег, аж під саму дамбу. Весла полетіли навздогін. Нявка уявила, як клястиме завтра злий човняр невідомого розбишаку, який човна побив, а одне весло потрощив на тріски.

Водяник виліз на каміння, обхопив коліна руками й зіпер на них підборіддя, глибоко замислившись. Зеленокоса втікачка роззирнулася довкруж і з подивом зауважила, що на тому березі ріки, на сході, в темний колір неба почали помалу домішуватися сірі барви, а звідкись знизу, з глибини, перло рожеве світло, підпираючи чорний колір і виштовхуючи його далі й далі на захід.

- Я тут з тобою базікаю, - наполохалася нявка, - а вже сонце сходить! Мені бігти треба!

- То біжи, - зітхнув водяник.

- Я ж не знаю куди!

- Тоді лишайся...

- Красно дякую!

Зненацька над рікою здійнялася легка хмарка туману, яка видовжилась вертикально й стала згусати, як кисіль. Нявка дивилася на диво природи на всі очі, не помічаючи, що вода підібралася їй під самі ноги й тепер легенько лоскоче прозорі пальчики. Переступивши з ноги на ногу, нявка зробила несвідомий крок назад, перечепилася через камінець і сіла на пісок, високо задерши худі коліна.

З кошлатого туману виступила висока жінка у вінку з вербних гілочок. Довга коса її, нещільно сплетена, на кінчику розвихрювалась і пасмами-струмками вливалась у дрібні хвилі ріки. Водяник скулився й поповз із камінного кругу, щоб задки, задки щезнути в кущах верболозу. Довгий хвіст його заплутався в корінні, і водяник нещадно смикнув його, лишаючи на чорній корі сиву подерту вовну. Востаннє озирнувшись, він дмухнув позад себе, і навіть маленькі сліди босих ніг із качиними перетинками магічно стерлися на піску.

Жінка з води усміхнулась, показавши предивні прозорі зуби, підняла руки до обличчя, стираючи краплі з мокрих брів, а тоді труснула широкими рукавами вишиванки й окропила нявку холодними бризками. Та голосно пчихнула.

- Водо Уляно, це ти?

- Я, - відповіла жінка. - Ти мене кликала?

Нявка швидко залопотіла щось нерозбірливо, тоді, сама себе обсмикнувши, задихала рівніше й повільно вимовила:

- Я втекла з дому, бо хочу додому...

Красна пані запитально наставила на неї вії. Нявка зовсім знітилася.

- Я в лісі мешкала, а тоді пішла жити до жінки одної, он у ту кам’яницю! - змах рукою десь позаду себе. - А тоді не витримала й утекла. Додому, до лісу хочу...

Скупана у зимній іще воді нявка тремтіла чи то від холоду, чи то від страху. Пані у віночку похитала головою, ступила до скуленого дівчиська крок (те ледве змусило себе не позадкувати боязко), а тоді змахнула руками, і нявка побачила, що над сорочкою її пливе біла пара, а тіло нарешті наливається теплом. Уляна погладила нявку по голові, від чого зелені коси, які мокрими пасмами звисали нявці на обличчя, висохли й розкуйовдилися, а бурштинові очі засвітили жвавіше.

- То що ти хотіла запитати? - мовила Уляна суворо.

- Уляно, ти... - затнулася на мить сполохана нявка, - ти всі струмки підземні, всі джерельця знаєш. Вкажи мені дорогу додому, до мого лісу!

Красна пані засміялася, лоскочучи прохачку дивним сміхом, і почала давати настанови:

- Містом тобі доведеться-таки пройтися, але тут небагато, а коли почнеться ліс, тримайся на захід сонця. Якщо заблукаєш, підійди до будь-якого струмка і послухай. Він тобі шепне, куди маєш прямувати...

- Дякую! - стрепенулася нявка. - То я побігла?

- Біжи вже! - Уляна знову весело розсміялася, повернулась і пішла по воді туди, де над хвилями гойдалася ще півсонна сонячна куля.

Нявка навшпиньках рушила вздовж підніжжя дамби, завмираючи щоразу, як нагорі пролітала рання машина, обдаючи лісову мешканку гарячим бензиновим духом. Пролопотівши босими ніжками, заки не кінчилася дамба, нявка вилізла нагору й боязко ступила на шорсткий асфальт. Вона мимоволі заплющила очі й щодуху перебігла дорогу, з жахом відчувши, як позаду неї прошелестіло щось велике й металеве, але вона вже пірнула під чорні гілки акації, які низько звисли над землею.

- Господи, чого я взагалі сюди перлася, - бурмотіла втікачка, сунучи попід деревами в напрямку, який вказала вода Уляна, - не могла тоді сховатися десь ото в хаті, щоб вона мене пошукала?.. Чого я дала себе сюди завезти? І хованець відпустив, не затримав! Ну, я йому все скажу, що я про нього думаю!..

Нявка сунула й сунула, і багато разів їй доводилося перетинати дорогу, що ставала дедалі гамірнішою, й аж нарешті вона, не вірячи власним очам, ступила на трамвайну колію, що губилася десь поміж дерев.

- Ліс! - видихнула вона з полегшенням і побігла. Назустріч їй прогуркотів трамвай, стукаючи важкими колесами, але вона вже не зважала: перескакувала через шпали, доки в ніс їй не вдарив міцний настояний пах живиці. - Ліс! - ще раз радісно повторила нявка, ступаючи крок убік і зникаючи поміж дерев.

Вона дихала на повні груди, так як іще в житті не дихала, захлинаючись густим і вологим повітрям. Коси її, які в місті чомусь потьмяніли, ураз налилися живим кольором соснової глиці й заблищали. Нявка гостро відчувала себе частиною цього чужого лісу, аж їй кортіло розплакатися. Вона торкалася руками темних стовбурів голих дубів і навіть крадькома один із них поцілувала пошерхлими губами - й була наполохана голосним реготом лісунки, яка підгледіла за нею з гущавини. Нявка зашарілась і далі вже рушила поважно, гордовито закинувши голову.

Кілька годин вона тупала навмання, не надто переймаючись тим, куди простує, впиваючись свободою. Тільки коли сонце підбилося так високо, що одна половинка почала переважувати іншу й воно от-от мало перекинутись і покотитися на захід, нявка пристала й почала роззиратися.

Ліс огортав її з усіх боків темною запоною і що західніше, то густішав. Нявка вчула далеке дзюрчання струмка. Хвилин п’ять вона рухалась на звук, радіючи, що струмок тепер чути голосніше, і нарешті спустилась у видолинок, де протікала мілка річечка. Нявка уважно послухала, що бубонить вода, й знову почала дертися нагору - туди, де чекав на неї рідний ліс.

Напіврозвалену хату, яка зяяла на ліс пустими вікнами, вона запримітила ще здалеку. Наблизившись, нявка побачила на пеньку під порогом старезного дідка із гостренькою борідкою. Неподалік паслося з десяток зайців, стріпуючи вухами й сторожко зітхаючи від кожного несподіваного звуку. Дідок грівся на сонці і шамкотів собі під ніс щось, що віддалено нагадувало мелодію, і нявка несамохіть зупинилась.

- Дівко-нявко, чарівнице,

Прийди в мою кам’яницю,

Вип’єм меду кухлик,

В танці стопчем туфлі.

- Діду, діду, сморчок,

В тебе ніс, як гачок,

Борода колюча,

Руки, як карлючки,

Не піду, не гукай,

Пару іншу шукай!

Нявка захихотіла й уже збиралася пройти повз, коли дідок-лісовик розплющив очі й запитав:

- Не підеш?

- Не піду, - весело підтвердила нявка.

- Отака старому шана, отака старому повага! - забуркотів лісовик. - Пожди-пожди, красуне, і ти старою станеш!

Нявка не могла в то повірити. Вона стане старою? Та де ви бачили стару нявку? Ото дивина була б! Нявка насмішкувато вигукнула:

- А не стану! І зрештою, я поспішаю...

Лісовик дрібненько засміявся й прошамкав:

- То біжи вже!

Він заплющив повіки, помережані зморшками, й одразу ж захропів. Нявка побігла далі на захід. Сонце перехилилося за половину неба й світило їй тепер в обличчя. Вона мружила очі, шугаючи тінню поміж дерев, і раптом її гострий носик відчув на диво знайомий запах. Утікачка з несподіванки зупинилась і глянула перед себе.

Ліс трохи порідшав, і вдалині, здавалося, проглядав високий берег ріки. Сосни розступалися, даючи нявці дорогу, і ноги її швидко, самі собою побігли, і нарешті вона зрозуміла, чому їй так легко: вона впізнала отой чорний і підгнилий покручений стовбур, який завалився позаминулої зими, впізнала ліщиновий розлогий кущ і цю галявину, де скоро розквітнуть конвалії, вона... вона нарешті була вдома! Зітхнувши на повні груди, нявка помчала ледь помітною стежкою.

Ліс закінчився, і вона з розгону вискочила на дорогу, яка вела в невелике містечко. Якби вона знала грамоту, то за сотню метрів могла б прочитати на похиленій білій табличці назву: “РЯБОКІНЬ”, але їй цього й не треба було: прудко перебираючи ногами, вона летіла туди, куди тіло саме її тягнуло. З усіх боків її обступили хати, снували жовтенькі автобуси, совались люди, а нявка вишукувала поміж того гамору й гармидеру сіру хату під зеленою стріхою. Нарешті вона зупинилась під знайомими дверима та прислухалася. З-за дверей чулося стишене гарчання.

Тріпочучи всім тілом, нявка легко постукала. Двері миттєво відчинились, і на порозі виросла чорна кудлата істота.

- Ти? - вирячивши здивовані очі, прогуркотів хованець.

Розділ II