Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Покутниця






 

Що українцям вдається якнайкраще? Правильно, гаяти час.

Коли нявка з хованцем видерлися з чагарів, сонце світило височенько. Виснажені - заледве ноги волочили, мандрівці дотяглися до першої вулиці, яка їм трапилася: на самій околиці містечка, а далі не було сили рушити.

Позіхаючи й раз-по-раз струшуючи головою, щоб відігнати сон, хованець доплівся до найближчої будівлі й зазирнув у розбите вікно. Анікогісінько. Таємна мрія втрапити у рідний дім час від часу підтрунювала його, підсовувала згадки про кулеб’яку, що її так і не встиг скуштувати, а зараз вона вже, либонь, і засмерділася...

Нявка теж виглядала не найкращим чином: сама брудна, сорочка подерта колючками, коса хоч і заплетена, а розпатлані пасма все одно стирчать на всі боки, очі злипаються. Хованець крізь сонне марево бачив, як товаришка через силу плентається за ним, як хапає за чорну шерсть, намагаючись зупинити, як сомнамбулічно заточується при цьому... Ні, перш ніж думати про день завтрашній, треба поспати, обов’язково треба поспати...

Сон накочувався на хованця хвилями, якоїсь миті він іще ніби усвідомлював, що відбувається довкола, згадував: справа не терпить зволікань, але іншої миті він провалювався в солодку дрімоту, котра колихала-колисала його й манила чудесними сновидіннями.

І ввижалося йому, що довкруж танцюють прекрасні, чарівні істоти - тоненькі, усміхнені, лагідні, щасливі. Мабуть, трохи схожі на нявку, але коси в них не зелені, а сріблясті і сягають до самої землі. Коли вони кружляють у колі, коси їхні переплітаються, сплітаються, сріблисто мерехтять, і хованцеві здається, що це в нього в голові здіймається срібна курява, притрушує його з ніг до голови, передає йому дрібку радості і щастя. А танцюристки, тримаючись за руки, виспівують:

 

Як сріблистий ручай,

Утікає печаль,

На осонні трава

Присипляє слова -

Шурхотить, шелестить,

Хто пильнує - заспить,

Пам’ять стерла усі

Лиця і голоси,

Тільки сни, тільки сни,

Тільки наші пісні,

Спи-и-и...

 

Хованець ще ніби бачив, як нявка солодко зітхає, розкручує зелену косу, проводить долонями по сорочці, і під її руками зникають брудні смути й дірки від колючок, як вона моститься зручніше, вкладає голову хованцеві на руку... Він ще прагнув пригадати: існувало щось таке нагальне, таке невідкладне, йому конче треба це зробити, але ніяк не міг зібратися з думками. Спогадки вертілися й скакали, а він блаженно слухав пісню, й інша його половина, яка не бажала боротися зі сном, втихомирювала серце: спи, серденьку, спи, тільки сон, зараз тільки сон, решта почекає до завтра, а зараз спи, серденьку, спи і ні про що не думай...

І хованець, скрутившись калачиком на засміченій підлозі, усміх нувся до себе та до невідомих танцюристок і радісно поринув у сон.

А танцюристки вертілися, здіймаючи вітерець, який лоскотав хованцеві ніздрі, у сонячному промені разом із красунями танцював пил, золотаві хмарки злітали від легкого доторку жвавих ніжок до долівки. Хованець стріпнув ніздрями, вдихнув золотий пил, відчув свербіж у носі, пчихнув - і прокинувся.

І сполохано зірвався на ноги, скинувши нявку просто на вкриту шаром піску й цементу долівку.

Вони проспали все на світі! Жахлива думка на частку секунди позбавила його здатності рухатися й думати. Вони проспали все на світі!

- Що це було?! - заревів хованець.

Нявка позіхнула, протерла кулачками жовті очі й махнула рукою:

- То нічниці. Хіба їм можна опиратися! Коли тобі треба спати, вони являються уночі й відбирають сон. А коли маєш пильнувати, то вони приходять і насилають сон.

Нявка розгладила пом’яту сорочку, потяглася солодко, як кицька, та звичним рухом закрутила коси на потилиці. Нишпорила очима по помешканню, ніби шукала води, щоб умитися, угледіла, що водою тут і не пахне, і легко змирилася з тим, що походить невмивана. Після сну вона виглядала вдоволеною, і навіть її прозорі щічки ніби аж порожевіли, хоча це - облуда, ілюзія, омана.

- Але ж нам належить... - стогнав хованець. - Ми мали... Ми втратили стільки часу!..

Нявка безтурботно знизала раменами.

- З нічницями завжди так: якщо тобі щось ду-у-уже потрібно, вони з’являться і насміються з тебе. В них така натура, з цим нічого не вдієш. Тепер краще поміркуймо, як надолужити згаяний час, бо не сьогодні-завтра...

- Тьху на тебе! - з серцем вилаявся хованець. - Навіть думати про таке не хочеться!

- А варто, - по-наставницькому підняла пальчик товаришка, - щоб бути до всього готовим. Краще перепильнувати, ніж недопильнувати. Знаєш таку приказку?

Хованець не знав ніяких приказок. Він знав єдине: щойно мала пустунка-нявка з’являється в небезпечній близькості від нього, відбуваються жахливі, непередбачені, невідворотні речі!

- Як пильнувати будемо? - уїдливо процідив він. - Уже знаєш? По-змовницькому підморгнувши йому, нявка виголосила:

- Аякже! Маю план.

Хованець одразу пошкодував про необачні слова, що зірвалися йому з язика. Нявка тим часом продовжила:

- Проти щезника нам мало хто зможе допомогти. Скорше за все, ніхто. Крім людини.

Хованець хотів заперечити: жодна людина не озветься до духів, навіть якщо вони станцюють перед її ошелешеними очима гопака, а потім заспівають “Ой на горі два дубки”, але раптом серце його радісно тьохнуло. Є така людина! Принаймні, одна така є! Вона вже раз їм допомогла...

Хованець радісно вишкірився. Безмірним був його подив, коли нявка заговорила зовсім про інше:

- Є люди, хованцю, які після смерті не мають спокою. Ходять, ходять по землі - і ніяк не можуть впокоїтися. Щось таке вони залишили по собі, що тягне їх на землю, і вони вертаються туди й шукають, як звільнитися від того, що їх гнітить... ти розумієш, про що я мовлю?

- Покутники... - прошепотів хованець.

- Покутники, - підтвердила нявка.

- Але хто?

- Невже не здогадуєшся?

Нявка визирнула надвір, побачила, що вже сутеніє, і стрибнула з вікна. Жодного звуку не вчути було, так легко вона торкнулася землі. Коли хованець спробував зробити те саме, земля ображено застугоніла, і він, підвернувши ногу, повалився набік.

- Що ж ти такий незграбний? - дорікнула йому нявка. - Добре, лежи там і мовчи.

Хованець застогнав від обурення.

Нявка мерщій оглянула себе на предмет незагоєних подряпин і неохайності в одязі й не знайшла нічого, до чого можна було би присікатися. Вочевидь, хотіла справити гарне враження на людину. Не так часто нявкам доводиться спілкуватися з людьми, навіть із померлими.

- Наша покутниця, - пояснила лісова пожиличка, - незвичайна. Вона не гріх свій спокутує, не провину, а тільки... як би це висловитися... недогляд. Хіба ж вона знала, що так усе повернеться!

Хованець нічогісінько не розумів. Лежав, сопів і чекав, що буде далі. Чи не навмисне товаришка тягне час?..

Нявка зосереджено стяла губи в нитку, опустила руки вздовж тіла, наморщила лобика. Вигляд мала, як першокласниця, що намірилася декламувати віршик на відповідальній лінійці. І нявка дійсно прочитала віршика. Тільки не такого, що його можна оповісти на шкільній лінійці.

 

Ходить тінню по землі,

Не людина і не дух,

Чує всі чужі жалі,

Видить всю чужу біду,

За провини і гріхи,

За чужі слова лихі,

Ходить, ходить, не засне,

Плаче серце нависне,

Жде покути - не діжде,

За усіх болить людей,

Хто шукає каяття,

День у день і рік у рік,

З’явиться із небуття -

Вже відпущений навік.

 

Вечірнє містечко мовчало. Ніхто не озивався у святковий розморений вечір. І коли хованець був уже переконаний: нявчине змовляння не спричинило жодного руху, - він негадано помітив, що там, де закінчується вулиця, починається цвинтар, якого він перше не зауважив. На цвинтарі між могил майнула тінь, а потім враз вигулькнула на дорозі, хоча хованець міг присягтися: хвіртку ніхто не відчиняв. Чи й торкаючись грунту, тінь наблизилася до будівлі, під якою заціпеніло лежав чорний капловухий страхополох. І він упізнав її.

Жінка років п’ятдесятьох, чорне волосся, велика родимка на шиї. Не раз і не два він бачив цю жінку у власній господі. Вона приходила туди в гості і не зовсім у гості - була там майже як удома. Бо там мешкав її син. Хованців господар.

- Але ж вона... - зашепотів хованець і недоговорив. Хотів багато чого сказати: ця жінка не може мати гріхів, які потрібно спокутувати, просто не може, тому що... тому що...

- Я ж сказала, - так само пошепки відповіла нявка, - вона не за гріхи, а, радше, за недогляд. Померла, а сина не захистила. А він у біді. І вона чує свою провину, а спокутувати не може - чекає, доки хтось допоможе їй визволити сина з біди...

- Але ж то мають бути люди! - вигукнув хованець голосніше, ніж треба.

Нявка пригрозила йому кулаком.

- Люди в нашій історії ще з’являться, зачекай...

Жінка наблизилась, і хованець уздрів, яке виснажене обличчя вона мала: зморщок більше, ніж за життя, сині тіні під спухлими очима, густе, колись прекрасне волосся неохайними пасмами звисає на чоло. Тяжко давалася жінці покута, здригнувся він, ой тяжко...

- Ви... мене... кликали?.. - прохрипіла жінка, і хованець вжахнувся, який голос у неї був: глухий, потойбічний.

Жінка наблизилась упритул, подала хованцеві руку, й він мимоволі скористався її допомогою, підвівся. Підвернута нога затекла, та він пересилив себе: перед цією змученою жінкою страшно було показувати свої дрібні хворості. Покутниця вклонилася хованцеві, ніби то не вона, а він зробив їй послугу, й повернулася до нявки.

Зеленокоса пустунка стояла з дурнуватою усмішкою на вустах.

- Ви... мене... кликали?.. - повторила жінка.

Нявка схаменулася.

- Ми не можемо зарадити вашій біді, - заторохтіла вона, - але ж спробувати... Ми багато бачили, ніхто й не уявляє, як багато ми бачили! Якщо ви нам... навіть не допоможете, а просто підкажете, можливо, нам вдасться зробити... зробити так... ну, щоб хтось відпокутував вашу провину, розумієте?

Жінка вклонилася тепер нявці, і та ледь не впала з несподіванки: присіла, наче хотіла зробити реверанс, втратила рівновагу, поточилась убік, але встигла спертися на ріг будинку. Покутниця вперше осміхнулася - просто не змогла втриматись, і хованець відчув полегшення: в темних очах він побачив знайомі йому зблиски. Так, це вона, вона, змінилася, вимучилася, знемощіла, але все минеться! Нам обов’язково поталанить!..

- Ми не могли ні до кого іншого звернутися, - зізналася нявка дещо збентежено, - бо зі щезником, знаєте, тільки людина може...

- Упоратися? - підказала покутниця.

Хованець сторопів. Справитися зі щезником не може ніхто! Навіть людина! Але вона смілива, ця жінка. Він навіть запишався, яка в його господаря матір... була. З такою не страшно і на щезника!

-...помірятися силою, - тим часом відказала нявка, ховаючи очі.

Покутниця натомість дивилася гостро, в зіницях її зачаїлася рішучість, яка буває перед останнім кроком. Кроком, коли вже не роздумують, а - ступають.

- Помірятися силою, - луною повторила за нявкою жінка. - Помірятися силою.

Вона замислено позирала на безлюдний будинок за спиною нявки. Хованцю зробилося лячно: покутниця явно бачила й знала більше, ніж вони з нявкою, і місце, де вони провели день, несе в собі загрозу. Шерсть боягузові стала дибки, він розширив ніздрі, понюхав повітря й почув, як тривога прокрадається під густу шерсть і холодить гарячу шкіру.

- Я вам дам дещо, - мовила жінка. Хованець не знав, як це сталося, але в руці в неї опинилася палиця, загорнута в лискучу шкіру. Незважаючи на те, що нявка стояла просто перед покутницею, витягнувшись, як школярка, покутниця простягнула палицю йому, хованцю. Він зважив дубця: нічогенький, - але що з ним робити?

Покутниця прочитала його думки:

- Якщо на початку травня зловити білу гадюку, вона скине шкіру. Треба взяти ту шкіру, висушити її і загорнути в неї палицю... Це чудесна палиця! - грізно промовила покутниця й стисла кулаки.

- А як... - “її вживати”, хотів запитати хованець, але відчув недолугість, кострубатість невимовленої фрази й замовчав.

- Коли прийде час, ви знатимете. Коли прийде час...

Покутниця знову поринула у свою гірку задуму.

Озвалася нявка:

- Дякуємо вам! - вона знову зробила невдалу спробу присісти в кніксені. - Але у нас іще одна проблемка виникла. Ми, знаєте, хотіли гарбу наздогнати, на якій щезник повіз вашого... вашого...

- Сина, - спокійно промовила покутниця, і нявка повторила:

- Сина... Але ми ту гарбу загубили! - розпачливо крикнула вона. - Навіть слід її загубили в лісі!

- То нічого, - відказала покутниця і ще раз уважно поглянула на дім. - Зачекайте. Вони самі до вас прийдуть. Хованець вилупив очі:

- Куди прийдуть?

- Сюди.

 

Розділ XI

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.011 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал