Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Темрява.






Темрява, небо чорне і лише львівські вогники сліплять мої звиклі до темряви очі.

Ідеш серед роботів, в яких запрограмовані програми вічного невдоволення, страху і злості.

Вітер, не жаліючи нікого, збирається змести усіх на своєму шляху, заморозити усе живе. Я відчуваю, як мій розум холоне, а серце черствіє. Я ненавиджу і злюсь на всіх... ні, швидше сама на себе, адже я нічим не відрізняюсь, такий самий робот, одноманітний самотній робот!!!

Іду, дивлячись лише прямо, не звертаючи, навкруги маріонетки, які не змовляючись по черзі штовхають мене! Бажання дати їм усім здачі охоплює, та я ще стараюся стримувати себе.

Піднявши вгору очі і побачивши лише темряву, я відчуваю, як вдихаю повітря на повні груди, я дихаю..., що це?

Що сповзає так повільно і ласкаво по моїй щоці? Невже це сльоза?

Самотній вітер дме ще дужче, бажаючи заморозити прояв людського єства, прояв людських почуттів. Та гаряче серце знову ожило, і тепла кров полилась бурхливими потоками по венах, розтоплюючи і зносячи кригу байдужості. Звивини мозку, мов змії покрутилися.

Відкривши очі, я зрозуміла, що я не живу у світі маріонеток і роботів, що я не робот, а людина, БОЖЕ створіння котре не повинно житти, виконуючи функції, буцімто, одної запрограмованої програми. Я творю свою індивідуальну, непередбачувану, але обдуману програму кращого майбутнього!!! Майбутнього, де немає самотніх очей, де кожен відчуває себе частинкою цілого, де він потрібний і бажаний.

Люди ж зовсім не злі істоти, просто потрібно навчитися побільше усміхатися!!!

І тоді жити стане приємніше :)

 

 

***

Сіра кімната всього життя й останніх подихів надії…крізь неї пробивається болючий промінь світла сонця чи може вже й небес. Мені вже час іти і жити там, а ти лежиш і досі мертва, пробач не можу поховати, бо прагну втілити життя…своє тобі віддати…приймеш? А скажеш їй? Ні, я сам скажу тобою! Вона і так це знає!..

Беру у свої гарячі руки цю холодну плоть і грію, розтираю, мозолі я натираю…руки все більше морщаться, а вона тепліє й м’якшає. Стікає з неї сіро - білий піт душі моєї. Цілую пошепки вуста ще мокрі, так вони подібні на її…рука уже напівжива…перстень!!! де мій… чи твій? яка ж бо зараз є різниця!!! Ось він..я його беріг для тебе… не налізає!!!! пальці опухлі і я стискаю до крові своєї, здираю плоть її і змащую водою…ось уже налізло! як красиво він блищить…ти помалу оживаєш, а я…яка різниця ти ж уже майже живеш. Сукня, зроджена із тілом, а колір все ж червоний має бути, багряний колір крові порухів життя моїх для неї… бритва скрегоче по моєму жовто-м’якому тілу, воно м’яке й уже мабуть термін придатності давно стік як і кров що зараз збираю у глечик для неї…для сукні…для….де ж джгут бо не докінчу справу…так вже затиснув. Вириваю волосся, своє сиве й старе волосся для пензлика, розмальовую твою сукню…ось..ти в точності така…тільки залишилися очі…її очі. Порухами пальців роблю масаж повік… стискаю…ось… вже майже відкриваю…ти…ти ожила….ще - ще трохи …останній штрих…душу віддаю……………………………………………..

 

Старий окровавлений та щасливий дідусь упав до ніг своєї щойно завершеної глиняної жінки-статуї. Цей витвір останніх хвилин митця залишився на довго в пам’яті тих хто її бачив…бо тут у глині билося серце кохання його до неї, що втратив так давно!!! Вони живуть і досі там на небі, та часом повертаються сюди поглянути ще раз на неї!!!!

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.005 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал