Міжнародні природоохоронні угоди та рекомендаційні акти в даній сфері. 3 страница

2. Виробництво та використання, а також міжнародна торгівля. «Першопрохідниками» в цьому напрямі вважаються Лондонські керівні принципи ЮНЕП щодо обміну інформацією про хімічні речовини в міжнародній торгівлі 1987 р. та Міжнародний кодекс поведінки ФАО щодо розподілення та застосування пестицидів 1985 р., що встановили процедуру поінформованої згоди. Ця сфера найбільш урегульована і представлена Стокгольмською і Роттердамською конвенціями, а також Протоколом про стійкі органічні забруднювачі 1988 р. до Конвенції про транскордонне забруднення повітря.

Перші повідомлення про небезпечність деяких хімічних речовин почали з’являтися в 50-х рр. ХХ ст. Так, відомий випадок отруєння людей у 1956 р. ртуттю в японському місті Мінамата внаслідок діяльності заводу, який викидав відходи, що містять ртуть, у річкові води і море. В середині ХХ ст. США зіткнулися з проблемою практично цілковитого зникнення національної гордості — «лисого» орла у зв’язку з впливом ДДТ на шкаралупу яєць та їх декальцинацією, що призводило до загибелі потомства. У Сенегалі почастішали випадки отруєння місцевих фермерів, які використовували пестициди для обробки арахісових горіхів без спеціального захисного одягу (тимчасом як у розвинених країнах використовуються механізовані системи). У міру того, як з’являлися наукові дані про небезпеку деяких хімічних речовин та їх шкідливий вплив на здоров’я людини і навколишнє середовище, міжнародне співтовариство усвідомлювало необхідність вироблення єдиних універсальних правил регулювання поводження з небезпечними хімічними речовинами. У результаті з’явилися Роттердамська і Стокгольмська конвенції.

Ротттердамська конвенція про процедуру попередньої обґрунтованої згоди відносно окремих небезпечних хімічних речовин і пестицидів у міжнародній торгівлі 1998 р. спрямована переважно на надання допомоги країнам, що розвиваються, у здійсненні контролю над імпортом небезпечних хімічних речовин. На відміну від Стокгольмської конвенції, яка встановлює загальні зобов’язання для всіх учасників щодо заборони виробництва певних стійких органічних забруднювачів, Роттердамська конвенція надає кожній державі можливість самостійно вирішувати, які з небезпечних хімічних речовин і пестицидів забороняти для імпорту, а які дозволяти.

Мета Конвенції — сприяти забезпеченню спільної відповідальності і спільним зусиллям Сторін у міжнародній торгівлі окремими небезпечними хімічними речовинами з метою охорони здоров’я людини і навколишнього середовища від потенційно шкідливого впливу та заохочувати їх екологічно обґрунтоване використання шляхом сприяння обміну інформацією щодо їхніх властивостей, запровадження процедури прийняття рішень щодо їхнього імпорту та експорту на національному рівні і розповсюдження цих рішень серед Сторін. Конвенція застосовується до: a) заборонених або суворо обмежених хімічних речовин (включають пестициди та промислові хімікати), і б) особливо небезпечних пестицидних сполук (ст. 3). Стаття 2 містить визначення зазначених категорій. Так, «заборонена хімічна речовина» означає хімічну речовину, всі види застосування якої в межах однієї або кількох категорій були заборонені кінцевою регламентаційною постановою з метою захисту здоров’я людини або навколишнього середовища. «Суворо обмежена хімічна речовина» означає хімічну речовину, фактично будь-яке використання якої в рамках однієї або кількох категорій було заборонене кінцевою регламентаційною постановою з метою захисту здоров’я людини або навколишнього середовища, але щодо якої окремі конкретні види застосування все ж таки дозволені. «Особливо небезпечна пестицидна сполука» означає хімічну речовину, отриману для використання як пестициду, що викликає серйозні наслідки для здоров’я людини або навколишнього середовища, що стають очевидними протягом короткого періоду часу після її одноразового або багаторазового використання. Стаття 5 встановлює процедури, які стосуються заборонених або суворо обмежених хімічних речовин: кожна Сторона, яка прийняла кінцеву регламентаційну постанову, направляє Секретаріату повідомлення в письмовій формі про таку постанову; Секретаріат якомога швидше і в будь-якому разі не пізніше ніж через 6 місяців після отримання повідомлення визначає, чи містить повідомлення інформацію, яка вимагається відповідно до Додатку I. Якщо повідомлення містить необхідну інформацію, Секретаріат негайно надсилає всім Сторонам резюме отриманої інформації. Стаття 7 визначає процедуру включення хімічних речовин до Додатка III, ст. 9 — відповідно, процедуру вилучення цих речовин з Додатка III.

Статті 10–11 встановлюють процедуру попередньої обґрунтованої згоди за участю Секретаріату Конвенції при здійсненні міжнародної торгівлі забороненими хімічними речовинами і суворо обмеженими хімічними речовинами, включеними до Додатка ІІІ[399]. Кожна Сторона приймає рішення щодо імпорту хімічних речовин, включених до Додатка III, і направляє Секретаріату відповідь, яка стосується здійснення нею майбутнього імпорту цієї хімічної речовини. Відповідь надається в одній із таких форм: остаточне рішення про дозвіл імпорту, не дозвіл імпорту чи дозвіл імпорту тільки на конкретних умовах; або проміжна відповідь, яка також може містити певні умови. Кожна Сторона забезпечує, щоб хімічна речовина, зазначена у Додатку III, не експортувалася з її території в будь-яку Сторону, що імпортує, яка, з огляду на виняткові обставини, не направила відповідь або направила проміжну відповідь, що не містить попереднього рішення, за винятком тих випадків, коли: це хімічна речовина, яка на час здійснення імпортної поставки зареєстрована в Стороні, що імпортує, як хімічна речовина; це хімічна речовина, щодо якої є інформація, яка свідчить про те, що вона раніше використовувалася на території Сторони, яка імпортує, або імпортувалася до неї, та стосовно якої не вживалося жодних регламентаційних заходів для заборони її застосування; або на запит експортера через національний орган Сторони, яка імпортує, було отримано чітко висловлену згоду на здійснення імпортної поставки. На сьогодні список Додатку III налічує 39 речовин: 24 пестициди, 11 промислових хімікатів і 4 особливо небезпечні пестицидні сполуки. Список підлягає регулярному оновленню шляхом застосування процедур, передбачених Конвенцією у ст. 7 і 9.

У тому випадку, якщо заборонена або суворо обмежена хімічна речовина не включені до Додатка III, застосовуються правила ст. 12, що встановлює процедуру повідомлення про експорт між Сторонами без участі Секретаріату Конвенції. Відповідно, Сторона експорту направляє повідомлення про експорт Стороні, що імпортує, при цьому таке повідомлення надається щодо хімічної речовини до першої експортної поставки після прийняття відповідної кінцевої регламентаційної постанови. Згодом повідомлення про експорт направляється до здійснення першої експортної поставки за будь-який календарний рік. Сторона, яка імпортує, підтверджує отримання першого повідомлення про експорт, отриманого після ухвалення кінцевої регламентаційної постанови.

Стійкі органічні забруднювачі — це хімікати, що становлять особливу небезпеку для здоров’я людини та навколишнього середовища «завдяки» своїм 4 характерним властивостям: вони високотоксичні; стійкі до розпаду і зберігаються протягом багатьох років або навіть десятиліть, поки не розпадуться з утворенням менш небезпечних форм; випаровуються та переносяться на великі відстані через повітря і воду; акумулюються в жирових тканинах. Така властивість, як біоакумуляція, виявляється у поступовому зростанні концентрацій стійких органічних забруднювачів у результаті поглинання одного організму іншим у міру просування вгору по харчовому ланцюгу. Під час вагітності ці речовини передаються майбутньому поколінню. Перенесення стійких органічних забруднювачів залежить від температури: у процесі, відомому як «ефект коника-стрибунця», ці хімікати переміщуються по планеті, випаровуючись у теплих районах, переносяться вітром з частинками пилу і знову осідають на холодних ділянках Землі, потім знову випаровуються і переміщуються в черговий раз у бік полярних полюсів і гірських регіонів. У зв’язку з цим у корінного населення Арктики, традиційна дієта якого включає жирну їжу, спостерігається найвищий рівень стійких органічних забруднювачів в організмі. Негативні наслідки стійких органічних забруднювачів включають: здатність викликати онкологічні захворювання, згубний вплив на нервову, репродуктивну, імунну системи, на печінку.

Стокгольмська конвенція про стійкі органічні забруднювачі 2001 р. у ст. 1 проголошує мету Конвенції, яка полягає в охороні здоров’я людини та навколишнього середовища від стійких органічних забруднювачів. Стаття 3 визначає заходи щодо скорочення або попередження викидів у результаті навмисного виробництва й використання стійких органічних забруднювачів. Кожна із Сторін: а) забороняє та/або вживає правові та адміністративні заходи, необхідні для ліквідації: виробництва і використання нею хімічних речовин, перелічених у Додатку А[400]; та свого імпорту й експорту хімічних речовин, перелічених у Додатку А; і б) обмежує своє виробництво і використання хімічних речовин, перелічених у Додатку В[401]. Кожна Сторона вживає заходів для забезпечення того, щоб: 1) хімічна речовина, включена до Додатків А чи В, імпортувалася тільки: з метою екологічно безпечного видалення; або з метою використання для цілей, які санкціоновані для цієї Сторони згідно з Додатком А чи В; 2) хімічна речовина, включена до Додатка А, для якої діє конкретний виняток стосовно будь-якого виробництва або використання, або хімічна речовина, включена до Додатка В, для якої діє конкретний виняток стосовно будь-якого виробництва або використання чи прийнятна мета, експортувалася, з урахуванням будь-яких відповідних міжнародних процедур попередньо обґрунтованої згоди, тільки: з метою екологічно безпечного видалення; у Сторону, якій дозволено використовувати цю хімічну речовину відповідно до Додатку А чи В; або в державу, яка не є Стороною цієї Конвенції, але яка представила щорічний сертифікат Стороні, що експортує.

Стаття 4 вводить Реєстр конкретних винятків з метою визначення Сторін, які мають конкретні винятки, наведені у Додатках А чи В. Реєстр включає: перелік видів конкретних винятків, наведених у Додатках А і В; перелік Сторін, які мають конкретний виняток, зазначений у Додатках А або В; і перелік строків дії кожного зареєстрованого конкретного винятку. Щодо заходів зі зменшення або ліквідації викидів стійких органічних забруднювачів у результаті ненавмисного виробництва, то ст. 5 містить перелік таких заходів, спрямованих на скорочення сукупних викидів з антропогенних джерел кожної з хімічних речовин, перелічених у Додатку С[402], з метою їх постійної мінімізації і, якщо це можливо, остаточного усунення. Стаття 6 передбачає зобов’язання держав щодо вжиття заходів з метою зменшення або ліквідації викидів, пов’язаних із запасами і відходами, що містять стійкі органічні забруднювачі та продукти їх розпаду.

Конвенція передбачає процедуру внесення змін до Додатків шляхом застосування принципу перестороги, який дає змогу вносити до списку заборонених стійких органічних забруднювачів речовини, стосовно яких ще не існує достатньої наукової інформації. На сьогодні Конвенція передбачає скорочення використання та подальшу ліквідацію 12 особливо токсичних стійких органічних забруднювачів. Вісім із них є пестицидами (7 з Додатку А і ДДТ), два – промисловими хімікатами (ГХБ і ПХД), і два утворюються в результаті ненавмисного використання як хімічних побічних продуктів (діоксини і фурани).

Базельська, Роттердамська і Стокгольмська конвенції являють собою ключові опори управління небезпечними хімічними речовинами, що ґрунтується на інтегрованому підході «від колиски до могили», який означає, що контролювати такі речовини необхідно на всіх стадіях, починаючи від виробництва і закінчуючи видаленням.

Крім зазначених конвенцій, існує ряд міжнародно-правових актів, які регулюють перевезення небезпечних хімічних речовин різними видами транспорту: Європейська угода про міжнародне дорожнє перевезення небезпечних вантажів 1957 р., Європейська угода про міжнародне перевезення небезпечних вантажів внутрішніми водними шляхами 2000 р., Міжнародний кодекс ММО про перевезення небезпечних вантажів морем 1965 р., Конвенція про безпечне транспортування небезпечних вантажів засобами повітряного сполучення як додаток 18 до Чиказької конвенції 1944 р.

Необхідно відзначити, що 31 березня 2008 р. Еквадор ініціював розгляд спору з Колумбією в МС ООН щодо розпилення Колумбією повітряним шляхом токсичних гербіцидів у районах, прилеглих до кордону двох держав, що, на думку Еквадору, призвело до значної транскордонної екологічної шкоди. Еквадор, серед іншого, посилається на Конвенцію ООН про незаконну торгівлю наркотичними і психотропними речовинами 1988 р., а також Боготинський пакт 1948 р.

Інші види небезпечної длянавколишнього середовищадіяльності. Значна кількість міжнародних природоохоронних угод містять статті або цілі розділи, які встановлюють правила міжнародного співробітництва держав у випадку аварійних ситуацій в регульованих ними сферах. Спроби ухвалити універсальні правила в цій сфері робилися різними міжнародними організаціями: Кодекс поведінки МОП із запобігання великомасштабним промисловим аваріям 1991 р., створення Центру термінової екологічної допомоги ООН у 1989 р. тощо.

Конвенцію про транскордонний вплив промислових аварій 1992 р., ухвалену в рамках ЄЕК ООН, було розроблено на основі відомої Директиви Севесо 1982 р., схваленої ЄС у відповідь на промислову аварію в Італії 1976 р. Конвенція визначає поняття «промислова аварія» як подію, що виникає внаслідок неконтрольованих змін під час будь-якої діяльності, пов’язаної з небезпечними речовинами, або на промисловому об’єкті, наприклад, під час виробництва, використання, зберігання, переміщення або видалення; або при транспортуванні. Небезпечна діяльність означає будь-яку діяльність, у процесі якої одна або більше ніж одна небезпечна речовина присутня чи може бути присутньою в кількостях, рівних чи таких, що перевищують граничні кількості, перелічені в Додатку I до Конвенції, і яка здатна призвести до транскордонного впливу. У свою чергу, вплив означає будь-які прямі або непрямі, негайні або такі, що виникнуть через якийсь час, шкідливі наслідки промислової аварії, зокрема для: людей, флори і фауни; ґрунту, води, повітря і ландшафту; взаємозв’язку між цими факторами; матеріальних цінностей та культурної спадщини, включаючи історичні пам’ятники. Конвенція застосовується до попередження промислових аварій, забезпечення готовності до них і ліквідації наслідків аварій, які можуть призвести до транскордонного впливу, включаючи вплив аварій, спричинених стихійними лихами, а також до міжнародного співробітництва, що стосується взаємної допомоги, досліджень і розробок, обміну інформацією і технологією в галузі попередження промислових аварій, забезпечення готовності до них і ліквідації їх наслідків. Однак Конвенція не застосовується до: а) ядерних аварій або надзвичайних ситуацій, пов’язаних з радіоактивним зараженням; б) аварій, спричинених діяльністю на військових об’єктах; в) руйнування гребель, за винятком впливу промислових аварій, зумовлених такими руйнуваннями; г) аварій на наземному транспорті, за винятком термінової ліквідації наслідків таких аварій, а також транспортних операцій на промисловому майданчику, на якому ведеться небезпечна діяльність; д) випадкових викидів генетично модифікованих організмів; ж) аварій у результаті діяльності в морському середовищі, включаючи розвідку або розробку дна; з) розливів у море нафти або інших шкідливих речовин. Стаття 3 встановлює основні зобов’язання Сторін. Пункт 4 ст. 4 визначає, що в тих випадках, коли небезпечна діяльність підлягає оцінці впливу на навколишнє середовище, застосовуються відповідні норми Конвенції Еспо.

У зв’язку з відсутністю універсального міжнародно-правового акту, що регулює небезпечну діяльність в цілому, МПНС пішло шляхом обмеження такої діяльності в різних сферах. До інших видів небезпечної діяльності відносять:

1) енергетику[403]: Європейська Енергетична Хартія 1994 р. (ст. 18 і 19), а також Протокол з питань енергетичної ефективності та відповідних аспектів 1994 р. до неї;

2) діяльність, пов’язану з видобутком мінеральних ресурсів: Протокол про охорону навколишнього середовища Антарктики. Показовим у цьому плані є рішення МС ООН у справі про деякі фосфатні землі в Науру. Хоча Суду не довелося розглянути справу і прийняти рішення по суті, проте деякі положення природоохоронного значення все ж таки були закріплені, наприклад, щодо відповідальності за екологічну шкоду однієї і більше держав;

3) сільське господарство: Конвенція про спустелення, низка міжнародно-правових актів про захист тварин, наприклад, Європейська конвенція про захист тварин під час міжнародного перевезення 1986 р., рекомендаційні акти ЮНЕП і ФАО, а також Угода СОТ по сільському господарству 1994 р., яка вилучає екологічні програми зі сфери дії правил, що обмежують урядові субсидії;

4) транспорт: стандарти ІКАО, ММО; і туризм: Протокол про охорону навколишнього середовища Антарктики;

5) біотехнології в сільському господарстві: Конвенція про біорізноманіття та Картахенський протокол, Міжнародна конвенція про захист рослин 1997 р., рекомендаційні документи ОЕСР, ФАО, ВООЗ, ЮНІДО, стандарти Комісії Кодекс Аліментаріус; та біотехнології в медицині: Європейська конвенція про захист прав і гідності людини у зв’язку із застосуванням досягнень біології та медицини 1996 р. з додатковими протоколами, Декларація ООН про клонування людини 2005 р., Декларації ЮНЕСКО, резолюції Комісії з прав людини та ВООЗ, рекомендації РЄ;

6) шумове забруднення: Додаток 16 до Конвенції про цивільну авіацію 1944 р. про сертифікації авіаційного шуму.

Окремі норми стосовно небезпечної для навколишнього середовища діяльності містяться у міжнародно-правових актах, що регулюють запобігання забрудненню атмосферного повітря, зміну клімату, оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті, використання міжнародних водотоків, охорону біорізноманіття, боротьбу із засухою та спустеленням, а також передбачають захист прав людини.

17 липня 2007 р. відбулася широкомасштабна техногенна катастрофа у Львівській області в Україні: на залізниці перекинулися цистерни з жовтим фосфором, у результаті займання яких в атмосферу потрапили пари фосфору[404] та інші продукти горіння. Винними в аварії є і держава експорту — Казахстан, влада якого розпорядилася про ремонт застарілих цистерн на вітчизняному підприємстві, а не за місцем виробництва, і держава транзиту — Україна, влада якої дозволила перевезення цистерн із фосфором у період літньої спеки (34 градуси за Цельсієм — температура займання). Ця аварія — приклад відсутності належної системи ефективної імплементації міжнародних стандартів на національному рівні, в результаті чого здоров’ю людей і навколишньому середовищу (Шацькі озера, ґрунт, ґрунтові води) було завдано значної шкоди.

Питання для самоконтролю:

1. У чому полягають особливості міжнародно-правової охорони навколишнього середовища від радіаційного забруднення?

2. Яке рішення виніс Міжнардний Суд ООН у справах щодо випробування ядерної зброї (Нова Зеландія проти Франції 1974 року та Австралія проти Франції 1974 року; Нова Зеландія проти Франції 1995 року)?

3. Дайте порівняльну характеристику: а) Базельської конвенції щодо контролю за транскордонним перевезенням небезпечних відходів та їх видаленням 1989 р. та Бамакської конвенції про заборону імпорту в Африку і контроль над транскордонним перевезенням та управлінням небезпечних відходів в межах Африки 1991 р.; б) Базельської конвенції щодо контролю за транскордонним перевезенням небезпечних відходів та їх видаленням 1989 р. та Об’єднаної конвенції щодо безпеки поводження з відпрацьованим паливом та безпеки поводження з радіоактивними відходами, 5 вересня 1997 р.; в) Базельської конвенції щодо контролю за транскордонним перевезенням небезпечних відходів та їх видаленням 1989 р., Стокгольмської конвенції про стійкі органічні забруднювачі 2001 р. і Роттердамської конвенції щодо процедури попередньої обґрунтованої згоди стосовно окремих небезпечних хімічних речовин та пестицидів у міжнародній торгівлі 1998 р.

2.4. Міжнародно-правова охорона морського та прісноводного середовища

Охорона морського середовища перетворилася на одну з найбільш актуальних глобальних проблем сучасності, що зумовлено не тільки роллю Світового океану як найважливішого компонента біосфери, а й загрозливими розмірами забруднення морів і океанів в останні десятиліття[405]. Науковці застерігають: здатність моря асимілювати викиди токсичних, шкідливих або отруйних речовин – небезмежна.

До початку 70-х рр. не існувало міжнародно-правового механізму регулювання запобігання забрудненню морського середовища. Женевські конвенції з морського права 1958 р. продемонстрували свою неефективність. Міжнародна конвенція щодо запобігання забрудненню моря нафтою 1954 р. (ОЙЛПОЛ) регулювала лише забруднення нафтою і не стосувалася інших джерел. У 1966 р. ГА ООН закликала Генерального секретаря ООН створити спеціальну групу експертів для цілісного вивчення морського середовища та його ресурсів[406]. Згодом було створено Об’єднану групу експертів з наукових аспектів забруднення морського середовища (ГЕСАМП) із представників ООН, ФАО, МАГАТЕ, ММО, ЮНЕСКО, ВООЗ, ВМО. ОЙЛПОЛ не містила будь-якого поняття забруднення морського середовища, тому визначення, розроблене ГЕСАМП, є новаторським. Згідно з ним, під забрудненням морського середовища розуміється «привнесення людиною, прямо чи опосередковано, речовин або енергії в морське середовище (включаючи естуарії), яке призводить до таких згубних наслідків, як шкода живим ресурсам, небезпека для здоров’я людини, створення перешкод для діяльності на морі, в тому числі рибальства, зниження якості використовуваної морської води та погіршення умов відпочинку»[407]. Визначення забруднення морського середовища у Конвенції ООН (п. 1 ст. 1) ґрунтувалося саме на розробках ГЕСАМП, однак воно містить низку суттєвих доповнень:

«Забруднення морського середовища» означає привнесення людиною, прямо чи опосередковано, речовин або енергії в морське середовище, включаючи естуарії, яке призводить або може призвести до таких згубних наслідків, як шкода живим ресурсам і життю в морі, небезпека для здоров’я людини, створення перешкод для діяльності на морі, у тому числі для рибальства та інших правомірних видів використання моря, зниження якості використовуваної морської води та погіршення умов відпочинку».

По-перше, забрудненням визнається не тільки існування наявних згубних наслідків, а й тих, які можуть статися (ризик або загроза виникнення), що дає державам право застосовувати превентивні заходи. По-друге, «життя в морі» охоплює не тільки живі ресурси, а й біологічні процеси та явища. По-третє, було розширено коло видів діяльності на морі, які включають, крім рибальства, судноплавство, морські сполучення, експлуатацію мінеральних ресурсів, наукові дослідження та ін.

На ІІІ Конференції з морського права (1973-1982 рр.) утвердилася тенденція до розширення юрисдикції прибережних держав у справі захисту морського середовища поряд з традиційними і винятковими правами держави прапора. Прибережні держави наполягали на розширенні своїх повноважень, тому що, по-перше, мають економічні інтереси не лише в територіальному морі, але й у прилеглій зоні і виключній економічній зоні, пов’язані з використанням природних ресурсів, і, по-друге, морські екосистеми невіддільні одна від одної, а забруднення не визнає юридично встановлених морських просторів[408]. Цю тенденцію було відображено у відповідних положеннях Конвенції 1982 р.

Частина ХІІ Конвенції ООН присвячена захисту морського середовища, і, на думку П.- М. Дюпюї, ґрунтується на тристоронній концепції: сама Конвенція ООН закріплює загальні принципи, спеціальні технічні конвенції універсального або регіонального характеру уточнюють зміст міжнародних зобов’язань, національне законодавство забезпечує виконання заходів, закріплених у Конвенції ООН[409].

На відміну від Женевської конвенції про рибальство та збереження живих ресурсів відкритого моря 1958 р., Конвенція 1982 р. не дозволяє прийняття державами будь-яких односторонніх актів з метою захисту навколишнього середовища або морських живих ресурсів відкритого моря і наголошує на необхідності багатостороннього співробітництва[410].

Деякі автори стверджують про необхідність впровадження на універсальному рівні підходу, заснованого на інтегрованому управлінні прибережними зонами (англ. — іntegrated coastal area management, ICAM)[411], відповідно до якого регулювання діяльності на морі і суші здійснюється в комплексі і не віддається жодного пріоритету одного виду діяльності перед іншим. Інакше кажучи, завданням ICAM є максимальне примирення інтересів, наприклад, туризму і заходів з охорони рибних ресурсів, заходів для збереження екосистеми морського середовища і планів розвитку та будівництва у прибережних районах, інтересів перевізників нафти і рекреаційних заходів[412]. Такий підхід був схвалений Порядком денним на ХХІ століття (розділ 17), а також міститься в директивах Світового банку, рекомендаціях ОЕСР, документах ФАО, ЮНЕСКО, Програмі ЮНЕП з регіональних морів.

Стаття 192 Конвенції ООН з морського права (далі — Конвенція ООН) проголошує: держави зобов’язані захищати та зберігати морське середовище, що багатьма авторами визнається як міжнародна звичаєва норма. Стаття 194 ставить це зобов’язання в залежність від можливостей держав і різних обставин. Пункт 3 перераховує основні джерела забруднення морського середовища: а) з тих джерел, що зрозташовані на суші, з атмосфери або через неї шляхом захоронення; б) забруднення із суден, зокрема навмисні і ненавмисні скиди; в) забруднення від установок і пристроїв, які використовуються під час розвідки і розробки природних ресурсів морського дна і його надр; г) забруднення від інших установок і пристроїв, що експлуатуються в морському середовищі. Розділ 5 визначає різний режим міжнародно-правового співробітництва для охорони морського середовища залежно від джерел його забруднення. Розділ 6 присвячений правилам щодо забезпечення виконання прийнятих державами національних законів і міжнародних стандартів. Стрижневою ідеєю механізму правового регулювання захисту та збереження морського середовища, втіленого у положеннях частини ХІІ Конвенції ООН, є встановлення певного зв’язку та залежності між національним законодавством і міжнародними нормами та стандартами. Метою такого підходу є досягнення можливого найширшого застосування міжнародних норм[413]. З одного боку, держави приймають власні національні закони відповідно до положень міжнародно-правових актів і забезпечують їх виконання, а з іншого — встановлюють міжнародні стандарти у зазначеній сфері й також забезпечують їх виконання.

Міжнародно-правове регулювання запобігання забрудненню морського середовища з наземних джерел. Забруднення із суші становить близько 80% усього забруднення морських просторів і має особливо згубні наслідки для людини та морських живих ресурсів, які мешкають переважно в прибережних водах (близько 90% всіх морських живих ресурсів). Забруднення морського середовища з суші є найбільш значним і відчутним у щільно населених регіонах, як, наприклад, уздовж узбережжя Середземного і Балтійського морів.

Стаття 207 Конвенції ООН зобов’язує держави приймати закони і правила для запобігання, зменшення і збереження під контролем забруднення морського середовища із джерел, що розташовані на суші, у тому числі річок, естуаріїв, трубопроводів і водовідвідних споруд, беручи до уваги погоджені в міжнародному порядку норми, стандарти та рекомендовані практику і процедури[414]. Крім того, держави прагнуть погоджувати свою політику в цьому аспекті на регіональному рівні, а також прагнуть встановити глобальні та регіональні норми, стандарти й рекомендовані практику і процедури. Спосіб формулювання цієї статті (виділені фрагменти) говорить сам за себе: щодо забруднення морського середовища із наземних джерел держави, перш за все, розробляють національне законодавство, а міжнародно-правові норми лише беруться до уваги; держави прагнуть, але аж ніяк не зобов’язані їх розробити й ухвалити. Це пояснюється тим, що наземні джерела забруднення найкращим чином може проконтролювати тільки держава, на території якої вони розташовані.

Забезпечення виконання законів і правил, що стосуються забруднення з наземних джерел, Конвенція покладає на самі держави (ст. 213).

На сьогодні відсутній універсальний міжнародно-правовий акт, який стосувався б проблем забруднення із суші, за винятком Конвенції ООН. У 1985 р. ЮНЕП ухвалила Монреальські положення щодо захисту морського середовища від забруднення з наземних джерел 1985 р.[415] Документ містить визначення морського середовища з метою встановлення просторової сфери його дії[416]. Крім того, в 1995 р. ЮНЕП схвалила підписану 108 державами та ЄС на Конференції у Вашингтоні Вашингтонську декларацію і Глобальну програму дій із захисту морського середовища від забруднення з наземних джерел, яка передбачає заходи, необхідні для прийняття на національному, регіональному, універсальному рівнях, рекомендує підходи для боротьби із забрудненням морського середовища із конкретних джерел, таких як стічні води, стійкі органічні забруднювачі, радіоактивні речовини, важкі метали, гідрокарбони, добрива та ін., а також визначає заходи із захисту природних середовищ існування[417]. У 2001 р. ЮНЕП ухвалила Монреальську декларацію про захист морського середовища від забруднення з наземних джерел. На регіональному рівні діє низка конвенцій, що регулюють цей вид забруднення морського середовища: Конвенція ОСПАР 1992 р., Конвенція про захист морського середовища Балтійського моря 1992 р. і відповідні протоколи до інших регіональних конвенцій.