Міжнародні природоохоронні угоди та рекомендаційні акти в даній сфері. 7 страница

3. Протокол про обмеження викидів оксидів азоту або їх транскордонних потоків 1988 р.[490] Протокол передбачає два етапи: перший — стабілізація (заморожування) викидів оксидів азоту. Сторони взяли на себе зобов’язання якомога швидше вжити як перший крок ефективних заходів щодо обмеження або скорочення своїх національних щорічних викидів оксидів азоту або їх транскордонних потоків, з тим щоб вони не пізніш як 31 грудня 1994 р. не перевищували рівня національних щорічних викидів оксидів азоту або транскордонних потоків таких викидів за 1978 календарний рік чи будь-який інший попередній рік, що буде зазначений при підписанні цього Протоколу або приєднанні до нього, за умови, що національні середньорічні транскордонні потоки чи національні середньорічні викиди оксидів азоту будь-якої Сторони, яка визначить такий попередній рік, у період із 1 січня 1987 р. по 1 січня 1996 р. не перевищуватимуть її транскордонних потоків або національних викидів за 1987 календарний рік (ст. 2). Другий етап передбачає розробку та застосування підходу, заснованого на критичних навантаженнях, для визначення на науковій основі розмірів необхідного скорочення викидів оксидів азоту (ст. 6). Стаття 4 зобов’язує держави в максимально короткі терміни, але не пізніше ніж через два роки з дня вступу в силу Протоколу, забезпечити наявність у достатній кількості неетильованого палива, в окремих випадках як мінімум на основних міжнародних транзитних трасах, з метою полегшення експлуатації транспортних засобів, оснащених каталітичними перетворювачами.

4. Протокол про обмеження викидів летких органічних сполук або їх транскордонних потоків 1991 р. у преамбулі висловлює стурбованість з приводу забруднення районів Європи та Північної Америки викидами летких органічних сполук і утворення в результаті цього вторинних продуктів фотохімічного окислення, що завдає шкоди здоров’ю людей, а також природним ресурсам, які мають життєво важливе екологічне й економічне значення. Крім того, визнається роль летких органічних сполук та оксидів азоту в утворенні тропосферного озону. Леткі органічні сполуки означають всі органічні сполуки антропогенного походження, крім метану, здатні виробляти фотохімічні окислювачі в реакції з оксидами азоту за наявності сонячного світла. Сторони взяли на себе зобов’язання обмежувати і скорочувати свої викиди летких органічних сполук з метою скорочення їх транскордонних потоків і потоків утворених вторинних продуктів фотохімічного окислення з метою захисту здоров’я людини та навколишнього середовища від шкідливого впливу одним з трьох передбачених у ст. 2 способів[491]. Заходи, передбачені Протоколом, не звільняють Сторони від інших зобов’язань здійснювати заходи для зменшення загальних газоподібних викидів, які можуть значною мірою сприяти зміні клімату, утворенню фонового тропосферного озону, або виснаженню озонового шару в стратосфері, або є токсичними чи канцерогенними (ст. 3)[492].

5. Протокол щодо подальшого скорочення викидів сірки 1994 р. — перший серед протоколів другого покоління, заснований на концепції критичних навантажень, ефективності з точки зору витрат, найкращої наявної технології, енергозбереження, застосування економічних інструментів. Протокол містить диференційовані зобов’язання сторін. Сторони взяли на себе зобов’язання обмежувати і скорочувати викиди сірки з метою захисту здоров’я людини та захисту навколишнього середовища від згубної дії, зокрема впливу підкислення, і забезпечити, наскільки це можливо без здійснення надмірних витрат, щоб осадження окислених сполук сірки в довгостроковому плані не перевищували критичних навантажень[493] для сірки, зазначених у Додатку I як критичні осадження сірки, які відповідають сучасному рівню наукових знань. Як один з перших кроків Сторони, як мінімум, знижують і стримують свої річні викиди сірки відповідно до строків і рівнів, зазначених у Додатку II (ст. 2).

6. Протокол щодо важких металів 1998 р. Незважаючи на те, що важкі метали є природними складовими земної кори і що в певних формах та у відповідних концентраціях деякі з них мають важливе значення для життя, вони здатні негативно впливати на навколишнє середовище і здоров’я людини. «Важкі метали» означають ті метали або, в деяких випадках, металоїди, які є стабільними і мають щільність понад 4, 5 г/см³, а також їх сполуки[494]. Мета Протоколу полягає у забезпеченні обмеження викликаних антропогенною діяльністю викидів важких металів, які піддаються транскордонному атмосферному перенесенню на великі відстані і, цілком ймовірно, можуть мати значний шкідливий вплив на здоров’я людини або навколишнє середовище (ст. 2). Кожна зі Сторін скорочує загальний річний обсяг своїх атмосферних викидів кожного з важких металів, перелічених у Додатку I, з рівня викидів у вихідному році, який визначається відповідно до цього Додатку, шляхом прийняття ефективних заходів, відповідних її конкретним обставинам (ст. 3). Кожна із Сторін розробляє і веде кадастри викидів важких металів, згаданих у Додатку I, використовуючи, як мінімум, для Сторін у межах географічного охоплення ЄМЕП методології, визначені Керівним органом ЄМЕП, і використовуючи для Сторін за межами географічного охоплення ЄМЕП як орієнтовні методології, розроблені в рамках плану роботи Виконавчого органу[495]. Протокол зобов’язує держави вилучити з виробництва і споживання паливо, збагачене свинцем, встановити відповідні фільтри на заводах і підприємствах та ін.

7. Протокол щодо стійких органічних забруднювачів 1998 р. визначає стійкі органічні забруднювачі як органічні речовини, які мають токсичні властивості, є стійкими, біологічно акумулюються, схильні до транскордонного атмосферного перенесення на великі відстані й осадження і, цілком ймовірно, можуть викликати значні негативні наслідки для здоров’я людини або навколишнього середовища поблизу або далеко від джерел їхнього походження. Мета Протоколу полягає в обмеженні, скороченні або припиненні викидів, надходження або виділення в навколишнє середовище стійких органічних забруднювачів. Протокол охоплює 16 речовин, при цьому Додаток I містить список речовин, що підлягають ліквідації, Додаток II — список речовин, використання яких підлягає обмеженню, а Додаток III — список речовин, загальні щорічні викиди яких держави зобов’язуються скоротити. Стаття 4 визначає винятки із загального правила: наприклад, для проведення лабораторних досліджень, для прийняття необхідних заходів у разі виникнення надзвичайної загрози здоров’ю людей, для застосування в малих масштабах, яке розглядається Стороною як необхідне, якщо: виняток надається на період, що становить максимум п’ять років; виняток раніше не надавався нею відповідно до Протоколу; не існує відповідних альтернатив пропонованому виду використання; Сторона зробила оцінку викидів цієї речовини в результаті застосування винятку та їх внеску в загальний обсяг викидів цієї речовини на території Сторін; вжито належних запобіжних заходів для забезпечення того, щоб обсяг викидів у навколишнє середовище був мінімальним; і після завершення терміну дії винятку будь-які запаси речовини, що лишилися, включаються у сферу дії положень Протоколу, які стосуються видалення екологічно обґрунтованим чином.

8. Протокол про боротьбу з підкисленням, евтрофікацією і приземним озоном 1999 р. Мета Протоколу — обмежити і скоротити викиди сірки, оксидів азоту, аміаку та летких органічних сполук, які викликані антропогенного діяльністю і можуть стати причиною негативного впливу на здоров’я людини, природні екосистеми, матеріали та сільськогосподарські культури, викликаного підкисленням, евтрофікацією або приземним озоном у результаті транскордонного атмосферного перенесення на великі відстані, та забезпечити по можливості, щоб у довгостроковому плані і в результаті застосування поетапного підходу, а також з урахуванням досягнень науки, атмосферні опади або концентрації не перевищували встановлених порогових рівнів для викидів. Сторони, для кожної з яких у таблицях Додатку II вказано граничне значення викидів, скорочують і підтримують після скорочення свій річний рівень викидів відповідно до цього значення та в терміни, зазначені у цьому Додатку.

Виділяють особливий вид забруднення атмосферного повітря — туман (англ. — haze pollution), який складається з дрібних часточок пилу, диму, пилку або дрібних крапель води, що поширюються в повітрі. Причиною виникнення такого туману можуть бути спалювання відходів, лісові пожежі, викиди із стаціонарних і мобільних джерел. У 1997 р. країни АСЕАН схвалили Регіональний план дій щодо боротьби з туманом, який утворюється внаслідок лісових пожеж. У 2002 р. під егідою цієї ж організації було укладено Угоду про транскордонне забруднення туманом[496].

Далі розглянемо міжнародну судову практику в цій сфері. Справа про плавильний завод у Трейлі — найбільш рання і відома з огляду на свою значимість для розвитку МПНС. Наприкінці XIX ст. на території Канади поблизу американського кордону було побудовано цинкоплавильний завод. Географічні та кліматичні особливості місцевості призвели до того, що дим із труб цього підприємства, який містив велику кількість сірчаного ангідриду, переносився на територію США. Ця речовина призвела до значного зниження врожайності на полях американських фермерів, спричинення шкоди лісам і водним ресурсам. Фірма, яка володіла заводом, неодноразово виплачувала компенсацію потерпілим, але забруднення тривало. У 1935 р. Канада і США уклали угоду-компроміс, відповідно до якої питання про подальші компенсації американським фермерам мало вирішуватися за допомогою арбітражного розгляду. Канада заздалегідь визнала себе відповідальною за будь-яку шкоду, якої було б завдано в наступні за угодою роки, так що арбітражу залишалося лише визначити суму, яка підлягала виплаті. Остаточне рішення у справі було винесено в 1941 р. У своєму рішенні трибунал визначив обсяг шкоди з метою виплати компенсації і визначив для заводу в Трейлі певний режим викидів диму залежно від пори року і кліматичних умов з тим, щоб, наскільки це було можливо, зменшити шкоду, яка заподіюється димом. Якщо така шкода все ж таки буде завдаватися, то передбачалася виплата грошового відшкодування і надалі. Оскільки арбітраж не знайшов у міжнародно-правовій практиці спорів, у яких порушувалися б схожі питання, то справа вирішувалася на основі аналогій з національним правом США, а саме — практикою врегулювання спорів між штатами з приводу використання річкової води[497].

У справі про ядерні випробування 1974 р. Австралія та Нова Зеландія посилалися на своє право захищати власну територію і населення від шкідливих наслідків радіоактивних опадів, а також запобігати зараженню відкритого моря та повітряного простору над ним. Нова Зеландія стверджувала, що таке зобов’язання є зобов’язанням erga omnes.

Потрібно згадати також про врегулювання урядами США і Мексики питання, пов’язаного із забрудненням повітря в районі м. Сьюдад-Хуарес. Мексиканський уряд звернувся до уряду США з проханням вжити необхідних заходів для усунення шкідливих наслідків діяльності двох компаній, які містилися на американській території біля кордону з Мексикою (дим і неприємний запах, фізична та економічна шкода жителям міста), і виплатити відповідну суму компенсації, що й було здійснено[498] (справа Peyton Pacting Co. and the Cusuco Co.).

Значна роль у боротьбі з транскордонним забрудненням повітря належить ІКАО. Додаток 16 до Конвенції про міжнародну цивільну авіацію «Охорона навколишнього середовища» присвячена питанням охорони довкілля від впливу авіаційного шуму[499] та емісії авіаційних двигунів. Наприкінці 1968 р. Асамблея ІКАО ухвалила резолюцію, в якій відзначала серйозність проблеми авіаційного шуму в околицях аеропортів і доручала Раді розробити міжнародні вимоги та підготувати пов’язаний з ними інструктивний матеріал з нормування авіаційного шуму. Том I Додатку 16, у якому розглядаються різні аспекти проблеми авіаційного шуму, було схвалено в 1971 р. на основі рекомендацій Спеціальної наради з авіаційного шуму в околицях аеродромів, що відбулася в 1969 р. Було створено Комітет з авіаційного шуму, на першій нараді якого було підготовлено першу поправку до Додатку 16 про сертифікацію шуму майбутньої продукції авіаційної промисловості і модифікованих варіантів дозвукових реактивних повітряних суден. На подальших нарадах Комітет з авіаційного шуму розробив Стандарти сертифікації шуму майбутніх дозвукових реактивних літаків і гвинтових літаків, крім літаків короткого зльоту і посадки, і Стандарти, що стосуються існуючих типів надзвукових транспортних літаків майбутнього виробництва і вертольотів. Він розробив також інструктивні вказівки щодо сертифікації шуму майбутніх надзвукових літаків і гвинтових літаків короткого зльоту і посадки, а також встановлених допоміжних силових установок і пов’язаних з ними систем повітряних суден при експлуатації на землі. Сертифікація шуму засвідчується державою реєстрації повітряного судна на підставі переконливих даних про те, що це повітряне судно відповідає вимогам, які принаймні рівноцінні застосовуваним Стандартами, що містяться в цьому Додатку. ІКАО розробила політику щодо штрафів за надмірне шумове забруднення авіатранспортом. З 2001 р. Асамблея ІКАО впроваджує концепцію «збалансованого підходу» до управління авіаційним шумом, який ґрунтується на чотирьох елементах: зменшення шуму в джерелі (застосування більш тихих літаків), планування та управління земельними ділянками, відведеними під аеропорт, застосування операційних процедур зменшення шуму і експлуатаційних обмежень.

Відповідно до резолюції 18-ї сесії Асамблеї ІКАО з охорони навколишнього середовища було, серед іншого, запропоновано конкретні заходи з питання про емісію авіаційних двигунів і розроблено детальні пропозиції щодо Стандартів ІКАО з нормування емісії деяких типів авіаційних двигунів. Ці Стандарти були ухвалені Радою в 1981 р. Ними встановлювалися межі на емісію диму і деяких газоподібних речовин для великих турбореактивних і турбовентиляторних двигунів, які підлягають виробництву в майбутньому, а також заборонялося викидання невідпрацьованого палива. Сфера питань, що охоплювалися діючим Додатком 16, була розширена в результаті включення в нього також положень щодо емісії авіаційних двигунів, і документ дістав назву «Охорона навколишнього середовища». У томі II Додатку 16 містяться Стандарти щодо заборони навмисного викиду палива в атмосферу всіма повітряними суднами з газотурбінними двигунами, які виготовлені після 18 лютого 1982 р. Впроваджено також Стандарти щодо обмеження емісії диму турбореактивних і турбовентиляторних двигунів, які призначені для забезпечення польоту на дозвукових швидкостях і виготовлені після 1 січня 1983 р. Аналогічні обмеження діють щодо двигунів, призначених для забезпечення польоту на надзвукових швидкостях і виготовлених після 18 лютого 1982 р. У Додаток також включено Стандарти щодо обмеження емісії окису вуглецю, незгорілих вуглеводнів та оксидів азоту великими турбореактивними і турбовентиляторними двигунами, призначеними для забезпечення польоту на дозвукових швидкостях і виготовленими після 1 січня 1986 р. Крім зазначених Стандартів, у цьому томі Додатку містяться докладна методика вимірювання, технічні вимоги до приладів, а також докладний опис статистичних методів, що використовуються для оцінки результатів випробувань. Було створено Комітет щодо викидів з авіадвигунів[500]. ІКАО розробляє політику щодо встановлення податків за викиди з авіадвигунів. Останнім часом ця організація приділяє значну увагу обмеженню викидів двоокису вуглецю як одного з найбільших парникових газів. Резолюцією 35-5 ІКАО впроваджено систему торгівлі викидами для міжнародної цивільної авіації відповідно до Конвенції про зміну клімату[501].

Міжнародно-правова охорона озонового шару. Першою спробою договірного оформлення співробітництва держав у розв’язанні проблеми охорони озонового шару[502] стала укладена в 1976 р. США, Францією та Великою Британією Угода про моніторинг стратосфери. Проблема озонового шару знайшла своє відображення в діяльності ЮНЕП у 1977 р., коли разом із ВМО було створено Координаційний комітет з озонового шару та розроблено План дій щодо озонового шару[503]. До сполук, що руйнують озоновий шар, відносять хлорфторвуглеці (ХФВ), тетрахлорид вуглецю, метилхлороформ, галони, гідрохлорфторвуглеці (ГХФВ), гідробромфторвуглеці (ГБФВ) і метилбромід. Вони використовуються як розчинники, холодоагенти (в холодильниках і кондиціонерах), спінюючі і знежирювальні речовини, витискувачі для аерозолів, у вогнегасниках (галони) і як сільськогосподарські пестициди (метилбромід). Деякі озоноруйнівні речовини є також парниковими газами. У 1980-х рр. було отримано перші дані про озонові діри над Антарктикою і Арктикою, а також значне руйнування озонового шару над Австралією і гірськими районами Європи, у зв’язку з чим постала проблема створення ефективного механізму міжнародно-правового регулювання боротьби з руйнуванням озонового шару планети.

Віденська конвенція про охорону озонового шару 1985 р. визначає озоновий шар як шар атмосферного озону над прикордонним шаром планети (ст. 1). Відповідно до ст. 2 Сторони вживають належних заходів для захисту здоров’я людини і навколишнього середовища від несприятливих наслідків, які є або можуть бути результатом людської діяльності, що змінює або здатна змінити стан озонового шару. З цією метою Сторони відповідно до наявних в їхньому розпорядженні засобів та своїх можливостей співпрацюють за допомогою систематичних спостережень, досліджень і обміну інформацією, вживають належних законодавчих або адміністративних заходів, співпрацюють у розробці узгоджених заходів, процедур і стандартів для виконання Конвенції (ст. 2).

Загальний характер приписів і нечіткість сформульованих зобов’язань держав за Конвенцією[504] були «виправлені» Монреальським протоколом щодо речовин, які руйнують озоновий шар, 1987 р. Переговори щодо укладення документа характеризувалися напруженістю і складністю в досягненні компромісу, оскільки на той момент не існувало точних наукових доказів негативного впливу регульованих речовин на озоновий шар і навколишнє середовище загалом. У частині 3 і 4 преамбули знаходимо джерела принципу перестороги, який було покладено в основу майбутньої угоди. Однак не можна стверджувати, що Протоколу властива наукова невизначеність або необ’єктивність, тому що ст. 6 передбачає оцінку та огляд заходів регулювання, передбачених у ст. 2, на основі наявної наукової екологічної технічної та економічної інформації.

Первісна редакція Протоколу передбачала до грудня 1999 р. лише 50-відсоткове скорочення споживання п’яти ХФВ і заморожування споживання трьох галогенів. Регулярні наукові оцінки стали основою для подальших поправок і доповнень, внесених до Протоколу в 1990 р. (Лондон), 1992 р. (Копенгаген), 1995 р. (Відень), 1997 р. (Монреаль), 1999 р. (Пекін). До 2000 р. обмеження поширювалися загалом на 96 хімічних сполук. У результаті реалізації Протоколу скорочення споживання озоноруйнівних речовин до 2000 р. становило 85%[505]. Список озоноруйнівних речовин міститься у Додатках A, B, C і E, список продуктів, що містять регульовані речовини з Додатку А, — в Додатку D.

Протокол ґрунтується на принципі спільної, але диференційованої відповідальності: країни, що розвиваються, дістали можливість відстрочити виконання своїх зобов’язань на 10 років (ст. 5), для них же було передбачено спеціальний механізм фінансування у вигляді Багатостороннього фонду (ст. 10)[506], який адмініструється спільно Виконавчим комітетом, ЮНЕП, ПРООН і Світовим банком. Пункт 5 ст. 10 Протоколу — безпрецедентний випадок у МПНС, коли ефективне здійснення державами, що розвиваються, своїх зобов’язань за Протоколом було поставлено в залежність від ефективного здійснення фінансового співробітництва і передачі технологій з боку розвинених держав. Згідно з Протоколом кожна сторона зобов’язується забезпечити, щоб за певний період розрахунковий рівень її споживання та виробництва регульованих речовин не перевищував певну кількість відсотків розрахункового рівня споживання та виробництва у певному році. Країни, що розвиваються, як вони визначені у ст. 5, так само як і розвинені країни, повинні виконувати певні зобов’язання відразу ж після набуття чинності Протоколу, наприклад, зобов’язання з надання доповідей щодо виробництва, споживання і торгівлі озоноруйнівними речовинами. Стаття 2 (5) регулює передачу частини квоти розрахункового рівня виробництва іншій Стороні (прототип торгівлі квотами за Кіотським протоколом), ст. 2 (8) — механізм спільного виконання зобов’язань для держав – членів регіональних організацій. Стаття 4 присвячена регулюванню торгівлі з державами, які не є Сторонами: вона забороняє імпорт до і експорт з країн, що не є учасниками Протоколу, регульованих речовин, а також певних продуктів, що містять озоноруйнівні речовини. Це положення було прийнято з метою залучення держав, які не беруть участь у Протоколі, до ратифікації документа з тим, щоб підвищити його ефективність. Стаття 4В запроваджує систему ліцензування імпорту й експорту нових, використаних, рециркульованих і утилізованих регульованих речовин.

Монреальський протокол — один із перших міжнародно-правових актів у сфері охорони навколишнього середовища, який перебуває у процесі постійного розвитку. Шляхом внесення поправок і доповнень щодо прискорених термінів і нових озоноруйнівних речовин Протокол довів свою ефективність у справі регулювання виробництва, споживання і торгівлі такими речовинами. Одним із найскладніших питань, що розглядалися під час переговорів, став майбутній предмет регулювання: поширити систему контролю лише на виробництво (що визнавалося значно легшим завданням внаслідок існування невеликої кількості фірм, які спеціалізувалися у цій сфері) чи також на споживання озоноруйнівних речовин (що визнавалося значно складнішим завданням внаслідок широкомасштабного використання ХФВ у всьому світі). З метою запобігання нелегальному виробництву озоноруйнівних речовин для задоволення зростаючого попиту розробники документа вирішили, що контроль слід поширити і на споживання, і на виробництво таких речовин[507].

Незважаючи на значні позитивні результати, досягнуті в ході реалізації Протоколу, залишаються невирішеними кілька ключових питань, серед яких виділимо такі: 1) число держав, які ратифікували Лондонську і Копенгагенську поправки, залишається незначним, що означає відсутність для них заборони вивести із споживання і виробництва ГХФВ і метилбромід; 2) деякі положення Протоколу «сприяють» нелегальній торгівлі озоноруйнівними речовинами (їх нелегальному експорту у країни, що розвиваються) внаслідок нечітко сформульованих положень, передбачених винятків або об’єктивно існуючих факторів, наприклад: існування старого обладнання, яке містить озоноруйнівні речовини; відсутність заборони у Протоколі на експорт рециркульованих і утилізованих обсягів озоноруйнівних речовин, призначених для знищення; дозвіл експорту обладнання і технологій, які сприяють безпечному зберіганню, утилізації, рециркуляції або знищенню озоноруйнівних речовин; виключення з поняття «виробництво» (п. 5 ст. 1) кількості речовин, які зазнали рециркуляції і повторного використання[508]; 3) протокол дозволяє використання гідрофторвуглеців (ГФВ) як альтернативи ХФВ, тимчасом як ця речовина є парниковим газом, забороненим Кіотським протоколом; 4) передбачено можливість для держав не дотримуватися встановлених Протоколом термінів виведення з виробництва або споживання озоноруйнівних речовин для «задоволення основних внутрішніх потреб Сторін» (наприклад, лабораторні дослідження)[509].

Міжнародно-правове співробітництво в галузі запобігання зміні клімату. Зміна клімату[510], за оцінками різних учених, має такі негативні прояви, як підвищення рівня моря на 10–25 см за останні 100 років у результаті танення льодовиків з тенденцією до збільшення температури на Землі, внаслідок чого багато острівних держав опиняться під водою, наприклад, Мальдіви, Новий Орлеан або Флорида; почастішання погодних катаклізмів і катастроф (повені, посухи, буревії, шторми, цунамі, тайфуни); зміна циркуляції океанів, а також біологічної продуктивності морських екосистем[511]; вплив на здоров’я населення, особливо в країнах, що розвиваються, в результаті збільшення числа інфекційних захворювань, переносниками яких є комахи (жовта лихоманка, малярія), а також дизентерії та інших хвороб, пов’язаних з водою; нездатність багатьох екосистем пристосуватися до змін температури, в результаті чого вони припинять своє існування[512]; збільшення числа кліматичних біженців до 200 млн осіб.

Проблема кризи всієї біосфери у зв’язку з підвищенням рівня життя в усіх країнах була сформульована Донеллою і Денисом Медоузами ще в 1972 р. у доповіді Римському клубу під назвою «Межі зростання». Перші ж прогнози майбутнього потепління були зроблені радянським кліматологом М. Будико наприкінці 60-х рр. минулого століття. На сьогодні тривають дискусії щодо того, чи є сьогоднішнє потепління клімату лише періодичним природним коливанням, на зміну якому прийде похолодання, або ж цілеспрямованою зміною клімату, зумовленою втручанням людини у природні процеси глобального масштабу[513]. Основні аргументи другої позиції такі: по-перше, раніше не спостерігалося такої швидкої зміни середньої температури повітря: підвищення на 0, 7–0, 8 °С у природі відбувалося за тисячі років, а тепер — за 100 років! В останні роки температура змінювалася ще інтенсивніше — 0, 3–0, 4 °С лише за 15 років. Природні чинники не можуть так швидко «розігрівати» атмосферу. По-друге, доведено, що збільшення викидів вуглекислого газу завжди супроводжувалося аналогічним підвищенням середньої температури повітря на поверхні Землі[514]. Різні вчені висувають свої ідеї щодо боротьби з глобальною зміною клімату. Так, астрофізик С. Хокінг вихід із планетарної кризи вбачає в якнайшвидшому освоєнні інших планет; кліматолог Е. Бар пропонує для охолодження Землі встановити за межами місячної орбіти величезне дзеркало між Землею і Сонцем, яке зменшує освітлення Землі, а для поглинання вуглекислоти на Землі — удобрити південні океани частками, що сприяють фотосинтезу у фітопланктону; П. Крутцен запропонував розпилювати у верхніх шарах атмосфери часточки, зокрема сірчаний ангідрид, або аерозолі для відображення частини сонячних променів; В. Прісняков запропонував розмістити на сонячній орбіті космічні екрани (космічну «парасольку») з цією ж метою[515].

У 1988 р. ЮНЕП спільно з ВМО заснували Міжурядову групу експертів зі зміни клімату, яку було уповноважено на збір і надання наукової інформації, яка стосується цієї проблеми, з метою сприяння подальшим ініціативам щодо укладання відповідної міжнародної угоди[516]. Група подала кілька доповідей, а в 1990 р. ГА ООН заснувала Міжурядовий комітет з укладення Рамкової конвенції про зміну клімату у співпраці з ЮНЕП і ВМО.

Рамкова конвенція ООН зі зміни клімату 1992 р. визначає «несприятливі наслідки зміни клімату» як зміни у фізичному середовищі або біоті, зумовлені зміною клімату, які справляють значний негативний вплив на склад, відновлювану здатність або продуктивність природних і регульованих екосистем, або на функціонування соціально-економічних систем, або на здоров’я і благополуччя людини. «Зміна клімату», у свою чергу, означає таку зміну, яка безпосередньо або опосередковано зумовлена діяльністю людини, що викликає зміни у складі глобальної атмосфери, і накладається на природні коливання клімату, які спостерігаються протягом порівнюваних періодів часу. Мета Конвенції — досягти стабілізації концентрації парникових газів[517] в атмосфері на такому рівні, який не допускав би небезпечного антропогенного впливу на кліматичну систему[518]. Такий рівень має бути досягнутий у строки, достатні для природної адаптації екосистем до зміни клімату, що дають змогу не ставити під загрозу виробництво продовольства і забезпечують подальший економічний розвиток на сталій основі (ст. 2). Стаття 3 визначає основні принципи: принцип спільної, але диференційованої відповідальності (п. 1), врахування потреб і особливих обставин країн, що розвиваються, особливо тих, які вразливі стосовно негативних наслідків зміни клімату, а також тих Сторін, яким згідно з Конвенцією доведеться нести неспіврозмірний чи непосильний тягар (п. 2), принцип перестороги (п. 3), принцип сталого розвитку (п. 4).

Стаття 4 встановлює зобов’язання: 1) для всіх Сторін (у тому числі й країн, що розвиваються), які зобов’язані розробляти і надавати Конференції Сторін національні кадастри антропогенних викидів із джерел[519] і абсорбції поглиначами[520] всіх парникових газів, які не регулюються Монреальським протоколом; формулювати і здійснювати національні та регіональні програми, що містять заходи з пом’якшення наслідків зміни клімату; сприяти розробці, застосуванню і поширенню, включаючи передачу технологій, методів і процесів, які приводять до обмеження, зниження або припинення антропогенних викидів парникових газів, включаючи енергетику, транспорт, промисловість, сільське господарство, лісове господарство та видалення відходів; сприяти раціональному використанню поглиначів і накопичувачів[521] усіх парникових газів, включаючи біомасу, ліси й океани та інші наземні, прибережні і морські екосистеми; співпрацювати у прийнятті підготовчих заходів з метою адаптації до наслідків зміни клімату, розробляти комплексні плани з ведення господарства у прибережній зоні, з водних ресурсів, сільського господарства і з охорони та відновлення районів, особливо в Африці, потерпілих від засухи, а також повеней; в міру можливості враховувати пов’язані зі зміною клімату міркування при проведенні своєї відповідної соціальної, економічної та екологічної політики та вжитті заходів і використовувати відповідні методи, наприклад, оцінку наслідків та ін.; 2) для Сторін, що є розвиненими країнами, та інших Сторін, включених до Додатка I[522], які зобов’язані проводити національну політику і вживати відповідних заходів з пом’якшення наслідків зміни клімату шляхом обмеження своїх антропогенних викидів парникових газів та захисту і підвищення якості своїх поглиначів і накопичувачів парникових газів; 3) для Сторін, які є розвиненими країнами, та інших Сторін, що належать до числа розвинених країн, включених до Додатка IІ[523], які зобов’язані надавати нові і додаткові фінансові ресурси для покриття всіх погоджених витрат, пов’язаних із виконанням Сторонами, які є країнами, що розвиваються, своїх зобов’язань, у тому числі передавати технології і «ноу-хау»[524].