Главная страница Случайная страница
КАТЕГОРИИ:
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Вивчення основ ОП у начальних закладах.
|
|
Навчальні плани закладів освіти всіх рівнів, незалежно від їх галузевого
підпорядкування і форм власності, повинні передбачати вивчення питань ОП.
Зміст і обсяг навчання з питань ОП в закладах освіти регламентується типовими
навчальними планами і типовими навчальними програмами, які затверджуються
Міністерством освіти і науки, молоді та спорту за погодженням з
Держпромгірнаглядом.
Кількість годин, передбачених на вивчення дисциплін з ОП не може
зменшуватись при розробці та перегляді освітньо-професійних програм без
погодження з Держпромгірнаглядом.
4*. Інструктажі з питань ОП.
За характером і часом проведення інструктажі з питань ОП поділяються на
вступний, первинний, повторний, позаплановий, цільовий.
Вступний інструктаж проводиться:
- з усіма працівниками, які приймаються на постійну або тимчасову роботу,
незалежно від їх освіти, стажу роботи та посади;
- з працівниками інших організацій, які прибули на підприємство і беруть
безпосередню участь у виробничому процесі або виконують інші роботи для
підприємства;
- з учнями та студентами, які прибули на підприємство для проходження
трудового або виробничого навчання;
- з екскурсантами у разі екскурсії на підприємстві.
Вступний інструктаж проводиться спеціалістом служби ОП в кабінеті ОП або в
приміщенні, що спеціально для цього обладнане.
Запис про проведення вступного інструктажу робиться в журналі реєстрації
вступного інструктажу, а також у наказі про прийняття працівника на роботу.
Первинний інструктаж проводиться до початку роботи безпосередньо на
робочому місці з працівником:
- новоприйнятим на підприємство;
- який переводиться з одного структурного підрозділу до іншого;
- який буде виконувати нову для нього роботу;
- з відрядженим працівником іншого підприємства, який бере безпосередню
участь у виробничому процесі на підприємстві.
Проводиться з учнями, студентами начальних закладів:
- до початку трудового або професійного навчання;
- перед виконанням кожного навчального завдання, пов’язаного з використанням
різних механізмів, інструментів, матеріалів тощо.
Повторний інструктаж проводиться з працівниками на робочому місці в
терміни, визначенні НПАОП, що діють у галузі або роботодавцем з урахуванням
конкретних умов праці, але не рідше:
- на роботах з підвищеною небезпекою – 1 раз на три місяці;
- для решти робіт – 1 раз на шість місяці.
Повторний інструктаж проводиться по програмі первинного інструктажу.
Позаплановий інструктаж проводиться з працівниками на робочому місці або
в кабінеті охорони праці:
- при введенні в дію нових або переглянутих НПАОП, а також при внесенні змін
та доповнень до них;
- при зміні технологічного процесу, заміні або модернізації устаткування,
приладів та інструментів, вихідної сировини, матеріалів, що впливають на стан
ОП;
- при порушенні працівником вимог НПАОП, призвели до травм, аварій, пожеж;
- при перерві в роботі виконавця робіт більше ніж 30 календарних днів – для робіт
з підвищеною небезпекою, а для решти робіт – понад 60 днів.
Позаплановий інструктаж з учнями, студентами проводиться під час проведення
трудового і професійного навчання при порушеннях ними вимог НПАОП, що
можуть призвести або призвели до травм, аварій, пожеж.
Цільовий інструктаж проводиться з працівниками:
- при ліквідації аварії, стихійного лиха;
- при проведенні робіт, на які оформлюються наряд-допуск, розпорядження або
наказ.
Первинний, повторний, позаплановий і цільовий інструктажі проводить
безпосередній керівник робіт (начальник виробництва, цеху, дільниці, майстер)
або фізична особа, яка використовує найману працю. Завершуються вони
перевіркою знань.
5. Стажування, дублювання та допуск працівників до роботи.
Стажування – набуття особою практичного досвіду виконання виробничих завдань і обов’язків на робочому місці підприємства після теоретичної підготовки до початку самостійної роботи під безпосереднім керівництвом досвідченого фахівця.
Дублювання – самостійне виконання працівником (дублером) професійних обов’язків на робочому місці під наглядом досвідченого працівника з обов’язковим проходженням проти аварійного і протипожежного тренування.
Новоприйняті працівники після первинного інструктажу до початку самостійної роботи повинні під керівництвом досвідчених, кваліфікованих працівників пройти стажування протягом 2 – 15 змін або дублювання протягом не менше ніж шість змін.
Допуск до стажування (дублювання) оформляється наказом по підприємстві, в якому зазначається тривалість та вказується прізвище працівника відповідального за проведення стажування (дублювання).
Після закінчення стажування (дублювання) та при задовільних результатах перевірки знань з питань ОП наказом працівник допускається до самостійної роботи, про що робиться запис у журналі реєстрації інструктажів.
Д/з: с.57…65, [1]; с.37…40, [2]; с.31…39, [3]
УРОК № 6
Тема: Профілактика травматизму та професійних захворювань .
1. Класифікація нещасних випадків.
2. Основні причини виробничих травм і професійних захворювань.
3. Розслідування НВ.
Самостійне вивчення:
1. Мета та завдання профілактики НВ і ПЗ на виробництві.
2. Основні заходи по запобіганню травматизму. с.84, (1)
Д/з: с.84, (1); с.56…59, (2).
1. Класифікація нещасних випадків.
НВ класифікуються за наслідками, кількістю потерпілих та стосовно їх зв’язку
з виробництвом.
За наслідками НВ підрозділяються на легкі, тяжкі та смертельні. До легких
належать такі нещасні випадки, що призвели до необхідності переведення
працівників на легшу роботу, або спричинили нетривалу втрату працездатності
(не менше як на один робочий день). Якщо стався нещасний випадок з тяжкими
наслідками то характер і ступінь важкості травми встановлюється медичним
заключенням спеціального медичного закладу відповідно до Класифікатора
розподілу травм за ступенем тяжкості.
За кількістю потерпілих НВ поділяються на одинарні та групові (одночасно
постраждали два і більше працівники).
Стосовно зв’язку з виробництвом НВ можна в загальному підрозділити на
виробничого і невиробничого характеру. До НВ невиробничого характеру
належать НВ, що сталися під час: прямування на роботу чи з роботи пішки, на
громадському або власному транспорті, що не використовується в інтересах
підприємства; виконання громадських обов’язків (рятування людей, захист
власності, правопорядку); участь в культурно-масових заходах тощо.
Якщо НВ стався під час виконання трудових обов’язків, то він класифікується
як НВ виробничого характеру. Однак не всі випадки є пов’язаними з виробництвом, а саме:
- за місцем проживання на території польових і вахтових селищ;
- під час використання ними в особистих цілях транспортних засобів, устаткування, що належить або використовуються підприємством (крім випадків, що сталися внаслідок їх несправності);
- унаслідок отруєння алкоголем, наркотичними засобами (крім випадків, якщо це не пов’язано із застосування цих речовин у виробничих процесах);
- під час скоєння ним злочину;
- у разі смерті або самогубства.
НВ, що стався з працівником під час перерви, а також під час перебування працівника на території підприємства у зв’язку з проведенням виробничої наради, проходження обов’язкового медичного огляду визначаються пов’язаними з виробництвом.
До нещасних випадків, пов’язаних із виробництвом (страхових), належать випадки, що сталися з працівниками під час:
• виконання трудових (посадових) обов’язків, у тому числі у відрядженні;
• перебування на робочому місці, на території підприємства чи в іншому місці роботи протягом робочого часу або за дорученням роботодавця в неробочий час під час відпустки, у вихідні та святкові дні;
• приведення в порядок знарядь виробництва, засобів захисту, одягу перед початком роботи та після її закінчення і виконання заходів особистої гігієни;
• проїзду на роботу чи з роботи на транспортному засобі підприємства або на транспортному засобі іншого підприємства, яке надало його згідно з договором (заявкою) за наявності розпорядження роботодавця;
• використання власного транспортного засобу в інтересах підприємства з дозволу або за дорученням роботодавця;
• провадження дій в інтересах підприємства, на якому працює потерпілий працівник, але які не входять до обов’язків цього працівника;
• ліквідації аварій, пожеж та наслідків стихійного лиха на виробничих об’єктах;
• надання підприємством шефської допомоги;
• прямування працівника до (між) об’єктів(ами) обслуговування за затвердженими маршрутами або до будь-якого об’єкта за дорученням роботодавця;
• прямування до місця відрядження та у зворотному напрямку відповідно до завдання про відрядження;
• якщо зникнення працівника пов’язане з можливістю нещасного
випадку з ним під час виконання трудових (посадових) обов’язків
(після оголошення його померлим у судовому порядку);
• заподіяння тілесних ушкоджень іншою особою або вбивства під час виконання або у зв’язку з виконанням працівником трудових (посадових) обов’язків незалежно від порушення кримінальної справи;
• раптове погіршення стану здоров’я працівника, що сталося внаслідок впливу небезпечних та шкідливих виробничих факторів, або якщо потерпілий не проходив медичного огляду, передбаченого законодавством, а робота, що виконувалася, була протипоказана потерпілому відповідно до медичного висновку про стан його здоров’я тощо.
Залежно від характеру ушкоджень травми класифікуються (під-
розділяються) на такі:
• механічні (забиття, переломи, порізи тощо);
• термічні (опіки, обмороження, сонячні удари);
• хімічні (гострі отруєння, опіки кислотами, лугами);
• електричні (електричні удари, електричні травми);
• променеві (опіки, ушкодження тканин, кровотворних органів);
• нервово-психічні (переляк, шок);
• комбіновані.
2. Основні причини виробничих травм і професійних захворювань.
Основні причини виробничого травматизму і ПР можна поділити на наступні групи: організаційні, технічні, санітарно-гігієнічні, економічні, психофізіологічні.
Організаційні причини: відсутність проведення навчання з питань ОП; відсутність контролю; порушень вимог інструкцій, правил, норм, стандартів; порушення норм і правил планово-попереджувального ремонту устаткування; використання устаткування, механізмів та інструменту не за призначенням.
Технічні причини: несправність виробничого устаткування, механізмів, інструменту; недосконалість технологічного процесу; відсутність захисного огородження, запобіжних пристроїв, засобів сигналізації і блокування.
Санітарно-гігієнічні причини: підвищений (вище ГДК) вміст у повітрі робочих зон шкідливих речовин; недостатнє і нераціональне освітлення; підвищенні рівні шуму, вібрації; незадовільні мікрокліматичні умови; порушення правил особистої гігієни.
Економічні причини: нерегулярна виплата зарплат; низький заробіток; прагнення до виконання понаднормової роботи; робота за сумісництвом.
Психофізіологічні причини: помилкові дії внаслідок втоми працівника через надмірну важкість і напруженість роботи; монотонність праці; хворобливий стан працівника; незадоволення роботою; несприятливий психологічний клімат у колективі.
3. Розслідування нещасних випадків.
Розслідування проводиться у разі раптового погіршення стану здоров'я працівника, одержання ним поранення, травми, у тому числі внаслідок тілесних ушкоджень, заподіяних іншою особою, гострого ПЗ, одержання теплового удару, опіку, обмороження, у разі утоплення, ураження електричним струмом, блискавкою, одержання інших ушкоджень внаслідок аварії, пожежі, стихійного лиха, що призвели до втрати працівником працездатності на один робочий день чи більше або до необхідності переведення його на іншу (легшу) роботу терміном не менше як один робочий день, у разі зникнення працівника, а також у разі смерті працівника на підприємстві.
У разі настання НВ керівник робіт зобов’язаний:
- терміново організувати надання першої медичної допомоги;
- повідомити роботодавця, профспілку;
- зберегти до прибуття комісії з розслідування НВ обстановку на робочому місці у такому стані, в якому вона була на момент НВ (якщо це не загрожує життю і здоров'ю інших працівників).
Роботодавець, одержавши повідомлення про НВ, крім випадків, які підлягають спеціальному розслідуванню, зобов’язаний:
- повідомити про НВ відповідний робочий орган виконавчої дирекції Фонду, при пожежі – відповідні органи пожежної охорони, при отруєннях – відповідні заклади державної СЕС;
- утворити наказом комісію з розслідування НВ у складі не менше ніж три особи та організувати розслідування.
До складу комісії включаються:
- керівник служби ОП (голова комісії);
- керівник структурного підрозділу, на якому стався НВ;
- представник профспілки.
Комісія з розслідування НВ зобов’язана протягом 3-х діб:
- обстежити місце НВ, опитати свідків, потерпілого, якщо це можливо;
- визначити відповідність умов і безпеки праці вимогам законодавства з ОП;
- з'ясувати обставини і причини, що призвели до НВ;
- скласти акт розслідування НВ за формою Н-5 у 3-х примірниках, а також акт за формою Н-1 у шести примірниках, якщо цей випадок визнано таким, що пов'язаний з виробництвом, або акт за формою НПВ, якщо цей випадок не пов'язаний з виробництвом;
- у разі виявлення гострого ПЗ складається акт за формою П-5 у 4-х примірниках.
Самостійне вивчення.
1. Мета та завдання профілактики НВ і ПЗ на виробництві.
Здійснення заходів з профілактики НВ і ПЗ має соціальний і економічний ефект.
До соціальних завдань профілактики НВ і ПЗ належать:
- збільшення кількості робочих місць, які відповідають нормативним вимогам та скорочення кількості працюючих у незадовільних умовах праці;
- зменшення кількості випадків ПЗ, пов’язаної з незадовільними умовами праці;
- зменшення кількості випадків інвалідності внаслідок НВ і ПЗ;
- зменшення плинності кадрів через незадовільні умови праці.
До економічних завдань профілактики НВ і ПЗ належать:
- підвищується продуктивність праці;
- скорочуються видатки (витрати, пов'язанні з відшкодуванням потерпілим внаслідок травм і ПЗ; пільги і компенсації тим, хто працює у важких і шкідливих умовах; витрати на ліквідацію наслідків аварії та НВ; штрафи й інші відшкодування).
2. Основні заходи по запобіганню травматизму.
Основні заходи щодо попередження та усунення причин виробничого травматизму і ПЗ поділяються на технічні та організаційні.
До технічних заходів належать заходи з виробничої санітарії та техніки безпеки.
Заходи з виробничої санітарії:
- опалення, вентиляція, кондиціювання повітря;
- заміна шкідливих речовин та матеріалів нешкідливими;
- зниження рівня шуму, вібрації;
- встановлення раціонального освітлення;
- встановлення необхідного режиму праці і відпочинку.
Заходи техніки безпеки:
- розроблення та впровадження безпечного устаткування;
- використання запобіжних пристосувань (муфти, штифти);
- застосування колективних (огороджувальні, гальмівні пристрої) засобів захисту;
- застосування індивідуальних (спецодяг, захисні окуляри, діалектричні рукавиці) засобів захисту.
До організаційних заходів належать:
- правильна організація роботи, навчання, контролю та нагляду за ОП;
- дотримання трудового законодавства;
- впровадження безпечних методів та наукової організації праці;
- організація планово-попереджувального ремонту устаткування, технічних оглядів та випробовувань транспортних та вантажопідіймальних засобів, посудин, що працюють під тиском.
Д/з: с. 69…84, (1); с.44…61, (2)
Д/з: С.в. с. 83…84, (1); с.56…61, (2)
Розділ ІІ. Основи виробничої санітарії
Тема 6: Основи фізіології та гігієни праці.
Самостійне вивчення.
1. Основи фізіології праці.
2. Роль центральної нервової системи в трудовій діяльності людини. Втома.
3. Гігієна праці, її значення.
4. Чинники, що визначають санітарно-гігієнічні умови праці.
1. Основи фізіології праці.
Праця людини є функціональним процесом, в якому використовуються
фізіологічні та психологічні якості працівника, тобто залучаються всі органи і
системи організму людини – мозок, м'язи, судини, серце, легені та ін.
У цьому процесі людина сприймає і переробляє інформацію, в тому числі інформацію про наявність шкідливих і небезпечних чинників на робочому місці; приймає і реалізує рішення; осмислює різні варіанти дій; використовує засвоєнні знання, навички і вміння; прогнозує можливі ситуації.
В процесі праці відбувається функціональне напруження людини, яке зумовлене двома видами навантажень: м’язовим і нервовим.
М'язові навантаження визначаються робочою позою, характером робочих рухів, напруженням фізіологічних функцій тих органів, які задіяні при виконанні робіт стоячи або сидячи.
Нервові навантаження зумовлені напругою уваги, пам'яті, активізації процесів мислення та емоційної сфери.
Умовно працю можна поділити на фізичну, з перевагою м’язових навантажень, розумову, з перевагою навантажень на кору головного мозку.
2. Роль центральної нервової системи в трудовій діяльності людини. Втома.
Центральна нервова система (ЦНС) включає в себе головний і спинний мозок.
Несприятливі умови праці мажуть призвести до стомлення нервової системи і
може спровокувати розлад ряду фізіологічних систем: серцево-судиної,
шлунково-кишкової, дихальної тощо або призвести до різних захворювань
(інфаркти, інсульти, виразкові хвороби та ін.).
ЦНС бере участь у прийомі, обробці та аналізі будь-якої інформації, що
надходить із зовнішнього і внутрішнього середовищ. При виникненні
перевантажень на організм людини нервова система визначає ступінь їхнього
впливу і формує адапційно-захисну реакцію.
Надмірні фізичні та нерво-психічні перевантаження зумовлюють зміни у
фізіологічному та психічному станах працівника, призводять до розвитку втоми
та перевтоми.
Втома буває загальною, локальною, розумовою, зоровою, м’язовою та ін.
Основною відмінністю втоми від перевтоми є зворотність зрушень при втомі і неповна зворотність їх при перевтомі.
Розвиток втоми веде до порушення координації рухів, зорових розладів, неуважності, втрати пильності і контролю реальної ситуації. При цьому працівник порушує вимоги технологічних інструкцій, припускається помилок та неузгодженості в роботі; у нього знижується відчуття небезпеки.
Втома характеризується фізіологічними і психічними показниками її розвитку.
Фізіологічними показниками розвитку втоми є артеріальний кров'яний тиск, частота пульсу, зміни у складі крові.
Психічними показниками розвитку втоми є: погіршення сприйняття подразників, внаслідок чого працівник окремі подразники взагалі не сприймає, а інші сприймає із запізненням; зменшення здатності концентрувати увагу; посилення мимовільної уваги до побічних подразників, які відволікають працівника від трудового процесу; зміни частоти слуху та зору.
Боротьба зі втомою, в першу чергу, зводиться до покращення санітарно-гігієнічних умов виробничого середовища (ліквідація забруднення повітря, шуму, вібрації, нормалізація мікроклімату, раціональне освітлення тощо). Особливу роль у запобіганні втомі працівників відіграє організація робочого місця, правильне робоче положення, впровадження раціональних режимів праці і відпочинку.
3. Гігієна праці, її значення.
Гігієна праці, або професійна гігієна – це галузь гігієни, яка визначає вплив на
організм людини виробничих процесів, напрацьовує гігієнічні нормативи та
заходи для забезпечення сприятливих умов праці й попередження професійних
захворювань. Наукові дослідження з гігієни праці проводяться за декількома
напрямками. Досліджуються фізіологія трудових процесів і їх вплив на організм,
розробляються заходи щодо попередження втоми і підвищення продуктивності
праці.
4. Чинники, що визначають санітарно-гігієнічні умови праці.
Оцінка умов праці проводиться на підставі «Гігієнічної класифікації умов праці за показниками шкідливості та небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу» і розподіляється на чотири класи:
1 клас – оптимальні умови праці – такі умови, при яких зберігається здоров'я працюючих;
2 клас – допустимі умови праці – характеризуються такими рівнями чинників виробничого середовища, які не перевищують встановлених гігієнічних норм;
3 клас – шкідливі умови праці – характеризуються наявністю шкідливих виробничих чинників, що перевищують гігієнічні норми і здатні чинити несприятливий вплив на організм людини та його потомства;
4 клас – небезпечні (екстремальні) – умови праці, що характеризується такими рівнями шкідливих чинників виробничого середовища, вплив яких протягом робочої зміни (або ж її частини) створює загрозу для життя, високий ризик виникнення важких форм гострих професійних уражень.
Оцінка конкретних умов праці сприяє розробці та впровадженню комплексів заходів і технічних засобів з профілактики виробничого травматизму та ПЗ.
Д/з: с.91…96, (1); с.80…84, (2); с.53…82(Агєєв Є.Я. «Основи ОП»)
Тема 7: Повітря робочої зони.
1. Мікроклімат робочої зони.
2. Нормування та контроль параметрів мікроклімату.
3. Заходи та засоби нормалізації параметрів мікроклімату.
4. ГДК шкідливих речовин.
5. Контроль за станом повітряного середовища на виробництві.
6. Заходи та засоби попередження забруднення повітря робочої зони.
7. Призначення та класифікація систем вентиляції.
8. Природна вентиляція. Елементи системи аерації.
9. Штучна вентиляція.
10. Елементи штучної вентиляції.
10.1. Загальнообмінна штучна вентиляція (припливна, витяжна, припливно-витяжна).
10.2..Місцева вентиляція.
1. Мікроклімат робочої зони.
Мікроклімат робочої зони – це умови внутрішнього середовища приміщень, що впливають на тепловий обмін працюючих з оточенням.
Життєдіяльність людини завжди протікає у певних метеорологічних умовах, що визначаються поєднанням температури повітря, швидкості його руху і відносної вологості, барометричним тиском та інтенсивністю теплового випромінювання. Ці показники в сукупності (за винятком барометричного тиску) характеризують метеорологічні умови середовища (мікроклімат) виробничого приміщення. Якщо робота виконується на відкритих майданчиках, то метеорологічні умови визначаються кліматичним поясом і сезоном року. Проте і в цьому випадку в робочій зоні створюється певний мікроклімат.
Коротко охарактеризуймо основні параметри метеорологічних
умов (мікроклімату).
Температура (t, °C) є одним з основних параметрів повітря, що характеризує його тепловий стан (ступінь нагрітості), тобто кінетичну енергію молекулярних рухів повітря.
Вологовміст повітря у виробничому приміщенні оцінюється відносною вологістю (ϕ, %), тобто відношенням абсолютної вологості до максимально можливої при цій температурі.
Швидкість (рухливість) повітря (V, м/с) оцінюється вектором усередненої швидкості переміщення повітряних потоків (струменів) під дією різних сил, що їх викликають.
Під атмосферним тиском (Р, мм рт. ст.) розуміють модуль величини, яка характеризує інтенсивність сил, зумовлених масою вищого стовпа повітря на одиницю поверхні. Нормальним прийнято вважати тиск, що дорівнює 1013, 25 ГПа (760 мм рт. ст.).
Необхідною умовою життєдіяльності людини в будь-якій обстановці (виробничій чи побутовій) є збереження внутрішньої температури тіла сталою і такою, що дорівнює 36, 65°C (±0, 55°C). Сталість температури тіла (аксилярна
температура тіла вимірюється в пахвовій западині) зумовлюється терморегуляцією організму, завдяки якій він пристосовується до зовнішніх умов.
Терморегуляція – це здатність людського організму підтримувати сталу температуру тіла людини при зміні параметрів мікроклімату і ступеня фізичного напруження організму.
Підтримання температури тіла людини на певному рівні (36–37°C) є складною функцією, що забезпечується місцевою дією хімічної і фізичної терморегуляції, тобто систем, які регулюють обмін речовин і теплотворення (посилення обміну речовин супроводжується зростанням утворення теплоти в організмі), з одного боку, і кровопостачання шкіри, потовиділення і дихання – з іншого.
Організм людини перебуває в процесі теплової взаємодії з навколишнім середовищем. Нормальне протікання фізіологічних процесів в організмі можливе лише тоді, коли виділюване організмом тепло безупинно виділяється в навколишнє середовище, а середовище здатне його цілком сприйняти. У цих умовах у людини не виникає теплових відчуттів, що її турбують – холод чи перегрівання.
Величина тепловиділення Q організмом людини залежить від таких факторів:
• фізичного чи розумового навантаження людини у певних метеоумовах, у стані легкої фізичної роботи – становить до 139 Вт і в стані важкої фізичної роботи – до 290 Вт;
• параметрів мікроклімату навколишнього середовища: t, °C; ϕ, %; V, м/с; Р, Па (мм рт. ст.).
2. Нормування та контроль параметрів мікроклімату.
При нормуванні умов для різних галузей промисловості виходять із загальних міжгалузевих норм («Общие санитарно-гигиенические требования к воздуху рабочей зоны» ГОСТ 12.1.005-88).
Нормуються оптимальні та допустимі температури повітря, відносна вологість і швидкість руху повітря для робочої зони виробничих приміщень з урахуванням постійних і непостійних робочих місць. Норми враховують наступні параметри:
1. Пору року:
• холодний період (сезон) із середньодобовою температурою зовнішнього повітря нижче +10°C;
• теплий період із середньодобовою температурою +10°C і вище.
2. Категорії робіт. Параметри сприятливих метеорологічних умов є різними для різних рівнів фізіологічного навантаження організму.
Оптимальні мікрокліматичні умови – сполучення параметрів мікроклімату, які при тривалому і систематичному впливі на людину забезпечують збереження нормального функціонального і теплового стану організму без напруження реакцій терморегуляції. Вони забезпечують відчуття теплового комфорту і створюють передумови для високого рівня працездатності.
Допустимі мікрокліматичні умови – сполучення параметрів мікроклімату, які при тривалому і систематичному впливі на людину можуть викликати такі тимчасові зміни функціонального і теплового стану організму, що не виходять за межі фізіологічних пристосувальних можливостей. При цьому не виникає ушкоджень чи порушень стану здоров’я, але можуть спостерігатися дискомфортні теплові відчуття, погіршення самопочуття і зниження працездатності.
Оптимальні метеоумови забезпечують відчуття теплового комфорту і створюють передумови для високого рівня працездатності. Допустимі метеоумови забезпечують нормальні умови праці, погіршення яких може призвести до професійних захворювань.
Для забезпечення оптимальних значень параметрів, звичайно, необхідно витратити більше коштів (кондиціонування повітря), ніж для забезпечення допустимих значень параметрів. Відповідно до норм вони (оптимальні умови) створюються в кабінах, на пультах і місцях керування технологічними процесами, у залах обчислювальної техніки, а також там, де це передбачено галузевими документами (табл. 7.1). В інших виробничих приміщеннях мають забезпечуватися допустимі метеоумови (табл. 7.2).
У виробничих приміщеннях, де з технічних чи економічних причин неможливо забезпечити допустимі нормативні показники мікроклімату, мають передбачатися заходи щодо захисту працюючих від перегрівання чи охолодження.
Температуру вимірюють ртутним чи спиртовим термометром. Температуру повітря вимірюють у кількох точках робочої зони, як правило на рівні 1, 3 – 1, 5 м від підлоги в різний час. На тих робочих місцях, де температура повітря відрізняється від температури повітря верхньої зони приміщення, вона вимірюється й на рівні ніг (0, 2 – 0, 3м від підлоги). Відносна вологість повітря (відношення фактичного вмісту маси водяних парів, що містяться в даний час 1 м3 повітря, до максимально можливого їх вмісту при даній температурі) визначається психрометром Августа, аспіраційним психрометром. Для вимірювання швидкості руху повітря використовують крильчасті (0, 3 – 0, 5 м/с) та чашкові (1 – 20 м/с) анемометри, а для малих швидкостей руху повітря (< 0, 5 м/с) – термоанемометри, кататермометри. Оптимальні величини температури, відносної вологості і швидкості руху повітря в робочій зоні виробничих приміщеньТаб. 7.1
| Період року | Категорія робіт | Температура повітря, 0С | Відносна вологість, % | Швидкість руху повітря, м/с |
| Холодний період року | Легка Іа | 22-24 | 60-40 | 0, 1 |
| Легка Іб | 21-23 | 60-40 | 0, 1 | |
| Середньої важкості ІІа | 19-21 | 60-40 | 0, 2 | |
| Середньої важкості ІІб | 17-19 | 60-40 | 0, 2 | |
| Важка ІІІ | 16-18 | 60-40 | 0, 3 | |
| Теплий період року | Легка Іа | 23-25 | 60-40 | 0, 1 |
| Легка Іб | 22-24 | 60-40 | 0, 2 | |
| Середньої важкості ІІа | 21-23 | 60-40 | 0, 3 | |
| Середньої важкості ІІб | 20-22 | 60-40 | 0, 3 | |
| Важка ІІІ | 18-20 | 60-40 | 0, 4 |
Допустимі величини температури, відносної вологості і швидкості руху повітря у робочій зоні виробничих приміщень
Таб. 7.2
| Пора року | Категорія робіт | Температура повітря, 0С | Відносна вологість, % | Швидкість руху, м/с | |||
| Верхня межа | Нижня межа | ||||||
| На постійних робочих місцях | На непостійних робочих місцях | На постійних робочих місцях | На непостійних робочих місцях | ||||
| Холодний період року | Легка Іа | 25 | 26 | 21 | 18 | 75 | не більше 0, 1 |
| Легка Іб | 24 | 25 | 20 | 17 | 75 | не більше 0, 2 | |
| Середньої важкості ІІа | 23 | 24 | 17 | 15 | 75 | не більше 0, 3 | |
| Середньої важкості ІІб | 21 | 23 | 15 | 13 | 75 | не більше 0, 4 | |
| Тяжка ІІІ | 19 | 20 | 13 | 12 | 75 | не більше 0, 5 | |
| Теплий період року | Легка Іа | 28 | 30 | 22 | 20 | 55 - при 280С | 0, 2 - 0, 1 |
| Легка Іб | 28 | 30 | 21 | 19 | 60 - при 270С | 0, 3 - 0, 1 | |
| Середньої важкості ІІа | 27 | 29 | 18 | 17 | 65 - при 260С | 0, 4 - 0, 2 | |
| Середньої важкості ІІб | 27 | 29 | 15 | 15 | 70 - при 250С | 0, 5 - 0, 2 | |
| Тяжка ІІІ | 26 | 28 | 15 | 13 | 75 - при 240С | 0, 6 - 0, 5 |
3. Заходи та засоби нормалізації параметрів мікроклімату.
Створення оптимальних метеорологічних умов і безпеки життєдіяльності працівників у виробничих приміщеннях є складним завданням, вирішення якого проходить у наступних напрямках.
Планувальні заходи (розміщення цехів). Гарячі цехи розміщують по можливості в одно- і двопрогінних будинках. За наявності більше двох гарячі прольоти чергуються з холодними. Внутрішні двори будинків П та Ш-подібної форми розташовують паралельно чи під кутом від 0 до 45° до напрямку переважаючих вітрів, причому відкрита частина двору має бути повернена на підвітряну сторону.
Конструктивні заходи. Застосовують: теплову ізоляцію, екрани, герметизацію устаткування. Захисні екрани і термоізоляція знижують інтенсивність теплової
радіації від джерела тепла. Теплова ізоляція дає змогу не тільки поліпшити умови праці та зменшити втрати тепла, а й підвищити продуктивність печей, заощадити паливо, збільшити термін служби агрегатів, інтенсифікувати технологічний процес.
Для теплової ізоляції застосовують різні матеріали: азбест, азбоцемент, слюду, пінобетон, піношамот, мінеральну вату і повсть та ін. Печі екранують із внутрішньої чи зовнішньої сторони. Використовують екрани з цегли, листового заліза з азбестовим картоном, білої жерсті, алюмінію й інших матеріалів. Екрани можуть бути одно- і багатошаровими, а також із повітряним прошарком. У нагрівальних
печах застосовують водяні екрани і металеві екрани з водяним охолодженням.
Застосування організаційних заходів. Установлюється режим роботи з перервами для відпочинку в нормальних метеорологічних умовах, організовується спеціальний питний режим – установки з газованою підсоленою (0, 5% кухонної солі) водою (передбачено з розрахунку 4–5 дм3 на людину на зміну; воду газують вуглекислотою).
Спеціальний одяг та індивідуальні захисні засоби. Вони служать для захисту організму від перегріву чи переохолодження. Спецодяг робочих гарячих цехів виготовляють із сукна, брезенту, льняних тканин, а також із синтетичного волокна, хімічно обробленого, з вогнестійким просоченням та ін. Для захисту голови від перегріву і опіків застосовують капелюхи із широкими крисами з повсті чи фетру,
шерстяного сукна. Для захисту ніг використовують спецвзуття, підошва якого має бути хромового дублення (але не гумова) і рифлена. Для захисту рук передбачено брезентові рукавиці. Для захисту очей та обличчя застосовують щитки з органічного скла, металевої сітки і комбіновані. Узимку для тих, хто працює на відкритому по-
вітрі, передбачені ватяні штани, ватяні куртки і валянки. У цехах з охолоджуючим метеорологічним комплексом захист робочих місць від потоку повітря здійснюється влаштуванням тамбурів, теплових завіс, опаленням, обігрівом приміщення, використання ЗІЗ (засіб індивідуального захисту), раціональним спецодягом.
4. ГДК шкідливих речовин.
В санітарно-гігіїнічній практиці прийнято поділяти шкідливі речовини на хімічні речовини і промисловий пил.
Хімічні речовини (шкідливі і небезпечні) за характером впливу на організм людини поділяються на:
- загально токсичні, що викликають отруєння всього організму (ртуть, оксид вуглецю та ін.);
- подразнювальні, що викликають подразнення дихальних шляхів та слизових оболонок (хлор, аміак, сірководень, озон та ін.);
- сенсибілізуючі, що діють як алергени (альдегіди, розчинники та лаки на основі нітросполук та ін.);
- канцерогенні, що викликають ракові захворювання (ароматичні вуглеводні, азбест та ін.);
- мутагенні, що викликають зміни спадкової інформації (свинець, радіоактивні речовини та ін.);
- такі, що впливають на репродуктивну (відтворення потомства) функцію (бензол, свинець, марганець, нікотин та ін.).
Виробничий пил досить поширений НШВЧ. Залежно від походження пил може бути органічним (тваринний, рослинний), неорганічним (металевий, мініральний) та змішаним.
Пил може здійснювати на людину фіброгенну дію, при якій у легенях відбувається розростання сполучних тканин, що порушує нормальну будову та функцію органу. Шкідливість виробничого пилу зумовлена його здатністю викликати професійні захворювання легень.
ГДК шкідливої речовини в повітрі робочої зони (ПРЗ) – це максимальна концентрація даної речовини в ПРЗ, яка при щоденній (крім вихідних) роботі протягом 8 годин чи іншій тривалості (але не більше 40 годин на тиждень) не призводить до зниження працездатності і захворювання в період трудової діяльності та у наступний період життя, а також не справляє несприятливого впливу на здоров'я нащадків.
За величиною ГДК у ПРЗ шкідливі речовини поділяються на чотири класи небезпеки (ГОСТ 12.1.007-76):
– 1-й – речовини надзвичайно небезпечні, ГДК менше 0, 1 мг/м3 (свинець, ртуть, озон та ін.);
– 2-й – речовини високо небезпечні, ГДК 0, 1–1, 1 мг/м3 (кислоти сірчана і соляна, хлор, їдкі луги та ін.);
– 3-й – речовини помірно небезпечні, ГДК 1, 1–10, 0 мг/м3 (толуол, спирт метиловий та ін.);
– 4-й – речовини мало небезпечні, ГДК більше 10, 0 мг/м3 (аміак, бензин, ацетон).
5. Контроль за станом повітряного середовища на виробництві.
Для контролю концентрації шкідливих речовин в ПРЗ використовують наступні методи:
– експрес-метод, який ґрунтується на явищі колориметрії (зміні кольору індикаторного порошку в результаті дії відповідної шкідливої речовини) і дозволяє швидко та з достатньою точністю визначити концентрацію шкідливої речовини. Для цього методу використовують газоаналізатори (УГ – 2, ГХ – 4, СТХ – 17, ФОН – 1 та інші);
– лабораторний метод, що полягає у відборі проб повітря з робочої зони і проведення фізико-хімічного аналізу (хроматографічного, фото колориметричного та інші) в лабораторних умовах. Цей метод дозволяє отримати точні результати, однак вимагає значного часу;
– метод неперервної автоматичної реєстрації вмісту в повітрі шкідливих хімічних речовин з використанням газоаналізаторів та газосигналізаторів (ФКГ-3М на хлор, «Сирена-2» на аміак, «Фотон» на сірководень, стаціонарні широкого спектра: ЩИТ-2, СПА-1, СТХ-18).
Запиленість повітря можна визначити ваговим, електроіндукційним, фотометричним та іншими методами. Найчастіше використовують ваговий метод. Для цього зважують спеціальний фільтр до і після протягування через нього певного об’єму запиленого повітря, а потім вираховують вагу в мг/м3 повітря
ГДК деяких шкідливих речовин у повітрі робочої зони
| № | Назва речовини | ГДК, мг/м3 | Клас небезпеки | Агрегатний стан | Особливості дії |
| 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9. | Азоту оксиди Алюміній Аміак Ацетон Бензин Гас Кислота сірчана + Кислота оцтова + Луги їдкі + Нікель Озон Оксид вуглецю (СО) Пил: борошняний азбестовий цементу Ртуть Свинець Спирт метиловий Спирт етиловий Уайт-спирит Хлор + | 0, 5 0, 05 0, 1 0, 01/0, 05 0, 01/0, 05 | п а п п п п а п а а п п а а а п а п п п п | Г, П Ф П К П П П К, А Г, П Г А, Ф Ф, К Ф Г, П |
Примітка: Умовні позначення: п – пари та (або) гази; а – аерозоль; Г – гостроспрямований механізм дії; А – алерген; Ф – фіброгенна дія; П – подразнювальна дія; «+» - потрібен спеціальний захист шкіри та очей.
6. Заходи та засоби попередження забруднення повітря робочої зони.
До загальних заходів та засобів попередження забруднення повітряного середовища на виробництві та захисту працюючих належать:
– вилучення шкідливих речовин у технологічних процесах, заміна шкідливих речовин менш шкідливими. Наприклад, свинцеві білила замінені на цинкові, метиловий спирт – іншими спиртами;
– удосконалення технологічних процесів та устаткування (застосовування замкнутих технологічних циклів, мокрих способів переробки пиломатеріалів);
– автоматизація і дистанційне керування технологічними процесами;
– герметизація виробничого устаткування, локалізація шкідливих виділень за рахунок місцевої вентиляції;
– нормальне функціонування систем опалення, загально обмінної вентиляції, кондиціювання повітря;
– попередні та періодичні медичні огляди працівників;
– контроль за вмістом шкідливих речовин у повітрі робочої зони;
– використання ЗІЗ.
7. Призначення та класифікація систем вентиляції.
Вентиляція – це організований, тобто такий, що розраховується й регулюється, повітрообмін у приміщеннях (житлові, промислові і громадські будівлі).
Завдання вентиляції – забезпечення чистоти повітряного середовища і передбачених нормами параметрів мікроклімату.
За функціональним призначенням вентиляція буває:
• робоча;
• аварійна (при виробничих неполадках і аваріях).
За способом переміщення повітря:
• природна;
• змеханічна;
• змішана.
За місцем дії (охопленням приміщення):
• загальнообмінна;
• місцева;
• комбінована.
8. Природна вентиляція. Елементи системи аерації.
Природна вентиля відбувається внаслідок теплового і вітрового напорів. Тепловий напір обумовлений різницею температур, а значить і густини внутрішнього і зовнішнього повітря. Вітровий напір обумовлений тим, що при обдуванні вітром будівлі, з її надвітряної сторони утворюється підвищений тиск, а підвітряної – розрідження.
Природна вентиляція може бути неорганізованою і організованою.
При неорганізованій вентиляції невідомі об’єми повітря, що надходять та вилучаються із приміщення, а сам повітрообмін залежить від випадкових чинників (напрямку та сили вітру, температури зовнішнього та внутрішнього повітря). Неорганізована природна вентиляція включає інфільтрацію – просочування повітря через нещільності у вікнах, дверях, перекриттях та провітрювання.
Організованою природною вентиляцією є аерація й вентиляція за допомогою дефлекторів.
Аерація – природна вентиляція, що виконує роль загальнообмінної. У зовнішніх стінах будівлі влаштовують два ряди отворів. Нижній ряд (для теплого періоду року) розташовують на висоті 0, 3–1, 8 м, а верхній (для холодного та перехідного періодів) – на висоті 3–4 м від рівня землі. Верхня частина будівлі обладнана конструкцією, яка називається аераційним ліхтарем. Ліхтарі розташовуються по всій довжині будівлі, в них також передбачаються отвори з відкривними стулками. Повітрообмін при аерації здійснюється внаслідок різниці температур, а отже, різниці густин повітря всередині приміщення, а також у результаті дії вітру. Холодніше повітря надходить у приміщення крізь отвори у стінах, а тепліше видаляється крізь отвори ліхтаря. У теплий період року повітря надходить у робочу зону крізь нижні отвори, а у холодний – крізь верхні.
Опустившись до робочої зони, холодне повітря нагрівається за рахунок перемішування з теплим повітрям приміщення.
Дефлектори – це насадки, які встановлюються на даху будинку і призначені для видалення забрудненого чи перегрітого повітря з приміщення невеликих розмірів.
Дія дефлектора базується на тому, що при його обтіканні вітром приблизно на 5/7 поверхні насадки утворюється розрідження. Внаслідок чого у витяжному каналі збільшується тяга.
9. Штучна вентиляція.
Штучна вентиляція, на відміну від природної, дає можливість очищувати повітря перед його викидом в атмосферу, вловлювати шкідливі речовини безпосередньо біля місць їх утворення, обробляти припливне повітря (очищувати, підігрівати, зволожувати), більш цілеспрямовано подавати повітря в робочу зону.
При ШВ повітрообмін здійснюється внаслідок різниці тисків, що створюються вентилятором. Вона застосовується в тих випадках, коли тепловиділення у виробничому приміщенні недостатні для постійного (протягом року) використання аерації, або кількість чи токсичність шкідливих речовин, які виділяються у повітря приміщення є такою, що виникає необхідність постійного повітрообміну незалежно від метеорологічних умов навколишнього середовища.
Механічна вентиляція може бути робочою або аварійною. Остання повинна передбачатися у виробничих приміщеннях, де можливе раптове надходження у повітря значної кількості шкідливих чи вибухонебезпечних речовин. Аварійна вентиляція повинна вмикатись автоматично у разі досягнення граничної концентрації небезпечних виділень і забезпечувати швидке їх вилучення із приміщення. Як правило аварійна вентиляція повинна забезпечувати 8 – 12 кратний повітрообмін за годину в приміщенні.
10. Елементи штучної вентиляції.
Штучна вентиляція може бути загальнообміною, місцевою чи комбінованою.
10.1. Загальнообмінна штучна вентиляція (припливна, витяжна, припливно-витяжна).
Загальнообмінна вентиляція забезпечує створення необхідного мікроклімату та
частоти повітряного середовища у всьому об’ємі робочої зони приміщення. Вона
використовується для видалення надлишкового тепла при відсутності токсичних
виділень, а також у випадку, коли характер технологічного процесу та особливості виробничого устаткування виключають можливість використання місцевої витяжної вентиляції.
Загальнообмінна штучна вентиляція може бути припливною, витяжною, припливно-витяжною.
Припливна загальнообмінна вентиляція забезпечує подачу чистого зовнішнього повітря у приміщення. При цьому видалення забрудненого повітря здійснюється через вентиляційні отвори, фрамуги, дефлектори. Даний вид механічної вентиляції застосовується у виробничих приміщеннях зі значним тепловиділенням і низькою концентрацією шкідливих речовин.
Витяжна загальнообмінна вентиляція застосовується у виробничих приміщеннях, в яких відсутні шкідливі речовини, а необхідна кратність повітрообміну є невеликою, а також у допоміжних, побутових та складських приміщеннях.
Кратність повітрообміну – це відношення об’єму повітря, що подається (вилучається) за одиницю часу L (м3/год) до об’єму приміщення Vп (м3):
k = L/ Vп
Кратність повітрообміну показує скільки разів протягом години необхідно замінити весь об’єм повітря в даному приміщенні для створення нормальних умов повітряного середовища. Визначивши за довідником кратність повітрообміну і знаючи об’єм приміщення можна порахувати кількість витяжного повітря чи витяжки.
Припливно-витяжна загальнообмінна вентиляція застосовується у приміщеннях, в яких необхідно забезпечити підвищений та надійний повітрообмін. При цьому виді вентиляції у виробничих приміщеннях, де виділяється значна кількість шкідливих газів, парів, пилу витяжка повинна бути на 10% більше ніж приплив, щоб шкідливі речовини не витіснялись у суміжні приміщення з меншою шкідливістю.
В системі припливно-витяжної вентиляції можливе використання не лише зовнішнього повітря, але й повітря самих приміщень після його очищення (рециркуляція) і його здійснюють холодний період року для економії тепла.
10.2..Місцева вентиляція.
Місцева вентиляція буває припливною та витяжною.
Місцева припливна вентиляція служить для подачі повітря на певні робочі місця. Найбільш поширені види місцевої припливної вентиляції: повітряне душування, повітряно-теплова завіса біля воріт, повітряні оази.
Повітряні душі – спрямований зі швидкістю 1–3, 5 м/с потік повітря на робочі місця в гарячих цехах.
Повітряно-теплова завіса біля воріт служить для запобігання надходженню холодного зовнішнього повітря у виробниче приміщення. Її робота ґрунтується на подаванні підігрітого повітря до воріт з невеликими швидкостями крізь щілиноподібні повітроводи (частіше по висоті воріт). Це забезпечує захист людей від охолодження.
Повітряні оази призначені для забезпечення необхідних метеорологічних умов відповідно до ГОСТу 12.1.005-88 на обмеженій площі приміщення, яка відділяється з усіх боків легкими пересувними перегородками і заповнюється повітрям із певними параметрами.
Місцева витяжна вентиляція застосовується в тому випадку, якщо шкідливі речовини можна вловити безпосередньо в місцях їх утворення, не допускаючи їх поширення по приміщенню.
Найпоширенішими видами витяжних пристроїв є: витяжні шафи (тип повного укриття), витяжні парасолі над джерелами тепло- і газовиділень; бортові відсмоктувачі від ванн у гальванічних цехах, захисно-знепилюючі кожухи, якими обладнуються шліфувальні, обдирні, заточувальні верстати.
При розрахунку місцевої витяжної вентиляції кількість повітря, що вилучається місцевою витяжкою (зонт, панель, шафа) можна порахувати за формулою:
L= F· v· 3600 (м3/год),
Де, F – площа поперечного перерізу отвору місцевої витяжки, м2;
v – швидкість руху вилученого повітря в цьому отворі (приймається від 0, 5 до 1, 7 м/с в залежності від токсичності та легкості газів та парів, що виділяються).
Методи розрахунку систем вентиляції.
1. Для цехів, де виділяються шкідливі речовини, повітрообмін визначається за кількістю тепла газів, парів, пилу, що надходить у робочу зону, з метою розбавлення їх припливним повітрям до ГДК:
L = U / (r1 – r2),
де U – кількість шкідливих речовин, що знаходяться у повітрі цеху, мг/год;
r1 – ГДК шкідливих речовин, що надходяться у повітрі цеху, мг/м3;
r2 – концентрація тих же шкідливих речовин у припливному повітрі, мг/м3.
2. Для цехів з виділенням надлишкового тепла визначається:
L = Qнад / C · γ · (tв – tп),
де Qнад – надлишкове тепло в цеху, кДж/год;
C – питома теплоємність повітря при постійному тиску, що дорівнює
1 кДж/кг0С;
γ – густина припливного повітря, кг/м3 ( γ =1, 2 кг/м3);
tв – температура повітря, що надходить з цеху, 0С;
tп – температура припливного повітря, 0С.
3. Для приміщень, де не утворюються шкідливі виділення та надлишкове тепло і немає необхідності у створенні метеорологічного комфорту можна визначити за формулою:
L = l · n,
де l – мінімальна подача повітря на одного працівника відповідно до санітарних
норм (при об’ємі приміщення, що припадає на одного працівника,
до 20 м3 – l= 30 м3/год, а при об’ємі більше 20 м3 – l= 20м3/год);
n – кількість працюючих в приміщенні.
4. При розрахунку місцевої витяжної вентиляції кількість повітря, що вилучається місцевою витяжкою (зонт, панель, шафа) можна порахувати за формулою:
L= F· v· 3600 (м3/год),
Де, F – площа поперечного перерізу отвору місцевої витяжки, м2;
v – швидкість руху вилученого повітря в цьому отворі (приймається від 0, 5 до 1, 7 м/с в залежності від токсичності та легкості газів та парів, що виділяються).
Тема 8. Освітлення виробничих приміщень.
1. Природнє освітлення виробничих приміщень.
2. Коефіціент природного освітлення.
3. Штучне освітлення. Системи штучного освітлення.
4. Класифікація штучного освітлення за функціональним призначенням.
5. Джерела штучного освітлення їх типи, порівняльна оцінка.
6. Нормування штучного освітлення.
1. Природнє освітлення виробничих приміщень.
Природне освітлення – освітлення приміщень світлом неба (прямим чи відбитим), що проникає крізь світлові прорізи в зовнішніх захисних конструкціях. Природне освітлення створюється природними джерелами світла – прямими сонячними променями (80%) і дифузійним світлом небозводу (20%, тобто решта сонячних променів, розсіяних атмосферою).
Природне освітлення – це біологічно найбільш цінний вид освітлення, до якого максимально пристосоване око людини. Його дія визначається високою інтенсивністю світлового потоку і сприятливим спектральним складом, що поєднує рівномірний розподіл енергії в зоні видимого, ультрафіолетового й інфрачервоного видів випромінювань. Природне освітлення є чинником, що визначає не тільки рівень освітленості й умови видимості, а ще й позитивно психофізіологічно впливає на людину завдяки безпосередньому зв’язку з навколишнім світом через світлові прорізи.
Однак зі світлотехнічного боку природне світло має ряд недоліків, особливо відчутних у виробничих приміщеннях:
• важко забезпечити раціональне освітлення всієї площі цеху через специфічне розташування віконних прорізів;
• прямі сонячні промені мають сліпучу яскравість і тому неприпустимі на робочому місці;
• залежність освітленості від часу доби і пори року, географічної широти, ступеня хмарності та забруднення атмосфери.
Природне освітлення виробничих приміщень здійснюється:
– боковим світлом – одно- і двостороннє через світлопрорізи (вікна) у зовнішніх стінах;
– верхнім світлом, через світлові ліхтарі – прорізи в перекриттях;
– комбінованим світлом – через світлові ліхтарі – прорізи в перекриттях та вікна.
Природне освітлення верхнім і комбінованим світлом забезпечує більшу рівномірність рівня освітленості, ніж бокове. При застосуванні тільки бокового освітлення створюється висока освітленість поблизу вікон і низька у глибині цеху, і при цьому можливе утворення тіней від устаткування великих розмірів.
2. Коефіціент природного освітлення.
Для оцінки природного освітлення прийнята відносна величина – коефіцієнт природної освітленості (КПО).
КПО – відношення природної освітленості (Евн) всередині приміщення до освітленості (Ез), створюваної світлом повністю відкритого небосхилу. КПО виражається у відсотках і визначається за формулою:
КПО = 100· Евн / Ез.
На значення КПО впливають розмір і конфігурація приміщення, розміри і розташування світлоприймачів, відбивна здатність внутрішніх поверхонь приміщення та його затінюючих об’єктів. Залежно від призначення приміщення і розташування в ньому світлопрорізів КПО нормується від 0, 1 до 10%. Норми природного освітлення приміщень встановлені окремо:
• при верхньому або комбінованому і бічному освітленні;
• при бічному освітленні, як при природному, так і при суміщеному.
При односторонньому бічному освітленні нормується мінімальне значення КПО на відстані 1 м від стіни, найбільш віддаленої ід вікна, а при двосторонньому боковому – в центрі приміщення.
У приміщеннях із верхнім чи комбінованим освітленням нормується середнє значення КПО на робочій поверхні (не ближче 1 м. від стін). У побутових приміщеннях значення КПО має бути не меншим, ніж 0, 25%.
Рівень природної освітленості в приміщеннях може знижуватися внаслідок забруднення засклених поверхонь, що зменшує коефіцієнт пропускання, а забруднення стін і стель зменшує коефіцієнт відбиття.
3. Штучне освітлення. Системи штучного освітлення.
Штучне освітлення промислових підприємств здійснюється штучними джерелами світла (електричними лампами і прожекторами).
За способом розташування джерел світла штучне освітлення поділяється на загальне, місцеве і комбіноване.
Загальне освітлення – це освітлення, при якому світильники розміщуються у верхній зоні приміщення рівномірно, без урахування розташування робочих місць (загальне рівномірне освітлення) або обладнуються залежно від розташування устаткування робочих місць (загальне локалізоване освітлення). Загальне рівномірне розміщення світильників (у прямокутному чи шаховому порядку) для створення раціональної освітленості застосовують при виконанні однотипних робіт в усьому приміщенні, при великій щільності робочих місць (складальні цехи при відсутності конвеєра, деревообробні та ін.).
Загальне локалізоване освітлення передбачається для забезпечення на ряді робочих місць освітленості у певній площі (термічна піч, ковальський молот тощо), коли біля кожного з них обладнують додатковий світильник (наприклад, кососвіт), а також при виконанні на ділянках цеху різних за характером робіт чи за наявності затінювального устаткування.
Місцеве освітлення є додатковим до загального і створюється світильниками, що концентрують світловий потік безпосередньо на робочому місці. Місцеве освітлення буває стаціонарним і переносним (напруга 12–36 В) і служить для освітлення тільки робочих місць. Застосування одного місцевого освітлення у виробничому приміщенні санітарними нормами не допускається, оскільки одне місцеве освітлення не забезпечує достатню рівномірність освітлення сусідніх
зон. При цьому потрібно мати на увазі, що освітленість робочої поверхні, створювана світильниками загального освітлення, при системі комбінованого освітлення має становити 10% від норми, але не менше 200 лк при використанні газорозрядних ламп і 75 лк при лампах розжарювання.
4. Класифікація штучного освітлення за функціональним призначенням.
За функціональним призначенням штучне освітлення поділяється на робоче, аварійне, охоронне і чергове.
Аварійне освітлення поділяється на освітлення безпеки і евакуаційне.
Освітлення безпеки – освітлення для продовження роботи при аварійному відключенні робочого освітлення. Аварійне освітлення (хімічні заводи, металургійні комбінати тощо) передбачається, якщо відключення робочого освітлення може викликати:
• вибухи, пожежі, отруєння людей;
• тривале порушення технологічного процесу;
• порушення роботи таких об’єктів, як електростанції, насосні станції водопостачання, каналізації і теплофікації та ін.;
• для виробничих приміщень з кількістю працівників у них понад 50 осіб.
Аварійне освітлення має розраховуватися таким чином:
Еав = 0, 05 Ероб,
але не менше 2 лк усередині будинку та 1 лк зовні. Живлення аварійного освітлення має бути надійним і здійснюватися від незалежного джерела постачання (акумулятор, дизельна електростанція (ДЕС), система шин від інших джерел живлення). При зникненні напруги на робочих шинах мережа аварійного
освітлення автоматично вмикається.
Евакуаційне освітлення (аварійне освітлення для евакуації) – освітлення для евакуації людей із приміщення при аварійному відключенні робочого освітлення.
Евакуаційне освітлення створюється в місцях, небезпечних для проходження людей, у проходах і на сходах, передбачених для евакуації людей (понад 50 осіб), по основних проходах виробничих приміщень, у яких працює понад 50 осіб, у виробничих приміщеннях без природного світла, у виробничих приміщеннях з постійно працюючими в них людьми, де вихід людей із приміщення при аварійному відключенні нормального освітлення пов’язаний з небезпекою трав-
мування при продовженні роботи виробничого устаткування. На від-
критих територіях Еmin= = 0, 2 лк, у приміщеннях Еmin = 0, 5 лк.
Охоронне освітлення передбачається вздовж меж території, що охороняється в нічний час. Мінімальне охоронне освітлення Еmin = 0, 5 лк. Для охоронного, а також чергового (освітлення в неробочий час) освітлення виділяється частина світильників робочого чи аварійного освітлення.