Основні та допоміжні види господарської діяльності українців

Поняття " культура" охоплює не лище духовні, а й матеріальні цінності, вироблені народом упродовж його історії. Матеріальна культура охоплює всі матеріальні цінності, створені народом.

Опис матеріальної культури народу можна відобразити у таких аспектах:

1) у діахронії — від найдавніших часів до сьогодення;

2) у різних етнографічних районах і локальних групах українського населення;

3) у різних галузях матеріальної культури:

4) у різних соціальних верствах населення;

5) у взаємозв'язках із культурою інших народів.

До наших днів дійшла цікава скіфська легенда, яка виділяє представників різноманітних занять людини. Так, трьом синам першого чоловіка Таргітая з неба впали золоті дари: чаша, сокира, плуг і ярмо. Кожен із трьох синів намагався узяти їх до рук, але утримати дари в руках вдалося тільки наймолодшому сину Колоксаю. Кожен предмет символізує одну з верств тогочасного суспільства: чаша - жерці, сокира - воїни, плуг – виробники матеріальних благ (хлібороби), ярмо — раби. Той син, якому вдалося втримати у своїх руках дари – символи всіх станів суспільства, мав отримати право управляти всім царством.

Розглядаючи господарську діяльність українців, розглянемо заняття так званої третьої верстви — виробників матеріальних благ. Почнемо з хліборобів.

Обробка землі, вирощування хліба — це провідна галузь господарства українців. Її початок сягає середини VI—V тисячоліття до н. е., тобто періоду раннього неоліту.

Найдавнішим знаряддям землеробства визнано рало (епоха бронзи), пізніше з'являється соха, яка застосовується для обробітку ґрунту в лісових районах. Дослідження знайдених археологами знарядь землеробства підтверджують, що український плуг веде свій родовід від давньоруського плуга. Застосовувались у землеробстві також борони, волокуші, лопати.

Відомості про цю найпоширенішу галузь господарської діяльності в Київській Русі подають також літописи, з яких ясно, що наші пращури сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, горох, льон, боби, коноплі. На городах вирощували: капусту, ріпу, огірки, цибулю, хміль, мак; у садах — плодові дерева: яблуні, груші, сливи, вишні.

Можна стверджувати, що аграрна культура України веде свою багатовікову традицію з кінця IV тисячоліття до н. е. (трипільський період). Значну роль у її становлені відіграли природні умови: ландшафт, клімат, родючість грунтів тощо.

Впродовж віків в Україні існували різні системи землеробства, серед яких: вирубно-вогнева, перелогова, двопільна, трипільна, чотирипільна (на Поділлі).

Поступово землеробство на українських етнічних землях поділяється на три основні напрями: рільництво, городництво і садівництво, які однаковою мірою притаманні нашому народові й сьогодні. В садах і на городах вирощували в основному ті ж культури, що і нині поширені на українській землі. Так, наприклад, в Київській Русі сади були поширені не лише в селах, а й в містах. Із появою монастирів увійшло у звичай вирощувати великі сади на монастирських землях. Найпоширенішими фруктами та ягодами на українських землях були вишні, сливи, яблука, груші, малина, аґрус, абрикоси, черешні, виноград. Нині важко встановити, коли почалося культивування кожної з цих культур. Так, уже в III ст. н. е. відомими стали кілька десятків сортів груш, а сливи культивувалися ще в IV—VI ст. до н. е. Українці здавна вміли прищеплювати дерева, виводити нові сорти яблук і груш.

Якщо садівництвом традиційно займалися чоловіки, то городництво з незапам'ятних часів було заняттям жінок. Серед найдавніших городніх культур в Україні слід назвати моркву, огірки, капусту, буряк, часник, цибулю. Деякі з них досить довго вживалися як дикі рослини (огірки, буряк, морква), культивуватися їх почали ще в античні часи. Найпізніше в Україну потрапили картопля та помідори (ХVІІІ ст.).

Знаряддя праці землеробів

На особливу увагу заслуговує дослідження традиційних знарядь обробітку грунту, зразки цих знарядь, знайдені археологами й зібрані етнографами, є саме матеріальними, речовими доказами давності хліборобських традицій в Україні.

Найдавніша знахідка залізної частини рала (наральник), датується першими століттями нашої ери. Це наральник із поселення Черняхівської культури. До періоду широкого використання заліза, рало виготовлялося із твердих порід дерева, отже, можна зазначити, що виникло воно значно раніше.

Значне місце серед знарядь обробки грунту поруч із ралом посідав плуг. Дерев'яний плуг із залізним лемешем і череслом побутував у Київській Русі.. Знахідки залізної частини плуга (чересла) археологи відносять до VIII ст.

Існували й інші ручні знаряддя обробітку землі: мотики, сапи, заступи (лопати), вила, граблі іі борони (для розпушування). Найдавнішими серед них вважають мотики, серпи, які відомі ще за часів Трипільської культури (VI- III тисячоліття до н. е.). Найбільше знахідок серпів із городищ Нижнього і середнього Подніпров'я відносять до скіфських часів. Коса з'явилася значно пізніше, тому селяни (навіть поміщики) досить довго віддавали перевагу серпові перед косою, оскільки боялися втрат зерна під час роботи косою. Косу переважно використовували для заготівлі сіна.

Мололи зерно ручними млинами, які відомі ще з часів Трипільської культури під назвою жорна (на думку мовознавців, назва походить від давньоіндійського жраван — " камінь для вичавлювання соми", тобто ритуального напою з соку рослини). Камені для жорен виготовлялися з вапняку. З часом конструкція жорен ускладнювалася, чим полегшувалося користування ними. В епоху Середньовіччя набули поширення водяні млини та вітряки, які подекуди використовували й в першій половині XX ст. З появою машинної техніки та фабричних землеробських знарядь у землеробстві України в XIX—XX ст. відбулися прогресивні зміни.

Шанувалися всі звичаї, пов'язані з хлібом. Вдома не слід бути без хліба жодної ночі, бо обсядуть злидні. На ніч хліб потрібно накривати рушником, бо він теж спить. Хліб чистий і святий, тому його можна брати в будь-кого — він не передає зла. Навіть якщо знайшов хліб, можна їсти, бо це дар Божий, над ним не владний ніякий злий дух. Хліб і сіль кладуть дитині в колиску, щоб уберегти її від злих очей.

Хліб українці споконвіку вважають святим, а землю — матір'ю-годувальницею, тож кількатисячолітня традиція догляду за нивами відповідно й виробила силу-силенну звичаїв, обрядів, забобонів, пов'язаних із майбутнім урожаєм.

Тваринництво - галузь сільського господарства, основним завданням якої є розведення сільськогосподарських тварин для потреб людей. Продукти тваринництва використовувалися в їжу (молоко, масло, яйця, м'ясо) та в реміництві (сировина для промислових виробів: вовна, шкіра тощо). Тваринництво прийнято поділяти на такі основні галузі: м'ясне і молочне скотарство, вівчарство, свинарство, конярство, козівництво, кролівництво, птахівництво.

Скотарство в Україні було відоме вже у Трипільській культурі VI—III тисячоліть до н. е. Проте провідною галуззю господарства воно стало лише в II тисячолітті до н. е., коли на теренах України з'явилися представники культури шнурової кераміки. Хліборобство в цей час не зникає зовсім, проте втрачає свою провідну роль. З'являються власники великих табунів коней, отар овець, черід корів, для годівлі яких були потрібні великі луги і пасовиська, тому населення частково змінює спосіб життя, віддаючи перевагу сезонному проживанню. Скотарство продовжує розвиватися і в І тисячолітті до н. е., зокрема у племенах скіфів та сарматів.

Протягом століть в Україні були виведені різні породи великої рогатої худоби. Однією із найдавніших порід українська степова (відома ще з II тисячоліття до н. е.). Нині існує багато інших порід корів, зокрема, білоголова українська, червона степова, черкаська, лебединська, симентальська. Кожна місцевість вирізняється своєю " улюбленою" породою: наприклад, на Сумщині, Чернігівщині та Харківщині переважають молочно-м'ясні породи (симентальська і лебединська), на Поліссі — білоголова українська і чорно-ряба, а в Карпатах — місцеві гуцульська та бура карпатська.

Важливу роль у скотарстві будь-яких народів відіграє кормова база. Утримання худоби на українських землях взимку значною мірою залежало від наявності сіна, кукурудзи, кормових бобів, коренеплодів та кормових баштанних культур.

Свинарство в Україні є другою за значенням галуззю тваринництва після скотарства. Вживання в їжу свинини відоме в Україні з давніх-давен. Так, за часів княжої доби без неї не обходився жоден бенкет, хоча на столі простого селянина м'ясо було не дуже часто. На теренах Київській Русі у родинах селян частіше вживалося м'ясо диких звірів, у тому числі й вепра (дикого кабана).

Нині в Україні свинина користується більшим попитом, ніж яловичина, оскільки вона є традиційною їжею, притаманною осілим народам (на відміну від кочівників, у яких переважати вівці). Серед порід свиней найпоширенішею є велика біла (на Поліссі, в Лісостепу, на півночі степової зони), а в Степу переважає – українська біла степова. Є ще й інші породи: степова ряба, довговуха біла, кролевецька, лапдарас, миргородська тощо.

Конярство було одним із найдавніших занять, і слід зазначити, одним із найулюбленіших у господарській діяльності праукраїнців, особливо жителів Північного Причорномор'я і Подніпров'я.

Коней дуже цінували й запорозькі козаки, які спеціально їх розводили та утримували кінські заводи. Не маючи коня, не можна було стати справжнім козаком — такою була, насамперед, військова потреба. Козаки називали коня братом, другом, шанували його й піклувалися про нього як про найдорожчу істоту. Головні кінські заводи були на Інгульці, Бузі та Великому Лузі.

Традиційною в Україні є й така галузь тваринництва, як вівчарство, яка притаманна гірським районам. Ще в давнину українські чабани об'єднувалися в артілі по п'ять чоловік, обирали отамана та кашовара. При отарі овець завжди були собаки для охорони, брали також кількох цапів, які йшли за отаманом першими, а за ними вівці. Чабани мали при собі палиці, які називають гирлигами, ними вони завертали овець, які відбилися від отари. В торбах чабанів завжди були інструменти, якими вони лікували тварин: ножички, щипчики, квачики для очистки й запікання ран тощо. Нині в степових областях України, де поширене вівчарство, переважають вовняні породи овець (тонкорунна — асканійська і напівтонкорунна - цигайська). У лісостепових, поліських та гірських районах поширені м'ясо-вовняні породи: прекос, каракульська (сокільська смушкова). У Карпатах вирощують місцеву рацку та цакель. Нині в Україні збільшується поголів'я тонкорунних порід овець і зменшується кількість грубововняних. Як місцева допоміжна галузь тваринництва розвивається в Україні й козівництво (переважно як молочна галузь). У давнину козівництво було більш поширене ніж зараз. Коза, як уже згадувалося, була тотемом деяких давньоукраїнських племен і тому завжди вважалася чистою твариною, адже вона навіть не питиме води, якщо її вже покуштувала інша тварина чи людина. В Україні не тільки вживані молоко кози, але й збирали (вичісували) цінне пухове волокно, з якого пряли тонкі нитки й виплітати красиві хустки.

За свідченням багатьох літописних джерел, одним із найдавніших занять українців було рибальство. Це підтверджують численні археологічні знахідки знарядь рибальства: грузила з кераміки, поплавці, блешні, голки для плетіння сітей, остроги, гачки. Риби у наших річках завжди було багато: окунь, карась, щука, лящ, сом, осетрові, судак, сазан, лини та ін.

Чи не найбільшого розвитку рибальство набуло в запорозьких козаків, де воно було однією з найголовніших галузей господарської діяльності. Вони влаштовували особливі заводи, біля яких зводили курені. Найвідомішим рибним заводом був Гард на Південному Бузі (біля сучасної Костянтинівки, нині неподалік ІІівденно-Української АЕС). Крім того, запорозькі козаки виловлювали рибу в лимані, на Кінбурнській косі, в річках Кубані, Дністр та Дніпро.

У Дніпрі ловили різну рибу: осетри, соми та іншу, серед якої була й червона, козаки її називали чорною. Основну частину риби прадавні українці споживали свіжою або солили та в'ялили, залишаючи для власного вжитку. З риби вибирали чимало ікри, здебільшого з севрюги, білуги і осетра.

Полювання було улюбленим заняттям давньоукраїнської знаті. Хутро білок, соболів, горностаїв, куниць, чорнобурих лисиць було предметом експорту з Київській Русі. Протягом середньовіччя велика кількість дичини приваблювала мисливців з усіх кінців Польщі і Росії. Мисливство було поширене і серед запорозьких козаків, але значно менше, ніж рибальство. Запорожці переважно полювали на лисиць, хутро яких продавали купцям, і таким чином сплачували мито у військовий скарб і Січову церкву, а іноді самі шили одяг із хутра.

Кролівництво було поширене переважно на Поліссі та в деяких областях лісостепової зони. Промислове виробництво м'яса та хутра кролів в Україні значною мірою доповнюєтьсяі за рахунок приватних господарств населення.

До галузей тваринництва належать також шовківництво (вирощування шовкопряда) та бджільництво.

Найбільші плантації шовковиці належать господарствам степової та лісостепової зон. Основна продукція цих господарств — це кокони шовкопряда, з яких виробляють натуральний шовк.

Бджільництво в давнину називалося бортництвом (від старослов'янського борть — вулик у дуплі дерева). Мед — також традиційний напій; він використовувався і для виготовлення солодких страв. Знаряддя бортництва — спеціальні ножі для вирізування стільників — знайдені в розкопках на території лісової та степової зон України.

Широко застосовувався мед і в лікувальній практиці. Дочка князя Мстислава Володимировича Євпраксія написала навіть медичний трактат " Мазі", де описала різні способи лікування медом і виготовлення з нього цілющих мікстур. Цей медичний трактат цінний ще й тим, що його вперше в світі написала жінка.

У Київській Русі переважали лісові промисли меду, протее з XIV ст. починається новий етап бджільництва, пов'язаний зі штучними бортями -вуликами. Перший рамковий вулик був сконструйований у 1814 р. українським вченим Петром Прокоповичем, але, як це часто буває, цей винахід не був визнаний на батьківщині вченого, він почав використовуватися у Німеччині і лише згодом повернувся до нас.

Важливою галуззю тваринництва є птахівництво. Кожна селянська родина має у своєму господарстві свійських птахів: курей, качок, гусей чи індиків. Утримання птахів, годівля, випасання (для качок, гусей, індиків) — відносно не трудомістка праця, якщо порівняти її з утриманням корів чи свиней. Тому птахівництво, в тому числі й домашнє, набуло великого поширення в усих районах України.

Птахівництво в сьогоденній Україні досягло найвищого рівня промислового розвитку порівнянно з іншими галузями тваринництва.

Як бачимо, господарство українців здавна було надзвичайно багатогалузевим, мало свої давні традиції, які не втрачені й донині.

Поряд із землеробством, скотарством та іншими галузями господарства українці здавна займалися різноманітними ремеслами й промислами. Ремесла, пов'язані з обробкою мінеральних речовин і продуктів тваринництва, існували вже за часів трипільської культури. У Київській Русі налічувалося понад 100 ремісничих спеціальностей — ковалі, гончарі, ткачі, склодуви тощо. У XV—XVII ст. таких спеціальностей було вже понад 270; почалося об'єднання ремісників у цехи. Надалі поширювалися селянські домашні промисли й ремесла, пов'язані з землеробством та скотарством і співіснуючі з ними. На XIX — початок XX ст. обробка дерева у вигляді теслярства, столярства, бондарства, стельмаства, гребінництва, плетіння, ложкарства досягла свого апогею. Кожна родина займалася прядінням і ткацтвом, використовуючи такі знаряддя, як терниці, прядки й самопрядки, снівниці, стави та кросна. По селах ходили кушніри та шевці, які шили кожухи й кожушанки, свити, чемерки, взуття та ін. У кожному селі була кузня — шанована серед селян споруда. У коваля можна було не лише замовити серп чи сапу, підкувати коня тощо, а й почути свіжі новини. На Поліссі широко розповсюдженими були лісохімічні промисли — смолокуріння, дігтярний, напірний, дещо раніше — поташний, селітряний. На базі рудного промислу набули багатьох нових рис металургія та обробка заліза. У районах Лісостепу, особливо на Правобережжі, існував каменотесний промисел. Діяло багато місцевих центрів гончарства, яке стало окрасою українського ремесла. Солеваріння і транспортування солі, пов'язане з чумацьким промислом, свічкарний, цегельний, миловарний і безліч інших промислів свідчили про надзвичайну різноманітність занять українського народу. Українські ремісники й кустарі виявляли величезні творчі здібності, надаючи своїм речам художньої виразності, оригінальної форми, своєрідної стилістики.

З другої половини XIX ст. народні ремесла й промисли на Україні починають занепадати, не витримуючи конкуренції зі зростаючою промисловістю. Виняток становили хіба що Полісся й Карпати.

Діапазон сучасних ремесел і промислів значно звузився, але ті види, що збереглися досьогодні, розвиваються як важливі складові декоративно-прикладного мистецтва, що задовольняють здебільшого художні запити населення.

Серед основних видів ремесел, що вирізняло українців поміж інших народів було гончарство.

Значного поширення на території України набула металургія, основними видами якої були ливарство, ковальство, золотарництво. Досить розвинутими ремеслами були обробка шкіри та шевство, поширені вони були восновному в містах і довгий час відносилися до компетенції чоловіків. В сільській місцевості, в свою чергу, поширеними були ткацтво та обробка вовни.

Значне місце серед ремесла, пов’язані з обробкою деревини. Серед них основними були теслярство, бортництво, столярство, ложкарство, стельмаство, гребінництво, плетіння.

Підводячи підсумок, зазначимо, що формування української нації відбувалося протягом кількох тисячоліть та за участю багатьох племен й народностей. Українцям прийшлось пройти довгий шлях від самоусвідомлення себе як нації до створення власної держави. Та незважаючи на труднощі, завдяки наполегливості наш народ довів – українська нація це не міф, а реально існуюча держава – Україна.

Питання для самоконтролю:

1. З якими явищами в житті різних народів повязана безперервність процесів етногенезу.

2. Завдяки чому відбувається процес консолідації народу.

3. Яку роль у формуванні української нації відіграв козацький період?

4. Проаналізуйте етнічний склад України. Визначити основні фактори що вплинули на формування українського народу.

5. З чим пов’язане застосування трипільної системи праукраїнцями.

6. Які допоміжні види господарства притаманні українському господарству?

Література:

1. Асеев Ю.С. Джерела. Мистецтво Київської Русі - К.: Мистецтво, 1979.- 216 с.

2. Білецький П.О. Українське мистецтво другої половини ХVII-ХVIII століття. - К.: Мистецтво, 1981.- 159 с.

3. Воропай О. Звичаї українського народу. – К.: Оберіг, 1993.- 590 с.

4. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. - К.: Лыбидь, 1991.-398 с.

5. Історія світової культури. - Либідь, 1994.-320 с.

6. Історія української культури /За загал. ред. Г.Крип'якевича. - К.: Либідь, 1994.- 656 с.

7. Ковальчук О.В. Українське народознавство. - К.: Освіта, 1992.- испр. и перераб. / Гл. ред. М.Д. Аксенова. - М.: Аванта, 1999.- 704с.

8. Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. - К.: Абрис, 1994. 256 с.: іл.