Розвиток музичного мистецтва

Давня музика - найзагадковіша сторінка історії будь-якої національної культури. У давні часи не було ні технічної апаратури для звукозапису, ні навіть нотного письма. Тому музика наших пращурів не збереглася. Про неї нам «розповідають» насамперед археологічні джерела - первісні музичні інструменти, знайдені під час розкопок, або їх зображення на різних предметах. За географією поширення на теренах України пам'яток періодів палеоліту, неоліту та пізніших епох сучасні дослідники можуть визначити роль музики в духовному житті людини.

До найдавніших пам'яток музичного мистецтва належать духові інстру­менти доби палеоліту - сопілки і флейти з рогів тварин, дудочки з пташиних кісток, що нагадують флейту Пана. На Чернігівщині на вже згадуваній стоянці, неподалік від с. Мізин археологи знайшли залишки предметів із кісток мамонта, що нагадують ударні та шумові інструменти. Серед них - набірний браслет, що «шумить», «молоток» з рогу північного оленя тощо. На думку вчених, на цих інструментах грали музиканти, які б могли утворити цілий ансамбль

Музичне мистецтво в добу держави Київська Русь, розподілялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна.

Народна музика Русі складалася з вокальних та інструментальних мелодій, що споконвіку творилися в усній традиції народу. Пісні з давніх часів були постійними супутниками наших далеких предків у їх праці, побуті та звичаях. Веселі й сумні пісенні мотиви виконувалися не лише голосом, а й за допомогою музичних інструментів. Щонайперше, це обрядова народна пісенність (колядки й щедрівки, гаївки й веснянки, купальські й обжинкові, весільні й хрестильні пісні, похоронні голосіння). Стилістично народна пісенність ділиться на дві основні групи: 1) вільний речитативний стиль; 2) стиль із чітким ритмом та формою. Твори першої групи мали несиметричний вільний ритм і по суті становили монотонне повторювання одного й того самого мотиву в різних варіантах, скороченнях і поширеннях, залежно від довготи речень імпровізованого тексту. Таку форму рецитації мали похоронні голосіння, що виконувалися монодично, без інструментального супроводу (як правило, професійними плакальницями). Друга (основна група) обіймала всю решту пісенних жанрів, тобто мелодій з чітким ритмом і виразним синтаксичним укладом фраз. Така упорядкованість музичних елементів переносилась і на тексти пісень, витворюючи в них правильні цезури і постійну кількість складів. Зразки найдавнішої музики цього типу зустрічаємо в архаїчних обрядових піснях, особливо між колядками, щедрівками й веснянками.

Про музику князівських салонів можемо судити тільки на підставі згадок у тогочасній літературі, описів інструментів та тогочасних фресок, головним чином Софійського собору. Репертуар цієї музики напевне був дуже різноманітний - танковий, ліричний, побутовий, жартівливий та ін. Найчастіше зустрічаються згадки про " співання слави" князям: військові та взагалі геройські подвиги князя або його предків (" Слово о полку Ігоревім"). Подекуди збереглися навіть імена осіб, які були водночас поетами, композиторами й виконавцями таких творів: Боян (XI ст.), Митуса (XIII ст.).

З інструментів вживалися свої, споконвічні: гуслі, дерев'яні труби, роги, бубни і різні свирілі, пищалі та сопілки. У княжих дворах вживалися ще й інструменти чужого походження: ковані, металеві, або " рожані" труби та роги, орган, " смики" або " гудок", смичкові інструменти: псалтир (старогрецький багатострунний музичний Інструмент), лавута, навла, кимбал, бронзові та мідні дзвіночки та дзвони. Дзвіночки і дзвони прийшли до нас від іудеїв. їх охоче запозичила собі християнська церква. Носіями музичної творчості були: 1) співці героїчних пісень; 2) скоморохи, що згодом стали мандрівними музиками. Скоморохи були по тільки музикантами. Вони розважали слухачів і глядачів різними способами: співом, танцями, дотепами, магічними дійствами;: і) каліки перехожі, старці, творці поза храмової побожної пісні, попередники пізніших лірників. Церковна музика прийшла до нас із Візантії. З літературних джерел відомо, що разом з грецьким духівництвом спроваджували тоді на Русь і грецьких професійних музик " домественників", що організували у нас церковію-співочу справу, були першими вчителями музики та диригентами (" протопсальтами") церковних хорів. Спершу була запозичена візантійська церковна музика. Починаючи з XI ст. запроваджується та поширюється вже українська, що з першого вогнища церковного співу - Києво-Печерської лаври - швидко поширилася на церкви й монастирі всієї Русі. Це був так званий " Київський розспів", що став основою місцевої співочої традиції на довгі сторіччя. Знаємо навіть імена тодішніх професійних знавців, творців і. виконавців такої музики: Стефан у Києві, Лука у Володимирі-Волинському, Дмитро у Перемишлі.

З княжої доби збереглося чимало нотних книг, писаних безлінійною нотацією (невмовою), що мала дві особливості. Кондакарна нотація вживалася в кондакарях, де були здебільшого вміщені кондаки на цілий рік (кондак - коротка церковна пісня, що славить Бога, Богородицю або святих). Знаменною нотацією (знамя - нота) нотовані всі інші богослужбові книги, як мінеї, ірмолої, тріоді, стихірарі тощо. Нотописи ще не досліджені як слід, отже і співів цих сьогодні докладно ще не відновлено.

Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, яка виконувалася обов'язково по нотах зі знанням справи. Дзвони супроводжували будь-яке християнське свято, збирали людей на віче та Інші зібрання з нагоди вирішення важливих державних справ. Перегук церковних дзвонів - це невеличкий музичний концерт. Під мас християнських свят (особливо великих - Різдво Христове, Великдень тощо) виконувалося по кілька десятків таких творів дзвонової музики. Тепер, у зв'язку з боротьбою проти міських шумів, кількість творів дзвонової музики, що їх виконують під час святкових християнських урочистостей, зведена всього до кількох. А шкода! Навіть нині, коли весь світ відзначав роковини найсумнішої дати сьогодення Чорнобильської трагедії 26 квітня, о 12-й годині дня християнські храми усіх країн світу одночасно вдарили в дзвони, а переважна частина наших храмів мовчала, бо в них немає дзвонів. Вийшло так, що вся планета через повноголосий перегук дзвонів сумувала, а наш сум виявився невисловленим, хоч біда – наша.

Народний танок на Русі - " пляс". Назва означала групові ігри її піснями. Назву " танець" ми перейняли від народів Західної Європи. Танець - композиція ритмічних кроків і рухів, частіше до музики ніж до співу. Танці доби Київської Русі виконувалися в супроводі співу, музики (гуслі, сопілки, труби, бубни) та плескання її долоні. Літописець оповідає, що народ сходився на майдані або на для загальної розваги. Загальнонародні танці відбувалися під час бенкетів, весіль, вечорниць, на свята русалій, тобто вночі під Івана Купала. До професійних танцюристів на Русі належали скоморохи. Вони здебільшого жили при княжих дворах і своїми мімічними танцями розважали гостей на бенкетах, родинних святах та при обрядових церемоніях.

Народні танці на Русі поділялися на три групи. Перша і найпоширеніша група - хороводи. Це народні ігри з переважанням у них танцювальних ритмів. Хороводи ілюстрували зміст пісні рухами. Хоч це були й масові танці, та в них були провідні особи та провідні солісти. Хороводи переважно складалися з ритмічних кроків, бігу, зміни місць, переходу попід з'єднаними руками партнерів. Характер хороводів мали веснянки, гагілки, ігри й танці в купальську ніч, танець " Журавель". Друга група - народний танець (група виконавців поділялася на пари). їх зміст - залицяння й пантомімічне визнання кохання. Жіночі кроки здебільшого були не такими, ніж чоловічі, їх об'єднував лише спільний ритм. Третя група - сольні танці. За характером це танці-змагання у різнорідності кроків і жестів. У групі танцювали одна або дві особи: жінки, чоловіки або ж мішана пара.

Розглянувши процеси культурного становлення та розвитку Київської Русі, слід зазначити, що вони відбувалися під сприятливим впливом як внутрішніх, так і зовнішніх факторів і завершилися створенням високорозвинутої, багатогалузевої культури нашого народу. Могутньою основою формування і розвитку самобутньої давньоукраїнської культури був багатий культурний спадок українців. Уже в V-VII ст. у них нагромадилися практичні знання про природу, багата і сильна язичницька релігія. А з нею була пов'язана й розмаїта усна народна поезія, яка залишалась не лише одним з важливих компонентів культури наступних поколінь, але й справи­ла величезний вплив на процеси творення оригінальної літератури. Русь як держава формувалась і розвивалась на поліетнічній основі, до її складу входили й неслов'янські племена. Елементи їхньої культури влились у давньоруську культуру, виявившись в етнічних та етнографічних особливостях давнього населення ряду територій України.

Проте культура Київської Русі не стала простим продовженням культури попереднього часу. Глибокі зміни в суспільному житті українців (виникнення держави, формування давньоукраїнської народності тощо) призвели до якісних зрушень у розвиткові їх культури, в результаті чого вона за порівняно короткий період історії досягла високого рівня і посіла гідне місце у світовій середньовічній культурі. Тісна взаємодія народної культури і культури князівських салонів, об'єднуюча їх ідея єдності та могутності Русі, спільне почуття патріотизму надавали всій культурі загальнонародного характеру та високої життєздатності.

Важливе значення в історії українській культури ХVІ-ХVІІ ст. має пісня, яка, за словами Гоголя, " для Малоросії все: і поезія, й історія, й батьківська могила. Вірний побут, стихії характеру, всі вигини і відтінки почуттів, хвилювань, страждань..., дух минувшини". Пісня майже завжди драматична, як вважає історик М. Максимович, " її звуки, здається, не звучать, а промовляють, вони живуть, обпікають, роздирають душу".

На основі народнопісенних традицій (в них зробила свій внесок і легендарна авторка та співачка Маруся Чурай) та кантат пізніше зародилася пісня-романс літературного походження (" Стоїть явір над горою" - Г. Сковороди, " Дивлюсь я на небо" - слова Г. Петренка, музика Л. Александрової та ін.).

Провідним жанром у музиці стає хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. Поштовхом до вироблення багатоголосової композиції в Україні стали західноєвропейські моделі. Сильні контрасти, чуттєва повнота, емоційність цієї музики роблять її близькою до ораторського мистецтва. Дається взнаки особливість стилю бароко - захопити, вразити, зворушити слухача. Складається хорове виконавство. Значну роль у розвитку партесного співу відіграли школи при братствах. Партесний спів під назвою " київський" поширився в Москві та інших містах Росії. Теоретичні основи його узагальнив композитор М. Ділецький (" Граматика музикальна"). Нотна грамота, гра на музичних інструментах, співання в хорі були обов'язковими для всіх слухачів Києво-Могилянської академії. Хори мали також Переяславська, Чернігівська і Харківська колегії.

Світська музика розвивалася в містах і великих поміщицьких маєтках. Багаті поміщики утримували кріпацькі капели, оркестри, оперні та балетні трупи. Музикантів, співаків і артистів балету готували в школах при деяких маєтках, а також - остання третина XVIII ст. - Глухівській співацькій школі, спеціальних музичних класах при так званому Новому харківському училищі.

Барокова церковна музика синтезує глибину душевних переживань, таємничість, властиву храмам, патетику воїнських звитяг. Чарівною величчю наповнена музика А. Вєделя, М. Березовського, Д. Бортнянського - композиторів, слава яких вийшла за межі Батьківщини. З їх іменами пов'язаний розвиток симфонічної музики - концертів, кантат, ораторій. Твори Д. Бортнянського виконувалися в різних країнах світу. Один із сучасників композитора писав, що серед найзнаменитіших в Росії є Дмитро Бортнянський. Сам же Бортнянський називав Моцартом духовної музики свого співвітчизника Артема Веделя.

Завдяки зусиллям передових діячів культури великі зрушення відбулись і в галузі розвитку музичної культури в ХІХ ст.Один з таких поштовхів дали українські драматичні професійні, трупи, що широко пропагували українські народні мелодії, здобутки професійної музики, самотужки ставили оперні спектаклі. Видатний театральний діяч М.Л. Кропивницький здобув широку популярність також як співак і композитор (зокрема, популярними стали його пісня " Соловейко" та дует " Де ти бродиш, моя доле"). Українська музична культура поширювалася завдяки концертно-виконавській діяльності М.В. Лисенка та створених ним хорових колективів, що гастролювали в Україні.

Великим надбанням українського мистецтва стало формування самобутньої композиторської школи. Уже в перший пореформений рік славетний співак С.С. Гулак-Артемовський (1813—1873) завершив створення першої української опери " Запорожець за Дунаєм", яка стала міцним підґрунтям національного оперного мистецтва. Довге сценічне життя цьому творові забезпечили демократичний характер сюжету, мелодійність музики, що увібрала барви українського пісенного мелосу, колоритність образів, соковитий народний гумор. Композиторові належать також відомі пісні " Стоїть явір над водою" і " Спать мені не хочеться".

Перлиною української класики стала виразна музична картина з народного життя " Вечорниці" П.І. Ніщинського (1832 - 1896). Центральна частина її - знаменитий чоловічий хор " Закувала та сива зозуля", в якому відображені страждання козаків у турецькій неволі, їхнє непереборне прагнення до визволення. У музичній спадщині композитора є обробки народних пісень: " Про козака Софрона", " Про Байду", романси " Порада", " У діброві чорна галка". Палкий відгук слухачів завоювала опера М.М. Аркаса (1853 - 1909) " Катерина" на текст однойменної поеми Т.Г. Шевченка. Вона відзначалася хвилюючим сюжетом, мелодійним багатством і співучістю.

Головне у творчому доробку П.П. Сокальського (1832 - 1887) - опери " Мазепа" (за поемою О.С. Пушкіна " Полтава"), " Майська ніч", " Облога Дубна" (обидві за М.В. Гоголем), фантазії " Українські вечори", " На берегах Дунаю" та інші фортепіанні твори, а також романси і хори. Його перу належить капітальна теоретична праця " Русская народная песня, великорусская и малоруськая в ее строєний мелодическом и ритмическом...", в якій проводилась думка про зв'язок національних особливостей мелодики народної пісні з мовою певної національності. М.М. Калачевський (1851-1910) написав відому " Українську симфонію", в основу якої ліг народнопісенний матеріал (" Віють вітри", " Дівка в сінях стояла", " Побратався сокіл с сизокрилим орлом", " Ой джиґуне, джиґуне" та ін.). Переважаючий настрій симфонії - світла лірика, лагідний гумор.

Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М.В, Лисенка (1841-1912) - великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Йому судилося стати основоположником української класичної музики.

Починаючи з 70-х років М. Лисенко обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл " Музика до " Кобзаря" Т.Г. Шевченка", який включає понад 80 творів різних жанрі]! і форм. Різноманітні за темами і настроями, дуети і хори написані на тексти І.Я. Франка (" Безмежноє поле"), С.П. Гребінки (" Човен", " Ні, мамо, не можна..."), С.В. Руданського (" Ти не моя"), Г. Гейне (" Коли розлучаються двоє") та ін. Зразком національної героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма Лисенка " Тарас Бульба". На сюжети повістей М.В. Гоголя написані також опери " Різдвяна ніч", " Утоплена". Ком­позитор створив музику до п'єси І.Котляревського " Наталка Полтавка", оперету " Чорноморці", дитячі опери " Коза-дереза", " Пан Коцький", " Зима і Весна".

Розвиток музики на західноукраїнських землях також значною мірою стимулювався драматичним театром. У багатьох п'єсах музичні номери були органічною часткою спектаклів, які називалися " комедіо-опера", " мелодрама", " оперета". Значного поширення набув хоровий рух, завдяки якому виникло чимало музичних шкіл і музично-видавничих організацій. Діяли хорові товариства " Торбан", " Львівський Боян". Масовими стали збирання і вивчення музичного фольклору.

Із народнопісенними джерелами пов'язана творчість одного з перших українських композиторів - професіоналів Галичини М.М. Вербицького (1815-1870). Йому належать хорові твори " Заповіт" на вірші Т. Шевченка, " Поклін" на вірші ІО. Федьковича, музика до театральних вистав, близько десяти симфоній-увертюр. Зразки професійної національної музики створив І.А. Лавровський (1822-1873) - автор багатьох хорів (" Козак до торбана", " Осінь", " Руська річка", " Заспівай, мій соловію" та ін.), пісень, музики до драматичних спектаклів.

Широкою популярністю на західноукраїнських землях, зокрема на Північній Буковині, користувалася музика І.І.Воробкевича (1863 - 1903). Серед його хорових творів - композиції на слова Т. Шевченка, І. Франка, Ю. Федьковича. Знаними були його пісні " Над Прутом у лузі", " Заграй ми, цигане старий", " Сонце ся сховало", " Сині очі", вальси, мазурки, польки, музика до спектаклів.

Важливою сферою діяльності західноукраїнських композиторів слід вважати їх активну участь в громадсько-культурному житті, видавництві підручників з музики тощо.

Таким чином, в другій половині XIX ст. українські композитори створили чимало безцінних музичних скарбів, вивели національну музику на новий щабель поступу. Музичною рефлексією війни, її драматизму стали Перша симфонія Л. Штогаренка " Україно моя" на слова А. Малишка і М. Риль ського, ораторія М. Скорульського " Голос матері".

" Вогненні сорокові" тривалий час залишаються інспірацією музичної творчості. До концертних залів України надовго увійшли опера " Молода гвардія" ІО. Мейтуса, моноопера Г. Жуковського " Дружина солдата", сюїта " Партизанські картини" для фортепіано з оркестром А. Штогаренка, хор " Партизанський триптих" В. Корейка на слова П. Воронька, славетна пісня " Стеном, степом...", пісенні твори Георгія і Платона Майбород, Ігоря Шамо.

Вражають уяву досягнення українського музичного мистецтва. Це опери С. Людкевича, А. Кос-Анатольського, В. Жуковського, Г. Таранова, Ю. Мейтуса, В. Кирейка; симфонії Б. Лятошинського, М. Колесси, В. Борисова; балети К. Данькевича, М. Скорульського, Д. Клебанова, В. Нахабіна. У вокальному й симфонічному жанрі плідні здобутки М. Вериківського, Л. Ревуцького, II. Козицького, хоровому й пісенному - П. Гайдамаки, II. Майбороди, В. Івасюка, М. Машкіна, І. Поклада.

У перші два десятиліття XX ст. остаточно завершився важливий етап розвитку української музичної культури, що увійшов в історію під знаком становлення професіоналізму в усіх сферах музичної творчості, виконавства, освіти, науки. Було сформовано національну композиторську школу, фундатором якої став М. Лисенко. Подальшому розвитку сприяла творчість плеяди його сучасників - композиторів-професіоналів і митців-патріотів. «Радісно усвідомлювати, що в нас шанують дорогоцінні традиції, що, за словами поета, «бринять струни Лисенка живії» в операх і піснях, гімнах і хорах його учнів і послідовників тих, хто своїми творами продовжує титанічну роботу батька української музики», - писав композитор Л. Ревуцький. У першій чверті XX ст., у буревії війни й революції українська музична культура зазнала багатьох утрат, зокрема впродовж 1921-1922 рр. пішли з життя троє її лідерів - К. Стеценко, Я. Степовий і М. Леонтович, творчість яких стала значним внеском у скарбницю вітчизняної музики.

Характерна ознака українського ренесансу 20-30-х років - масовість культурно-освітнього руху, активне розгортання концертно-виконавської практики, творчої, фольклористичної і видавничої діяльності. З цього періодутенденція до утвердження музичного професіоналізму в творчості, виконавстві й освіті почала поширюватися з традиційних культурно-музичних центрів - Києва, Львова, Одеси і Харкова - до віддалених регіонів України. Було здійснено низку заходівз організації музичного життя, від­крито та реорганізовано вищі й середині музичні навчальні заклади, створено виконавські колективи державного рівня: хорову капелу «Думка», Дер­жавний український народний хор, Державний симфонічний оркестр, фі­лармонію. Значну роботу проводило Музичне товариство ім. М. Леонтовича, яке відіграло провідну роль у консолідації музичних сил країни, а також інші творчі об'єднання митців. Вони допомагали становленню оркестрів, ансамблів, капел, музично - просвітницьких осередків, підтримували пошуки талановитих молодих митців. В Україні діяли театри опери та балету в Одесі, Києві, Львові.

Терор 30-х років, спрямований проти інтелектуально-духовних сил українського суспільства, щонайперше національно свідомої інтелігенції - письменників, художників, театральних і музичних діячів, надовго за­гальмував поступальну ходу національної культури. Жертвами репресій стали відомі композитори і фольклористи Костянтин Богуславський, Василь Верховинець, Гнат Хоткевич, Дмитро Ревуцький (брат композитора Левка Ревуцького). Майже в повному складі було знищено яскраву плеяду українських кобзарів Першої зразкової капели бандуристів.

У першій половині століття композитори, як і раніше, найактивніше працювали в хоровому, а також вокальному та музично-театральному жанрах. Симфонічна і камерно-інструментальна музика були представлені лише поодинокими високохудожніми зразками, адже для їх розквіту не було потрібних культурних передумов, зокрема професійних оркестрів. У цей період формується молода композиторська школа. її представляли митці як Наддніпрянщини (В. Косенко, Л. Ревуцький, П. Козицький, М. Вериківський М. Коляда, Б. Лятошинський), так і Галичини (С. Людкевич, В. Барвінський, М. Колесса та ін.).Головнийздобуток музичного мистецтва цієї до­би полягав у подоланні нерівномірно­сті розвитку більшості його жанрів. Композитори звертаються до розробки симфонічної музики (Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, С. Людкевич); ін­струментального концерту (В. Косенко), балету

(В. Фемеліді, Б. Яновський, М. Скорульський), оперети (П. Рябов) та ін. Віддали данину ук­раїнські композитори й загальноєвро­пейським художнім напрямам, стилям. Так, неоромантичні мотиви характерні для музики Л. Ревуцького, експресіо­ністичні - Б. Лятошинського, імпре­сіоністичний вплив відчутний в інстру­ментальній творчості В. Барвінського. Загалом українська музична культура

20-30-х років позначена інтенсивними новаторськими пошуками. Зокрема, орієнтація на європейський авангард відчувається у музиці молодого компо­зитора Б. Лятошинського з перших кроків його творчої діяльності.

Тяжких втрат зазнала музична культура України під час лихоліття Другої світової війни. У цей час про­відними в музичній творчості були пі­сенні й хорові жанри завдяки вихов­ним, мобілізуючим функціям у бо­ротьбі проти фашизму. У повоєнну добу героїко-патріотичний пафос про­низує хорові твори П. Козицького і М. Вериківського, опери К. Данькевича і Ю. Мейтуса, симфонічну музику Б. Лятошинського («Український квінтет», Третя симфонія); партизанську тему розробляє А. Штогаренко (монументальна кантата-симфонія «Україно моя»).

На Західній Україні як відгук на історичні події часу виникають і ак­тивно поширюються повстанські пісні. Масові репресії проти інтелігенції цього регіону у воєнні та повоєнні часи не обминули музичну культуру: за­гинув у таборах талановитий музикознавець Борис Кудрик, був засланий у табори композитор Василь Барвінський, чимало композиторів і виконавців, щоб зберегти життя, змушені були емігрувати в інші країни.

Проте попри всі зазначені історичні обставини українська музика про­довжувала поступальну ходу. З другої половини XX ст. в єдиній Спілці композиторів України почали плідно працювати відомі в нашій країні й за її межами митці Віталій Кирейко, Микола Дремлюга, Микола Колесса, Мирослав Скорик, Євген Станкович, Леся Дичко та ін.

У 60-90-х роках XX ст. відбувається стильове оновлення композитор­ської школи, поширюється експериментаторство в галузі сучасної техніки. і У другій половині XX ст. значних змін зазнала організація музичного життя і концертної діяльності: у багатьох регіонах України було створено мережу обласних філармоній, концертних залів, будинків культури, музичних театрів, організовано симфонічні, камерні та духові оркестри, оркестри народних інструментів, численні академічні та народні хори. Національну хорову культуру розвивають професійні капели «Думка», «Трембіта», Український народний хор, заснований Г. Верьовкою (з 1965 р. - його імені), перлиною якого є солістка Ніна Матвієнко. До провідних мистець­ких колективів України належить ан­самбль пісні і танцю ім. П. Вірського.

Високого рівня сягає українське во­кальне мистецтво. Відомі в Україні та за її межами імена співаків Івана Паторжинського, Бориса Гмирі, Івана Козловського, Оксани Петрусенко, Ана­толія Солов'яненка, Дмитра Гнатюка, Володимира Гришка, Євгенії Мірош­ниченко, Ольги Басистюк, Вікторії Лук'янець та ін.

Упродовж XX ст. у Києві, Харкові, Львові та Одесі сформувалися само­бутні виконавські школи - інструмен­тальні (орган, фортепіано, скрипка, флейта, бандура, баян тощо), а також симфонічного та хорового диригуван­ня (М. Колесса, Є. Турчак, П. Муравський, А. Авдієвський та ін.).

Розширилася мережа музичних шкіл та училищ. Нині у країні працюють п'ять вищих навчальних закладів - консерваторій, інститутів, академій (у Києві, Одесі, Львові, Харкові, Донецьку). Систему спеціальної музичної освіти доповнюють училища й інститути культури та мистецтва з музичними факультетами, зокрема естрадними. Інтенсивно розвивається музикознавство, фольклористика, музична педагогіка, створюються музичні радіо - і телепрограми, започатковано спеціалізовані періодичні видання (журнали «Музика», «Мистецтво та освіта» та ін.).

Останні десятиліття позначені виходом української музики на міжнародну арену. Набув визнання Міжнародний фестиваль «Київ-Музик-Фест», в рамках якого виконуються твори сучасних композиторів України та української діаспори. Відомо, що у близькому і далекому зарубіжжі живе близько 15 мільйонів українців. Митці діаспори зробили посильний внесок в українську музичну культуру, їм належить значна роль у налагодженні міжнародних контактів і популяризації української музики у світі. Цінності, створені ними, поєднують у собі національні традиції з тенденціями зарубіжної культури. Композитори українського походження активно вико­ристовують у різноманітних музичних жанрах вітчизняний фольклор. Вони звертаються до тем і сюжетів, пов'язаних з Україною та її історією, зокрема до творів Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся, Б. Лепкого та ін. Так, Андрій Гнатишин з Відня та Ігор Соневицький із США розвивають багатовікові традиції української духовної музики, Юрій Фіяла (Канада) написав «Українську симфонію», симфонічну поему «Тіні забутих предків» за твором М. Коцюбинського, Микола Фоменко - опери «Івасик-Телесик» і «Маруся Богуславка», соло-співи «Любіть Україну» та «Балада про Байду».

Пошуки у сфері нових засобів музичної виразності притаманні творчості українських митців Франції Федора Якимеика, брата Я. Степового, Якименка (фортепіанна поема «Уранія», опера «Фея снігів») та Мар'яна Кузана («Афоризми» для фортепіано, квартет для електронних інструментів). У творах першого з них відчуваються імпресіоністичні пошуки, другого - модерністські.

Велику роль у популяризації української пісні у світі відігравали хорові та інструментальні колективи, насамперед хор О. Кошиця, автора духовної музики, хорових обробок народних пісень, а також «Візантійський хор» з Нідерландів під орудою Мирослава Антоновича, капела бандуристів ім. Т. Шевченка з американського міста Детройта (керівники й диригенти Григорій Китастий, Володимир Колесник), оркестри й хори під орудою Ярослава Барнича, почесного громадянина міста Вінніпег, автора улюбленої в народі пісні «Гуцулка Ксеня».

За кордоном жили й творили відомі співаки: Михайло Голинський - володар «Золотого ключа» музики Торонто; Ірина Маланюк, яка співпрацювала з видатним диригентом Г. фон Ка- раяном і увійшла в історію музичної культури як талановитий інтерпретатор складних оперних партій Р. Вагнера і Р. Штрауса; Євгенія Зарицька, яка виступала на багатьох оперних сценах світу («Ла Скала», «Ковент- Гарден», «Моцартеум»); Павло Плішка- соліст «Метрополітен-опера». З-поміж інструменталістів - піаністи Любка Колеса і Дарія Гординська-Каранович, піаніст, композитор і диригент Вірко Балей, бандуристи Василь Ємець (США) та Володимир Мішалов (Австралія). Традиції школи кобзарського мистецтва плідно розвиваються також завдяки виданню журналу «Бандура» у США.

Розвитку музикознавства і педагогіки сприяла діяльність Українського музичного інституту у Нью-Йорку, Українського музичного інституту ім. М. Лисенка в Торонто. Дослідження музикознавців діаспори зосереджувалися переважно навколо питань історії української культури.

Із здобуттям Україною незалежності розпочалося відродження національної музичної культури, повернення незаслужено забутих або заборонених імен і творів. У журналах, газетах, книжках, на радіо й телебаченні з'явилася низка публікацій і програм, що висвітлювали так звані білі плями історії вітчизняної музики. Активізувалися зв'язки з українською діаспорою різних країн світу, щонайперше - США і Канади.

Наприкінці століття в умовах творчої свободи, налагодження міжнародних зв'язків в українську музичну культуру проникають потужні струмені західноєвропейського постмодернізму. Молоді композитори-професіонали активно звертаються до новітніх засобів у звукообразній та технічній сферах, інтонаційних шарів джазу, поп-культури. Ці експериментальні пошуки по-своєму реалістично віддзеркалюють складність сучасного культурного простору.

Музична культура XX ст. - це барвиста панорама стилів і жартів, традицій та інновацій. Вітчизняна музика в усі часи полонила серця мільйонів українців. Нині її з великим інтересом відкривають для себе народи інших країн. ки, з являються нові, зокрема камерні та синтетичні, жанри (опера-балет, балет-симфонія, хор-опера тощо).

Українська естрадна пісня набула популярності у по 70 х роках. У цей час на музичному обрії виникають численні Вокально-інструментальні ансамблі. Найвідоміші з них: «Мрія», Смерічка», «Кобза», «Червона рута», «Краяни», «Соколи» та ін. Кращі українські гурти спиралися на національний фольклор, використовували поряд з новітніми електронними українські народні інструменти. Лідером цього, напряму був, безперечно, талановитий композитор-пісняр Володимир Івасюк (1949-1979), автор славнозвісної «Червоної руш». Назва пісні стала символом української естрадної музики. Отже, цілком природно, що таку саму назву отримав фестиваль, який з 1989 р. проводився у різних містах України (Чернівцях, Запоріжжі, Донецьку, Сімферополі, Києві). Цей пісенний форум, а також численні оглади і конкурси («Таврійські Ігри», -«Пісня року», дитячий фестиваль «Крок до зірок»), сприяли популяризації сучасної музики, яка упродовж останнього десятиліття" досягла свого злету. Вітчизняних виконавців почули в інших країнах світу. Українська співачка Руслана Лижичко стала переможницею конкурсу Євробачення-2004. За умовами цього конкурсу наступний проводиться у країні переможця. Тому в травні 2005 р. черговий пісенний конкурс Євробачення відбувся в Києві.Провідними авторами сучасної української естрадної пісні є Г. Гавридець, П. Зібров, О. Злотник, О. Зуєв, А. Матвійчук та ін. До найяскравіших зірок української естради належать Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Іван Попович, Тарас Петриненко, Софія Ротару, Алла Кудлай, Таїсія Повалій, Оксана Білозір, Ірина Білик, Олександр Пономарьов, Віктор Павлік, Марія Бурмака,.Ані Лорак та ін.

Цей напрям української популярної музики виник у другій половині XX ст. Спочатку українські рок-гурти переважна орієнтувалися або й копіювали відомі зарубіжні групи, насамперед «Бітл.у». Поступово у рок-музиці зароджуються національні традиції: в мелодику проникають фольклорні інтонації, тексти пісень пишуться українською мовою. Сучасну рок-музику умовно. поділяють на професійний і аматорський види. Розвивається вона у численних напрямах: до різновидів року належать: фолк-рок, соул-рок, софт-рок, арт-рок, джаз-рок (ф'южн), прогресив-рок, джезус-рок, панк-рок, реп, хард-рок, хеві-рок, пост-панк-рок. У містах створюються рок-клуби, проводяться всеукраїнські та міжнародні рок-фестивалі («Рок-діалог», «Оберіг» та ін.). У різні роки були популярними українські рок-гурти «ВВ», «Брати Гадюкіни», «Кому вниз», «Табула Раса», «Грін Грей», «Скрябін», «Гайдамаки», «Океан Ельзи».

Потужна роль у популяризації сучасної української музики легких жанрів належить засобам масової інформації, різним способам її тиражу­вання (радіо- і телепередачі, спеціалізовані періодичні видання тощо).

Характерна ознака розвитку сучасної музичної культури - синтез акаде­мічної (класичної), народної та популярної естрадної музики (симфо-рок, арт-рок, фолк-рок). Професійні митці використовують елементи рок-музики у своїй творчості. Наприклад, композитор Геннадій Татарченко створив рок-оперу «Біла ворона», що стала відомою за межами України.

Великого авторитету набуває в світі міжнародний конкурс піаністів ім Горовіца, який засновано в Києві.