Лекція І. Теоретико-методологічні засади дослідження розвитку національної самосвідомості підлітків

1.1. Національна самосвідомість як предмет дослідження

Найважливішою громадською рисою особистості є сформованість національної самосвідомості, що, як духовна цінність нації, органічно пов'язана з усіма проявами духовності людини і проникає в усі сфери життєдіяльності особистості-громадянина. Щоб збагнути роль цього феномену у становленні особистості, розглянемо його психологічну та соціально-психологічну сутність.

Насамперед, зупинимося на деяких моментах загального плану, що допоможе глибше збагнути сутність національної самосвідомості як вищої форми розвитку самосвідомості.

Самосвідомість є тим центральним утворенням, що перетворює особу на особистість, усвідомленим ставленням людини до своїх потреб і здібностей, потягів і мотивів поведінки, переживань і думок. Самосвідомість виражається в емоційно-змістовій оцінці своїх суб’єктивних можливостей, що виступають в якості фундаменту природовідповідних цілей і вчинків. В основі самосвідомості - здібність людини відрізняти себе від своєї власної життєдіяльності, що виникає у спілкуванні при формуванні первинних (фундаментальних) способів людської життєдіяльності [175].

На думку видатного психолога С.Л.Рубінштейна, самосвідомість відіграє особливу роль у визначенні сутності особистості, зокрема, у детермінації змісту та спрямованості соціальної активності та самоактивності людини. Вчений підкреслював, що "....останнє, завершальне питання, яке виникає перед нами у плані психологічного вивчення особистості, це питання про її самосвідомість, про особистість як " Я", котре як суб'єкт свідомо присвоює собі все, що робить людина, відносить до себе всі, що виходять від неї справи та вчинки і свідомо бере на себе за них відповідальність, як їх автор і творець. Проблема психологічного вивчення особистості не закінчується вивченням психічних властивостей особистості - її здібностей, темпераменту та характеру; вона завершується розкриттям самосвідомості особистості" [184, с.676-677].

З огляду на сказане, цілком зрозумілою стає ота надзвичайно висока у всі часи актуальність, значимість проблеми самосвідомості, яка завжди була серед тих, що привертали до себе увагу вчених різних світоглядних напрямків, шкіл, вчень, які по-різному трактували і продовжують трактувати її природу, сутність, соціальні функції.

Зокрема, Гегель прослідкував ріст самосвідомості від одиничності до всезагальності, виділяючи три головних рівні розвитку самосвідомості, що відповідають фазам розвитку людської діяльності і відрізняються ступенем зрілості суб'єкта і характером його взаємодії зі світом [58].

Перший рівень - одинична самосвідомість - означає тільки усвідомлення власного існування, своєї тотожності і відмінності від інших об’єктів.

Другий рівень - самосвідомість визнання - характеризується виникненням міжособистісного ставлення: людина усвідомлює себе існуючою для інших. Стикаючись з іншою людиною, індивід впізнає в ній характерні і йому самому риси. Крім того, він знаходить свою відмінність від інших. Таким чином, усвідомлення своєї одиничності переростає в усвідомлення своєї особливості, самості.

Третій рівень - всезагальна самосвідомість - означає, що взаємодіючі “самості” усвідомлюють не тільки свої відмінності, але і свою глибоку загальність і навіть тотожність, тобто “субстанцію моральності”.

Гегель підкреслює, що самоусвідомлення індивіда відбувається не шляхом інтроспекції, а через інших - у процесі спілкування і діяльності [59].

Проблема самосвідомості не втратила своєї новизни і актуальності і є предметом наукових досліджень наших сучасників. Ці дослідження сконцентровані в основному навколо двох груп запитань. У працях Б.Г.Ананьєва, Л.І.Божович, Л.С.Виготського, О.М.Леонтьєва, С.Л.Рубінштейна, П.Р.Чамати, І.І.Чеснокової в загальнотеоретичному і методологічному аспектах проаналізовано питання про становлення самосвідомості у контексті більш загальної проблеми розвитку особистості [3, 19, 53, 135, 184, 217-220, 227]. У другій групі досліджень розглядаються більш спеціальні запитання, насамперед, пов’язані з особливостями самооцінок, взаємооцінок, взаємозв’язків з оцінками оточуючих. Наприклад, дослідження А.А.Бодальова із соціальної перцепції загострили інтерес до питання зв’язку пізнання інших людей і самопізнання [18]. Немало опубліковано і філософсько-психологічних праць, у яких проаналізовані проблеми, пов’язані з особистісною відповідальністю, моральним вибором, моральною самосвідомістю. Праці І.С.Кона, в яких були вдало синтезовані філософські, загально- і соціально-психологічні, історико-культурні аспекти, теоретичні запитання і аналіз конкретних експериментальних даних, відкрили багато нових граней цієї однієї із найстаріших і завжди актуальних проблем в психології [110, 111].

Відомий психолог О.М.Леонтьєв характеризує проблему самосвідомості як проблему “високого життєвого значення, що вінчає психологію особистості”, розцінює її в цілому як невирішену, що уникає науково-психологічного аналізу [135, c.230].

Тим більш вагомою і визначною бачиться роль самосвідомості, коли йдеться про певні соціальні, суспільні, зокрема, національні характеристики людини: людини-громадянина, патріота, особистості, яку до глибини душі хвилює доля спільноти, нації, з якою особистість себе ідентифікує, інтересам якої прагне служити. Проникнення в самосвідомість категорії національного у період державотворення набуває особливої значущості.

Проблема національної самосвідомості є складною та багатогранною. Її вирішення потребує глибокого розуміння природи цього феномену у філософському, соціологічному і психологічному аспектах.

У філософсько-історичному плані це питання розглядається крізь призму відображення в самосвідомості людини власної належності до нації та усвідомлення цієї належності (М.Грушевський, Ю.Руденко) [70, 71, 185].

Соціологічний аспект національної самосвідомості визначається як двосторонній зв'язок між суспільством та особистістю, в якому особистість виступає носієм і творцем суспільних відносин (В.Андрущенко, Н.Черниш, М.Шаповал) [5, 222, 230].

Визначення феномену самосвідомості та психологічних механізмів її регуляції э основою психологічного аспекту національної самосвідомості: Б.Ананьєв, М.Боришевський, Л.Виготський, І.Кон, В.Крутецький, С.Рубінштейн, П.Чамата [3, 31-41, 53, 110, 111, 125, 184, 217-220].

Дослідження національної самосвідомості неможливе без розгляду власне її структури. Тому звернемося до структурних компонентів національної самосвідомості особистості і визначимо їх сутність.

Характерним показником рівня розвитку національної самосвідомості особистості, головним структурним компонентом, ядром національної самосвідомості особистості є національна самоідентифікація, тобто усвідомлення людиною своєї належності до певного етносу, нації, усвідомлення своєї близькості з нацією, спорідненості з нею. У процесі національної ідентифікації людина завдяки емоційним зв'язкам свідомо або частково, чи повністю несвідомо копіює зовнішні форми поведінки та дії, внутрішні переживання, цінності, норми, ідеали, волю й моральні якості нації. Отже, ідентифікація є фундаментальним механізмом соціалізації, важливою спонукою людини у спілкуванні, розумінні й любові. Без такого співвіднесення людиною себе з певною конкретною нацією не може бути й мови про розвиток у неї національної свідомості та самосвідомості. Національна ідентифікація, в свою чергу, складається з когнітивного, афективного та конативного компонентів.

Усвідомлення власної належності до певної нації виникає у людини в результаті формування системи знань про різні національні феномени. Ці знання складають когнітивний компонент у структурі національної ідентичності особистості. Він включає низку наступних елементів (за M.Barrett) [177]:

- Знання про існування національної спільноти. Для того, щоб усвідомити власну належність до певної нації, людина повинна мати уявлення про те, що існує група людей, об'єднаних за національною ознакою.

- Знання про сукупність ознак, що підтверджують належність людини до національної спільноти та відрізняють особистість від членів інших спільнот. Такими етноінтегруючими та етнодиференціюючими ознаками є: національна територія, спільне походження членів національної спільноти, матеріальна та духовна культура, мова народу, національні символи, інститути, історичні події та історичні постаті, які символічно репрезентують націю, розуміння сутності національної самосвідомості. З точки зору багатьох авторів, зазначені вище елементи є індикаторами національної ідентичності.

- Комплекс уявлень про характеристики, особливі риси, що притаманні представникам своєї національної спільноти (національні автостереотипи) та представникам інших спільнот (національні гетеростереотипи).

- Уявлення людини про власні етнопсихологічні особливості як представника національної спільноти. Цей когнітивний елемент тісно пов'язаний з попереднім, оскільки усвідомлення міри подібності між особою як членом національної групи та типовими представниками нації потребує певною мірою сформованого національного автостереотипу.

Зміст афективного компоненту національної ідентичності складає емоційне переживання людиною власної належності до національної спільноти і включає в себе такі елементи:

- Суб'єктивну актуальність національної ідентичності. Соціальна ідентичність кожної особистості є складною системою, яка включає багато компонентів. У різних людей в різних ситуаціях кожна ідентичність має різне значення та міру актуальності. Підтвердженням цього факту є результати дослідження, проведеного П.І.Гнатенко, В.М.Павленко, які свідчать про те, що актуальність і ставлення до етнічної та національної ідентичності в українців східних та західних регіонів України значно відрізняються: на Заході етнічні та національні ідеї й почуття є більш актуалізованими [62].

- Міру важливості для особистості власної належності до національної спільноти, значення, яке індивід надає членству у цій групі.

- Почуття належності до національної групи, яке включає у себе цілий спектр взаємопов'язаних почуттів та емоцій - почуття близькості з іншими членами означеної групи, почуття групової згуртованості та національної солідарності. Саме ці почуття виявляються найбільш яскраво в державотворчих процесах, сприяють консолідації нації.

- Емоційно-ціннісне ставлення до ознак нації: національної території, мови, культури народу, його історії, тощо.

- Національні почуття, що можуть бути позитивними чи негативними за змістом (наприклад, почуття національної гордості, сорому, провини тощо). Наявність позитивних національних почуттів сприяє досягненню високого рівня позитивної самоповаги і є найважливішим мотиваційним чинником формування національної ідентичності. Із почуттям національної гідності та самоповаги тісно пов'язане усвідомлення особистістю власної відповідальності за долю нації, її теперішнє і майбутнє, яке є конкретним виразом готовності людини служити інтересам нації.

Зміст конативного компоненту складає поведінка, дії людини, регуляторами яких є засвоєні норми та цінності тієї національної спільноти, із якою особистість себе ідентифікує. Зміст конативного компоненту включає такі елементи:

- Дотримання норм і правил поведінки в родині та суспільстві.

- Гармонійне поєднання особистих і суспільних інтересів, вміння підпорядковувати власні інтереси загальному добру.

- Володіння й спілкування рідною мовою.

- Творча праця в інтересах поступу нації, прагнення до соціальної творчості.

- Здатність приймати загальнолюдські та національні цінності до системи життєвих орієнтирів та керуватися ними в своїй діяльності.

- Готовність до захисту державності своєї батьківщини.

Шляхом здійснення особою актів самопізнання, самовідношення та саморегуляції поведінки стосовно вимог своєї нації національна ідентифікація виступає як єдине ціле, що поєднує в собі у певних співвідношеннях всі три вищеназвані компоненти. Отже, національна самоідентифікація - це суб'єктивне усвідомлення людиною самої себе як представника своєї нації, суб'єкта історичної творчості, носія матеріальних та духовних цінностей певної нації.

Як стверджують психологи М.Боришевський, С.Хоружий, центральним структурним компонентом самосвідомості особистості є с амооцінка - судження людини про міру наявності у неї якостей, властивостей у співвіднесенні їх з певними еталонами, що представляють собою систему національних цінностей тієї спільноти, до якої людина (суб’єкт самооцінки) відносить себе, з якою себе ідентифікує. Систему національних цінностей складають такі цінності, як типові етнічні, національні риси характеру спільноти, усвідомлення власної відповідальності за долю нації, усвідомлення й оцінка міри наявності у себе якостей громадянина-патріота тощо, тобто оцінювання особистістю власної національної належності та свого ставлення до неї [32, 212].

На думку психолога М.Боришевського, в структурі самосвідомості виділяється певний “рушійний механізм”, своєрідний ціннісний орієнтир, сформований у процесі спілкування під дією оцінних суджень, тобто рівень домагань [32, 36].

Домагання - це настанова людини на вибір особисто значущих цілей (визначаються системою етно-національних цінностей), досягнення яких сприятиме інтеріоризації суспільних вимог, у тому числі національних, у внутрішні переконання. Означені цілі можуть бути спрямовані на утвердження національної ідеї. Усвідомлюючи й оцінюючи себе як носія національних цінностей (як духовних, так і матеріальних), людина, виходячи із притаманних їй домагань, у ситуації, що дає можливість самостійного вибору, здійснює саме той вибір, який найбільше відповідає її домаганням у сфері етно-національних цінностей.

Самооцінка та домагання тісно пов’язані між собою. Домагання є своєрідною проекцією самооцінки назовні у ситуації вибору.

З самооцінкою та рівнем домагань, як вважають психологи М.Боришевський, Л.Пилипенко, тісно пов'язані соціально-психологічні очікування - уява людини про те, як оцінюють її оточуючі щодо міри наявності у неї певних національних цінностей, якої поведінки у зв’язку з цим очікують від неї, як оцінюють її національні характеристики представники інших етносів, національностей. Соціальні очікування, як важливий компонент національної самосвідомості, виступають психологічним механізмом безпосереднього зв'язку індивідуального в людині з соціальним та сприяють соціалізації індивіда в цілому. Оптимізуючи існування певних, притаманних конкретній нації рис, вони забезпечують тим самим безперервність функціонування національного характеру, допомагають особистості у засвоєнні моральних норм та духовних цінностей, сформованих цією нацією впродовж її існування [32, 36, 177].

Вчені М.Боришевський, І.Єгорова підкреслюють, що “Образ-“Я”, як фактор формування самосвідомості, тісно пов'язаний з попередніми структурними компонентами. “Образ-“Я” - це результат самопізнання, що виражається в узагальненому понятті людини про себе; це той показник самосвідомості, що репрезентує найбільш зріле усвідомлення людиною сутності своєї особистості. Тому “Образ-“Я” варто розглядати як результат апробації людиною своїх самооцінок, домагань, соціально-психологічних очікувань у процесі життєдіяльності. “Образ-“Я” - це високого рівня узагальнення уявлення особистості про себе як носія певних етнічних, національних цінностей. “Образ-“Я” у сфері національної самосвідомості людини відіграє особливу роль: у ньому в інтегрованій формі відрефлексовуються судження людини про свою національну сутність, про себе як суб`єкта, носія національних цінностей та їх реалізацію у конкретних вчинках, в усій життєдіяльності. Від змістової сутності “Образу-“Я” особистості, від спрямованості її етнічних, національних ціннісних орієнтацій великою мірою залежить, який внесок насправді здатна зробити людина у досягненні значущих для етносу, нації, держави цілей [32, 36, 85, 86].

Поступальна, адекватна прогресія названих складових структури національної самосвідомості є важливою, конче необхідною умовою формування особистості громадянина, розвитку національної самосвідомості.

Коли йдеться про розвиток національної самосвідомості, важливо враховувати її нерозривний зв’язок з національною свідомістю. Національна свідомість та самосвідомість є, власне кажучи, різними формами прояву одного й того ж явища: якщо у національній свідомості відображається ставлення людини до всього, що стосується національних феноменів, то в національній самосвідомості має місце оцінка людиною самої себе як носія, суб’єкта цих ставлень; інакше кажучи: національна самосвідомість є відрефлексованим сприйняттям (а водночас ставленням й оцінкою) людиною себе як носія національної свідомості. Тому цілком природним, тобто таким, що відповідає реальному стану взаємозв’язків, є одночасне вживання понять “національна свідомість” та “національна самосвідомість”, оскільки у випадках, коли ми навіть вживаємо одне з цих понять, ми розуміємо фактичну присутність, хоч і не названого, іншого.

Оскільки структура національної самосвідомості є динамічно-функціональною характеристикою особистості як суб’єкта національної дійсності, зміст її складових певною мірою обумовлює психологічне середовище зародження й формування національної самосвідомості.

На думку А.Березіна, сучасний стан національної самосвідомості в Україні визначається двома основними чинниками: історично успадкованими тенденціями її розвитку та зовнішніми психомоделюючими впливами східних та західних спрямувань, зорієнтованих на підпорядкування масової самосвідомості відповідним державно-політичним суб’єктам. Такі психомоделюючі фактори мають істотно корегувати стратегію і тактику державної політики на утвердження прав суспільства, державних інтересів, забезпечення привабливого сучасного інтелектуалізованого іміджу українського суспільства, сприяння подоланню у суспільній свідомості уявлень про пріоритети російсько-радянських компонентів життєвих цінностей, набуттю громадянами нової ідентичності української державної нації, формуванню і розвитку їхньої національної свідомості [12, 13].

І.Мартинюк зауважує, що в особистості, у якої розвинена національна свідомість і самосвідомість повинні гармонійно поєднуватися такі три компоненти [144]:

1. Здатність усвідомлювати сутність нації, до якої вона себе відносить, з якою себе ідентифікує.

2. Надання важливого значення тому, як ставляться до неї, до її нації інші національні спільноти.

3. Усвідомлення того, що кожна нація є джерелом розвитку й збагачення усіх інших націй, що разом складають людство.

У національній самосвідомості ж він виділяє такі елементи:

- національна ідентифікація, тобто усвідомлення людиною своєї належності до конкретного етносу, нації;

- знання типових особливостей, рис етносу чи нації, до яких людина себе відносить, інтерес до етнічних, національних особливостей, що характерні для інших національних спільнот;

- усвідомлення єдності історичного минулого, сучасного й майбутнього свого етносу, нації;

- усвідомлення й дійове ставлення до духовних і матеріальних цінностей нації, потреба особистою працею збагачувати такі цінності й, що найголовніше, орієнтуватись на ці цінності у своїй життєдіяльності;

- усвідомлення власної відповідальності за долю нації, її теперішнє і майбутнє.

В.С.Мерлін вбачає у національній самосвідомості чотири основних компоненти, що перебувають у певному генетичному і функціональному зв’язку [145, 146]:

- усвідомлення власної схожості, тотожності;

- усвідомлення своїх психічних властивостей;

- самооцінка у контексті реальної системи вартостей, моральних настановлень, норм традиційно-побутової культури, звичаєвості тощо;

- усвідомлення власної самості, реалізація інтроспективних можливостей.

Зрозуміло, що виокремлення у структурі самосвідомості її компонентів є дією вельми умовною, оскільки усі елементи будь-якої системи, будь-якого системного утворення (яким, безумовно, є і самосвідомість) є нерозривними, органічно взаємопов’язаними та подібне виокремлення допомагає глибше збагнути сутність цілого, сутність самої системи як такої.

Завдяки аналізу наукових джерел ми дійшли висновку про те, що основними компонентами національної самосвідомості є:

1. Усвідомлення особистістю своєї національної належності [4, 15, 37-40, 45, 68, 79, 145, 146, 153, 154, 216, 236].

2. Володіння мовою своєї нації та шанобливе ставлення до неї [40, 46, 109, 201, 207].

3. Усвідомлення історії своєї національної спільноти, єдності історичного минулого, сучасного й майбутнього свого етносу, нації, вміння аналізувати історичні події, робити адекватні висновки та діяти відповідно до них [7, 20, 70, 84, 105, 106, 119, 142, 181, 185].

4. Плекання національної культури [8, 9, 22, 27-30, 52, 87, 88, 118, 122-124, 129, 134, 160, 163, 187, 189].

5. Розуміння сутності національного інтересу та готовність діяти відповідно до нього [1, 6, 14, 44, 46, 49, 63, 65, 105, 185, 190, 205, 206].

6. Відчуття власної відповідальності за долю нації, народу, “чуття єдиної родини” [104, 119, 136, 143, 172, 189, 201, 237].

7. Самокритичне ставлення до певних проявів національних вад та дії щодо самоусунення їх у власній поведінці, психології, звичках, житті [21, 35, 130, 156, 171, 180, 221].

Разом з тим, національну самосвідомість можна розглядати як цілісне утворення, складові компоненти якого знаходяться у тісному взаємозв’язку та взаємовідношенні один з одним й представляють різні рівні становлення та розвитку самосвідомості. На нашу думку, означені складові потребують уточнення та доповнення. Враховуючи компоненти національної самосвідомості та сфери її прояву, нами доповнено її структурну модель такими складовими:

1) усвідомлення особистістю значення національної мови, національна самоідентифікація;

2) усвідомлення особистістю місця походження (території) і державності своєї національної спільноти, культурно-освітніх традицій;

3) усвідомлення особистістю психологічних особливостей власної нації, її самості і неповторності;

4) усвідомлення інтересів свого народу і вміння підпорядковувати особисті інтереси інтересам нації;

5) моральна оцінка соціальних аспектів національної дійсності;

6) самооцінка у контексті реальної системи національних цінностей;

7) толерантність, національний такт і повага у ставленні до представників інших націй.

Означена модель з уточненнями і доповненнями національної самосвідомості співвідноситься з її структурними компонентами, функціонування яких характеризується варіативністю поєднання на рівні кожної складової.

В умовах сучасного національного буття вирішального значення набуває проблема усвідомлення та прийняття особистістю своєї національної належності як детермінанти власного життя. Національна самоідентифікація є одним із найважливіших критеріїв національної належності, оскільки являє собою синтез всіх визначальних показників, що об'єднують певну групу людей в націю з її прагненням до організації державності.

Наступним компонентом національної самосвідомості особистості є її усвідомлене ставлення до історії свого народу. Як свідчать дослідження особливостей національної самосвідомості, остання у своєму розвитку може знаходитись на дуже низькому рівні через відсутність у людини стійкого інтересу до національної історії, або внаслідок вкрай перекручених, спотворених знань про минуле нації. Така людина, як правило, дуже скептично ставиться до своєї нації, не бачить перспектив її розвитку, не вірить у майбутнє. Неабияке значення для розвитку національної самосвідомості людини мають її чіткі уявлення про територіальну спільність нації. Це відіграє особливу роль у формуванні прив’язаності до рідного краю, рідної землі і безпосередньо впливає на становлення патріотичних почуттів особистості, любові до Батьківщини. Несформованість, неадекватність таких уявлень часто стає причиною спотвореності національної самосвідомості.

Не менш важливим компонентом національної самосвідомості є знання типових особливостей, рис тієї національної спільноти, з якою людина себе ідентифікує. Цілком зрозуміло, що специфічні риси власної нації усвідомлюються тим виразніше, чим повнішими є знання про особливості інших (чужих) національних спільнот. Тому поєднання інтересу до особливостей своєї нації з інтересом до характерних відмінностей інших національних спільнот є явищем цілком природним і притаманним особистості із високорозвиненою національною самосвідомістю.

Слід зазначити, що інтерес людей до специфічних особливостей своєї нації, так само, як і зацікавленість у знаннях про особливості інших націй, може слугувати не тільки задоволенню пізнавальних потреб людини, але й сприяти гуманізації міжнаціональних стосунків, розвитку дружніх взаємин, міжнаціональному взаєморозумінню. Водночас це може позитивно впливати на формування національної самоповаги, що поєднується із повагою до інших націй.

Значний рівень сформованості охарактеризованих вище компонентів національної самосвідомості значною мірою зумовлює рівень розвитку у структурі цього утворення усвідомлення особистістю інтересів свого народу, власної відповідальності за долю нації, її теперішнє і майбутнє. Умовою психологічної готовності і здатності особистості служити інтересам нації є органічне поєднання почуттів національної відповідальності та національної гордості. Чим більше зробила людина особисто для нації, свого народу, держави, тим більше вона пишатиметься своєю нацією.

Особливе місце у національній самосвідомості особистості посідає моральна оцінка соціальних аспектів національної дійсності, що полягає у глибоко усвідомленому, дійовому ставленні до духовних та матеріальних цінностей нації, стійкій потребі у тому, щоб збагачувати такі цінності особистою працею, невідступно орієнтуватись на провідні цінності нації у своїй повсякденній поведінці, усій своїй життєдіяльності. Лише тоді, коли усвідомлені цінності нації стають актуальною внутрішньою потребою особистості, можна констатувати наявність фактичного, мотивованого, регулятивного впливу національних цінностей на життєдіяльність людини.

При оцінці типових рис чужої нації необхідно проявляти толерантність, уникати упередженості, не допускати акцентування на негативному, не намагатися будь-що вивершити, гіперболізувати позитивні риси представників власної національної спільноти.

Застосовані підходи до аналізу структури національної самосвідомості дозволили розробити структурну модель національної самосвідомості (див. рис.1.1.1).

Національна самосвідомість допомагає особистості відчути та осягнути свою єдність із представниками своєї нації, спонукає її до захисту національних інтересів, до самовираження та самоствердження через реалізацію національної ідеї; стимулює інтерес до історії свого народу, його мови, літератури та мистецтва, суспільної думки.

На думку академіка Ю.Бромлея, під терміном “національна самосвідомість” слід розуміти весь комплекс уявлень національності про саму себе (у тому числі належності до неї), її усвідомлених інтересів, цінностей, орієнтирів і настанов щодо ставлення до інших національностей [43].

На особистісний, філософський та психологічний аспекти, що містяться у цьому понятті, звертає увагу відомий психолог М.Боришевський. Він вважає, що національна самосвідомість є усвідомленням, оцінкою людини (нації) себе як носія національних цінностей, що склались у процесі історичного розвитку спільноти, її самореалізації як суб'єкта соціальної дійсності, що прагне ствердити себе, зайняти належне місце серед інших національних спільнот і зробити гідний внесок у розвиток цивілізації, людства [40].

На основі теоретичного аналізу наукових джерел національна самосвідомість трактується нами як особлива динамічна якість особистості, яка полягає в усвідомленні особистістю своєї національної належності, специфічних рис нації (відмінних від інших), її історичного минулого,

сучасного і майбутнього, ставлення до цінностей, які нація напрацювала у процесі розвитку; готовності підпорядковувати особисті інтереси інтересам нації; відповідальності за збереження і розвиток культурно-історичних надбань; повазі у ставленні до представників інших націй; самореалізації особистості як суб’єкта соціальної дійсності; відображає її позицію в державотворчих процесах.

Формування національної самосвідомості розуміється нами як процес цілеспрямованого й організованого осягнення людиною цілісних, стійких рис і якостей, притаманних національній спільноті, як розвиток її у бік усвідомлення й оцінки себе як особистості, яка у своїй діяльності спирається й орієнтується на цінності, що є відбиттям позитивного історичного досвіду національної спільноти, вираженого у специфічних культурних формах, і спрямованого на гуманістичні громадянські ідеали сучасної цивілізації.

Формування національної самосвідомості відбувається у нерозривному взаємозв'язку з процесом формування системи громадянських цінностей особистості, таких як: моральні, світоглядні, правові, екологічні, естетичні, інтелектуальні та валеологічні цінності.

Моральні цінності особистості представляють собою систему норм та правил поведінки, моральних уявлень, що склалися у суспільстві. Будучи інтеріоризованими особистістю у процесі виховання, вони стають для неї регуляторами власної поведінки та орієнтирами, спираючись на які індивід може самостійно судити про моральне значення усього, що відбувається навколо нього. Моральні вимоги спрямовані на утвердження у міжособистісних стосунках таких гуманних начал, як: доброта, справедливість, толерантність, щирість, сумлінність, взаємоповага, почуття власної гідності, відповідальність, принциповість, тощо. Вони також проявляються в активній протидії, непримиримій боротьбі із такими негативними людськими якостями, як: цинізм, лицемірство, підлабузництво, лінощі, тощо. Одним з найбільш важливих проявів моральності людини є її ставлення до праці, усвідомлення працелюбства як найвищої моральної цінності. Поряд із загальнолюдськими елементами моральні норми та цінності включають і етнічні (або національні) норми, принципи, ідеали, тощо.

Моральні норми, що регулюють взаємовідносини між особою та нацією, перш за все, знаходять свій вияв у таких поняттях, як обов’язок перед батьківщиною, вірність народові, його цінностям та інтересам, почуття відповідальності за долю нації, прагнення служити інтересам своєї національної спільноти, тощо.

Всі ці цінності людина засвоює у процесі формування у неї національної свідомості та самосвідомості. Під час ознайомлення з національною культурою, психологією, історією свого народу, особистість засвоює основні моральні цінності народу, які стають для неї критеріями оцінки різноманітних подій та явищ, регуляторами її поведінки.

Світоглядні цінності також є важливою складовою системи громадянських цінностей особистості. Ознайомлення з культурно-історичною спадщиною свого народу, народною філософією та філософськими поглядами видатних постатей, які є гордістю національної спільноти, здійснює величезний вплив на формування у людини світоглядних орієнтацій. Саме у філософському світобаченні етносу виражаються сутнісні, суттєві риси його культури, духовності загалом. Філософське світобачення є тим фундаментом, на основі якого відбувається процес формування національної самоcвідомості.

Важливу роль у формуванні національної свідомості та самосвідомості особистості, її громадянськості відіграють правові цінності, які реалізуються у політичних зв`язках особистості з нацією, національною державністю. Певні норми цих зв`язків, соціальна відповідальність особи перед нацією, державою, знаходять своє оформлення та закріплення у правових нормах суспільства.

Система цінностей зрілої особистості-громадянина нерозривно пов’язана з екологічними цінностями. Саме екологічна вихованість людини є однією із найбільш актуальних особистісних вартостей. У зв`язку з тим, що господарська діяльність людства останнім часом усе частіше призводить до непоправних впливів на природне оточення, збереження навколишнього середовища є однією із найважливіших глобальних проблем сучасності. Сприяти розв`язанню цієї проблеми здатна лише людина-патріот, яка турбується про природу, збереження та оновлення її ресурсів, для якої навколишнє природне середовище є не просто територією проживання, а рідної землею, рідним краєм, де людина народилася та виросла, з яким пов`язане її коріння, її минуле, сучасне і майбутнє.

Естетична вихованість, розвиненість естетичних смаків, уміння цінувати справжню красу є важливими характеристиками людини, які свідчать про її високу духовність. Значний вплив на формування естетичних цінностей має національне мистецтво. Мистецтво народу, у якому відображена національна своєрідність та відбиті історичні та соціально-етнічні особливості національного буття, формує уявлення особи про прекрасне у вигляді національних особливостей естетичних норм, національно-своєрідних моментів естетичного ставлення особистості до найрізноманітніших сторін життя та людських взаємин. Національна своєрідність проявляється насамперед в естетичному ставленні до рідної природи, у різних символах краси, в уявленнях про прекрасне та жахливе, тощо.

Формуванню валеологічних цінностей нації, кожної особистості сприяє відповідальне ставлення до свого фізичного та психічного здоров`я. Дотримання особистістю здорового способу життя, надання належного значення фізичній культурі та спорту є головною умовою найповнішої реалізації людиною своїх фізичних та психічних можливостей, здібностей, є базою для ефективної діяльності на ниві служіння суспільним інтересам, у тому числі національним.

До сфери духовності особистості відносяться такі інтелектуальні цінності, як: здатність мислити критично й самокритично, спроможність мати власні погляди на різні явища життя, власну точку зору на сенс життя, на саму себе. Інтелектуально розвинена людина водночас здатна уважно ставитися до думок, поглядів, точок зору інших людей, намагається зрозуміти їх, відшукати зерно істини у міркуваннях опонентів. Все це є запорукою здатності самостійно робити вибір у різних життєвих ситуаціях, у тому числі пов’язаних з національним вибором, участю особистості у державотворчих процесах.

Від ефективності засвоєння особистістю знань національних особливостей свого та інших народів певною мірою залежить успіх процесу самоідентифікації особистості з національною спільнотою, що, у свою чергу, є характерним показником рівня розвитку національної самосвідомості особистості. А міра сформованості в людини системи цінностей, які є домінуючими для національної спільноти, до якої належить особа, детермінує її громадянські характеристики.

1.2. Становлення самосвідомості підлітка

Національна свідомість та самосвідомість зароджується у ранньому дитинстві і розвивається протягом усього життя людини. Вона проходить ряд фаз у своєму становленні, причому особливості її формування у кожному віковому періоді мають свою специфіку порівняно з попереднім та наступним етапами процесу соціалізації. Кожний віковий період відкриває в особистості якісно нові можливості для подальшого розвитку її національної свідомості та самосвідомості.

Ж.Піаже виділяє три етапи в розвитку етнічних характеристик [167]:

1) у 6-7 років дитина отримує перші - фрагментарні і несистематичні - знання про свою етнічну належність;

2) у 8-9 років дитина уже чітко ідентифікує себе зі своєю етнічною групою, висуває підстави ідентифікації: національність батьків, місце проживання, рідна мова;

3) у 10-11 років етнічна ідентичність формується у повному обсязі. Як особливості різних народів дитина відмічає унікальність історії, специфіку традиційної побутової культури.

Саме підлітковий вік є сенситивним для формування національної самосвідомості, початком свідомого пошуку, визначення сенсу життя, напрямків життєтворчості.

Підлітковий вік є особливим етапом в розвитку особистості дитини. Саме у цьому віці на основі якісної зміни всього психічного життя ламаються і перебудовуються всі попередні ставлення дитини до світу і самої себе. Саме у цьому віці на основі якісно нового характеру структури і складу діяльності у дитини розвивається свідома поведінка, вона здійснює вирішальний крок із дитинства до нового етапу психічного і соціального розвитку. Саме у цьому віці відбувається сприйняття певних норм і зразків поведінки, накопичення відповідних знань і вмінь, усвідомлення потреб і мотивів, визначення ціннісних орієнтацій.

У фізіологічному плані цей період охоплює приблизно вік із 10-11 до 14-15 років, збігаючись у цілому з навчанням дітей у середніх класах школи. Цей період традиційно вважається переломним, кризовим, що зумовлено насамперед тими суперечностями віку, які яскраво висвітлив В.О.Сухомлинський [198]:

- непримиренність до зла, неправди, готовність вступити в боротьбу з найменшим відхиленням від істини і, з іншого боку, - невміння розібратися в складних явищах життя;

- бажання бути хорошим, прагнення до ідеалу і в той же час нетерпимість до повчань, моральних настанов;

- прагнення самоутвердитись і невміння це зробити;

- глибока потреба у пораді, допомозі і в той же час небажання звернутися до старшого;

- багатство бажань і обмеженість сил, досвіду, можливостей для їх здійснення;

- показне заперечення авторитетів, захоплення ідеальним і сумнів у тому, що ідеальне може бути в нашому буденному житті;

- зневага до егоїзму, індивідуалізму і вразливе самолюбство;

- подив перед невичерпністю науки, прагнення багато знати, переживання натхнення, радості інтелектуальної праці і в той же час поверхове, навіть легковажне ставлення до навчання, до своїх повсякденних завдань;

- романтична захопленість і грубі вихватки, “моральне невігластво”, захоплення красою і іронічне ставлення до краси.

Ці психологічні особливості характеру підлітка отримали назву “підліткового комплексу”, однією із основних причин якого є статеве дозрівання, яке визначає нерівномірність розвитку з різноманітних напрямків.

Характерна риса цього віку - допитливість, прагнення до пізнання. Підліток жадібно прагне оволодіти як можна більшою кількістю знань, при цьому не звертаючи належної уваги на їх системність. Підлітки спрямовують розумову діяльність на ту сферу, яка більше всього їх захоплює. Цей вік характеризується емоційною нестабільністю і різкими коливаннями настрою (від екзальтації до депресії). Пік емоційної нестабільності припадає у хлопчиків на вік 11-13 років, у дівчаток - 13-15 років.

Важливим етапом дозрівання є процес формування самосвідомості. В його основі лежить здатність людини відрізнити себе від своєї життєдіяльності, усвідомлене ставлення до своїх потреб і здібностей, стремлінь, переживань і думок. Згідно С.Л.Рубінштейну, процес формування самосвідомості протікає від наївного невідання у відношенні самого себе до все більш глибокого самопізнання [184].

Пізнання себе, формування на цій основі певного ставлення до себе, самоствердження, зміна самооцінки - усе це та багато інших явищ узагальнені в одному понятті “самосвідомість”. Л.С.Виготський наголошував, що формування самосвідомості складає квінтесенцію і головний підсумок перехідного віку: “Підліток не розуміє сам себе. Він ще не став єством для себе. Він знаходиться у стані становлення. Але він перестав вже бути єством у собі. “В собі” і “для себе” у нього роз’єднані: в цьому основний факти перехідного віку і основна риса його структури” [53, c.123].

Поява свідомого “Я”, виникнення рефлексії, усвідомлення своїх мотивів, моральні конфлікти і самооцінки, інтимізація внутрішнього життя - ось деякі феноменальні прояви самосвідомості у цьому віці [19, 32, 48, 110, 150, 219].

Самосвідомість у цьому віці вже включає в себе всі компоненти самосвідомості дорослої людини. Інша річ, якого рівня вони досягають у своєму розвитку у підлітка і які з них займають центральне місце у структурі його особистості.

Підліток розкриває себе для себе, і оскільки його світогляд, погляди, переконання досить нестійкі й можуть змінюватися, формування національної самосвідомості у цьому віці є однією з найбільш актуальних проблем у системі національного виховання. Отримуючи здатність заглиблюватися в себе, свої переживання, підліток ніби заново відкриває для себе цілий світ. Становлення самосвідомості у цей період визначає певне соціальне зростання по відношенню до визначення нової “внутрішньої позиції”, в основі якої лежить прагнення бути відповідальним за себе, свої особистісні якості, погляди і здатність самостійно відстоювати власні переконання. Підліток сенситивний до свого духовного зростання, а тому він починає інтенсивно просуватися у розвитку всіх ланок самосвідомості, у тому числі національної.

Формування національної самосвідомості у підлітковому віці зумовлене такими факторами: переміна ціннісних орієнтацій, виховних ідеалів, інтенсифікація процесу соціалізації, посилення уваги до виховання волі, принциповості, прагнення до самостійності, дорослості, підвищення самооцінки, самовиховання, самоудосконалення.

І.С.Булах, І.С.Кон відзначили, що центральне новоутворення підліткового віку – це прагнення бути і вважатися дорослим [48, 110]. Видатні українські психологи М.Й.Боришевський, Г.С.Костюк, С.Д.Максименко зазначають, що саме почуття дорослості виступає специфічним новоутворенням самосвідомості підлітка, стрижневою складовою його особистості, “її структурним центром”. Саме воно визначає спрямованість і зміст активності підлітка, його нові прагнення, бажання, переживання й афективні реакції [32, 121, 141].

Почуття дорослості - це ставлення підлітка до себе як до дорослого, уява, відчуття себе в якійсь мірі дорослою людиною. Це почуття проявляється насамперед в бажанні, щоб усі - і дорослі, і ровесники - ставились до нього не як до маленького, а як до дорослого. У підлітка з’являється потреба бути самостійним, значимим у світі дорослих, потреба усвідомити себе як особистість, відмінну від інших людей. Звідси прагнення до самоствердження, самореалізації, самовизначення, прагнення якомога швидше ствердитися у світі дорослих. У підлітків насамперед виникають зовнішні прояви цього прагнення. Підліток починає претендувати на рівні права у стосунках зі старшими і йде на конфлікти, відстоюючи свою “дорослу” позицію. Почуття дорослості виявляється і в бажанні відгородити якісь сторони свого життя від втручання батьків. Це стосується питань зовнішності, стосунків з товаришами, навчання. В останньому випадку відхиляється не тільки контроль за успішністю, але і допомога. Крім того, з’являються власні смаки, погляди, оцінки, власна лінія поведінки. Почуття дорослості спричиняє прагнення бути схожим на старших, причому набути якості дорослості прагнуть всі без виключення підлітки. Спостерігаючи вияв цих якостей у старших людей, підліток часто некритично наслідує їм. Нова позиція проявляється у різних формах, частіше усього у зовнішньому вигляді, манерах. Наслідування йде по лінії розваг, романтичних стосунків. Незалежно від змісту цих стосунків, копіюється “доросла” форма поведінки: побачення, записки, уікенди, дискотеки, тощо.

Також почуття дорослості виявляється у прагненні підлітка щось знати і вміти по-справжньому. Це стимулює розвиток пізнавальної діяльності, зміст якої виходить за межі шкільної програми, перетворюється у самоосвіту. У результаті навчання набуває особистісного сенсу. Підліток усвідомлює себе суб’єктом саморозвитку. Відбувається інтенсивне формування свідомості й самосвідомості, поглиблюється інтерес до себе, свого внутрішнього світу, до пізнання якостей власної особистості, потреба у самооцінці і порівнянні себе з іншими людьми, самоідентифікація. Поведінка особистості у підлітковому віці набуває відверто соціального значення [161].

Підлітковий вік є початком народження нової, зрілої особистості. Це характеризується прагненням зрівнятися з дорослими, бути рівноправним з ними, актуалізацією особистісного самоудосконалення. Це можна розглядати як наслідок усвідомлення себе особистістю. Задоволення цієї потреби вимагає зміни суті взаємин підлітків і дорослих, перехід їх взаємодії на інший тип стосунків, зміни останнього згідно із суспільними нормами і правилами, що регулюють взаємини старших за віком людей. Якщо це не відбувається, і у сфері спілкування підліток-дорослий зберігається старий тип взаємин, то може виникнути криза, яка описується як криза 12-13 років. Її прояви: протиставлення себе дорослим і зовнішньому світу, внутрішній розлад, максималізм у прагненні до самостійності тощо.

Підлітковий вік сенситивний до тієї діяльності, у котрій відбувається інтенсивне оволодіння нормами соціального спілкування. Підліток вже намагається вийти за рамки суто учнівських справ у ту сферу, де він може проявити себе, самоствердитися. Він все помітніше включається у широкий контекст соціального довкілля, що посилює прагнення до практичного, діяльного самоствердження, спричиняє виникнення потреби у служінні суспільству. Це сприяє тому, що знання про моральні та національні норми і цінності стають регуляторами поведінки підлітків, механізмом їх самоконтролю.

Підліткам притаманне усвідомлення своїх зростаючих можливостей, прагнення до самостійності, до ствердження себе серед оточуючих, потреба у визнанні з боку дорослих свої прав. Суттєву роль у цьому процесі відіграє суспільна діяльність. Участь підлітків у цій діяльності не тільки забезпечує їх визнання дорослими, але й створює можливості для розширення форм спілкування, що розгортаються, набирають особливої ваги у системі “Я та інші люди”, “Я і колектив”, “Я і суспільство”. Саме у практичній діяльності найкраще перевіряється ідентифікація з усвідомлюваними громадянськими та національними цінностями (обов’язок, соціальна відповідальність, національна гідність, патріотизм), сформованість основ національної свідомості та самосвідомості. Завдяки цьому суспільна активність зумовлює основні новоутворення підліткового віку. Підлітки починають усвідомлювати і відчувати себе громадянами. Згідно з цією тенденцією обирається тип поведінки, головною лінією якої є прагнення діяти згідно із власними ціннісними орієнтаціями і соціальними нормами. Поведінка і діяльність підлітків стає полімотивованою і віддзеркалює вже наявну у них систему ціннісних орієнтацій, яка включає у себе соціально значущі мотиви, пов’язані з усвідомленням суспільної важливості своєї діяльності, потребу у суспільно корисній діяльності, служінні суспільним інтересам. Наявність таких мотивів свідчить про важливий етап формування підлітка як національно свідомого громадянина [179].

Підлітковий вік часто характеризують як період “проб і помилок”, адже у підлітків переважає зорієнтованість на події та явища зовнішнього світу, намагання пізнати їх практично. Це пов’язано із їх соціальною ситуацією розвитку. Специфічна соціальна активність виявляється у збільшенні спрямованості до засвоєння норм, цінностей і способів поведінки, які існують у світі дорослих. Відбувається своєрідна переорієнтація з дитячих норм і цінностей на норми і цінності дорослих. Прагнучи задовольнити цю найбільш актуальну, соціально значиму потребу і зайняти достойне місце серед дорослих і ровесників, підліток мимовільно змушений постійно звертатися до аналізу своєї діяльності і поведінки, вглядатися в себе, порівнювати себе з дорослими і однолітками, зважувати власні можливості, вишукувати недоліки, замислюватися над самоудосконаленням. До аналізу своєї особистості підліток звертається як до засобу, який допомагає в організації стосунків та діяльності, у досягненні особисто значущих завдань. Таким чином, самосвідомість у підлітковому віці стає одним із найважливіших механізмів саморегуляції і саморозвитку особистості [115].

У розвитку самосвідомості підлітка відбувається якісний стрибок, що зумовлений його зрослими когнітивними можливостями та новою соціальною ситуацією розвитку. Ідентифікація із значущим іншим залишається одним із основних механізмів формування ідентичності особистості у підлітковому віці, проте старший підліток вже цілком здатний до синтезу ідентифікацій. У особистісному становленні підлітка зростає роль рефлексії, яка робить його здатним до усвідомлення можливості різних точок зору на будь-який об'єкт і на себе самого, подолання дитячого егоцентризму, можливості категоризації та об'єктивації життєвих спостережень. Поступово відбувається ускладнення уявлень підлітків про оточуючий світ, зростає когнітивна складність та диференційованість уявлень про себе самих. На основі цього стає можливим формування більш диференційованого, послідовного “Я-образу”, особистісної системи цінностей і пріоритетів, більш автономної і сталої самооцінки, більш адекватного рівня домагань, удосконалення вмінь саморегуляції.

У підлітковому віці формується власна ідеологія. Спочатку це - неясна мрія, яка поступово виростає в уявлення про певну життєву перспективу, майбутнє самовизначення, життєвий ідеал тощо. Смисложиттєві роздуми (соціальна рефлексія) часто спрямовані у майбутнє, на пізнання свого життєвого призначення, бо саме тут створюються життєві плани, які особистість має намір реалізувати у майбутньому. Звичайно, підлітку ще далеко до істинної дорослості - і фізично, і психологічно, і соціально. Він об’єктивно не може включитись у доросле життя, але прагне до цього і претендує на рівні з дорослими права, вимагає поваги до власної особистості та людської гідності, довіри та самостійності, тобто істотно обмежує права дорослого та розширює свої власні.

У підлітка з'являється активний інтерес до свого внутрішнього світу. Особистість підлітка у стадії формування стає центром його уваги, одним із центральних гнізд інтересів [53]. Чим більше власні моральні і національні цінності підлітка збігаються з моральними і національними цінностями суспільства, тим більшою мірою він є громадянином своєї батьківщини.

Провідною діяльністю для підлітка стає спілкування з товаришами. Це одна із найважливіших особливостей соціального життя особистості у підлітковий період, яка інтерпретується як прагнення до “інтимно-особистісного” спілкування з ровесниками, спілкування у спільній діяльності. Спілкування підлітків виходить за рамки навчання і школи, охоплює нові інтереси, заняття. У підлітка формуються нові цінності. Формування самосвідомості, у тому числі національної, значною мірою залежить від того, які цінності реалізуються у міжособистісному спілкуванні підлітків, якими мотивами воно спонукається.

Стосунки з товаришами перебувають у центрі життя підлітка і багато у чому визначають решту аспектів його поведінки і діяльності. Л.Божович відмічає: “Якщо в молодшому шкільному віці основою для об’єднання дітей найчастіше є спільна діяльність, то у підлітків, навпаки, привабливість занять та інтереси в основному визначаються можливістю широкого спілкування з ровесниками” [19, c.115]. Підлітки прагнуть мати близьких друзів, їм необхідні визнання і повага товаришів. Саме у дружбі підліток засвоює механізми позитивних взаємодій: співучасть, взаємодопомога, здатність співпереживати, вміння зберігати таємниці тощо. Важливість дружніх стосунків з однолітками, зацікавленість в авторитеті серед товаришів стимулюють підлітка до роздумів про себе. При таких умовах усвідомлення свого становища у колективі стає актуальною, практичною необхідністю. Для підлітка важливо не просто бути разом із ровесниками, а посідати серед них становище, що задовольнятиме його. Для деяких це намагання може виражатися через бажання посісти у групі позицію лідера, для інших - бути визнаним, улюбленим товаришем, ще для інших - непорушним авторитетом у якійсь справі, але у будь-якому випадку є головним мотивом поведінки підлітків. Як свідчать дослідження, саме невміння, неможливість досягти такого становища найчастіше і є причиною недисциплінованості, навіть правопорушень підлітків, супроводжується підвищеною конформністю підлітків щодо підліткових компаній. Таким чином, група однолітків тільки тоді є благоприємним для підлітка середовищем, коли статус його достатньо високий і дає додаткові можливості самоствердження.

Генеза феномену самоствердження отримала обґрунтування у працях Л.І.Божович, яка розглядала самоствердження як одну із важливих мотиваційних ліній цього віку [19].

Самоствердження - це, насамперед, ознака соціалізації підлітка, яка виявляється у прагненні особистості до виділення і реалізації своєї самості у системі соціальних зв’язків, у тому числі національних. Сутність самоствердження підлітка пов’язана із відчуттям своєї самості і відокремленості від інших, із прагненням до рольового самовизначення, із потребою бути самоцінним, визнаним, незалежним, “показати” себе, стати об’єктом уваги інших, відстояти власну гідність, досягти переваг, мати владу над собою та іншими, набути впевненості у собі. Потреба у самоствердженні настільки сильна, що підліток здатний на будь-які вчинки: він може поступитися своїми поглядами і переконаннями, може здійснити дії всупереч своїм моральним установкам.

Процес самоствердження підлітка обумовлюється його самооцінкою. Самооцінка у цьому віці набуває не меншого значення, ніж оцінки дорослих, перетворюючись у надзвичайно важливий мотив поведінки. Переважна орієнтація підлітка на самооцінку пов’язана передусім із його прагненням до самостійності та незалежності, із самоповагою, вимогливістю до себе. Особливості самооцінки впливають на всі сторони життя підлітка: на емоційне самопочуття і взаємини з оточуючими, на розвиток творчих здібностей і на успіхи у навчанні. Самооцінка підлітка є в значній мірі результатом власного аналізу своїх дій, вчинків, діяльності. Цим пояснюється той факт, що в середині підліткового віку спостерігається деяке зниження адекватності самооцінки, оскільки підліток у своїх спробах самостійно оцінити себе часто припускається значних помилок, як правило, у сторону перебільшення. Під кінець підліткового віку спостерігається тенденція до адекватної самооцінки [32].

Самооцінка особистості формується поступово. Її формування починається з уявлення людини про окремі сторони своєї власної поведінки, далі переходить в знання про себе і завершується судженням про риси свого характеру. Це судження може стосуватися інтелектуальних, вольових, емоційних сторін особистості. Самооцінка, будучи важливою умовою формування особистості-громадянина, разом з тим виступає і як один із показників рівня її розвитку. Змістом самооцінки стають ті сторони особистості, які для неї найбільш значимі. У підлітковому віці зміст самооцінки стосується основних моральних рис - доброти, чесності, справедливості, щирості тощо, а також своєї особистості в цілому. Підлітки з адекватною самооцінкою усвідомлюють необхідність змін певних рис свого характеру, виявляють здатність до саморегуляції: їх поведінка продумана, спланована, стійка, майже не залежить від випадкових факторів. Такі підлітки менше піддаються зовнішнім негативним впливам. Частина з них уже вміють стримуватися, а за потреби - приховувати свої наміри, настрої, думки, ставлення. У поведінці з’являється двоплановість. З віком збільшується тенденція організовувати себе, з’являється оцінне ставлення до власного росту, контроль за ним, самокритичність.

Самокритичність стає одним з найбільш важливих психологічних механізмів, завдяки яким зовнішні впливи перетворюються на внутрішні регулятори активності підлітка. У самокритичності виявляється не тільки уява людини про себе, свої позитивні і негативні сторони, але і певне ставлення до них, яке проявляється як почуття невдоволення собою, прагнення до самоудосконалення. Діяльними спонуками активності є не тільки знання, констатація результату діяльності, оцінка певних якостей особистості, її вчинків і поведінки, але і ставлення особистості до цих знань, оцінок, яке допомагає побачити недоліки і спрямувати свою активність на їх усунення. Самокритичність характеризується також певним ставленням особистості до оцінки оточуючими результатів її діяльності і поведінки.

Самокритичність - це особистісна риса, яка виявляється у правильному оцінюванні людиною процесу і результату власної діяльності, своїх якостей, у здатності самостійно усвідомити свої помилки, готовності визнати свої недоліки, на які вказують оточуючі. Ставлення до цих недоліків характеризується почуттям невдоволення собою, прагненням виправити помилки. Самокритичність є внутрішнім поштовхом, діяльним мотивом активного самоудосконалення особистості, її саморозвитку і самовиховання.

Підліткові доступне усвідомлення системи громадянських та національних цінностей на якісно новому (порівняно із молодшим шкільним віком) рівні, що виступає основою формування його національної свідомості та самосвідомості. Наприклад, цілком зрозумілою для підлітків є цінність та багатозначність культурно-історичних надбань своєї нації. Зокрема, їм доступне усвідомлення значення рідної мови як національної цінності, що виступає важливим засобом ідентифікації нації та самоідентифікації; як культурної цінності, що є засобом втілення художніх та літературних пам'яток; як історичної цінності у контексті становлення та розвитку нації, держави.

Найбільш активним періодом самовиховання підлітків вважається вік від 13 до 15 років. Підліток, відкриваючи себе, докладає зусиль до становлення своєї індивідуальності, особистісного зростання. У підлітків на рівні самоусвідомлення формується система внутрішньоузгоджених уявлень про себе, образів “Я” - “Я-концепція”. Образи “Я”, що створює у своїй свідомості підліток, відображають усе багатство його життя. Уявлення про фізичне “Я”, свій розум, здібності у різних сферах, силу характеру, товариськість, доброту та інші якості, інтегруючись, утворюють когнітивний компонент “Я-концепції” підлітка. З ним тісно пов’язані афективний і конативний компоненти. Для підлітка важливо не просто знати, який він є насправді, але й зрозуміти, наскільки значущими є його індивідуальні особливості, у тому числі як представника певної нації.

Психологічним механізмом становлення підлітка як громадянина, безумовно, є національна самоідентифікація та особистісна рефлексія як громадянина своєї країни, участь у соціальних процесах, відчуття себе корисним для суспільства. Реалізація цього механізму передбачає засвоєння підлітком нормативно-ціннісних засад соціального буття у конкретному суспільстві, мови, традицій, звичаїв і символів певної країни.

Формування та розвиток національної самосвідомості підлітків відбувається під впливом соціального довкілля, у процесі активної соціальної взаємодії, у якій реалізуються суспільно важливі цілі та цінності, еталони поведінки. Саме така взаємодія допомагає особистості ідентифікувати себе з певним типом громадянина, усвідомити своє місце у суспільстві, засвоїти і успішно виконувати певну соціальну роль [104].

Взаємини з іншими людьми, близькі стосунки, участь у будь-яких групах, співробітництво і суперництво впливають на формування самоідентичності підлітка. Вона розвивається у процесі соціальних взаємодій, що включають у себе як наступність і єдність “Я”, так і ідентифікацію з об'єктами, що знаходяться за межами “Я”. Доброзичливе і компетентне супроводження підлітка дорослими, спрямоване на гармонійні взаємини з собою і світом, забезпечить підлітку повну самоактуалізацію, а суспільству - прогресивну особистість.

Підліток розвиває і самоудосконалює себе, самозмінюється, інакше кажучи, - самовиховує себе. Самовиховання стає можливим у цей період завдяки тому, що у підлітка розвивається саморегуляція. Змінюється рівень саморегуляції: підліток здатний відстрочити бажання, оцінити співвідношення можливості і реальної ситуації. Уявлення про себе стабілізуються і утворюють цілісну систему - “Я-концепцію”, відбувається друге народження особистості.

Можна стверджувати, що підлітковий вік - це період, коли людина “проростає” з дитинства у новий стан, переживаючи початок становлення своєї особистості. Підліток починає сам створювати себе, спонукати себе до розвитку згідно з певними зразками та конкретно значущими завданнями і намірами, які пов’язані з потребами сьогодення та майбутнього.

Підліток стає здатним до національного самопізнання, морального, естетичного пошуку і вибору на основі розвитку глибинної потреби особистості у самореалізації, самовизначенні, розвитку своїх природних задатків, своєї особистісної сутності. Поява нових ціннісних орієнтирів, які відповідають національній ідеї, усвідомлення своєї неповторності, самості, становлення самостійності, самооцінки, самовизначення, саморозвитку, самореалізації інтенсифікують рефлексію підлітків, активізують процес становлення національної самосвідомості.

1.3. Психологічні чинники розвитку національної самосвідомості підлітків - членів скаутського руху

Національна самосвідомість особистості не може виникати, успішно розвиватись, удосконалюватись сама по собі. Для того, щоб підштовхнути її розвиток, розкриття інтелектуальних та емоційних потенцій особистості необхідна продуктивна діяльність, активність. Відомий український психолог М.Й.Боришевський виявив, що психічні механізми розвитку особистості (інтереси, потреби, мотиви тощо) можуть активно функціонувати “за наявності у свідомості та підсвідомості людини інтегруючого та стимулюючого начала або чинників, у ролі яких виступає певна життєво важлива ідея. Якщо така ідея визначається соціально позитивним змістом, має морально цінне навантаження, вона спричиняє розвивальний ефект у свідомості, а також може конструктивно впливати на систему особистості загалом” [40, с.29-30].

Такою ідеєю на сучасному етапі розвитку суспільства може стати скаутинг (або скаутський рух) – добровільний виховний рух для молоді, основне завдання якого полягає у тому, аби доповнювати освіту молодої людини з метою побудови кращого світу, в якому люди зможуть реалізовувати себе як особистості та відіграватимуть активну роль у суспільстві. Він прагне до того, щоб кожна молода людина взяла на себе відповідальність за свій розвиток [23]. Отже, насамперед, скаутинг - виховний рух, спрямований на всебічний розвиток та виховання особистості, на розвиток людини як члена суспільства. Мета скаутського руху полягає у сприянні розвитку підростаючого покоління щодо реалізації його повного інтелектуального, суспільного і духовного потенціалу як індивідуумів, як відповідальних громадян і як членів місцевих, національних і міжнародних співтовариств [100, 128].

Зазначимо, що скаутський рух спрямований на розвиток цілісної, унікальної, самодостатньої особистості. Він визнає, що кожна особистість має свій потенціал, і тому намагається допомогти кожній підростаючій особистості розвивати його, використовуючи свої здібності якнайкраще. Скаутинг намагається допомогти кожному дивитись на себе як на частину цілого, і розвинути почуття належності до цього цілого, що надає життю сенс. Для цього підростаючій особистості знадобиться взаємодіяти та здійснювати усвідомлений внесок у світ, частиною якого вона є (сім’я, місцева, національна громада, культура та навколишнє середовище) [152].

Вважається, що розвиток особистості не закінчується у період “формування”, а продовжується на протязі усього життя. Тому основна мета скаутингу - сприяти повному розвитку автономної, відповідальної, ідейної особистості, що завжди готова допомогти іншим. Інтегральними якостями такої особистості є: здатність самостійно приймати рішення та керувати своїм життям, усвідомлювати наслідки своїх рішень, виконувати взяті зобов’язання та доводити до кінця свої справи, прагнення жити у відповідності з національними цінностями та дотримуватися демократичних ідеалів, готовність допомагати іншим [24].

Фундаментальні принципи діяльності скаутського руху полягають у [23]:

- прихильності духовним цінностям і вірності релігії, що їх виражає, прийнятті обов’язків, що випливають із цього;

- вірності своїй країні, толерантності стосовно інших країн і народів, співробітництві на місцевому, національному, міжнародному рівнях і просуванні миру, взаєморозуміння;

- участі у розвитку суспільства з визнанням і поваго