Заключний етап

На цьому етапі передбачається написання студентом вступу та висновків до курсової роботи, оформлення списку літератури та додатків, редагування тексту, його доробка з урахуванням зауважень наукового керівника, підготовка роботи до захисту.

Логічним завершенням курсової роботи є висновки. Головна їх мета - підсумки проведеної роботи. Висновки подаються в вигляді окремих лаконічних положень. Дуже важливо, щоб вони відповідали поставленим завданням. Основна вимога до заключної частини - не повторювати зміст вступу, основної частини роботи та висновків до розділів. Приклад написання висновків відображено у додатку Ж..

Вступ доцільно писати після того, як написана основна частина курсової роботи. У вступі обґрунтовується актуальність теми, яка вивчається, її практична значущість; визначаються об’єкт, предмет, мета та завдання дослідження; розглядаються методи, за допомогою яких воно проводилося; розкривається структура роботи, її основний зміст. Якщо студент вирішив не торкатися деяких аспектів теми, він повинен відзначити про це у вступі.

Обов’язковою частиною введення є огляд літератури за темою дослідження, в який включають найцінніші, актуальні роботи (10-15 джерел). Огляд повинен бути систематизованим аналізом теоретичної, методичної та практичної новизни, значущості, переваг і недоліків даних робіт, які доцільно згрупувати таким чином: роботи, які освітлюють історію розвитку проблеми, теоретичні роботи, які повністю присвячені темі, потім ті, що розкривають тему частково. В огляді не слід здійснювати повний бібліографічний опис публікацій, які аналізуються, достатньо назвати автора та назву, а поряд у квадратних дужках проставити порядковий номер бібліографічного запису цієї роботи в списку літератури. Закінчити огляд потрібно коротким висновком про ступінь освітленості в літературі основних аспектів теми. Приклад написання вступу відображено у додатку З.

Список використаної літератури складається на основі робочої картотеки та відображає об’єм використаних джерел і ступінь вивченої досліджуваної теми, є «візитною карткою» автора роботи, його професійним обличчям, свідчить про рівень володіння навичками роботи з науковою літературою. «Список...» повинен містити бібліографічний опис джерел, використаних студентом під час роботи над темою. Мінімальна кількість використаних джерел дорівнює 20 найменуванням.

Літературне оформлення курсової роботи є важливим елементом її виконання й одним з багатьох чинників, на які зважає комісія при оцінюванні під час захисту. Перш за все звертається увага на змістовний аспект викладу матеріалу (логічність і послідовність, повнота та репрезентативність, тобто широта використання наукових джерел, загальна грамотність і відповідність стандартам і прийнятим правилам), а також на текст роботи, список літератури та додатки, на зовнішнє оформлення титульного листа.

Курсову роботу рекомендується виконувати спочатку в чорновому варіанті. Це дозволяє вносити в текст необхідні зміни та доповнення як за ініціативою самого автора, так і згідно з зауваженнями керівника.

Перш ніж представляти чернетку керівнику, потрібно ще раз переглянути, чи логічно висловлений матеріал, чи є зв’язок між главами та параграфами, або весь текст «працює» на головну ідею курсової роботи. Такий уявний структурний аналіз роботи допоможе краще побачити нелогічність в її структурі та змісті (див. додаток К).

Оформляючи текст роботи, потрібно знайти час для повторного перегляду першоджерел. Це допоможе побачити все цінне, що було пропущено на початку вивчення теми, наштовхне на цікаві думки, поглибить розуміння проблеми.

Доцільно відкласти текст і повернутися до нього через деякий час, щоб подивитися на роботу очима сторонньої особи. Весь цей час не слід читати щось з теми роботи, але необхідно постійно думати над нею. У цей період, коли тема вивчена та викладена, з’являються власні думки, власна оцінка та розуміння проблеми - неодмінна умова поліпшення структури та змісту роботи.

Під час редагування тексту бажано прочитати роботу вголос, що дозволить побачити можливу непереконливість доказів і уникнути цього. Не потрібно боятися скорочувати написане - від цього текст тільки виграє. Під час підготовки чернетки слід ретельно відредагувати кожну пропозицію, звернути увагу на вибір необхідних формулювань, які б просто та чітко, коротко та доступно відбивали зміст викладених питань. Не варто користуватися складними синтаксичними конструкціями - вони часом слабо зв’язані між собою логічно та містять двозначні тлумачення.

У курсовій роботі необхідно прагнути дотримуватися прийнятої термінології, позначень, умовних скорочень і символів, не рекомендується вживати слова та вирази-штампи, вести виклад від першої особи: «Я спостерігав», «Я вважаю», «Мені здається», «На мою думку», «Ми одержуємо», «Ми спостерігаємо». Слід уникати в тексті частих повторень слів або словосполучень.

При згадуванні в тексті прізвищ (учених-дослідників, практиків) ініціали, як правило, ставляться перед прізвищем (А. Ю. Александрова, а не Александрова А. Ю., як це прийнято в списках літератури).

Чернетку курсової роботи потрібно писати на окремих листах паперу з однієї сторони з полями (приблизно шириною 3-4 см). Недотримання такої вимоги ускладнює внесення автором необхідних змін у текст, які можна зробити на полях або на зворотному боці листа. Тут же можуть бути зроблені зауваження або пропозиції керівником роботи. Бажано не відкладати оформлення чорнового варіанту роботи на останні дні встановленого терміну. Завдання студента - якомога раніше подати чернетку керівнику. Вважається нормою, коли курсова робота переробляється кілька разів. Навіть досвідчені автори неодноразово допрацьовують свої роботи.

МЕТОДИКА ТУРИСТСЬКОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ КРАЇНИ

Запорукою вдалого написання курсової роботи є дотримання плану комплексної туристської характеристики країни. Обов’язковім для студента є знання методики вивчення кожного з компонентів країни, які складають умови чи передумови для організації та розвитку туризму на її території. Необхіднім є також розуміння та висвітлення їх впливу на стан та перспективи розвитку цієї сфери. Нижче будуть охарактеризовані опорні пункти туристського дослідження країни, відповідно до плану (див. додаток В).

1. Вивчення географічного положення (ГП) країни. Під географічним положенням розуміється відношення даної країни до будь-яких об’єктів, узятих зовні її території, які впливають на можливості розвитку туризму. Тільки одне знання ГП країни допоможе студенту зробити певні висновки про просторові взаємостосунки держави, його потенційні можливості на світовому туристському ринку. Розглянемо характеристики географічного положення країни, які найбільш суттєво впливають на розвиток туризму.

1.1. Положення об’єкту щодо основних ліній і точок на карті або на материку. Опис положення означає необхідність визначити власне місцеположення території країни. При цьому достатньо вказати істотні риси місцеположення, вказавши, наприклад, що країна розташована в помірних широтах уздовж східної околиці такого материка, або уздовж східного побережжя.

1.2. Коефіцієнт «компактності» країни - співвідношення площі держави та довжини її сухопутних кордонів. Ідеальний коефіцієнт компактності має держава, контури якої мають форму, близьку до круга. У цьому випадку відстані від географічного центру країни до її кордонів приблизно рівні, що дозволяє національній туристичній індустрії розробляти різні тури, а отже досягати певного ступеня конкурентоспроможності на світовому туристичному ринку (близькі до ідеальної форми території Чехії та Угорщини). Дане твердження підходить лише для тих країн, внутрішні території яких не пересічені природними перешкодами. У територіально крупних державах із довгими сухопутними кордонами розвивати туристичну індустрію в комплексі ніде не вдавалося.

Чим менше коефіцієнт компактності країни, тим сильніше її територія розтягнута або уздовж меридіанів (Бразилія, Аргентина, Мексика, Італія, Швеція, Фінляндія, Туніс), або паралелей (Росія, Туреччина, США, Канада). Країни, що мають меридіональну спрямованість знаходяться в більш виграшному положенні - у них більше виражена зміна ландшафтів і різноманітність кліматичних поясів, а, отже, вища туристична привабливість.

1.3. Довжина сухопутних кордонів країни. Чим довше сухопутний кордон, тим більша кількість переходів можна на ній організувати (це розширює пропускну спроможність національної туристичної індустрії), тим більше можливостей для розвитку прикордонної торгівлі й туризму (туризм з Німеччини до Польщі, Чехії, Австрії, Швейцарії, Франції; із США до Мексики; із Франції до Іспанії).

1.4. Економічний стан країн-сусідів. Наявність меж з економічно розвиненою державою (або такою, що стрімко розвивається) сприятиме зростанню в’їзного туризму (Китай - Росії, США - Мексика, Франція - Іспанія, Німеччина - Польща). Кордони ж з економічно слабкими країнами стимулюватимуть зворотний процес (виїзний туризм) з причини нерівномірної вартості туристичного обслуговування.

1.5. Транзитне положення країни, особливо між державами - крупними виробниками та споживачами певних видів товарів. У цьому випадку територія держави може використовуватися для активного транзиту вантажів, формуються міжнародні транспортні коридори як пасажирські, так і вантажні (Туреччина, Сінгапур, Єгипет, Панама).

1.6. Вихід території держави до моря. Наявність у держави виходу до морів, по акваторії яких прокладені найважливіші водні маршрути основна запорука успіху її економічного й туристичного розвитку (див. додаток Л).

1.7. Положення країни на карті світових сухопутних і повітряних транспортних коридорів. Сухопутними транспортними коридорами є осі економічного розвитку держав, уздовж яких сконцентрований їх промисловий, науковий і культурний потенціал (див. додаток М). Практично все найбільш густо заселені території миру розташовуються в рамках сухопутних торгових і пасажирських транспортних коридорів. Туризм (особливо, пізнавальний, діловий, видовищний і подієвий) розвивається переважно усередині цих транспортних коридорів Повітряні транспортні коридори розповсюджені нерівномірно (див. додаток Н). На карті світу є держави, вельми віддалені від потоку повітряного транспорту в силу або специфіки свого географічного положення (Ісландія, Швеція, Австралія, Нова Зеландія), або економічних характеристик (держави Центральної Африки, Латинської Америки). Найчастіше туризм в таких державах (принаймні, в’їзний) розвивається недостатньо.

2. Територія та навколишнє середовище (простір) країни. Територія в даному випадку розглядається як площа (площина), а простір – як об’єм (як тривимірний простір), а решта всіх об’єктів і явищ розглядається усередині них. Розглянемо характеристики території та навколишнього середовища (простору) країни.

2.1. Склад території країни, тобто характеристика об’єктів на площині, поверхні Землі. Звичайна кожна держава має в своєму розпорядженні деяку частину території якого-небудь континенту або частини світу.

2.2. Структура території - адміністративно-територіальні одиниці країни. Якщо адміністративний розподіл дуже дрібний можна використовувати історико-географічний або просто перечислити крупні фізико-географічні об’єкти.

2.3. «Навколишнє середовище» або «простір». Необхідно звернути увагу на ступінь зміненої цього середовища людиною.

3. Природа країни. Природні умовита природні ресурси будь-якої країни є основною частиною потенціалу, що визначає можливості розвитку туризму. Розглянемо характеристики природи.

3.1. Ландшафти. Структура й типологія ландшафтів впливають на популярність в країні того або іншого виду туризму (пляжного, гірськолижного, екстремального, екологічного й т.д.) і визначають умови створення туристичної інфраструктури - можливість будівництва, підведення комунікацій, спорудження доріг і транспортних центрів. Нерівності рельєфу, велика кількість каньйонів, річок утрудняють доступ туристів до ресурсів, збільшують собівартість будівництва туристичних об’єктів, скорочують пропускну спроможність курортів і туристичних центрів.

При характеристиці ландшафту необхідно вказати форми рельєфу що знаходяться на території, їх співвідношення по площі, й назви найбільш значних гір і рівнин. Переважна кількість рекреацій розташована в районах стику ландшафтів різного типу. Так, на стику низько і середньогірського та приморського (приозерного) ландшафтів розташовуються в основному туристичні зони Європи, окремих країн Азії і Америки. У державах Африки і Близького Сходу активно використовується поєднання пустинного, низькогірського й приморського ландшафтів. Різкі ландшафтні відмінності формують украй високу естетичну значущість рекреацій (наприклад, гористі береги морів, або степ, що обривається в морі, або пустеля).

Не менш популярним у туризмі є і середньо- й високогірський ландшафт. Він використовується для лікувально-оздоровчого відпочинку, спортивного туризму, гірськолижного катання, спелеотуризму та альпінізму. Для лікувально-оздоровчого відпочинку найбільш сприятливим є крупногорбистий та грядковий рельєф, і пересічена місцевість. Для гірського туризму та альпінізму необхідний гірський рельєф: скелі, льодовики, сніжники. Ресурсами спелеотуризму є карстові ландшафти.

3.2. Водні ресурси. Характеристика вод включає розгляд вод Світового океану, які омивають країну (моря, океани, затоки або протоки) і вод суші (річки, озера, болота, підземні мінеральні води та грязі). При їх оцінці розглядаються умови підходу до води, наявність пляжної смуги, характер дна, швидкість течії (для річки), переважання слабкого хвилювання на крупних водоймищах, температурний режим. Основним показником якості побережжя як туристичного ресурсу є пляжі (див. додаток О).

Океани та моря мають досить велику площу акваторії, глибину та довжину берегової лінії, тому є найбільш сприятливими для розвитку пляжного туризму. Практично всі держави, що мають берегову лінію, ландшафт і природні особливості якої дозволяють розвивати пляжний відпочинок, активно залучені в туристичне виробництво (Іспанія, Італія, Греція, Туреччина, Таїланд, Єгипет, Бразилія).

У регіонах, позбавлених виходу до побережжя морів і океанів, може розвиватися пляжний туризм на берегах водосховищ, річок, озер, кар’єрів.

Річки, особливо широкі рівнинні, з регульованим або явно не вираженим характером зміни рівня води (регулярність повеней, повеней), пляжною смугою, низькою швидкістю течії і комфортним для організму людини температурним режимом води, можуть представляти можливості для розвитку традиційного пляжного, круїзного, екологічного і екстремального туризму. Для сплавів на човнах і плотах використовуються спокійні (сімейний відпочинок) або бурхливі (екстремальний сплав на каяках, плотах, байдарках і тому подібне) річки. Спортивні категорійні сплави на байдарках, каное, катамаранах і плотах проходять по річках, що відрізняється великою кількістю перешкод.

3.3. Клімат - головний компонент природи, що визначає можливості розвитку туризму в будь-якій країні. Клімат визначає попит. Різноманітність кліматичних умов - одна з головних причин різноманітності видів і напрямів туризму в даній країні. Починати характеристику слід з виявлення в яких (якому) кліматичних поясах розташована країна і які особливості їх розповсюдження по території. Якщо на території країни декілька кліматичних поясів, то доцільно вибрати найбільш сприятливий для туризму й спочатку дати характеристику цього поясу за планом: тип або типи клімату; дані про температуру, тиск, вологість, осідання, вітри; основні кліматичні явища; погода.

Відповідно до біокліматичного потенціалу проводиться зонування території за ступенем сприятливості (комфортності) для відпочинку. Виявляються зони оптимальної комфортності - сприятливої у всі сезони року з щадним і щаднотренувальним режимами зони комфортності з різним ступенем сприятливості в літній і зимовий періоди (щадний і дратівливий режими або переважання умов, які мають тренуючий вплив) і зони кліматичного дискомфорту, в яких у всі сезони року домінують дратівливі умови.

При зонуванні дуже важливо враховувати дискомфортні явища погоди - переохолодження й перегрів; надлишок і недолік УФ; мінливість погоди; духоту; гідротермічний дискомфорт; великі вітрові навантаження; тривалий туман; значні осідання; інтенсивну грозову діяльність. Ці явища фізіологічно шкідливі для організму людини. Вони перешкоджають проведенню більшої частини рекреаційних занять.

3.4. Природні зони. Набір і географія природних зон неповторювані в кожній країні, саме вони визначають «образ» і специфіку природи даної території, а значить особливості організації туризму. Для туризму інтерес представляють природні комплекси порівняно невеликих розмірів, але для країнознавчої характеристики достатньо розглянути географію природних зон. Термін «природна зона» вживається для позначення природних комплексів на рівнинах і висотних поясів у горах. Комплексна туристська характеристика природної зони містить опис рослинності, тваринного світу та територій регламентованого доступу (перелік мисливських і риболовецьких угідь, природних заповідників, пам’ятників природи, заповідних ділянок лісу, національних парків, заповідників). Назви ґрунтів доцільно приводити тільки в тих випадках, коли їх своєрідний колірний відтінок формує колористична різноманітність пейзажу.

4. Народонаселення країни. Населення, виступає одночасно як частина туристичного образу приймаючої держави, що безпосередньо впливає на туристичний продукт і як учасник туристичних обмінів, чинник, що формує попит на туристичному ринку.

4.1. Чисельний склад. Для країни-донора на туристичному ринку цей показник вельми важливий, з огляду на те, що він визначає максимальну ємкість туристичного попиту в країні. Логічно припустити, що ніж більшим населенням володіє країна, тим більше в абсолютному виразі кількість потенційних виїзних і внутрішніх туристів в ній. Безперечно, цей показник варто розглядати лише в сукупності з економічним рівнем розвитку держави.

4.2. Якість життя. Чим вище рівень «якості» життя в країні, тим більш сприятливі умови для туризму. У країнах з низьким рівнем «якості» туризм, як правило, розвивається тільки в окремих анклавах і частіше як екзотичний туризм. Поєднання цього показника з чисельністю населення по-різному впливає на розвиток туризму в країні. Так, потенціал внутрішнього або виїзного туризму в таких густо заселених країнах, як Нігерія, Бангладеш, Індонезія або Пакистан величезний, проте низький рівень життя більшості жителів обмежує його розвиток. За об’ємом попиту на внутрішньому туристичному ринку ці держави суттєво програють меншим за чисельністю населення, але більш високорозвинутим Німеччині, Великобританії або Італії. Основними показниками «якості» населення є середні розміри валового внутрішнього продукту (ВВП) і тривалість життя, додатковими – рівень освіти, стан здоров'я населення, його забезпеченість житлом, транспортом, рівень медичного обслуговування та ін.

4.3. Розміщення населення - це просторовий малюнок розподілу населення на певній території. Показником розміщення населення є щільність населення - кількість людей на квадратний кілометр. Чим вище щільність населення, тим вище рівень господарської освоєності, тим більшою кількістю трудових ресурсів володіє країна в кожному конкретному регіоні.

Низька щільність населення, наявність у країни величезних, практично не освоєних людьми районів, негативно впливає на розвиток туристичної індустрії. Окремі слабо заселені держави намагаються вирішити цю природну проблему шляхом, наприклад, розвитку екстремальних або екологічних турів, що припускають знаходження туристів далеко від цивілізації і звичної міської інфраструктури. Проте такий туризм не є масовим і його розвиток не дасть країні лідерства на світовій туристичній карті. Найпривабливіше туристичне виробництво в районах, що відрізняються високою і рівномірною щільністю населення.

До теперішнього часу в світі склалися декілька ареалів підвищеної щільності населення: Східна, Південна та Південно-східна Азія, Західна та Східна Європа, Північний Схід Північної Америки. Але є величезні території з низькою густиною населення, наприклад, Африка, Латинська Америка, Австралія.

4.4.Відтворення населення. Студенту необхідно визначити який тип відтворення населення має місце в країні. Існує два типа відтворення населення. У країнах з першим типом відтворення населення (низька народжуваність і низький природний приріст) переважають представники більш літнього віку. Держави ж з другим типом (висока народжуваність і значний природний приріст) демографічно більш молоді, в їх структурі велика частка дітей і молоді.

Віковий склад населення безпосередньо позначається на розвитку туризму. Туризм, вимагаючи зміни місць, а отже, можливість випробування стресу, з одного боку, недозволена розкіш для людей літнього віку. З іншої, у молоді, яка тягнеться до нових відчуттів і практично завжди готова для нових випробувань може не бути необхідних для здійснення поїздок коштів, або вільного часу. Ці дві особливості в цілому зрівнюють одна одну. У державах з першим типом відтворення населення однаково добре розвинені як молодіжний, так і пенсійний туризм.

Впливає також вікова структура на туристичне виробництво. Враховуючи трудомісткість туристичного виробництва, його потреба в свіжій і молодої робочій силі, можна стверджувати, що в державах другого типу відтворення населення в цілому більш сприятливі умови для формування національної туристичної індустрії.

4.5. Національний склад. У характеристиці необхідно назвати, які народи (вказавши форму або тип спільності) проживають у країні й де само. Далі слід дати коротку характеристику кожного етносу, вказавши його мову, релігію, форму державної або культурної автономії, відносини з центральною владою, особливості духовної та матеріальної культури, назвати головні культурно-історичні центри. На території багатьох країн досить «складний етнічний склад» населення, ареали розселення етносів часто мозаїчні, що сприяє туристичні привабливості регіону. Різноманіття етносів підсилює культурна різноманітність країни. Проте наявність на певній території декількох етносів може привести до національних конфліктів (як було в колишній Югославії), а це природно гальмує розвиток туризму.

4.6.Урбанізація. Студентам необхідно визначити долю міського населення серед загальної кількості. Високий рівень урбанізації - одна з основних передумов масових форм туризму. На карті світової урбанізації різко виділяються три основні регіони - США, Західна Європа, Японія; їх доповнюють досить дисперсно поширені по більшості районів центри з населенням понад 1млн жителів (в світі їх понад 300). У останні два десятиліття цю картину декілька змінила, могутня (хоча й менш включена в світові політичні, економічні й культурні зв’язки) агломерація в Східній і Південній Азії, країнах Латинської Америки й менше - Африки (див. додатки П, Р).

Міста зазвичай акумулюють об’єкти культурної спадщини, є транспортними вузлами, містять кваліфіковані робочі кадри, засоби зв’язку та розміщення, об’єкти харчування й т.д. У містах можуть бути розташовані крупні конгресно-виставкові центри, які створюють передумови для розвитку бізнес-туризму. Отже, процес урбанізації забезпечує як попит (жителі високоурбанізованих країн високо цінують відпочинок в територіях, що слабо торкнулися цивілізацією), так і пропозицію (за рахунок конкурентної міської інфраструктури) на туристському ринку.

5. Історія країни. З погляду країнознавства в туризмі під історією розуміють знання про минулу соціальну дійсність, тобто відомості про події та звершення минулого суспільного життя народів, країн, видатних особистостей. Студентам слід стисло охарактеризувати історію країни. Це допоможе відстежити процес культурного, етнічного розвитку, державного будівництва і так далі Завдання студента - «прив’язати» історичні події, персонажі до визначених культурно-історичних об’єктів (а, отже, ресурсам туризму), що збереглися до наших днів.

6. Культура країни. Дати повну туристську характеристику культури будь-якої країни не представляється можливим через складність проблеми. Тому в туристській характеристиці необхідно обмежитися її головними напрямами.

При характеристиці художньої культури слід вказати художні та архітектурні стилі, найбільш видатні будівлі та споруди (музеї, картинні галереї, замки, фортеці та форти, павільйони, храми, монастирі, житлові будинки), перерахувати найбільш відомих поетів, письменників, художників, філософів і мислителів країни. Можна вказати й на вплив діячів культури іншої країни.

Слід охарактеризувати й етнографічну культуру - сукупність традиційних форм господарювання, устроїв, звичаїв, традицій, мови, кухні, поселень, народної творчості й т.д.

Релігія є важливим самостійним компонентом культури будь-якого народу в будь-якій країні. Релігійні переконання часто роблять істотний вплив на решту всіх аспектів художньої культури. У історичному минулому цей вплив був значнішим, про що свідчать численні твори народної творчості та мистецтва. Характеристику релігій у будь-якій країні слід давати за таким планом: назвати всі релігії та вірування; показати вплив віри на інші компоненти та явища художньої культури.

7. Політичні умови розвитку туризму. Політичні умови разом з іншими також грають важливу роль в розвитку туризму. Але їх місце в туристській характеристиці декілька скромніше: основні положення політики впливають головним чином тільки на організаційні й технологічні аспекти турбізнесу. Характеристика починається, як завжди, з довідкових відомостей про державний лад країни, тобто про форму правління та адміністративно-територіального устрою країни. Далі необхідно вказати, чи є країна членом військово-політичних і (або) економічних союзів і яких саме. Слід зазначити, до яких обмежень або нових можливостей в політиці країни приводить ця участь, у чому це виражається, як це впливає на туризм, а також яка зовнішня політика даної держави на світовій арені.

Далі слід розглянути ряд питань внутрішньої політики: внутрішньополітичний клімат у країні, особливості суспільно-політичної ситуації, наявність або відсутність внутрішніх конфліктів або розбіжностей (релігійних, етнічних, військово-політичних або соціальних), райони конфліктів або напруженості.

Важливо також знати і розповісти про настрій в суспільстві, про ступінь демократичності, терпимості цього суспільства по відношенню до інакодумцям, іноземцям, про кримінальну обстановку в країні в цілому і про основні туристські райони і центри.

Потім треба перейти до розгляду питань про державну політику у сфері туризму, про наявність національного (державного) законодавства і національної туристської адміністрації. Але головну увагу слід приділити існуючим програмам розвитку туризму, пріоритетам в їх змісті, особливостям і географії їх реалізації. В кінці параграфа доцільно дати коротку характеристику столиці.

8. Економіка та інфраструктура країни. Характеристику економіки необхідно розпочинати з визначення ролі та значення економіки країни в світовому господарстві: рівень економічного розвитку виражається пропорціями макрогалузевої структури, показниками внутрішнього валового продукту, рівня інфляції та ВВП. Далі потрібно стисло перерахувати галузі спеціалізації в трьох основних сферах діяльності: сфері послуг, промисловості та сільському господарстві. Списку галузей цілком достатньо для загального уявлення про рівень розвитку країни й її участь у світовому господарстві. Після загальної характеристики необхідно перейти до визначення місця та ролі туризму в економіці країни. Це може бути підтверджено показниками питомої ваги туризму в ВВП або ВНП, часткою зайнятих у сфері туризму. Кожна країна має свою спеціалізацію в світовому турбізнесі, тому необхідно вказати основні напрями спеціалізації та головні види діяльності (якщо вони є) даної держави в світовому туризмі. Решта питань, що стосується особливостей організації та практики туризму в країні, виходить за рамки загальної туристської характеристики й відноситься до кругу професійних питань. Тому, визначивши спеціалізацію країни в світовому туризмі, треба перейти до характеристики тих галузей, від яких залежить успішність турбізнесу. Це туристська інфраструктура - транспорт, сфера гостинності та громадського харчування. Основними розділами характеристики будь-якої галузі є: склад, рівень розвитку, види та якість послуг і географічні особливості розміщення.

9. Оцінка сучасного стану перспектив розвитку туризму в країні.

9.1. Статистика туризму. Статистика туризму в країні включає два основні розділи - статистику туристських потоків і статистику туристських доходів і витрат. Кожний з них необхідно характеризувати відповідно до розробленої системи показників. Найважливішими показниками туристських потоків є кількість прибуттів (вибуттів) і тривалість перебування. Під кількістю прибуттів (вибуттів) розуміється число зареєстрованих туристів, які прибули в країну (вибулих з неї) за певний період часу, звичайно календарний рік. Кількість прибуттів (вибуттів ) служить основнимпоказником, що характеризує туристський рух. Оскільки турист може відвідати декілька країн протягом року й навіть в ході однієї поїздки побувати в різних державах, фактично кількість туристів (вибуттів) менше кількості прибуттів. Прибуття (вибуття) враховуються в абсолютному значенні в вигляді числа поїздок за той або інший відрізок часу. Студенту необхідно скласти таблицю (діаграму) з вказівкою змін числа туристських прибуттів (вибуттів) до країни (з країни) за період з 1950 р. по сьогоднішній день. Проаналізувавши статистичні дані потрібно вказати наявні тенденції (до зростання або спаду) у розвитку туризму та виявити середні щорічні темпи приросту туристських прибуттів за даний період.

Абсолютні показники туристських потоків не дозволяють судити про рівень туристської активності окремої країни, оскільки вони залежать від загальної площі та чисельності населення. Тому для оцінки інтенсивності прибуттів (вибуттів) студент повинен використовувати відносні показники. Інтенсивність прибуттів визначається як кількість туристів на 1 жителя країни. Інтенсивність прибуттів можна оцінювати в відсотках, тобто з розрахунку на 100 чоловік населення приймаючої країни. У цілому по світу цей показник дорівнює 0, 11 (11 %). По окремих регіонах і групах країн цей показник істотно відхиляється від середньосвітового значення. Якщо в Центральній Африці та Південній Азії він складає 0, 005, то в Карибському басейні та Океанії не менше 0, 4. Найвища туристська активність наголошується в Європі - понад 0, 6. В окремих країнах розкид значень ще більший: у Китаї - 0, 02, Франції - 1, 3, Андоррі - 26. Аналогічним чином визначається інтенсивність вибуттів. Зручніше оцінювати виїзд у відсотках (на 100 жителів країни виїзду), оскільки це показує, яка частина її населення виїжджає. Для поїздок за кордон максимальні значення показника характерні для Північної і для Західної Європи - більше 70 %. У деяких країнах (Німеччина, Нідерланди) інтенсивність вибуттів складає більше 100 %. Це означає, що частина туристів виїжджає два й більше разів на рік.

Інший показник у статистиці турпотоків - тривалість перебування. Він вимірюється кількістю ночівель, які здійснив турист. Тривалість перебування всіх туристів у країні протягом певного тимчасового періоду підраховується підсумовуванням кількості ночівель, які здійснили всі туристи. Загальна кількість ночівель - показник більш гнучкий, ніж кількість туристських прибуттів. Наприклад, Франція за прибуттями значно випереджає Іспанію, але тривалість перебування там туристів значно менше. У результаті Іспанія випереджає Францію і за кількістю ночівель і за доходами від туризму. Тому в туристській характеристиці країни студенту необхідно вказати середню тривалість перебування одного туриста в країні, оскільки цейпоказник, якісно характеризує тривалість відвідин. Залежно від тривалості перебування (числа ночівель) бажано виділити сегменти ринку подорожей, які домінують у країні. Середня тривалість перебування найзначніша для країн, віддалених від основних туристських ринків: Австралія - 24 ночівлі, Нова Зеландія - 19. Для невеликих за площею країн, а також орієнтованих на діловий туризм, середня тривалість перебування складає мінімальну величину: Сінгапур - 3 дні, Гонконг - 3, 9 днів.

У результаті аналізу показників туристських потоків студент повинен вказати домінуючий тип туризму в країні - внутрішній або міжнародний; в’їзний або виїзний.

У статистиці туристських доходів і витрат враховується сума грошей, увезених (вивезених) туристами при поїздках за кордон із туристською метою. Іноземні туристи, оплачуючи товари та послуги, забезпечують надходження валюти до бюджету приймаючої країни (туристський дохід) і тим самим активізують її платіжний баланс. Тому приїзд іноземних туристів отримав назву активного туризму. Навпаки, виїзд туристів зв’язаний з відтоком грошей з країни їх постійного мешкання (туристська витрата). Міжнародні платежі за туристськими операціями такого роду фіксуються в пасиві платіжного балансу країни - постачальника туристів, а сам туризм іменується пасивним. У ході написання курсової роботи особливу важливість має для студента підрахунок туристського сальдо, яке визначається як різниця між доходами та витратами в туризмі. На сьогоднішній день позитивне туристське сальдо мають країни з надходженням валюти, що перевищує витрати на міжнародний туризм (США, Франція, Китай). Негативне туристське сальдо характерне для країн — донорів міжнародного туризму, які поставляють на міжнародний туристський ринок численних мандрівників (Німеччина, Японія, Великобританія). Необхідно запам’ятати, що туристське сальдо світу дорівнює нулю, оскільки доходи та витрати туристів рівні.

9.2. Характеристика видів туризму за мотивацією та основних туристських центрів країни. У вітчизняній спеціальній літературі прийнято виділяти види туризму за комплексом ознак (мотив поїздки, технологія туристичних послуг, тип рекреаційних ресурсів). У міжнародній практиці значне місце займають лікувально-оздоровчий, спортивно-оздоровчий, пізнавальний, подієвий, діловий, науковий, релігійний, розважальний та круїзний види туризму, а також шоп-туризм. Студенту слід перерахувати найпоширеніші види туризму в країні й надати коротку характеристику кожного з них за таким планом: географія розповсюдження, основні туристські центри, особливості надання послуг.

ПРАВИЛА ОФОРМЛЕННЯ КУРСОВОЇ РОБОТИ

Курсову роботу друкують на комп’ютері з одного боку аркуша білого паперу формату А4 (210х297 мм) з полуторним міжрядковим інтервалом.

Загальний обсяг курсової роботи складає 30-40 сторінок друкованого тексту без урахування списку використаної літератури та додатків. Значне перевищення встановленого обсягу може бути свідченням недостатнього орієнтування студента в матеріалі, його невміння відмежовувати головне від другорядного. У той самий час надто малий обсяг роботи не дозволяє з достатньою повнотою розкрити тему. Крім того, має бути витримане оптимальне співвідношення між структурними складовими роботи. Так, зокрема, сумарний обсяг вступу та висновків не повинен перевищувати п’ятої частини її загального обсягу. Текст курсової роботи необхідно друкувати, залишаючи поля: вгорі, внизу - 20 мм, з лівого боку - 30 мм, з правого боку - 15 мм. Абзац - 1, 25. Шрифт - Times New Roman, кегль - 14. Шрифт друку повинен бути чітким, чорного кольору, середньої жирності. На другій сторінці курсової роботи подається зміст роботи. Наприклад:

ЗМІСТ

ВСТУП ………………………………………………………........3-5
РОЗДІЛ 1 НАЗВА РОЗДІЛУ…………….……………………6-21
1.1.Назва параграфу…….…………………………………6-13
1.2.Назва параграфу…….………………………………..13-21
РОЗДІЛ 2 НАЗВА РОЗДІЛУ…………………………...……22-37
2.1. Назва параграфу…………..….....…….……………..22-29
2.2. Назва параграфу………...…….……………..………29-37
ВИСНОВКИ...………………………………………………………...38-40
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……..41-42
ДОДАТКИ…..……………………………………………….………..43-47

Заголовки структурних частин курсової роботи, а саме: «ЗМІСТ», «ВСТУП», «РОЗДІЛ», «ВИСНОВКИ», «СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ», «ДОДАТКИ» друкують великими літерами симетрично до тексту.

Заголовки підрозділів (параграфів) друкують з абзацу маленькими літерами (крім першої літери, яка друкується великою). Крапка в кінці заголовків не ставиться. Якщо заголовок складається з двох або більше речень, їх розділяють крапками.

Відстань між заголовком структурних частин, підрозділів (параграфів) та текстом повинна дорівнювати 2-3 інтервалам. Кожну структурну частину роботу слід починати з нової сторінки.

Курсова робота починається з титульного аркуша, на якому вказуються:

§ повне найменування вищого навчального закладу та кафедри, де виконується наукове дослідження;

§ назва роботи;

§ номер та назва спеціальності магістерської підготовки;

§ прізвище, ім’я та по батькові магістранта;

§ вчене звання і науковий ступінь наукового керівника;

§ місто та рік виконання роботи (зразок додається) (див. додаток С).

При друкуванні тексту слід чітко диференціювати тире та дефіс. Дефіс - це коротка риска (-), що вживається як знак переносу частин слова з одного рядка на інший або як з’єднувальна риска між словами, наприклад: «навчально-виховний процес». Тире (-) ставиться перед «це», перед узагальнюючим словом, що стоїть після однорідних членів речення, тощо, наприклад: «туризм - це.....».

Нумерація

Нумерація сторінок, розділів параграфів, таблиць подається арабськими цифрами без знака №.

Першою сторінкою курсової роботи є титульний аркуш, який включається до загальної нумерації сторінок, але номер сторінки (1) не ставиться. На наступних сторінках номер ставиться в правому верхньому куті сторінки без крапки в кінці.

Вступ, висновки, список використаних джерел не нумерують. Тобто не можна друкувати «1. Вступ» або «6. Висновки». Всі аркуші, на яких розміщено структурні частини курсової роботи нумерують звичайним чином.

Номер розділу ставиться після слова «РОЗДІЛ», після номера крапка не ставиться (РОЗДІЛ 1). Заголовок розділу друкується з нового рядка великим літерами симетрично до тексту.

Параграфи нумерують у межах коленого розділу. Номер параграфу складається з номера розділу й порядкового номера параграфа, між якими ставиться крапка. В кінці номера параграфу теж ставиться крапка й далі, у цьому ж рядку, йде заголовок параграфу (Наприклад: 1.1. Географічне положення країни).

Якщо в тексті роботи використовуються ілюстрації (малюнки, графіки, схеми) та таблиці (а це необхідний елемент наукової праці), то вони подаються безпосередньо після тексту, де згадуються вперше. Якщо ілюстрація чи таблиця має розмір більший за формат А4, то її можна розмістити в додатках.

Ілюстрації позначають словом «Рис.» і нумерують послідовно в межах розділу (за винятком ілюстрацій, поданих у додатках). Номер ілюстрації складається із номера розділу та порядкового номера ілюстрації, між якими ставиться крапка. Наприклад: «Рис. 1.3» (третій рисунок першого розділу). Номер ілюстрації, її назва та пояснювальний підпис розміщується безпосередньо під ілюстрацією.

Таблиці нумеруються послідовно (за винятком таблиць, поданих у додатках) в межах розділу. У правому верхньому куті над відповідним заголовком таблиці розміщується напис «Таблиця» із зазначенням її номера. Номер таблиці повинен складатися з номера розділу та порядкового номера таблиці, між якими ставиться крапка Наприклад: «Таблиця 1.2» (друга таблиця першого розділу).

Якщо таблиця переноситься на наступну сторінку, то над таблицею пишеться «Продовження таблиці» і вказується її номер, наприклад: «Продовження табл. 1.2». Назви граф у таблиці пишуться з великої літери, підзаголовки - з маленької, якщо вони складають одне речення із заголовком. Якщо зони самостійні, то пишуться з великої літери. Висота рядків повинна бути не менше 8 мм.

Ілюстрації

Основними видами ілюстративного матеріалу в курсових роботах є: схема, фотографія, діаграма, графік. Ілюструють наукові роботи, виходячи з певного загального задуму, за ретельно продуманим планом, що допомагає уникнути ілюстрацій випадкових, пов’язаних із другорядними деталями тексту. Кожна ілюстрація має відповідати тексту, а текст - ілюстрації.

Номер ілюстрації та відповідну назву розміщують під малюнком. За необхідності ілюстрації доповнюють пояснювальними даними (підмалюнковий підпис).

У тому місці наукової роботи, де викладається тема, пов’язана з ілюстрацією, і де читачеві треба вказати на неї, розміщують посилання в вигляді виразу в круглих дужках, наприклад: (мал. 3.1) або зворот типу: «... як це видно з мал. 3.1»або «…як це показано на мал. 3.1)».

У курсовій роботі слід застосовувати лише штрихові ілюстрації та оригінали фотознімків. Фотознімки розміром, меншим за формат А 4, наклеюють на стандартні аркуші білого паперу формату А 4.

Таблиці

Цифровий матеріал, як правило, повинен оформлюватися в вигляді таблиць.

Приклад побудови таблиці.

Таблиця (номер)

Назва таблиці

Кожна таблиця повинна мати назву, яку розміщують над таблицею та друкують симетрично до тексту. Назву та слово «Таблиця»починають з великої літери. Назву наводять жирним шрифтом.

За логікою побудови таблиці її логічний суб’єкт, або підмет (позначення тих предметів, які в ній характеризуються), розміщують у боковику, головці, чи в них обох, а не в прографці; логічний предикат, або присудок, таблиці (тобто дані, якими характеризується підмет) у прографці, а не в головці чи боковику. Кожен заголовок над графою стосується всіх даних цієї графи, кожен заголовок рядка в боковику - всіх даних цього рядка.

Заголовок кожної графи в головці таблиці мусить бути по можливості коротким. Слід уникати повторів тематичного заголовка в заголовках граф, зазначення одиниці виміру в тематичному заголовку, винесення до узагальнюючих заголовків слів, що повторюються.

Боковик, як і головка, потребує лаконічності. Повторювані слова тут також виносять в об’єднувальні рубрики; загальні для всіх заголовків боковика слова розміщують у заголовку над ним.

У прографці повторювані елементи, які стосуються всієї таблиці, виносять у тематичний заголовок або в заголовок графи; однорідні числові дані розміщують так, щоб їх класи збігалися; неоднорідні - посередині графи; лапки використовують тільки замість однакових слів, які стоять одне під одним. Заголовки граф повинні починатися з великих літер, підзаголовки - з маленьких, якщо вони складають одне речення із заголовком, і з великих, якщо вони є самостійними. Висота рядків повинна бути не меншою від 8 мм. Графу з порядковими номерами рядків до таблиці включати не треба.

Таблицю розміщують після першого згадування про неї в тексті так, щоб її можна було читати без повороту переплетеного блоку роботи або з поворотом за стрілкою годинника. Таблицю з великою кількістю рядків можна переносити на наступну сторінку_. При посиланні в тексті на таблиці слово «таблиця» пишеться скорочено, наприклад: «... в табл. 1.2».

Загальні правила цитування та посилання на використані джерела

У процесі написання наукової роботи студент повинен обов’язково посилатися на авторів і джерела, з яких запозичив матеріали або окремі результати. Посилання бажано робити на останні видання публікацій. На більш ранні видання можна посилатися лише в тих випадках, коли праці, в яких міститься необхідний матеріал, не перевидавалися (праці відомих науковців).

Для підтвердження власних аргументів посиланням на авторитетне джерело або для критичного аналізу тієї чи іншої друкованої праці слід наводити цитати. Науковий етикет потребує точного відтворення цитованого тексту, бо найменше скорочення наведеного витягу може спотворити зміст, закладений автором. Використовувати цитати в тексті роботи доцільно тоді, коли є потреба порівняти погляди різних авторів з приводу одного й того ж питання. Текст, який цитується, береться в лапки й супроводжує посиланням на джерела. Посилання роблять і тоді. коли думка автора переказується.

Загальні вимоги до цитування такі:

§ текст цитати починається й закінчується лапками та наводиться в тій граматичній формі, в якій він поданий у джерелі, зі збереженням особливостей авторського написання. Наукові терміни, запропоновані іншими авторами, не виділяються лапками, за винятком тих, що викликали загальну полеміку. У цих випадках використовується вираз «так званий»;

§ цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського тексту та без перекручень думок автора. Пропуск слів, речень, абзаців при цитуванні допускається без перекручення авторського тексту й позначається трьома крапками. Вони ставляться в будь-якому місці цитати (на початку, всередині, наприкінці). Якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то він не зберігається;

§ кожна цитата обов’язково супроводжується посиланням на джерело;

§ при непрямому цитуванні (переказі, викладі думок інших авторів своїми словами), що дає значну економію тексту, слід бути гранично точним у викладенні.думок автора, коректним щодо оцінювання його результатів;

§ якщо необхідно виявити ставлення автора наукової праці до окремих слів або думок із цитованого тексту, то після них у круглих дужках ставлять знак оклику або знак питання;

§ коли автор наукової праці, наводячи цитату, виділяє в ній деякі слова, то робиться спеціальне застереження, тобто після тексту, який пояснює виділення, ставиться крапка, потім дефіс і вказуються ініціали автора, а весь текст застереження вміщується в круглі дужки. Варіантами таких застережень є: (курсив наш. - MX.), (підкреслено мною. - MX), (розбивка моя. - М.Х.).

Якщо використовуються матеріали з монографій, збірників статей, інших джерел із великою кількістю сторінок, тоді в посиланні треба точно вказати номери сторінок із джерела, на яке дається посилання в науковій роботі.

Посилання в тексті курсової роботи на джерела слід зазначати в квадратних дужках порядковим номером цього джерела за бібліографічним списком (списком використаної літератури) і відповідною сторінкою, наприклад: [9, с. 66].Цей запис означає, що науковець посилається на роботу, яка значиться в списку літератури під номером 9, а матеріал взято зі сторінки 66 цього джерела.

Переказ думок ряду авторів оформляється зазначенням у квадратних дужках номерів їх праць у бібліографічному списку через крапку з комою. Наприклад, запис [4; 5; 7; 9] означає посилання на джерела під номерами 4, 5, 7, 9 у списку літератури. При роботі з науковими джерелами слід пам’ятати, що власне дослідження передбачає передусім критичний аналіз цих джерел, а не механічне переписування чужих думок без відповідних посилань. Саме критичний аналіз наукової літератури дає можливість визначити ще невивчені сторони наукової проблеми й точно окреслити завдання своєї роботи. Автор курсової роботи повинен вміти викласти свій погляд на шляхи вирішення обраної проблеми. При цьому він має показати вміння оперувати науковою термінологією, осмислювати ті наукові визначення, які найбільш точно характеризують проблему дослідження. Слід зауважити, що введення нових термінів потребує глибокого обґрунтування.