Поняття права природокористування.

5. Загальне та спеціальне природокористування.

6. Речово-правові форми використання природних ресурсів.

Методичні рекомендації:

Під час самостійної роботи студент повинен ознайомитися з рекомендованою літературою і нормативним матеріалом.

При вивченні цієї теми необхідно звернути увагу на наступне: у вітчизняному законодавстві існує значна кількість правових норм, що регулюють відносини власності на природні багатства. Характеризуючи право власності на природні ресурси, необхідно зробити посилання на ст.ст. 13 і 14 Конституції України.

Враховуючи те, що сучасна концепція права власності закріплена у Цивільному кодексі України. Застосовуючи ЦК України до природоресурсних відносин, необхідно ознайомитися зі ст. 9, згідно з якою, природоресурсне законодавство має переважну правову силу перед цивільним при регулюванні відповідних відносин. При вивченні цієї теми необхідно звернути увагу на такі положення:

Право власності є одним з найважливіших інститутів екологічного права, який регулює відносини в сфері належності природних ресурсів визначеним особам, є інститут права власності на природні ресурси. Це пов’язано насамперед з тим, що природні ресурси є основними засобами виробництва та господарської діяльності у провідних галузях національної економіки.

В загальних рисах право власності на природні об’єкти встановлено в статті 13 Конституції України, згідно якої земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. В конституційних нормах містяться і загальні вимоги щодо захисту й охорони права власності на природні об’єкти.

При підготовці до зайняття слід звернути увагу на те, що до початку 90-х років основу природоресурсного права нашої країни становив інститут виключної власності держави на природні ресурси. Із контексту ст.39 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» можна зробити висновок, що в Україні власність щодо об’єктів навколишнього природного середовища виступає в таких формах: державна, комунальна та приватна.

До первісних підстав виникнення права власності належать такі, при яких право власності у суб’єкта виникає вперше, або незалежно від волі попереднього власника. На відміну від первісних підстав набуття права власності, похідними є такі способи набуття права власності, при яких право нового власника ґрунтується на праві попереднього власника.

При вивченні цієї теми необхідно звернути увагу на наступне: право природокористування як комплексний правовий інститут поділяється на види, що відповідно до норм екологічного законодавства здійснюється за різними класифікаційними ознаками: за типом природного об'єкта (право землекористування; право водокористування; тощо); за поширеністю і правовими підставами виникнення (право загального та право спеціального природокористування); за способами виникнення право природокористування поділяється на первинне і вторинне. Існує поділ права природокористування на види і за іншими класифікаційними критеріями

Підстави виникнення права природокористування можна поділити на два види: адміністративно – правові підстави (прийняття рішень про надання природних об’єктів у власність чи користування відповідними уповноваженими органами), цивільно-правові підстави (виникнення юридичних фактів, укладання цивільно-правових договорів, тощо). Підстави припинення права природокористування передбачені у галузевих природоресурсних кодексах і законах.

Готуючись до теми слід пригадати такі речові права як сервітут, емфітевзис, суперфіцій, що регулюються переважно ЦК України.

Завдання для самостійної роботи:

1.Чи дозволяється загальне використання природних об’єктів приватної власності чи орендованих природних об’єктів? Необхідно проаналізувати законодавство про повноваження власника.

2.Правові режими і форми власності: проблема співвідношення. Проаналізувати норми Конституції, Цивільного кодексу і актів природоресурсного законодавства.

3.Як документально оформлюється кожен вид спеціального використання природних ресурсів? Проаналізувати Цивільний кодекс, природоресурсні кодекси і закони.

4.Де закріплено фактичні критерії розмежування загального та спеціального використання природних ресурсів?

5.Де закріплені форми спеціального використання природних об’єктів?

6.Охарактеризувати процесуальний порядок зміни права природокористування.

7.Охарактеризуйте визначення та зміст еколого-правових сервітутів.

ТЕМА 4. СИСТЕМА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В ГАЛУЗІ ЕКОЛОГІЇ

Питання

1. Поняття державного управління в сфері екології.

2. Органи державного управління загальної компетенції в сфері екології.

3. Органи державного управління спеціальної компетенції в сфері екології.

4. Повноваження органів місцевого самоврядування в сфері екології.

5. Роль громадських об’єднань в управлінні екологічними суспільними відносинами.

Методичні рекомендації:

Під час самостійної роботи студент повинен ознайомитися з рекомендованою літературою і нормативним матеріалом.

При вивченні цієї теми необхідно звернути увагу на наступне: Управління і контроль в галузі екології – це діяльність уповноважених суб’єктів (державних органів, органів місцевого самоврядування і об’єднань громадян), спрямована на забезпечення суспільних інтересів щодо використання і охорони природних ресурсів, а також дотримання і виконання державними органами, юридичними і фізичними особами вимог природоресурсного законодавства.

Готуючись до відповіді на друге питання слід звернути увагу на те що органи управління та контролю у галузі природокористування класифікують на органи загальної компетенції (уповноважені законом органидержавної виконавчої влади, що здійснюють разом із загальними повноваженнями функції забезпечення ефективного використання природних ресурсів) органи спеціальної компетенції (уповноважені законом органи що здійснюють функції забезпечення ефективного використання природних ресурсів).

Органи самоврядного контролю – це система місцевих рад, компетенція яких щодо здійснення управління і контролю в галузі використання та охорони природних ресурсів визначена в законі України «Про місцеве самоврядування в Україні». Готуючись до теми слід звернути увагу, що відповідно до статті 36 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» громадський контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища згідно з Положенням, яке затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів.

Суть та призначення управління і контролю у галузі природокористування знаходить свій прояв у його функціях, до яких слід віднести: прогнозування, екологічне планування, стандартизація, нормування, сертифікація, ліцензування, моніторинг, екологічний аудит тощо.

СИСТЕМА ОРГАНІВ УПРАВЛІННЯ В СФЕРІ ЕКОЛОГІЇ

Завдання для самостійної роботи:

1. Охарактеризуйте форми участі громадськості в екологічному управлінні.

2. На підставі аналізу нормативного матеріалу проведіть розмежування повноважень місцевих державних адміністрацій і місцевих рад.

ТЕМА 5. ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОГО

УПРАВЛІННЯ В ГАЛУЗІ ЕКОЛОГІЇ

Питання

1. Загальна характеристика функції управління в галузі екології.

2. Екологічне планування.

3. Екологічний моніторинг.

4. Державний облік у галузі природокористування.

5. Стандартизація та нормування в галуза екології.

6. Екологічне ліцензування.

7. Екологічна експертиза.

8. Екологічний аудит.

9. Інформування в сфері

10. Екологічний контроль.

Методичні рекомендації:

Під час самостійної роботи студент повинен ознайомитися з рекомендованою літературою і нормативним матеріалом.

При вивченні цієї теми необхідно звернути увагу на наступне:

Екологічні функції управління – це види діяльності суб’єктів управління в екологічній царині. Державна екологічна політика реалізується через систему функцій державного управління у царині екології.

2. Екологічне планування – це розробка екологічних планів і програм. Екологічний план – це документ, що визначає послідовність екологічних заходів. Екологічна програма – це розширений екологічний план, який окрім визначення послідовності заходів включає строки їх виконання, визначення відповідальних суб’єктів і необхідних ресурсів. Екологічне планування визначає сукупність заходів, необхідних для досягнення ідеального стану об’єкту управління.

Стратегічне екологічне планування передбачає планування екологічної політики. На виході стратегічного екологічного планування має бути документ, що визначає основні напрями екологічної політики.

Екологічне планування поділяється за суб’єктами на:

а) державне – здійснюється державними органами;

б) громадське – здійснюється окремими фізичними чи юридичними особами.

За територіальною ознакою екологічне планування поділяється на:

а) загальнодержавне – охоплює всю територію України;

б) регіональне – охоплює територію від району – до кількох областей;

в) місцеве – охоплює територію конкретного населеного пункту.

Державне екологічне планування регулюється Законами України „Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України” від 23 березня 2000 року, „Про державні цільові програми” від 18 березня 2004 року, Порядком розроблення та виконання державних цільових програм, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 року № 106, Положенням про порядок розроблення екологічних програм, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1993 року № 1091 тощо.

Загальнодержавні екологічні програми затверджуються законом. Інші державні цільові програми – Кабінетом Міністрів України. Місцеві екологічні програми – відповідними місцевими радами.

3. Здійснення екологічного моніторингу регулюється: Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року (ст. 22); Законом України „Про гідрометеорологічну діяльність” від 18 лютого 1999 року; Положенням про державну систему моніторингу довкілля, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998 року № 391; Концепцією Державної програми проведення моніторингу навколишнього природного середовища, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31 грудня 2004 року № 992-р тощо.

Екологічний моніторинг – це система спостережень за станом довкілля. Він є однією з функцій державного управління у царині екології. Він здійснюється для прогнозування змін стану довкілля та розробки науково-обґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень.

Суб’єкти, що здійснюють екологічний моніторинг – Мінприроди України, МОЗ, Мінагрополітики, Дерземаґенція тощо. Система екологічного моніторингу передбачає наявність відомчих мереж стаціонарних чи пересувних пунктів спостережень за певними природними об’єктами. На таких пунктах наявні вимірювальні пристрої та обладнання для відбору проб, їх аналізу, фіксації результатів вимірювань. Засоби вимірювальної техніки, що застосовуються у ході екологічного моніторингу, повинні проходити періодичну повірку згідно з Законом України «Про метрологію та метрологічну діяльність» у редакції від 15 червня 2004 року.

4. Державний облік у галузі природокористування та охорони довкілля — це хронологічне, систематичне або комбіноване нагромадження, групування та узагальнення інформації про стан навколишнього середовища, динаміку його змін, джерела впливу на нього, використання природних ресурсів, здійснення природоохоронних заходів та іншої екологічно важливої інформації, отриманої з первинних документів, що прийняті до обліку. Однією з найбільш важливих форм обліку є державний статистичний облік. Він здійснюється Державним комітетом статистики України (Держкомстатом) за спеціально затвердженими формами державних статистичних спостережень.

Ведення державних кадастрів у галузі природокористування й охорони довкілля регулюється: Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року (ст.23), Земельним кодексом України 2001 року (статті 193 – 204), Кодексом України про надра 1994 року (статті 42 – 44), Водним кодексом України 1995 року (статті 24 – 28), Лісовим кодексом України у редакції від 8 лютого 2006 року (глава 9), Законами України „Про основи містобудування” від 16 листопада 1992 року (ст. 23); “Про рослинний світ” від 9 квітня 1999 року (ст.38), “Про тваринний світ” від 13 грудня 2001 року, (ст. 56), “Про мисливське господарство та полювання” від 22 лютого 2000 року (статті 6, 30), “Про природно-заповідний фонд України” від 16 червня 1992 року (статті 56 – 59), “Про Червону книгу України” від 7 лютого 2002 року (ст. 15), “Про курорти” від 5 жовтня 2000 року (статті 35 – 37), “Про поводження з радіоактивними відходами” від 30 червня 1995 року (ст.16), ст. 4 Рамкової конвенції ООН про зміну клімату від 9 травня 1992 року, ратифікованої Законом України від 29 жовтня 1996 року тощо.

Порядок ведення природноресурсових кадастрів визначається постановами Кабінету Міністрів України та наказами Мінприроди, інших екологічних органів. Положення про регіональні кадастри природних ресурсів затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2001 року № 1781.

Природноресурсовий кадастр – це систематизований звід відомостей про об’єкти довкілля (про кількісні та якісні характеристики, обсяг, оцінку, характер та правовий режим природних ресурсів, розподіл їх між власниками та природо-користувачами у т.ч. орендарями, розподіл за категоріями цільового призначення та видами природних ресурсів, народногосподарською та ін. цінностями тощо), який ведеться для потреб екологічного управління.

Види державних екологічних кадастрів: лісовий, земельний, водний, родовищ і проявів корисних копалин, територій та об’єктів природно-заповідного фонду, кадастр рослинного світу, кадастр тваринного світу, кадастр природних територій курортів, кадастр природних лікувальних ресурсів, кадастр антропогенних викидів та абсорбції парникових газів, кадастр сховищ радіоактивних відходів, містобудівний кадастр населених пунктів.

5. Здійснення екологічної стандартизації регулюється:

Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року (ст. 31, 32); Декретом Кабінету Міністрів України „Про стандартизацію і сертифікацію” від 10 травня 1993 року; Законом України “Про стандартизацію” від 17 травня 2001 року; Законом України “Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності” від 1 грудня 2005 року;

Екологічна стандартизація – це врегульована в законодавчому порядку діяльність уповноважених на те органів щодо прийняття екологічних стандартів.

Екологічні стандарти – це нормативно-технічні документи, які визначають поняття і терміни, режим використання і охорони природних ресурсів, методи контролю за станом довкілля, вимоги щодо запобігання шкідливого впливу забруднення довкілля на здоров’я людей, інші питання, пов’язані з охороною довкілля і використання природних ресурсів. Екологічні стандарти не є нормативно-правовими актами і застосовуються на добровільних засадах.Державним органом, уповноваженим приймати екологічні стандарти, є Державний комітет з питань технічного регулювання та споживчої політики України.

Законодавство передбачає таку систему екологічних стандартів:

1) державні стандарти України (ДСТУ) та державні класифікатори (ДК), державні будівельні норми (ДБН), міждержавні стандарти (ІСО, ГОСТ, ІЕК, ЕН тощо) – застосовуються на підставі міжнародних угод України (наприклад: ДСТУ IСO 14020-2003 Екологічні маркування та декларації. Загальні принципи; ДСТУ IСO 14031: 2004 Екологічне керування. Настанови щодо оцінювання екологічної характеристики; ДСТУ 4808: 2007 Джерела централізованого питного водопостачання. Гігієнічні та екологічні вимоги щодо якості води і правила вибирання; ДК 005-96 Класифікатор відходів);

2) кодекси усталеної практики – нормативно-технічні документи, що містять практичні правила чи процедури проектування, виготовлення, монтажу, технічного обслуговування, експлуатації обладнання, конструкції чи виробів – можуть бути як стандартом, так і його частиною чи окремим документом;

3) галузеві стандарти України (ГСТУ) – нормативно-технічні документи, які затверджуються міністерствами і відомствами (у тому числі й Мінприроди) і реєструються в Держспоживстандарті України (наприклад, ГСТУ 41-00032626-00-007-97 Охорона довкілля. Спорудження розвідувальних і експлуатаційних свердловин на нафту та газ на суші. Правила проведення);

4) стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок;

5) технічні умови (ТУ) – нормативно-технічні документи, що встановлюють технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, перебіги та послуги – можуть бути стандартом, його частиною, або окремим документом; можуть розроблятися самими підприємствами – виробниками відповідної продукції;

6) стандарти підприємств (СТП) – нормативно-технічні документи підприємств.

Система екологічного нормування передбачена: ст. 33 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року.

Екологічне нормування – це обмеження негативного впливу на довкілля через встановлення обов’язкових нормативів такого впливу. Це означає, що екологічні нормативи можуть міститися тільки у нормативно-правових актах, або правових актах управління чи договорах, що носять обов’язковий характер.

Екологічний норматив – це граничний кількісний показник негативного впливу на довкілля. Система екологічного нормування являє собою сукупність екологічних нормативів, що містяться в екологічному законодавстві України, а також визначення порядку їх встановлення, зміни та скасування. Вона охоплює такі види екологічних нормативів:

а) нормативи безпечності довкілля: гранично допустимі концентрації шкідливих речовин у природних об’єктах (ГДК), гранично допустимі рівні негативного впливу на довкілля (ГДР), нормативи екологічного ризику;

б) нормативи якості довкілля: ГДК_якості, показники якості (фізичні, біологічні, хімічні, радіаційні тощо);

в) нормативи забруднень довкілля небезпечними речовинами, фізичними та біологічними чинниками: гранично допустимі викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря (ГДВ), гранично допустимі скиди шкідливих речовин у водні об’єкти (ГДС), ГДР_{джерела}, ліміти на розміщення відходів тощо;

г) нормативи використання природних ресурсів: ліміти, квоти, нормативи рекреаційної навантаженості тощо;

ґ) інші екологічні нормативи (природного провітрювання, освітленості тощо).

Екологічні нормативи розробляють та вводять у дію органи Мінприроди, МОЗ, та інші уповноважені на те державні органи. Екологічні нормативи можуть розроблятися для кожного окремого джерела забруднення самими підприємствами – забруднювачами і затверджуватися органами Мінприроди (наприклад, ГДВ, ГДС).

Лімітування регулюється: Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” (ст. 33); Положенням про порядок встановлення лімітів використання природних ресурсів загальнодержавного значення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459 та іншими нормативними актами.

Лімітування та квотування – це нормування спеціального використання природних ресурсів, яке виражається у встановленні максимальної кількості природних ресурсів, які можуть бути використані суб’єктом за певний період часу (зазвичай – рік).

Квотування – є різновидом лімітування. Поняття „квотування” використовується, здебільшого, у двох значеннях:

а) квоти на видобуток корисних копалин – це те саме, що ліміти, але застосовуються для нормування видобутку корисних копалин згідно зі ст. 52 Кодексу України про надра від 27 липня 1994 року та відповідно до Положення про порядок установлення квот на видобуток окремих видів корисних копалин, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1994 року № 862;

б) квоти спеціального використання рибних запасів та інших об'єктів водного промислу загальнодержавного значення – розподіл загальнодержавних лімітів спеціального використання водних живих ресурсів для кожного окремого користувача. Ліміти співвідносяться із квотами таким чином: ліміти спеціального використання водних живих ресурсів встановлюються Мінприроди щороку для кожного виду таких ресурсів окремо і є єдиними для всієї України; на підставі встановлених Мінприроди лімітів Держагенція рибгоспу щороку виділяє для кожного окремого рибогосподарського підприємства квоти на спеціальне використання водних живих ресурсів: сума всіх виділених квот не повинна перевищувати встановленого Мінприроди ліміту. Квоти лову риби визначаються у дозволах, що видаються органами Держагенція рибгоспу згідно зі ст. 3 Закону України „Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них” від 6 лютого 2003 року.

6. Ліцензія – це особливий вид дозволу, який передбачає не просто надання права на здійснення певного виду діяльності, але й накладає на особу ліцензіата обов’язок дотримуватися протягом здійснення цієї діяльності визначених ліцензійних умов. Тобто, окрім дозвільної функції ліцензія може виконувати функцію локального нормування. Ліцензійна система передбачає контроль за дотриманням ліцензіатом ліцензійних умов.

Під екологічною ліцензією нами розуміється узагальнена назва групи дозвільних документів державного зразка, якими засвідчується право суб'єкта господарювання (ліцензіата) на провадження зазначеного в ній виду господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів чи потенційним шкідливим впливом на довкілля, протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Законодавство не встановлює чіткого переліку ліцензій власне екологічного характеру. Водночас ліцензовані види діяльності в цій сфері можна виокремити з-поміж інших видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, перелік яких наведено у ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

7. Здійснення екологічної експертизи регулюється: Законом України “Про екологічну експертизу” від 9 лютого 1995 р.; Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року (розділ VI) та іншими нормативними актами.

Екологічна експертиза – це дослідження проектів здійснення екологічно небезпечної діяльності, екологічно небезпечних об’єктів або екологічних ситуацій, що склалися у певних місцевостях, спрямоване на підготовку висновків про їх прийнятність чи неприйнятність з точки зору екологічного законодавства.

Відповідно до Закону здійснюються державна, громадська й інші екологічні експертизи. Державна екологічна експертиза здійснюється органами Мінприроди та іншими державними органами: її висновки є обов’язковими до виконання. Висновки громадської та інших екологічних експертиз носять рекомендаційний характер. Громадська екологічна експертиза здійснюється з ініціативи громадських екологічних організацій чи інших громадських формувань. Інші екологічні експертизи здійснюються з ініціативи інших зацікавлених суб’єктів.

Суб’єкти, що здійснюють екологічну експертизу:

- Міністерство екології та природних ресурсів, його органи на місцях, створювані ним спеціальні установи, організації та еколого-експертні підрозділи чи комісії;

- інші державні органи, місцеві ради і органи виконавчої влади на місцях відповідно до законодавства;

- громадські організації екологічного спрямування чи створювані ними спеціальні формування;

- інші установи, організації та підприємства, в т. ч. іноземні юридичні та фізичні особи, які залучаються до проведення екологічної експертизи.

- окремі громадяни в порядку, передбаченому законом.

Об’єктами екологічної експертизи згідно зі ст. 27 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року і ст. 7 Закону України “Про екологічну експертизу” від 9 лютого 1995 року є: проекти законодавчих та інших нормативно-правових актів, передпроектні та проектні матеріали, документація з упровадження нової техніки, технологій, матеріалів, речовин, продукції, реалізація яких може привести до порушення екологічних нормативів, негативного впливу на стан довкілля, створення загрози здоров’ю людей; екологічні ситуації, що склалися у певній місцевості – можуть бути об’єктами державної екологічної експертизи тільки за рішенням уряду чи місцевих рад; діючі екологічно небезпечні об’єкти і комплекси, у тому числі військові – можуть бути об’єктами державної екологічної експертизи виключно за рішенням уряду чи місцевих рад.

Відповідно до ч. 3 ст. 13 Закону України „Про екологічну експертизу” від 9 лютого 1995 року, здійснення державної екологічної експертизи є обов’язковим для видів діяльності та об’єктів, що входять до Переліку видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 року № 554.

Державна екологічна експертиза обов’язково проводиться також у разі прийняття відповідного рішення урядом чи місцевими радами щодо екологічних ситуацій, що склалися у певних місцевостях чи окремих екологічно небезпечних об’єктів.

8. Екологічний аудит – це документально оформлений системний незалежний перебіг перевірки та оцінювання об’єкта екологічного аудиту, що включає збирання і об’єктивне оцінювання доказів та відомостей для встановлення відповідності визначених видів діяльності, заходів, умов, систем управління довкіллям та інформації з тих питань вимогам законодавства України про охорону довкілля та іншим критеріям екологічного аудиту.

Здійснення екологічного аудиту регулюється: Законом України „Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року; Законом України “Про екологічний аудит” від 24 червня 2004 року.

Об’єктами екологічного аудиту є окремі підприємства, інші об’єкти, системи екологічного менеджменту, види діяльності тощо. Екологічний аудит не може здійснюватися державними органами. Згідно з Законом, здійснювати екологічний аудит мають право тільки екологічні аудитори – особи, що отримали сертифікат від Мінприроди. Тому екологічний аудит не є функцією державного управління – це функція екологічного менеджменту.

На відміну від громадської екологічної експертизи, екологічний аудит не націлений на підготовку висновку щодо можливості чи неможливості здійснення певного виду екологічно небезпечної діяльності – він має інші завдання: проведення незалежної (недержавної) перевірки дотримання вимог екологічного законодавства і розробка рекомендацій для усунення виявлених порушень.

9.Відповідно до ст. 25 Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища”, екологічна інформація – це документовані або публічно оголошені відомості про: стан довкілля чи його об’єктів – землі, вод, надр, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та рівні їх забруднення; біологічне різноманіття і його компоненти, включаючи генетично видозмінені організми та їх взаємодію із об’єктами довкілля; джерела, чинники, матеріали, речовини, продукцію, енергію, фізичні чинники (шум, вібрацію, електромагнітне випромінювання, радіацію), які впливають або можуть вплинути на стан довкілля та здоров’я людей; загрозу виникнення і причини надзвичайних екологічних ситуацій, результати ліквідації цих явищ, рекомендації щодо заходів, спрямованих на зменшення їх негативного впливу на природні об’єкти та здоров’я людей; екологічні прогнози, плани і програми, заходи, в тому числі адміністративні, державну екологічну політику, екологічне законодавство; витрати, пов’язані із здійсненням природоохоронних заходів за рахунок фондів охорони довкілля, інших джерел фінансування, економічний аналіз, проведений у процесі прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля.

Екологічне інформування – це діяльність уповноважених на це державних органів управління, що спрямована на забезпечення доступу до екологічної інформації. Відповідно до ст. 25 Закону „Про охорону навколишнього природного середовища”, екологічне інформаційне забезпечення здійснюється органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень.

10. Екологічний контроль становить одну з основних функцій управління охороною навколишнього природного середовища і забезпечення раціонального природокористування. Під екологічним контролем розуміється діяльність уповноважених суб'єктів, які здійснюють перевірку додержання і виконання чинного екологічного законодавства.

Завдання екологічного контролю сформульовані у ст. 34 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Вони полягають у забезпеченні додержання вимог чинного екологічного законодавства всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, незалежно від форм власності і підпорядкування, а також громадянами. Контролю підлягають використання і охорона земель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морського середовища та природних ресурсів територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони республіки, природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні, стан довкілля.

Особливе місце в системі державного екологічного контролю посідають органи прокуратури. Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори здійснюють контрольну функцію в порядку прокурорського нагляду за додержанням законності у сфері охорони довкілля, форми і методи якого передбачені Законом України «Про прокуратуру» (1991). Відповідно до цього Закону органи прокуратури проводять перевірки виконання екологічного законодавства, вносять протести і подання на виявлені правопорушення, звертаються з позовами до судів про відшкодування шкоди, заподіяної в результаті порушення екологічного законодавства, та про припинення екологічно небезпечної діяльності. У системі органів прокуратури діють також спеціальні природоохоронні прокуратури на правах міжрайонних з підпорядкуванням прокурорам областей. Ці органи здійснюють нагляд за дотриманням і правильним застосуванням екологічного законодавства підприємствами, установами, організаціями незалежно від їх підвідомчості.

Завдання для самостійної роботи:

1. Порядок оформлення запиту на екологічну інформацію.

2. Поняття екологічної інформатизації.

3. Правове регулювання ведення Червоної та Зеленої книг.

4. Порядок проведення громадського екологічного контролю.

5. Правове становище громадських екологічних інспекторів.

6. Дозвільна система у сфері екології.

7. Правове регулювання екологічного планування, програмування та прогнозування.

8. Правове регулювання розвитку екологічних спорів. У яких випадках екологічне страхування є обов’язковим?

ТЕМА 6. ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Питання

1. Поняття та підстави юридичної відповідальності за екологічні правопорушення.

2. Адміністративна відповідальність в сфері екології.

3. Кримінальна відповідальність в сфері екології.

4. Цивільна відповідальність в сфері екології.

5. Дисциплінарна відповідальність в сфері екології.

Методичні рекомендації:

Під час самостійної роботи студент повинен ознайомитися з рекомендованою літературою і нормативним матеріалом.

При вивченні цієї теми необхідно звернути увагу на наступне:

Правова відповідальність за екологічні правопорушення – це застосування до фізичних та юридичних осіб, які їх вчинили, передбачених екологічним законодавством санкцій, виконання яких у необхідних випадках забезпечується силою державного примусу.

Екологічне правопорушення – це протиправне діяння або бездіяльність, що порушує встановлений екологічний правопорядок за вчинення якого законом передбачена правова відповідальність.

За порушення екологічного законодавства, згідно зі ст. 68 Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року, встановлюються:

1. Кримінальна відповідальність – регулюється Кримінальним кодексом України від 5 квітня 2001 року;

2. Адміністративна відповідальність – регулюється Кодексом України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року та іншими законодавчими актами;

3. Цивільно-правова відповідальність – регулюється Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 року, ст. 69 Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року та іншими нормативними актами;

4. Дисциплінарна відповідальність – передбачена Кодексом законів про працю України від 10 грудня 1971 року.

Кримінальна відповідальність за екологічні злочини передбачена Кримінальним кодексом України від 5 квітня 2001 року. Вона настає за вчинення екологічного злочину – суспільно небезпечного винного діяння / бездіяльності, що посягає на екологічний правопорядок. У Кримінальному кодексі екологічні злочини виділені в окремий Розділ 8 “Злочини проти довкілля”. За екологічні злочини КК України передбачає наступні санкції: штраф, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, громадські роботи, виправні роботи, конфіскація майна, арешт, обмеження волі, позбавлення волі.

Адміністративна відповідальність передбачена Кодексом України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року та іншими законодавчими актами.

Сутність цього виду відповідальності полягає в застосуванні до порушників екологічного законодавства адміністративно-правових санкцій. Адміністративна відповідальність застосовується тільки до фізичних осіб. Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 30 травня 2001 року № 7-рп/2001 (справа про відповідальність юридичних осіб), аналогічні за змістом санкції, що застосовуються до юридичних осіб, не є адміністративною відповідальністю – вони розглядаються як еколого-правова відповідальність. До адміністративних стягнень, відповідно до ст. 24 КУАП відносяться: попередження; штраф; оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення; конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення; позбавлення спеціального права; виправні роботи; адміністративний арешт.

Справи про екологічні адміністративні правопорушення розглядаються:

1. адміністративними комісіями при виконавчих органах місцевих рад;

2. виконавчими органами місцевих рад;

3. місцевими судами;

4. органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими уповноваженими державними органами (посадовими особами).

Цивільно-правова відповідальність за екологічні делікти регулюється: ст. 69 Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року; Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 року тощо.

Сутність цивільно-правової відповідальності полягає у покладенні на правопорушника обов’язку відшкодувати майнову або моральну шкоду, заподіяну внаслідок порушення норм екологічного законодавства, понести інші негативні наслідки, визначені договором на розсуд сторін. Цивільно-правова відповідальність поділяється на договірну і позадоговірну (деліктну). Договірна відповідальність передбачає застосування санкцій за порушення зобов’язань, що визначені сторонами у договорі (наприклад, на проведення екологічної експертизи чи екологічного аудиту). Але частіше за екологічні правопорушення настає позадоговірна відповідальність у вигляді зобов’язання, що виникає внаслідок заподіяння екологічної шкоди.

Екологічна шкода – погіршення якісного стану довкілля в цілому чи окремих природних ресурсів, а також шкода, заподіяна життю, здоров’ю, майну чи господарській діяльності людини внаслідок такого погіршення.

Способи обчислення екологічної шкоди:

1. таксовий спосіб – розмір екологічної шкоди визначається шляхом встановлення урядом чи іншими уповноваженими державними органами фіксованого розміру відповідальності (такс) за заподіяння екологічної шкоди залежно від її розміру, наприклад: 800 гривень за 1 кг сміття, що скидається у море (постанова Кабінету міністрів України від 3 липня 1995 року № 484), 250 гривень за одного вбитого голуба (наказ Мінприроди і Держкомлісгоспу від 18 липня 2007 року № 332/262);

2. розрахунковий спосіб – розмір екологічної шкоди визначається за спеціальними формулами, що містяться у методиках, які затверджуються державними органами, наприклад: Методика визначення розміру шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства, у редакції наказу Мінприроди України від 4 квітня 2007 року № 149, Методика визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 25 липня 2007 року № 963;

3. витратний спосіб – за кількістю коштів, що потрібні для відновлення попереднього стану природного об’єкту.

Чинне законодавство передбачає судовий та позасудовий порядок відшкодування екологічної шкоди. Цей обов’язок може бути виконаний на підставі рішення суду (загальної юрисдикції або господарського чи адміністративного).

Позасудовий порядок відшкодування екологічної шкоди може здійснюватися добровільно, за допомогою страхування ризику заподіяння екологічної шкоди, а також в адміністративному порядку.

Дисциплінарна і матеріальна відповідальність встановлюються Кодексом законів про працю України від 10 грудня 1971 року.

Сутність дисциплінарної відповідальності полягає у накладенні роботодавцем на працівника дисциплінарних стягнень за невиконання або неналежне виконання своїх трудових обов’язків, пов’язаних з екологічними правовідносинами, за умови, що відповідні обов’язки передбачені трудовим договором, укладеним між працівником і роботодавцем.

Види дисциплінарних стягнень та порядок їх накладення регулюються ст. 147 КЗпП України. До порушників трудової дисципліни може бути застосовано один з двох заходів:

1. догана;

2. звільнення з роботи.

Частини сьома і восьма ст. 68 Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року передбачають таку спеціальну екологічну санкцію дисциплінарної відповідальності як повне або часткове позбавлення премій.

Для окремих категорій працівників можуть бути застосовані також інші дисциплінарні стягнення згідно з положеннями спеціальних правових актів.

Матеріальна відповідальність – це відшкодування екологічної шкоди працівником своєму підприємству, як правило, у межах середньомісячного заробітку.

Якщо, внаслідок порушення покладених на працівника трудових обов’язків ним завдається шкода підприємству, установі, організації (ст. 132 КЗПУ), матеріальна відповідальність встановлюється лише за пряму дійсну шкоду, але не більше середньомісячного заробітку такого працівника. Матеріальна відповідальність може бути покладена на працівника незалежно від притягнення його до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності. До відшкодування працівником екологічної шкоди своєму підприємству у порядку матеріальної відповідальності, не застосовуються положення цивільного законодавства про відшкодування екологічної шкоди.

Завдання для самостійної роботи:

1. Еколого-правова відповідальність як окремий вид юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства.

2. Конституційна відповідальність за порушення екологічного законодавства.

3. Поняття та види екологічної шкоди.

4. Правове регулювання відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної екологічної небезпеки.

5. Підстави звільнення від юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства.

ТЕМА 7. ЕКОНОМІКО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА

Питання

1. Поняття економіко-правового механізму природокористування.

2. Система фінансування екологічних заходів.

3. Податки та збори в сфері екології.

4. Екологічне страхування.

Методичні рекомендації:

Під час самостійної роботи студент повинен ознайомитися з рекомендованою літературою і нормативним матеріалом.

При вивченні цієї теми необхідно звернути увагу на наступне:

Відповідно до ст. 41 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» розрізняються такі заходи господарського механізму у царині екології:

- екологічне оподаткування;

- екологічне податкове стимулювання; функція стимулювання

- матеріальне заохочення;

- відшкодування екологічної шкоди;

- екологічне страхування; функція економічного

- матеріально-технічне забезпечення. забезпечення

Екологічне оподаткування означає впровадження екологічних податків і зборів (наприклад, збір за забруднення довкілля), екологічне податкове стимулювання, на відміну від екологічного оподаткування, передбачає екологічні пільги в загальному законодавстві про оподаткування.

Податки і збори – це обов’язкові платежі. Вони різняться за цільовим призначенням: податки – стягуються до державного бюджету державою і можуть використовуватися на будь-які цілі і потреби держави; збори – носять вузькоцільовий характер: для фінансування певних потреб, визначених законом.

Екологічний податок – це загальнодержавний обов’язків платіж, що справляється з фактичних обсягів викидів в атмосферне повітря, скидів у водні об’єкти забруднюючих речовин, розміщення відходів, фактичного обсягу радіоактивних відходів, що тимчасово зберігаються їх виробниками, фактичного обсягу утворених радіоактивних та з фактичного обсягу радіоактивних відходів, накопичених до 1 квітня 2009 року.

Згідно з ст. 9 та ст. 10 Податкового кодексу України, до загальнодержавних податків та зборів в сфері екології відносяться: екологічний податок; плата за користування надрами; плата за землю; збір за користування радіочастотним ресурсом України; збір за спеціальне використання води; збір за спеціальне використання лісових ресурсів; фіксований сільськогосподарський податок. До місцевих податків та зборів належить туристичний збір

Здійснення екологічного страхування регулюється: ст. 49 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року; Законом України “Про страхування” в редакції від 4 жовтня 2001 року.

Екологічне страхування – це договірні правовідносини, які передбачають передачу екологічних ризиків від страхувальників (застрахованих осіб) до страховика (страхової компанії), тобто встановлення обов’язку страховика у разі заподіяння екологічної шкоди застрахованій особі (чи застрахованою особою), надати останній відшкодування у розмірі, визначеному договором.

Страховий випадок (правовий факт, який породжує обов’язок страховика надати страхове відшкодування) при екологічному страхуванні пов’язується з екологічним ризиком і настає в разі заподіяння шкоди природним об’єктам і ресурсам, життю та здоров’ю людей, майну фізичних і юридичних осіб у результаті надзвичайної екологічної ситуації.

Об’єктом екологічного страхування є певний вид майнових інтересів, пов’язаних з певними екологічними ризиками: ризиком цивільної відповідальності за заподіяння екологічної шкоди, ризиком заподіяння екологічної шкоди тощо.

Підставою для виникнення страхових відносин є договір екологічного страхування, укладений між страховиком і страхувальником.

Страхова сума – це загальна грошова сума, в межах якої страховик зобов’язаний провести виплату страхового відшкодування при настанні страхового випадку.

Страхові внески виплачуються страхувальником страховику як плата за послуги на основі страхових тарифів, методики їх розрахунку та мінімальних розмірів страхових сум.

Страхове відшкодування – це виплата, яку здійснює страховик на користь страхувальника або третіх осіб у разі настання страхового випадку.

Види екологічного страхування:

1. добровільне;

2. обов’язкове – у випадках, визначених екологічним законодавством.

Екологічне страхування здійснюється спеціалізованими страховими компаніями різних форм власності.

Завдання для самостійної роботи:

1. У яких випадках екологічне страхування є обов’язковим?

2. На які заходи дозволено витрачання коштів екологічних фондів?

3. Яке правове значення господарської оцінки природних об’єктів?

4. Порядок притягнення до відповідальності за порушення законодавства про екологічне оподаткування.

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ ІІ. ПРИРОДОРЕСУРСНЕ ПРАВО

ТЕМА 8. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ТА ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

Питання

1. Правове регулювання використання й охорони земель та земельних ресурсів.