Проблеми стосунків України з державами СНД.

8 грудня 1991 року в Мінську лідери Росії, України та Білорусі (країн-засновників СРСР) заявили про припинен­ня дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Після алма-атинської зустрічі (21 грудня) до складу СНД увійшло 11 колишніх республік (без Грузії та держав Прибалтики). 25 грудня Президент СРСР М. Горбачов пішов у відставку. СРСР припинив своє існування. З цього моменту відкрива­ється новий етап у відносинах між нині незалежними дер­жавами, що утворилися на уламках Радянського Союзу. Його суть — у спробі переходу від відносин залежності та підкорення в межах єдиної наддержави (СРСР) до відно­син рівноправних партнерів. Утворенню СНД сприяли спе­ціалізація економічних районів, тісні економічні контак­ти, спільне правове поле, входження до єдиного воєнно-оборонного простору, функціонування загальної валюти, усталені міжетнічні зв'язки.

Проблема Україна — СНД має три основні аспекти: по­літичний, економічний і воєнний.

Розвал СРСР одразу поставив на одне з чільних місць питання безпеки. Між українською та російською сторонами з цього питання були суттєві розходження. Якщо Укра­їна робила ставку на побудову в республіці власних зброй­них сил на основі підпорядкування та реформування час­тин колишньої Радянської армії, то російська сторона чи­нила опір цим процесам, сподіваючись зберегти бодай час­тину збройних сил колишнього СРСР у формі Об'єднаних збройних сил СНД, бажаючи тим самим відновлення в но­вій якості контролю старого центру. Саме з метою поши­рення російського впливу в пострадянському просторі 20 березня 1992 року без участі України було підписано угоду про створення Об'єднаних збройних сил СНД.

Наступним кроком у спробах створити регіональну структуру безпеки стало обговорення цього питання під час зустрічі глав держав СНД у Ташкенті 15 травня 1992 року. Тоді ж відбулося формальне укладення Договору про ко­лективну безпеку за участю Росії, Вірменії, Казахстану, Узбекистану (у лютому 1999 р. Узбекистан заявив про при­пинення свого членства в Договорі), Таджикистану та Кир­гизстану. Незабаром, у грудні 1993 р., до Ташкентського договору приєдналася Білорусь, а пізніше постало питан­ня про залучення до об'єднання Молдови та Грузії.

Намагання перетворити СНД на наддержавну структу­ру з міцними координуючими та виконавчими функціями мали місце не тільки у воєнній сфері, а й у політичній. Найпринциповішою політичною проблемою було питання про Статут СНД, що вперше постало влітку 1992 р., коли за­йшла мова про документ, який «визначив би правову та ор­ганізаційну основу СНД». Вбачаючи в запропонованому Статуті значне звуження суверенітету країн співдружності, а також модернізовану модель союзного договору 1922 р., Україна відмовилася його підписати в січні 1993 р.

Нові перспективи в міждержавних економічних відно­синах у межах СНД було відкрито Договором про створен­ня (24 вересня 1993 року) Економічного Союзу (ЕС). Трохи пізніше — у квітні 1994 р. до нього на правах асоційовано­го члена приєдналася Україна. Серед причин, які стимулювали участь України в ЕС СНД, однією з принципових є глибока інтегрованість еко­номіки України в економічний простір СНД (і насамперед Росії), яка, незважаючи на розрив зв'язків, продовжувала існувати.

Аналізуючи ставлення та підходи української дипло­матії до визначальних, принципових питань побудови СНД та її механізмів, дослідники виділяють такі характер­ні особливості позиції України:

підкреслене піклування про збереження національ­ ного суверенітету, опір становленню наднаціональних структур, які б створювалися за моделлю колишніх союз­
них органів; еволюційний характер економічної інтеграції, по­ ступальне сходження від найпростіших форм інтеграції (вільна торгівля, митний союз) до більш складних і висо­ ких (спільний ринок, економічний і валютний союз); пріоритет національних економічних інтересів, га­
рантування економічної безпеки держави; розвиток і поглиблення відносин з країнами СНД не
можуть і не повинні здійснюватися за рахунок згортання взаємозв'язків і дистанціювання із розвинутими країнами світу; недопущення домінування однієї з країн у спільно створюваних міждержавних організаціях і об'єднаннях; характер і глибина участі України в спільних захо­дах не повинні суперечити Конституції України, Деклара­ції про державний суверенітет, Акту про незалежність,

чинному законодавств.

19 вересня 2003 року у Ялті, під час саміту глав дер­жав-учасниць СНД, президентами Білорусі, Казахстану, Російської Федерації та України було підписано Угоду про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП), яку 20 квітня 2004 року ратифікувала Верховна Рада України. Цей документ окреслив наміри держав-учасниць щодо ре­формування економічних взаємовідносин. 15 вересня 2004 року в Астані (Казахстан) відбувся саміт глав держав-учас­ниць Єдиного економічного простору.

Ідея створення ЄЕП викликала гостру дискусію в укра­їнському суспільстві.

На думку фахівців, ймовірним є ризик згортання окре­мих галузей української економіки, насамперед вугільної та автомобілебудівної, що може перетворити окремі регіо­ни України на зони соціального лиха.

Реагуючи на проект Угоди про формування ЄЕП, Євро-союз 16 вересня 2003 року зробив заяву, в якій було стисло й чітко окреслено можливі наслідки для України від її участі в ЄЕП. У документах зазначалося, що участь у прос­тій зоні вільної торгівлі не створить особливих труднощів для України як щодо приєднання до СОТ, так і в поглиб­ленні двосторонніх торгових відносин з Євросоюзом. Участь України в митному, економічному або валютному союзах у межах ЄЕП спричинить значні проблеми в її пере­говорах із СОТ, Євросоюзом, унеможливить створення зо­ни вільної торгівлі ЄС — Україна, що перекриє вільний доступ українських товарів до євроринку, позбавить Укра­їну перспективи членства в Євросоюзі.

7—8 квітня 2005 року у Москві відбулося 19-те засідан­ня Групи високого рівня з формування Єдиного економіч­ного простору, на якому українська сторона наголосила на необхідності перегляду переліку документів, які підляга­ють першочерговому підписанню, вилучити з нього угоди, які є елементами Митного союзу.

Наприкінці літа 2005 р. питання про повномасштабну участь України у ЄЕП залишалося відкритим. Багато фа­хівців стверджує, що прийнятним рівнем співпраці, який не суперечитиме курсу України на європейську і євроат­лантичну інтеграцію, може бути зона вільної торгівлі.

Отже, ставлення України до СНД у своєму розвитку еволюціонувало. Якщо на початковому етапі незалежності українська сторона вбачала в співдружності лише форму «цивілізованого розлучення», то з плинам часу цей підхід зазнав суттєвих змін. Нині СНД розглядається Україною як міжнародний переговорний механізм, здатний зближу­вати позиції, збалансовувати інтереси, тукати компромі­си, узгоджувати принципи господарської діяльності. Інтеграційний процес у межах СНД має суперечливий ха­рактер. З одного боку, певна консолідація країн СНД дає змогу задовольнити взаємовигідні інтереси на основі бага­тостороннього співробітництва; забезпечує політичну ста­більність у міждержавних відносинах; надає переваги у розв'язанні таких глобальних проблем;, як екологія та енергетика. З іншого — все виразніше в інтеграційному потоці простежується домінуюча роль Роїсії, її бажання пе­ретворити СНД на наддержавну структуру з міцними коор­динуючими та виконавчими функціями; посилюється вплив на процеси консолідації військово-політичних та ідеологічних чинників; реальною лишається загроза того, що економічна інтеграція в СНД не зможе забезпечити тех­нологічного прориву і в перспективі призведе до консерва­ції господарської, технічної та технологічної відсталості країн співдружності. З огляду на це Україна за основу сво­єї діяльності в межах СНД взяла концепцію інтеграції на «різних швидкостях», яка дає змогу зберігати незалежну позицію та реалізовувати національні інтереси.

Україна в черговий раз перебуває на вирішальному ета­пі своєї історії. її майбутнє цілком залежить від далеко­глядності та рішучості лідерів, толерантності та зваженос-ті в діях політичних сил, єдності та віри ніароду в свої сили