Становлення особистості та політичних поглядів

Історія сучасної Франції тісно пов’язана з ім’ям генерала Шарля де Голля (див. Додаток А)- видатного військового, політичного і державного діяча. Він здійснив вплив на суспільно-політичний розвиток і Франції і Європейського континенту. Шарля де Голля вважають у Франції за останнього великого француза – людину, що стоїть в одному ряду з Карлом Великим, Жанною Д'арк і Наполеоном. Він вважав своїм обов'язком захищати інтереси батьківщини – в тих безнадійних ситуаціях, коли будь-який інший політик відмовлявся, вважаючи себе безсилим. Саме тому він і залишився в пам'яті французів великим, не дивлячись на всі його людські слабкості і помилки. Шарль де Голль народився 22 листопада 1890 р. Батько Шарля, Анрі де Голль, дворянин, віруючий католик і справжній патріот, викладав філософію і літературу в паризькому коледжі єзуїтів. Він був людиною правих поглядів і сам себе називав «потужним монархістом». Мати - Жанна де Голль - глибоко релігійна жінка, походила з правобуржуазной сім'ї. У 1896 р. Шарль вступає до початкової школи Св. Фоми Аквінського, але в навчальний заклад приходив тільки для складання іспитів, тому що йому було по силам навчатися екстерном. Батько був прихильником домашнього навчання і навчання своїх дітей читати і писати [18, c. 22].

У 1900 р. майбутній генерал вступає в паризький коледж єзуїтів, на греко-латинське відділення де і отримав гуманітарну освіту. У 1905 р. де Голль написав одноактну драму «Дурні зустрічі». Коли юнак залишався вдома сам, його заняттям було читання і написання віршів. В 14 років Шарль написав невелику повість «Німецька компанія», в якій зображував себе головнокомандуючим французькими військами, що воювали з Німеччиною. Останній рік свого навчання де Голль провів вже не у Франції, а в Бельгії. Уряд заборонив єзуїтам вести викладацьку діяльність у школах, і вони були змушені перебратися до сусідньої країни. Вже через рік він успішно склав іспити на бакалавра. Шарль вирішив стати військовим, тому 1908 р. вступає у підготовчий клас коледжа Станіслас, саме тут він пише твори: «Провінційна адміністрація в період Старого порядку», «Франція у 1802 р.», «Політика Олександра І у відношенні до Наполеона», «Франкфуртський мир». Свою літературну діяльність він проводив під псевдонімом Шарль де Люгаль [8, с.25].

У 1909 р. де Голль вступає у знамените військове училище Сен – Сір, яке було засноване Наполеоном в 1803 р. в Фонтебло, але незабаром перебралося в Сен-Сір поблизу Версаля. Але за існуючими порядками тут, вступники мають провести рік в будь-якому роді військ діючої армії. Шарль обирає піхоту і відправляється в 33-й піхотний полк, що знаходився в м. Аррасе. У 1912 р. він в званні молодшого лейтенанта закінчив Сен-Сирійське училище а в атестації було записано: «Справжній військовий, дуже сумлінний і відданий своїй справі, керує спокійно і енергійно, буде чудовим офіцером» [2, с. 43]. Після закінчення училища Шарль відправляється знову в Аррас, у 33-й піхотний полк. Тут він потрапив під керівництво полковника Філіппа Пєтена, який дав йому таку характеристику: «З самого початку утвердився як чудовий офіцер, що подає великі надії… Освідчений, сильно любить свою професію. Гідний у всіх відношеннях» [3, с.31].

Через два роки почалася перша світова війна. Майже всіма молодими офіцерами французької армії ця подія була сприйнята як неминуча і природна. Де Голль був серед них. Він пішов на фронт у перші дні війни, хоробро бився і думав тільки про перемогу. За участь у боях де Голль був підвищений до звання капітана. Він розумів що ця війна скоро не закінчиться, але його це не хвилювало, адже для нього була важлива тільки перемога. В операції, яка увійшла в історію як «Верденська м’ясорубка» Де Голль очолював батальйон. Під час Першої Світової війни був тричі поранений. Найважчим було останнє поранення, отримане в рукопашній сутичці під м. Верденом в березні 1916 р. Де Голля визнали мертвим і залишили на полі бою. Але він залишився живим, потрапив в німецький полон. П'ять разів намагався втекти, але безуспішно. У результаті в таборах на території Німеччини йому довелося провести майже три роки. Цей час не минув для де Голля безслідно. У полоні він удосконалював свої знання німецької мови, постійно читав німецькі газети, пильно стежив за військовим становищем і справами на фронтах війни. Молодий капітан обмірковував багато проблем, постійно вів записи в своєму щоденнику. Після закінчення війни де Голль повернувся на батьківщину. На початку 1919 р. він відправляється на стажування до військової школи Сен-Мексан, а в квітні вирішує поїхати в Польшу. Де була організована французька військова місія. Французькі офіцери проводили інструктаж польським військовим. Саме тут Шарль відчув, що нарешті повернувся до звичайного життя, а саме після полону він почувався морально роздавленим, через те що не міг брати участь в закінчені війни. А ще краще йому стало після нагородження його орденом Почесного легіону за мужню поведінку під Дуамоном. У 1920 р. розпочалася радянсько-польська війна, в якій США, Англія і Франція виступили на боці Польщі. Звичайно ж Шарль не міг залишитись осторонь, він був учасником цієї військової компанії і очолював батальйон. Після війни його нагороджують орденом «За військові заслуги».

Після повернення до Франції 6 квітня 1921 р. одружився на Івонні Вандру і оселився в Парижі. Йому запропонували місце професора військової історії в Сен-Сирійському училищі. Але він мріє вступити в Вищу військову школу - навчальний заклад, що є аналогічним академіям генерального штабу в інших країнах. Восени 1922 р. де Голль успішно складає іспити і приступає до занять. Заняття в школі тривали два роки. Відносини де Голля з товаришами по школі дійсно складалися добре. Однак з викладачами, особливо тими, у підпорядкуванні яких він брав участь у військових навчаннях, справа нерідко була дещо інакше. Капітан про все мав власну думку і наполегливо його відстоював. Це не подобалося. Після першого року навчання де Голль отримав більш ніж втішну характеристику: «Дуже здібний і широко освічений, віддає чіткі накази, рішучий, працьовитий... Особистість дуже розвинена, з великим почуттям власної гідності, може досягти блискучих результатів» [10, с.28]. Проте в 1924 р. капітан закінчує Вищу військову школу з оцінкою «добре». Причиною тому був його занадто незалежний характер.

У 1924 р. де Голль був посланий на кілька місяців до окупованої Францією Рейнської області. У наступному, 1925 р. капітан де Голль перейшов на роботу до кабінету маршала Петена. У цей час де Голль продовжує жити і працювати в Парижі. Його родина складалася вже з п'яти чоловік. У нього було троє дітей: син Філіп, дочки Елізабет і Анна. Третя дитина подружжя де Голль народився в перший день нового 1928 року. І скоро стало ясно, що вона страждає синдромом Дауна. Сім'я де Голль не приховували діагноз дочки, але й не хотіли його ні з ким обговорювати. Всі турботи про малятку взяла на себе їх сполучення сім'я. «Ми б поступилися всім: багатством, амбіціями, удачею, якби це допомогло здоров'ю Анни», - писала другу мадам де Голль, коли дівчинці виповнився рік [17]. Але батьки ніколи і не думали про те щоб передати Анну в спеціальну установу. У сім'ї вона була настільки щаслива, наскільки це тільки було можливим.

У 1929 р. Шарль отримує наказ їхати в Ліван, французьку територію отриману в результаті Першої Світової війни. Розраховувалося, що сім`я де Голль повинна пробути в Лівані близько двох років.

У листопаді 1931 де Голль виходить на роботу в Парижі. Його призначили секретарем Вищої ради національної оборони, постійного органу при голові кабінету міністрів, який відав підготовкою державного апарату і нації до війни. Рада розміщувався у величному будівлі палацу Інвалідів. Де Голль був задоволений новим місцем роботи і тим, що, нарешті, знову став парижанином. На початку 1932 р. де Голль завершує свою другу книгу. Вона називається «На гострі шпаги».

Тим часом події в Європі розвивалися. Франція, як і багато інших країн, переживала небувалу за своєю потужністю економічну кризу. У 1933р. в Німеччині прийшов до влади Гітлер, і почалася відкрита активна пропаганда реваншистських ідей. Шарль де Голль продовжував працювати в Вищій раді національної оборони. У 1933 р. він отримує чин підполковника, а також завдання написати текст закона про організацію державних служб під час війни. Шарль де Голль фактично першим у Франції передбачив вирішальну роль танків у майбутній війні, підкресливши, що наявність танкових дивізій може перевернути будь-яку військову тактику. У чіткій і лаконічній формі він виклав проект пропонованої ним реформи і вказав, що Франції необхідно створити принаймні шість лінійних і одну легку, повністю моторизовану дивізію, що означатиме серйозну підготовку до можливої війни. Де Голль заявляє, що провести військову реформу повинна держава, як і взагалі звернути нарешті увагу на свою армію. Він писав, що перемога дається тільки тим, хто завжди про неї мріє. «Для того щоб в найближчий час з’явилася професійна армія, потрібно щоб появився справжній керівник, що користується довірою суспільства. Той хто буде відстювати тільки державні інтереси, не думаючий завоювати собі прихильників, зосереджений тільки на певній задачі, вождь повинен бути невіддільний від армії, зосереджуючи свою увагу на командуванні. Ним може бути тільки людина, що є сильною, для того щоб змусити признати себе, достатньо прудкий, щоб подобатися і достаньо талановитий, щоб здійснити велику справу» вважав де Голль [9, с.67]. Пропагандою цих ідей стали його друзі, а саме: Е. Мейер, Л. Нашен, Ж. Обюртен, Р. Рур. Його друг Л. Нашен писав «Де Голль всіма фібрами власної душі переживав за Францію, і добре розумів яким жахом для неї буде поразка. Він вважав, що зобов’язаний подати сигнал тривоги» [4, с.45].

Де Голль чудово усвідомлював, наскільки слабка французька політична система. «На чолі міністерських кабінетів я бачив, - писав він, - безсумнівно, гідних, а часом і виключно талановитих людей. Але особливості самого політичного режиму сковували їх можливості і приводили до марної витрати сил. Мовчазний, але аж ніяк не байдужий свідок всіх перипетій політичного життя, я спостерігав, як постійно повторюється одна і та ж гра. Ледве приступивши до виконання своїх обов'язків, глава уряду відразу ж стикався з незліченною кількістю всіляких вимог, нападок і претензій. Всю свою енергію він безрезультатно витрачав на те, щоб покласти їм кінець. З боку парламенту він не тільки не зустрічав підтримки, але, навпаки, останній будував йому різні підступи і діяв заодно з його супротивниками. Серед своїх же власних міністрів він знаходив суперників. Громадська думка, преса, окремі угруповання, які виражали приватні інтереси, вважали його винуватцем усіх бід. При цьому всі знали - і він в першу чергу, - що дні його перебування на посту глави уряду полічені: протримавшись кілька місяців при владі, він змушений буде поступитися своїм місцем іншому» [3, с.33]. Незважаючи на таку ситуацію, де Голль все ж зважився звернутися до впливових політиків. Він зустрічався з колишнім президентом республіки О. Мільєраном, колишніми головами ради міністрів А. Бріaнoм, А. Тардьє, К. Шотаном. Його вислуховували, але зробити що не-будь відмовлялися. І ось наприкінці 1934 р. один друг де Голля Жан Обюртен познайомив його з відомим правим політичним діячем Полем Рейно. Перша зустріч де Голля з ним відбулася в грудні 1934 р. Згодом Рейно згадував: «У мій кабінет увійшов підполковник високого зросту... Погляд його глибоко посаджених карих очей випромінював впевнене спокій. Він заговорив про застарілу і старезної військовій системі, яку уряд намагається «залатати» шляхом продовження терміну військової служби. Я відчув, як він втомився навіть від спогадів про те, скільки людей відмовилося прийняти його докази. Однак він твердо вирішив стояти на своєму до кінця. Де Голль говорив спокійним м'яким голосом, що здавалося невідповідало його великому тілу. Але він умів змусити визнати свої переконання. Коли де Голль нахиляв голову вперед і розводив долонями, складалося враження, що він весь пронизаний якийсь нестримною очевидністю» [3, с.33]. Поль Рейно перейнявся ідеєю де Голля про створення механізованих підрозділів французької армії і вирішив сприяти її здійсненню. Між політиком і підполковником зав'язується жвава переписка [7, с.33]. Підполковник знайомиться також з співробітником особистої канцелярії кабінету Рейно Г. Палевскі і спілкується з ним. Палевскі представив у своїх мемуарах де Голля таким, яким він його вперше побачив в 1935 р.: «Високий, спокійний, завжди володіє собою, натхнений власною ідеєю, яка вимагала від нього невпинно діяти. Він був переконаний, що Франції загрожує небезпека і врятувати її може тільки його стратегічна концепція про необхідність реформи в армії» [3, с.75]. Рейно до 1940 р. не входив до складу кабінету міністрів, але, будучи депутатом, відстоював ідеї підполковника в парламенті. Де Голль був цим задоволений і майже незмінно

приходив до Палати депутатів послухати промови Рейно. Підполковник сподівався, що вони вплинуть. Після одного з таких виступів де Голль пише Рейно: «... в тому, що стосується вашої позиції по військовій проблемі, то цілком очевидно, що до неї прислухаються і нею зацікавилися. Вас тепер розцінюють як справжнього державного діяча, який при загальним бездіяльності має ідеї, програму і мужність» [7, с.33]. На жаль, де Голль, швидше, приймав бажане за дійсне. Рейно активно пропагував його погляди і навіть висунув в Палаті депутатів проект закону «Про негайне створення спеціальної армії у складі шести лінійних і однієї моторизованої дивізії, резервів загального підпорядкування і служб», підготовленого, звичайно, де Голлем. Але проект прийняли однозначно негативно у військових колах і про нього швидко забули. Тим часом обстановка на східному кордоні Франції ускладнювалася. У 1936 р. Німеччина окупувала Рейнську зону. З Версальським договором по суті було покінчено. Де Голль був вкрай стурбований міжнародною ситуацією, домігся зустрічі головою уряду соціалістом Л. Блюом. Він представив йому свій план реформи армії. Однак глава кабінету не вважав за потрібне прислухатися до думки підполковника. Шарль Де Голль, звичайно, був розчарований.

У 1937 р. де Голль нарешті отримує підвищення. У 47 років він стає полковником. Його відправляють у м. Мец і призначають командиром танкового полку. 1 вересня 1939 р. фашистська Німеччина напала на Польщу. 3 вересня Франція та Англія оголосили війну Німеччині. Друга світова війна почалася. Де Голля призначили командувачем танковими військами 5-ї армії в Ельзасі. За ряд успішних операцій він був проведений в чин бригадного генерала, при уряді Рейно призначений заступником військового міністра.
16 червня 1940 р. кабінет Рейно подав у відставку. Новий уряд сформував маршал Петен, прихильник припинення війни. Тепер капітуляція Франції була неминучою. Все, що творилося в ці дні, здавалося де Голлю якимось абсурдом. Він відмовлявся вірити в те, що його країна повалена, і думав тільки про одне: будь-яку ціну, будь-якими засобами продовжувати битву, навіть якщо цього хоче лише він один. 17 червня де Голль вже зустрівся в Лондоні з Черчіллем. Він запевнив англійського прем'єра в свій твердий намір продовжувати боротьбу. Де Голль вважав абсолютно необхідним, щоб у війні взяли участь не тільки окремі французи, але й Франція. 18 червня він написав відозву до своїх співвітчизників, яку прочитав о восьмій годині вечора з англійського радіо. У ньому він доводив, що становище Франції далеко не безнадійно. Де Голль став першим французом, який підняв смолоскип опору своєї батьківщини. Мало хто почув дану промову тоді у Франції. Але вже через деякий час вона стала історичною.

28 червня англійський уряд оголосив, що визнає генерала де Голля як главу «Вільних французів». На території Великобританії в червні перебувало майже 50 тисяч французьких солдатів і офіцерів. Це були частини, які евакуювалися разом з англійцями з Дюнкерка, а також поранені в боях на території Бельгії та переправлені до Великобританії. Французькі військові місії, які перебували в Англії, взяли на себе функції з утримання цих сил в підпорядкуванні Віші і готували їх загальну репатріацію. Де Голль особисто об'їхав у Великобританії всі місця, де знаходилися французькі військові, і провів агітацію. Результат виявився нікчемним. До нього приєдналося тисяча двісті людей [6, с.143]. І все ж генерал був уже не один. У червні і липні до де Голля добровільно примкнули деякі французькі офіцери: генерали П. Лежантійом, М. Кеніг і Е. Пті, віце-адмірал Е. Мюзель, полковник Е. де Ларміна, командир батальйону Ж. д'Аржанлье, капітани К. де Буаламбер, Ф. де Oтклок (пізніше відомий як генерал Леклерк), А. Деваврен (військовий псевдонім Пассі). До генералу приєдналися і цивільні особи - підприємець Р. Плевен, банкір П. Дені, дипломат М. Дежан, професор права Р. Кассен, журналіст М. Шуман, інспектор фінансів А. Дьєтельм, Е. де Мірібель, колишній співробітник кабінету П. Рейно Г. Палевскі. Моріс Шуман став постійним диктором «вільних французів» на Бі-бі-сі, Е. де Мірібель - секретарем генерала. 14 липня 1940 р., в день національного свята відбувся перший огляд військових сил «вільних французів» в англійській столиці.

У серпні 1940 р. генерал де Голль і Вінстон Черчілль підписали угоду щодо організації, формування та використання французьких добровольчих сил в Англії. Де Голль зобов'язався сформувати ці сили і здійснювати верховне керівництво ними відповідно до загальних директив британського командування. Англія не визнавала прав де Голля на здійснення державної влади і розглядала «Вільних французів» тільки як добровольців у себе на службі. Однак вона забезпечувала де Голлю регулярну фінансову підтримку і давала йому можливість створити крім військового цивільний орган, який міг стати зародком майбутнього урядового апарату. Угода остаточно конституювала існування організації «Вільних французів». Незабаром вона була перейменована у «Вільну Францію». Проте з самого початку існування «Вільної Франції» проявилися політичні амбіції її засновника, який відразу почав протиставляти свою організацію уряду Віші і домагатися її визнання як урядового органу в імміграції. Про це свідчить хоча б той факт, що де Голль постійно удосконалював структуру «Вільної Франції» і, прагнув поступово закріпити за нею функції урядах. На території Франції, як в окупованій, так і у вільній зонах, в 1941 р. зародився і поступово розвивався рух Опору. Рішення про вступ у боротьбу проти окупантів і їх посібників приймали і окремі люди, і цілі групи. Наприкінці року Опір вже перетворилося у значну дієву сілy. У ньому були представлені майже всі верстви французького суспільства. Найактивнішу роль у цьому русі грала Французька комуністична партія (ФКП). Відомості про розвиток Опору у Франції регулярно приходили до Лондона і до де Голля. Проявивши політичне чуття, генерал вирішив взяти його під свій контроль. Він поставив перед собою завдання об'єднати розрізнені сили Опору навколо «Вільної Франції». У зв'язку з цим де Голль виступив з низкою промов, де виклав програму очолюваної ним організації. В одній з них він заявив, що до початкового девізу «Честь і Батьківщина» тепер додається ще один - «Свобода. Рівність. Братство». Для того, щоб практично приступити до об'єднання різних угруповань Опору під своїм керівництвом, де Голль почав направляти до Франції особливі політичні місії. Головна з них була доручена відомому діячеві французького Опору Жану Мулен. Після поразки Франції, уряд Віші змістив Мулена з посади префекта, і він присвятив себе організації руху Опору. 20 жовтня 1941 Мулен за власною ініціативою прибув до де Голля в Лондон. Він представив генералу доповідь про обстановку у Франції. «Вирішальною умовою всіх подальших успіхів Опору Мулен вважав негайну допомогу з боку англійської влади і генерала де Голля. Він просив надати організаціям Опору політичну і моральну підтримку надати їм у розпорядження засоби зв'язку та фінансову допомогу» [24, с.122]. Мулен справив сильне враження на главу Вільної Франції. Завдяки йому генерал вперше отримав достовірні відомості про рух, розгорнулося на батьківщині. Де Голль вирішив покласти на цю людину важку, небезпечну і відповідальну місію - об'єднати всі угруповання Опору і забезпечити їх підпорядкування його керівництву. Де Голль пильно стежив за розвитком подій на фронтах війни. На деяке зближення з Вільною Францією пішли Сполучені Штати. Вони вступили у війну з Японією і потребували зручних військово - морських базах на Тихому океані. Під владою де Голля вже перебували острівні володіння Франції - Нова Каледонія, Нові Гебріди, Маркізькі острови, Таїті, Туамоту і острови Товариства. Рузвельт визнав владу над ними Французького національного комітету, щоб отримати до них доступ. Завдяки діяльності Ж. Мулена зв'язку Вільної Франції з представниками Опору стали набувати більш-менш систематичний характер. При лондонському комітеті був створений комісаріат за інформацією, який очолив Сустель. У його функції входило головним чином поставляти інформацію про діяльність Вільної Франції різним радіостанціям світу, а також підпільним виданням, які виходять на території Франції. Починаючи з весни 1942 року деякі діячі Опору стали схилятися до визнання де Голля. У Лондон прагнули потрапити керівники різних угруповань, щоб особисто познайомитися з генералом. У нього побували представники Соціалістичної партії П. Броссолет, Ф. Гузнов, К. Піно, А. Філіп, радикал П. Франс, белетрист, автор кількох книг про Опір Е. д'Асті де ля Віжері. В одній з них він описав свою першу зустріч з де Голлем і так представив його: «Він мовить, немов на його плечах вантаж тисячолітньої історії або немов він бачить своє ім'я на її сторінках через сотню років. Мені раптом починає здаватися, що його похмуре завзяття викликано одним бажанням надихнути французький геній і заставити його знову знайти своє національне й історичне могутність, єдине, у що він вірить» [12, с.79]. Велике значення мав візит до Лондона навесні 1942 року К. Піно. Він привіз проект складеного ним Маніфесту, в якому глава Вільної Франції іменувався представником французького народу. Де Голль особисто переробив Маніфест, і Піно відвіз його назад у Францію. У Маніфесті засуджувався режим Третьої республіки і режим Віш, який співпрацював з фашистами. У ньому також говорилося, що після закінчення війни має статися «відновлення цілісності території Франції, її імперії, її надбання, відновлення повного суверенітету нації». «Як тільки французи будуть звільнені від ворожого гноблення, - підкреслювалося в документі, - всі їх внутрішні свободи повинні бути їм повернуті. Після вигнання ворога з нашої території всі чоловіки і жінки оберуть національну асамблею, яка сама вирішить долі нашої країни» [5, с.205]. По суті такий текст свідчив про визнання де Голлем спільних демократичних принципів. У ньому було дано обіцянку скликати після звільнення повноважний парламент і відновити в країні демократичні свободи. Поява Маніфесту самим позитивним чином позначилося на відносинах Вільної Франції з внутрішнім Опором. Багато некомуністичні організації тепер примкнули до де Голлю. «Вільні французи» як і раніше брали участь у військових операціях. У Лівії під командуванням генерала Кеніга в травні- червні 1942 року вони стримали наступ німецької армії на чолі з Роммелем в містечку Бір Хакейм. Глава Вільної Франції був радий цьому успіху і відправив Кенігу наступне послання: «Знайте і передайте вашим військам, що вся Франція дивиться на вас і пишається вами» [1, с.808]. Приблизно в той же час глава Вільної Франції отримав і новий удар від англійців. Без відома генерала британський уряд висадило свої війська на контрольованому Віші острові Мадагаскар. Сполучені Штати підтримали дії Англії. Крім того, вашингтонська адміністрація підписала з Петеном договір про використання американцями для своїх військових баз острова Мартініка в Карибському морі, що залишалися під контролем Віші. Де Голль був у нестямі. Він сприйняв ці події як пряме посягання з боку союзників на французькі території та ігнорування інтересів Французького національного комітету. 11 червня міністр закордонних справ Великобританії А. Іден при особистій зустрічі запевнив генерала в тому, що Англія не збирається захоплювати французькі території. Пристрасті потроху вляглися, і де Голль почав готуватися до святкування другої річниці свого знаменитого призову. 18 червня 1942 р. генерал виголосив у Лондоні перед «вільними французами» довгу, повну патетики промову. «Шамфор говорив: «Розсудливі існували. Пристрасні жили", - нагадав де Голль присутніх і продовжив: - Ось уже два роки Франція, віддана Бордо, але всетаки продовжує війну завдяки зброї, територіям та духу Франції. Протягом цих двох років скільки ж ми пережили, будучи людьми сильних пристрастей. Але ми і проіснували, так як ми одночасно і розсудливі... Об'єднані, щоб битися, ми дойдем до нашої кінцевої мети, до національного визволення. І тоді ми просто скажемо Франції словами Пегі: «Матінка - батьківщина, прийміть ваших синів, які так відважно за вас боролися»» [5, с.204]. Немов почувши ці слова, американці, нарешті, зробили перший серйозний крок назустріч Вільної Франції. 9 липня 1942 США опублікували меморандум, в якому говорилося: «Уряд Сполучених Штатів визнає внесок генерала де Голля і зусилля Французького національного комітету у справу підтримки духу французьких традицій та інститутів. Воно вважає, що здійсненню цілей, необхідних для ефективного ведення війни... буде найкращим чином сприяти надання Французькому національному комітету, являлися символом Французького Опору, всілякої військової допомоги і підтримки» [2, с.390].

30 вересня глава «борячоїсь Франції» в черговий раз при особистій зустрічі намагався вимагати від прем'єр-міністра Англії визнання за собою пріоритетних прав на Сирію, Ліван і Мадагаскар. Однак Черчілль не уступав. Де Голль розлютився і заявив, що він покладе край їх співпраці. Тоді британський прем'єр закричав: «Ви говорите, що ви - Франція! Насправді ви - не Франція! Я не визнаю вас як Францію. Де ця ваша Франція?» Де Голль постарався стриматися, але все-таки не забув зауважити: «Якщо я не Франція, то чому ви ведете зі мною цю розмову?» А Черчілль не вгамовувався: «Найбільш гірший ворог для Вас Ви самі. Працювати з Вами неможливо. Ви сієте розбрат скрізь, де з'являєтеся... Замість того, щоб вести війну з Німеччиною, Ви ведете її з Великобританією» [2, с.44]. Співрозмовники розійшлися, так ні про що і не домовившись. У своїх спогади Черчілль так охарактеризував де Голля: «Я знав, що він іншому Англії, але я завжди визнавав у ньому дух і ідею, які назавжди затвердять слово «Франція» на сторінках історії. Я розумів його, обурюючись, одночасно захоплювався його зарозумілим поведінкою. Емігрант, що покинув свою країну, засуджений до смерті, він перебував у повній залежності від доброзичливості спочатку англійського уряду, а потім уряду Сполучених Штатів. Німці захопили його батьківщину, у нього ніде не було справжньою точки опори. Проте він протистояв всьому. Завжди, навіть тоді, коли він надходив найгіршим чином, він, здавалося, виражав індивідуальність Франції, великого держави з усією його гордістю, владністю і честолюбством» [13, с.85]. Але ці рядки були написані після війни, коли обидва політики опинилися вже не при справах. А поки чолі борються Франції ще не раз доведеться відстоювати перед союзниками своє право на існування. У жовтні де Голль зібрав у Лондоні лідерів Опору.

На території Франції об'єднанням різних угруповань в єдине ціле займалися Жан Мулен в південній зоні і Жільбер Рено (відомий під псевдонімом полковника Ремі) в окупованій німцями частині країни. Де Голль доручив Ремі увійти в Koнтaкr з комуністами, які грали вирішальну роль у русі Опору, і просити їх надіслати в Лондон свого представника. Після висадки десанту США й Англії в Північній Африці, в Алжирі і Марокко, де керувала вішиських адміністрація і знаходилися вішиських війська, Верховним комісаром Північної Африки був проголошений адмірал Дарлан, а потім на його місце був призначений французький генерал армії Жіро.

Отже, юність генерала пройшла в мріях добитися великих перемог у військовій кар’єрі, він бажав бути корисним своїй країні. Потрібно також зауважити, що Шарль був патріотом своєї країни, він був готовий віддати своє життя за країну, коли говорив про Францію, то тільки з гордістю. Звичайно в цьому де Голль завдячує своєму батьку, який з дитинства навчав дітей любити свою країну, розповідав історію Франції, наголошуючи, що це велична країна, з могутньою спадщиною, коли в країні були якісь негаразди сім`ю де Голлів справді боліло, вони бажали допомогти своїй країні. Але ніколи вони недумали про власну вигоду, тільки про злагоду Франції. Шарль бажав бути військовим, хоча займався публіцистською діяльністю, він написав багато статей та книжок, в основному на військову тему, він писав про своє бачення французької армії, вказував свою думку про майбутнє армії. Авжеж на першому місці в його житті займала сім`я, він просто обожнював дружину і дітей, але Франція для нього була дуже важливою, і саме під час німецької окупації він це і показав, хоча знаходився в Лондоні, для того щоб звільнити рідну країну, він навіть на хвилину не переставав про неї думати.