Зовнішня політика Росії

Сучасна Росія, не дивлячись на економічну слабкість, за своєю політичною значущістю і впливом на події у світі, в тому числі як постійний член Ради Безпеки ООН, безперечно, залишається однією з великих держав. Не випадково провідні країни Заходу, визнаючи політичну вагу і потенційну економічну могутність Росії, запросили її до чільної світової „вісімки". Поряд з геополітичним розташуванням і наявністю ядерних озброєнь до основних особливостей, які дозволяють в сучасних умовах вважати Росію великою державою, належать її потенційні можливості у сфері демографії, ресурсному забезпеченні, високому науково-технічному потенціалі тощо.

Природно, що Захід в цілому і США зокрема, зацікавлені в подальшому ослабленні Росії. Одночасно Захід не може не усвідомлювати того, що Росія самим своїм існуванням забезпечує відповідний баланс сил, відіграючи тим самим позитивну геополітичну роль на світовій арені. Збереження цієї ролі Росії є одним з головних засобів застереження сповзання Європи, а також світу в цілому до геополітичного хаосу.

Найбільший інтерес Росії на глобальному рівні полягає в її активній і повноправній участі в побудові такої системи міжнародних відносин, в якій їй відводилось би місце, що відповідало б найбільшою мірою її політичному, економічному й інтелектуальному потенціалу, військово-політичним і зовнішньоекономічним можливостям та потребам.

Основними документами, які визначають основні пріоритети Російської держави у сфері зовнішньої політики є: Концепція зовнішньої політики Російської Федерації від 10 липня 2000 р., Концепція національної безпеки Російської Федерації від 10 січня 2000 р. та Військова доктрина РФ від 21 квітня 2000 р.

Концепція зовнішньої політики Російської Федерації є документом, що визначає „систему поглядів на зміст та основні напрямки зовнішньополітичної діяльності Росії'". Документ, підсумовуючи складний процес геополітичного визначення Росії, констатує невиправданість очікувань демократичних сил Російської Федерації, властивих початку 1990-х рр. Мрією залишилось формування рівноправних, взаємовигідних, партнерських відносин Москви з довколишнім світом, як це було зафіксовано у попередній Концепції 1993 року. Окрім того, з'явилися нові виклики і загрози національним інтересам Росії: „Посилюється тенденція до створення однополярної структури світу при економічному та силовому домінуванні США. При вирішенні принципових питань міжнародної безпеки ставка робиться на західні інститути і форуми обмеженого складу, на послаблення ролі Ради Безпеки ООН", наслідками чого можуть стати дестабілізація міжнародної обстановки, провокування напруженості та гонки озброєнь, посилення міждержавних суперечностей, національної та релігійної ворожнечі. За таких умов метою Росіі є цілеспрямоване сприяння формуванню „багатополярної системи міжнародних відносин, яка реально відбиває багатоликість сучасного світу з різноманіттям його інтересів". Декларуючи спрямованість власного зовнішньополітичного курсу на зміцнення міжнародної безпеки, Російська Федерація виступає за подальше зниження фактора сили у міжнародних відносинах, синхронізоване зміцнення регіональної та глобальної стабільності.

Концепція національної безпеки Російської Федерації описує магістральні лінії проведення оборонної політики країни, в ній міститься стратегічна оцінка ситуації, що формується в сучасній системі міжнародних відносин, наводиться перелік зовнішніх загроз для Росії, а також способи їх попередження. Головною загрозою для Росії, як зазначає Концепція, є піднесений у ранг стратегічної доктрини перехід НАТО до практики силових дій за межами відповідальності Альянсу без санкції Ради Безпеки ООН.

Як зазначено в Концепції національної безпеки Російської Федерації, „загрози національній безпеці Російської Федерації в міжнародній сфері проявляються у спробах інших держав протидіяти Росії як одному з центрів впливу в багатополярному світі, завадити реалізації її національних інтересів". До факторів, які обумовлюють такі загрози у військово-політичному аспекті, належить зміцнення військово-політичних блоків і союзів, розширення НАТО на Схід; можливість появи поблизу російських кордонів іноземних військових баз і крупних численних військових контингентів.

Військова доктрина РФ від 21 квітня 2000 р. є логічним продовженням Концепції національної безпеки. її слід розглядати як політичну декларацію і нормативний обов'язковий документ, який зосереджує офіційні установки на військово-політичні, військово-економічні та військово-стратегічні основи забезпечення безпеки держави. У доктрині однозначно підкреслено, що одним з головних пріоритетів у забезпеченні недоторканості Росії є розвиток всебічного співробітництва і партнерства з країнами Співдружності Незалежних Держав, в тому числі й у сфері безпеки і колективної оборони. Найбільш важливими, з точки зору військової безпеки для Росії, доктрина визначає Казахстан, Білорусь та Україну.

Таким чином, зовнішньополітична стратегія Російської Федерації базується на таких принципах, як верховенство внутрішньополітичних завдань над зовнішньополітичними; прагнення до формування багатополюсної системи міжнародних відносин; зміцнення консолідуючої ролі ООН і сприяння подальшому зростанню ефективності Ради Безпеки; продовження розвитку відносин із Заходом на неконфронтаційній основі, але виходячи з пріоритету російських національних інтересів; формування системи безпеки і співробітництва в Європі, у підмурок якої покладено ОБСЄ; інтенсивне і стійке співробітництво з ЄС; всебічний розвиток відносин з країнами СНД.

Пострадянський простір вважається „зоною особливих інтересів Російської Федерації", через що він перетворюється на зону особливої уваги Москви. Серед найважливіших вважаються відносини з „усіма країнами СНД". Стратегічне співробітництво з державами-учасницями СНД, як зазначається в Концепції зовнішньої політики Російської Федерації, є пріоритетним напрямком і спрямовується на виконання таких завдань:

- формування поясу добросусідства вздовж російських кордонів;

- зміцнення російсько-білоруського союзу;

- контроль ситуації на Кавказі; утвердження економічного домінування та формування поясу безпеки в регіоні Центральної Азії;

- організацію, під проводом РФ, спільних зусиль, спрямованих на врегулювання конфліктів у державах-учасницях СНД, боротьбу з тероризмом та екстремізмом;

- реалізацію програм спільного використання природних ресурсів, зокрема в басейнах Чорного, Азовського та Каспійського морів.

Загрозами національній безпеці Росії на пострадянському просторі вбачаються:

- подальше розширення НАТО на Схід (хоча останнім часом позиція російського керівництва з цього питання дещо пом'якшилася*;

- виникнення та ескалація конфліктів поблизу державного кордону РФ і зовнішніх кордонів держав-учасниць СНД;

- можливість виникнення поблизу від російських кордонів іноземних військових баз і значних військових контингентів.

Аналіз документів засвідчує, що інтереси Росії є скрізь: в Європі, на Близькому та Середньому Сході, в Центральній Азії, Азійсько-Тихоокеанському регіоні і на теренах СНД. З цим не погоджується більшість керівників країн Заходу, адже вони переконані, що розпад СРСР і закінчення „холодної війни", відповідають їх корінним життєвим інтересам. Тому вони протидіятимуть будь-яким спробам Росії повернути собі статус наддержави, й передовсім у тому, що стосується

намагання Росії консолідувати пострадянський простір в економічному, політичному та військовому сенсі.

Про те, що пріоритетним у зовнішній політиці РФ є напрямок розвитку СНД свідчить не лише указ президента Росії Б. Єльцина від 14 вересня 1995 р., в якому увесь пострадянський простір проголошується „насамперед зоною інтересів Росії", але й підтверджує надзвичайна активність на цьому напрямку російської дипломатії доби президентів В. Путіна та Д.Медведєва. Головне своє завдання нинішній російський президент вбачає в тому, щоби зробити більш проросійськи зорієнтованими країни СНД, глави яких у період правління Б.Єльцина та й навіть Путіна намагалися суперечити Москві в інтеграційних питаннях. Насамперед йдеться про Азербайджан, Грузію, Молдову та Україну, тобто про країни, що об'єдналися свого часу в ГУАМ. Особливої уваги удостоїлась найбільша з цих держав - Україна.

Основні напрями стратегії РФ зумовлені її геополітичними амбіціями і намаганням повернути собі статус наддержави, який вона втратила після розпаду Варшавського блоку і СРСР Відчуття стратегічної вразливості, яке виникло внаслідок процесу перетворення Росії з наддержави у велику регіональну потугу, плюс природне занепокоєння питаннями безпеки в нових геополітичних умовах стимулювало розробку значної кількості аналітичних доповідей і рекомендацій. їхній аналіз, а також реальна політика на міжнародній арені дозволяє дійти висновку, що основними геополітичними пріоритетами Росії після розпаду СРСР стали:

- повернення статусу наддержави і формування нової євразійської потуги чи блоку на арені колишнього СРСР;

- збирання „історичних російських земель", інтеграція держав і „великих просторів" навколо Росії;

- приєднання до „великої сімки" і активна протидія поширенню НАГО;

- зміна стратегічного балансу між атлантичною спільнотою (НАТО* і Росією як військово-стратегічною спадкоємицею СРСР, орієнтація на формування нової стратегічної біполярності;

- формування нових „стратегічних осей" Євразії: Москва-Берлін, Москва-Тегеран, Москва-Токіо;

- забезпечення доступу до „теплих морів" насамперед через Іран та Ірак (бажано політичними методами*;

- протидія сепаратистським рухам у самій РФ, особливо в регіонах Кавказу і так званого „тюркського клину" (насамперед Татарстану і Башкири*, Якутії і Далекого Сходу;

- нейтралізація країн Балтії і геополітична декомпозиція України (або щонайменше так звана „фінляндизація" цих країн*, повна інтеграція Білорусі до складу Росії;

- формування економічного і політичного домінування в державах Закавказзя і Середньої Азії;

- економічна і соціокультурна експансія в усі незалежні країни на терені

колишнього СРСР, підтримка російськомовного населення, створення умов

для політичного контролю і домінування Росії.

Ці пріоритети цілком відповідають традиційній імперській стратегії та її „месіанській ідеї", реалізація якої залишається основою традиційної стратегії Росії на міжнародній арені.

Як відомо, у результаті розпаду СРСР утворилося 15 нових незалежних держав. Ці держави являють собою нову зовнішньополітичну зону, названу в Росії „ближнім зарубіжжям". Деякі російські політики дотепер не можуть примиритися з розпадом Радянського Союзу й розглядають ближнє зарубіжжя як територію, що належить Росії. Більш помірковані - як сферу впливу Росії. За своїми кордонами Росія повернулася до початку XIX ст. в азіатській частині й на Кавказі й до початку XVIII ст. у європейській частині. Доступ до морів істотно скоротився, і Росія усе більше перетворюється на континентальну державу.

У Росії були сподівання, що Співдружність Незалежних Держав (СНД*, створена 8 грудня 1991 р. у Мінську з ініціативи керівників РФ, України й Білорусії, стане основою для зміцнення відносин із близьким зарубіжжям, але три балтійських держави відмовилися увійти до Співдружності. Виникли суперечності й усередині СНД, зокрема Росія й Казахстан розглядали її як спосіб реінтеграції в новій формі, а Україна вважала Співдружність тимчасовим інструментом для полегшення процесу „розлучення". Незважаючи на величезну кількість підписаних угод, СНД виявилося неефективним об'єднанням, тому неодноразово поставало питання про розпуск Співдружності як структури, не здатної ефективно вирішити жодної серйозної економічної, політичної, соціальної і військової проблеми. Хоча з початком президентства в Україні В.Януковича ситуація в плані перспективи СНД міняється на краще.

Тим не менше у межах СНД виникли угруповання країн (Союзна держава Росії і Білорусі, ГУАМ, Центральноазійський союз (ЦАС*. До кінця 1990-х років вплив Росії в країнах Закавказзя й Середньої Азії послабився, а вплив США, Туреччини й сировинних монополій розвинутих країн посилився. Державам Балтії (Литві, Латвії й Естонії* удалося вирватися зі сфери радянського впливу, переорієнтувати економіку на зв'язки із Західною Європою, уникнути наслідків економічного спаду, що вразив іншу частину колишнього СРСР і, головне, інтегруватися до ЄС та НАТО.

Після 11 вересня 2001 р., коли США ще більше активізували дипломатичну діяльність на теренах СНД, а в Центральній Азії з'явилися американські війська (Афганістан* і військові бази (Киргизія*, Росія опинилася перед новим геополітичним викликом. Із початком іракської кампанії США відкрито продемонстрували свій намір включити до зони своєї відповідальності економічно і стратегічно важливий чорноморсько-каспійський регіон. Відбулися на пострадянському просторі й інші значні геополітичні зміни: розширення на весні у 2004 р. НАТО на схід (Литва, Латвія, Естонія* і його наближення до західних кордонів Росії; офіційне визнання Європейським Союзом України, Білорусі та Молдови „новими сусідами", що передбачає особливі відносини з ними та їх майбутній вступ до ЄС; будівництво основного експортного трубопроводу (Актау-Баку-Тбілісі-Джейхан*, формування євразійського транспортного коридору (ТРАСЕКА*, що забезпечують відповідно експорт азербайджанської і казахстанської нафти та сполучення басейну Каспійського моря з Чорноморсько-Середземноморським регіоном в обхід Росії. Захід зацікавлений у просуванні фінансованих ним проектів, а відтак- і у вирішенні застарілих конфліктів на пострадянському просторі, що їх Росія виявилася не лише нездатною врегулювати, а воліла зберігати б якомога довше у „замороженому" стані.

Геополітичні зміни початку XXI ст. змусили Росію у 2003-2004 рр. вибудувати нову модель відносин з країнами СНД. Знаковими подіями у цьому сенсі стали: спроба Росії зміцнити своє військово-морське угруповання на Каспії; активізація переговорів з розподілу дна каспійського моря; поглиблення економічного співробітництва в межах Єдиного економічного простору у складі Росії, України, Білорусі та Казахстану. Підписані також важливі угоди про довгостроковий експорт енергоносіїв і про співробітництво у сфері безпеки з Туркменистаном і Узбекистаном, а ще Росія повернула собі контроль над постачанням енергоресурсів і елекироенергії до Грузії і Вірменії.

Вагомими були російські кроки і у військовій сфері та сфері безпеки. Так, Договір про колективну безпеку (ДКБ* СНД був перетворений на душанбинському саміті країн-учасниць 27 квітня 2003 р. на Організацію Договору про колективну безпеку (ОДКБ*, до якої увійшли Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Росія і Таджикистан. Важливим елементом російської стратегії стало збереження контролю над об'єктами воєнної інфраструктури: космодромом Байконур в Казахстані; радіолокаційною станцією в Табалі (Азербайджан*, що дозволяє здійснювати супутникове спостереження за регіоном Близького і Середнього Сходу; станцією космічного спостереження на Памірі („Вікно" *, що дає можливість контролювати практично весь повітряний простір сходу і південного сходу Азії. Вперше з часу розпаду СРСР 23 жовтня 2003 р. в Киргизстані Росія відкрила військову базу, ведуться також переговори про відкриття військової бази в Таджикистані на основі дислокованої там 201-ї російської мотострілецької дивізії. Росія має також свої військові бази у Вірменії та в Україні (Севастополь*. У квітні 2010 р. продовжено термін перебування Чорноморського флоту РФ до 2043 року.

Аналіз сучасної зовнішньої політики Російської Федерації стосовно країн пострадянського простору варіюється переважно в межах двох концептуальних підходів. Перший, найпоширеніший, розглядає Росію як гегемоністську державу, яка відроджується, прагне до відновлення звуженої сфери впливу в СНД, реінкарнації в ролі беззаперечного лідера пострадянського простору і до наступного використання цієї ролі для відновлення статусу одного з центрів впливу в „багатополярному світі". Інший популярний підхід розглядає нинішню РФ як „євразійську Нігерію", для якої великодержавна неоімперська мішура є лише пропагандистським інструментом для внутрішнього користування. А єдиною значущою метою політики на пострадянському просторі є отримання максимальної кількості матеріального прибутку з успішної кон'юнктури на ринках нафти і газу від тіньових і „сірих" схем співробітництва з корумпованими бізнес-елітами країн СНД, а також створення механізмів захисту від вірусу „кольорових революцій".

Помаранчева революція в Україні стала символічним вододілом, який ознаменував настання нового етапу російської політики з країнами СНД. Якщо до 2004 р. періодичні торговельні війни залагоджувалися методами безкраваткової дипломатії, то після РФ перейшла до повномасштабної переоцінки ролі економічних зв'язків із країнами СНД. По-перше, було вирішено взяти максимально можливий прибуток з експорту енергоносіїв, виходячи з чого розпочато значне, іноді багаторазове, підвищення цін на газ, зняття раніше встановлених пільг щодо експорту нафти. По-друге, прийнято політичне рішення перетворити торговельні відносини з „нелояльними" країнами СНД на інструмент постійного тиску на них. До операцій з цього „пакета" належать датовані 2006 р. заборони на ввезення м'ясо-молочної продукції з України, а також імпорту вин і коньяків із Молдови та Грузії. Політичне підґрунтя таких вибіркових заборон помітне неозброєним оком.

Новим елементом політичного курсу РФ стала і більш відкрита підтримка маріонеткових сепаратистських режимів у Придністров'ї, Абхазії та Південній Осетії. Поворот у цій проблемі відбувся після надання Косово незалежності в лютому 2008 р. Традиційну в минулому підтримку малоцікавих нині братів-сербів вирішено обміняти на інтереси РФ у невизнаних квазідержавах у СНД. Серпнева 2008 р. російсько-грузинська війна привела до визнання Росією незалежності Абхазії та Південній Осетії

Важливим елементом політики РФ у СНД є недопущення подальшого розширення НАТО в цьому регіоні.

Новий курс РФ стосовно країн СНД підкріплюється і потужною медіа-підтримкою. Зокрема у споживачів інформації формується непохитно донедавна негативне сприйняття України, Молдови, Грузії як країн, що проводять нібито недружню РФ політику, керівники яких, звісно ж, продалися американцям -як колись лідери „Празької весни", польської „Солідарності", грузинської революції троянд, сербського опору С. Мілошевичу. Стандартні пропагандистські кліше дивовижно живучі. Якщо раніше агресивні випади на адресу України на російських телеканалах були прерогативою радикальних політиків типу Жириновського і Затуліна, то нині систематичне хамство на адресу „Малоросії" стало нормою для професіональних ведучих програм новин і політичної аналітики, наприклад, на державному каналі РТР.

Одним із парадоксальних, на перший погляд, елементів ревізії старого курсу РФ щодо країн СНД є очевидна тенденція до відмови від раніше досягнутих угод про вільну торгівлю і намір створити повноцінну зону вільної торгівлі (ЗВТ* у рамках СНД або хоча б його частини. Посилення скепсису Москви з приводу режиму вільної торгівлі усередині СНД лише на перший погляд здається парадоксальним. ЗВТ - перший рівень економічної інтеграції - важливий для суб'єктів, зацікавлених саме в економічній інтеграції як такій, тобто в знятті внутрішніх бар'єрів між країнами-учасницями. Росія ж зацікавлена не стільки в знятті внутрішніх бар'єрів, скільки у створенні бар'єрів зовнішніх, тобто в проведенні єдиної зовнішньоторговельної політики. Іншими словами, у створенні митного союзу - тієї мінімальної стадії інтеграції, до якої виявляє інтерес Кремль.

Формат митного союзу дозволяє вирішити питання, яке не дає спокою російській еліті з 1991 року, - питання про суверенітет пострадянських держав. Справді, країна, яка вступає в митний союз, втрачає статус самостійного суб'єкта міжнародних економічних відносин. На практиці це означає неможливість самостійно встановлювати митні тарифи, нетарифні бар'єри, а також вести незалежні переговори, наприклад, про вільну торгівлю з третіми країнами. І тут навіть не має значення, будуть засновані наднаціональні органи в такому об'єднанні чи ні. Неприкритим лукавством видаються запевнення прибічників російського сценарію ЄЕП про те, що повномасштабна участь України в цьому проекті не суперечитиме планам європейської інтеграції. Україна не зможе почати вже заплановані переговори про зону вільної торгівлі з ЄС, підписавши угоди, які міститимуть навіть деякі компоненти митного союзу. А без цих компонентів РФ не погоджується допустити Україну до підписання „стартового пакета" угод у рамках ЄЕП. Звідси випливає, що мета „інтеграційної" політики РФ у СНД - перешкодити можливому залученню таких країн, як Україна, Молдова, Грузія, Азербайджан, Вірменія, у будь-який формат інтеграційних відносин із ЄС, про що відверто заявив Путін на бухарестському саміті вісімки ще в квітні 2008 р.

Не зумівши запропонувати своїм сусідам привабливу модель майбутнього, Росія намагається замінити відсутність перспективних ідей підкупом частини національних еліт країн СНД шляхом утягування їх у корупційні схеми, пов'язані з постачанням енергоносіїв. Міжнародні економічні відносини перетворюються на інструмент зведення політичних рахунків. Дипломатія газового (нафтового, винно-коньячного і т.ін.* кийка призводить до якісного переродження відносин усередині Співдружності, з облич лідерів держав злітають залишки „братерських" масок. СНД перетворюється з плацдарму „безкраваткової дипломатії" на арену перманентних боїв без правил, посилюється політичне розшарування і без того неоднорідної Співдружності. Збереження високої залежності більшості країн СНД від російських енергоносіїв лише підкреслює дискомфорт від того, що відбувається.

Розпад СРСР став кінцем тривалої епохи світової політики, що називалася „холодною війною". За винятком періоду Другої світової війни, відносини між Радянським Союзом і Заходом носили характер суперництва у всіх сферах життя. М.Горбачов і Б.Єльцин прагнули створити нову систему відносин між СРСР (Росією* і Заходом, що базується на співробітництві та взаємних інтересах. Вони сподівались, що Захід компенсує зусилля Росіїз демонтажу радянської військової машини наданням значної економічної допомоги і включенням Росії до складу міжнародного клубу великих держав. Однак не всі російські сподівання справдились: НАТО пересунув кордони своєї зони впливу на схід, а з початком конфлікту в Югославії відносини між Росією й Заходом у якийсь момент виявилися на грані війни. Змінилася зовнішня політика Росії на Далекому Сході. Повільно, крок за кроком, триває, розпочате ще при Горбачові зближення з Китаєм, зокрема закінчилися роботи з делімітації російсько-китайського кордону, а після бомбардуваньЮгославії військами НАТО покращились відносини і у зовнішньополітичній сфері.

Змінюються також відносини Росіїз Японією. Росія прагне зміцнити економічні зв'язки із сусідом й одержати від нього економічну допомогу, однак керівники Японії дотримуються твердої позиції, що розширення співробітництва з Росією залежить від вирішення територіальної проблеми. Як відомо, Японія вимагає від Росії повернення Південнокурильських островів і південної частини о-ва Сахалін, її позиція підкріплюється відсутністю мирного договору між країнами. Попри це, із середини 1990-х років Японія збільшила обсяги економічної допомоги Росії. Росія в свою чергу з 2008 р. поставляє енергоносії Японія і Китаю.

Пріоритетними напрямами зовнішньої політики Росії окрім курсу на зміцнення СНД, є партнерство з США на глобальному рівні, посилення відносин з Францією та ФРН з метою створення противаги впливу США в Раді Безпеки ООН. Під проводом Путіна у 2000 р. було розроблено і затверджено нову Концепцію зовнішньої політики Російської Федерації. На самміті в Кананаскісі (2002 р.* Росія стала повноправним членом „Вісімки" найбільших економічно розвинених країн світу.

Росія проводить активну політику, спрямовану на стабілізацію становища на південних кордонах. Здобутком на цьому напрямку стало укладення Договору про добросусідство, партнерство і співробітництво з КНР (від 16 липня 2001 р.*, де зафіксовано відмову сторін від територіальних претензій одна до одної. З метою створення смуги добросусідства на південних кордонах Росія взяла участь у створенні в червні 2001 р. Шанхайської організації спів­робітництва.

Щодо сучасного стану російсько-американських відносин, зазначимо, що уряду В. Путіна вдалося попередити кризу в російсько-американських відносинах, пов'язану з грудневим (2001 р.* рішенням США про вихід з Договору з ПРО 1972 р., і укласти вже у 2002 р. новий договір, що передбачає значне скорочення ядерних потенціалів обох держав. Нове охолодження американсько-російських відносин розпочалося з висловлення негативної позиції Росії відносно дій американського військового контингенту в Іраку. Для Москви ситуація погіршилася з її одночасним намаганням сформувати альтернативну американській франко-німецько-російську вісь, скориставшись тимчасовим послабленням позиції США в Європі та розходженням інтересів Сполучених Штатів, з одного боку, та Франції і Німеччини, з іншого. При цьому В. Путін згадав концепцію екс-міністра закордонних справ Російської Федерації Є. Примакова, наголосивши на „багатополярність" світу (яка свого часу лише послабила міжнародний імідж Росії і стимулювала дрейф України та інших країн на пострадянському просторі від Російської Федерації*. Складається враження, що дипломатичне відомство Росії не усвідомлює того факту, що хоча російський газ є вагомим аргументом в Європі і може стати економічним фундаментом будь-якої гіпотетичної франко-німецько-російської вісі.

Серйозного поступу досягай взаємини Росії з Європейським Союзом, що регулюються угодою про партнерство і співробітництво від 24 червня 1994 р., яка вступила в дію 1 грудня 1997 р. Угода, зокрема, передбачає можливість створення зони вільної торгівлі Росії з країнами ЄС. Прикметно, що з усіх країн СНД тільки у відносинах з Росією й Україною ЄС, відповідно, з липня і грудня 1999 р., застосовує такий механізм, як Спільна зовнішня політика і політика безпеки.

Оцінюючи зовнішню політику РФ у пострадянський період в цілому, слід констатувати, що сучасна Росія прагне повернути собі позиції наддержави, що їх мав колишній СРСР, не знаходячи подекуди належного розуміння цих прагнень з боку світової спільноти, оскільки офіційна Москва нерідко вдається до апробованих в недалекому минулому інструментів – тиску і шантажу, що аж ніяк не добавляє їй авторитету.