Інші політичні партії.

В великих містах України діяла Партія Народної свободи -конституційних демократів. Це була ліберальна, буржуазна партія, що об’єднувала вищий прошарок інтелігенції - професорів, адвокатів, лікарів, прогресивної промислової буржуазії. Ідеалом кадетів була конституційна, парламентська монархія, до якої треба йти шляхом поміркованих реформ. Найбільш відомим серед «українських» кадетів був В. Вернадський, який один з небагатьох розумів вагу «української проблеми» для нормального політичного розвитку Росії.

Серед діючих, найбільш реакційними були монархічні партії. Сама відома - «Союз руського народу». Партія діяла в багатьох населених пунктах всіх губерній України. Основною метою таких організацій було збереження самодержавства, тому в більшості своїй вони об’єднували реакційне дворянство та духовенство. Але монархісти намагались залучати в організації неосвічене селянство та робітництво, міщанство. Цими партіями, за сприянням влади створювались бойові дружини -»Чорні сотні», які очолювали погроми, влаштовували вбивства політичних діячів.

Серйозною політичною силою в Україні, особливо в її південних районах, став анархічний рух. Анархізм в Україні мав свої особливі риси і відрізнявся ширшою соціальною базою, діючи серед робітництва і селянства, більшою організованістю, налагодженими взаємозв’язками, а також екстремістським терористичним характером.

Українське питання та загальноросійський рух.

Національне питання в історії Російської імперії було чи не найголовнішим. Адже до її складу входило більш ніж 200 народів, народностей, етнічних груп. Ці народи стояли на різних рівнях культурного, економічного, політичного розвитку. Проблема стояла в рівномірності їх розвитку, в задоволенні чисельних інтересів цих народів.

Загальноросійські демократичні сили визнавали існування «польського, фінського, кавказького питання» як проблеми національного розвитку, але вони не могли і не хотіли збагнути, і відкидали існування «українського питання». Всі ці сили розглядали українців що найбільше, як «малоросів», як гілку єдиного «руського» народу, а національний рух - як сепаратизм, направлений на підрив імперії.

Разом з тим були і деякі особливості у розумінні національного питання. Чорносотенці виступали за «єдину і неподільну» Росію, а «російській народності» віддавали найперше значення у державному розвитку і державному устрої. Кадети - обмежувались різко негативним ставленням до справедливих вимог українського народу з національного питання. Щодо України їх програма обмежувалась культурною автономією, а згодом - обласною. Навіть коли Центральна Рада в липні 1917р. визнавалась Тимчасовим Урядом крайовою владою в межах п’яти губерній, кадети вимагали відміни цього рішення, не визнавали Раду національним парламентом, відмовились працювати в ній і вийшли з Тимчасового Уряду, спровокувавши урядову кризу. Російські соціал-демократи (і більшовики, і меншовики) проголосили право націй «на самовизначення, аж до відокремлення і створення своїх держав». Але у використанні цього гасла щодо України вони не були послідовні. Так меншовики виступили з гострою критикою діяльності Центральної Ради і пізніших українських державних утворень, а Перший Універсал було розцінено як «зраду революції». Діяльність меншовиків та

есерів, які займали аналогічну позицію, в Центральній Раді, була вимушена. Головною метою цих партій була боротьба з українським «сепаратизмом «, а не вирішення національного питання. Ось чому есери і меншовики голосували проти 4 Універсала, який проголосив незалежність України. Ще більшою непослідовністю відрізнялись більшовики. Хоча Ленін підтримував право на самовизначення, він виступав проти розколу великих держав на національні. Цим самим, гасло право на самовизначення виконувало лише пропагандистські функції і на практиці було обмежено визнанням незалежності Польщі та Фінляндії. Щодо України, керівники більшовиків підтримали боротьбу Центральної Ради проти Тимчасового Уряду, місцеві ж організації виступали проти національного руху. Ситуація докорінно змінилась після перемоги більшовиків в Петрограді, і проголошення УНР та влади Центральної Ради на Україні. Формально, визнавши владу Центральної Ради радянська влада виставила такі ультимативні вимоги, що їх виконання означало б занепад Центральної Ради та її відмову від керівництва національним рухом. Відмова Центральної Ради виконати ультиматум призвела до збройної боротьби з більшовиками. Але недооцінка більшовиками національних особливостей України була однією з причин їх слабкості. Лише під тиском національного руху більшовики вимушені були, хоча б формально, створити окрему комуністичну партію - КП(б)У, визнати «незалежну «Радянську Україну, її уряд, керівні органи, і хоча б формально підписати «міждержавну «угоду про утворення СРСР.