Задача 5. Перевірити реальність встановленого плану реалізації продукції власного виробництва на рік для кафе.

Перевірити реальність встановленого плану реалізації продукції власного виробництва на рік для кафе.

План реалізації власної продукції – 850 тис. грн.

Кафе працює з 12 год до 24 год – 310 днів.

Корисна площа торговельного залу – 40 м².

Норматив площі на одне місце – 1, 6 м².

Коефіцієнт завантаження залу:

· протягом перших 6-ти год – 0, 4;

· упродовж наступних 6-ти год – 0, 75.

Середній час обслуговування одного споживача – 60 хв.

Середня кількість страв на одного споживача – 3.

Середня ціна однієї страви – 5 грн.

Методичні рекомендації

Реальність плану з випуску власної продукції перевіряється шляхом зіставлення плану випуску з потужністю кухні та пропускною спроможністю обідньої зали.

Пропускна спроможність обідньої зали (П_С) визначається за формулою:

,

де П_З – корисна площа зали, м²;

Ч – час роботи зали за день, хв;

К_З – коефіцієнт заповнення зали з урахуванням інтенсивності потоку споживачів протягом дня;

Н – норма площі на одне посадочне місце, м²;

t – тривалість приймання їжі одним споживачем, хв;

РД – робочі дні за рік.

,

де Ч₁ – час роботи із завантаженням ;

Ч₂ – час роботи із завантаженням .

Наприклад, їдальня працює 7 год, із них 3, 5 год – із завантаженням 50 % і 3, 5 год – із завантаженням 100 %.

.

Реальність плану (П_Р) визначається так:

П_ВП = П_СР ´ К_СТР ´ Ц,

де П_ВП – план випуску продукції;

П_СР ´ К_СТР ´ Ц – можливий випуск страв із урахуванням пропускної спроможності обідньої зали;

П_СР – пропускна спроможність обідньої зали за рік;

К_СТР – кількість страв на одного споживача;

Ц – ціна однієї страви.

Тема 9. Витрати підприємства

Самостійна робота 20

Тема: Собівартість продукції та окремих виробів

Форма роботи – вивчення теоретичного матеріалу

Література: 4.5, 6, 7, 8, 9, 11, 14.

План

1. Собівартість продукції та собівартість окремих виробів.

Методичні рекомендації

Питання 1. Собівартість продукції та собівартість окремих виробів

На підприємствах обчислюється собівартість валової, товарної та реалізованої продукції.

Собівартість товарної продукції підприємства обчислюється двома основними способами. Перший з них – синтетичний – ґрунтується на кошторисі виробництва.

Кошторис коригують у такий спосіб:

· з кошторису віднімають витрати, які з різних причин не включають у виробничу собівартість продукції (витрати на підготовку та освоєння нової продукції, якщо вони фінансуються з прибутку чи інших джерел, позавиробничі витрати, відшкодування втрат від браку);

· віднімається приріст, додається зменшення залишків витрат майбутніх періодів;

· додається приріст, віднімається зменшення залишків майбутніх платежів (відпускних, винагороди за стаж роботи, за підготовчі роботи в сезонних виробництвах тощо).

Одержана сума є собівартістю валової продукції. Після її коригування на зміну залишків незавершеного виробництва за собівартістю (приріст віднімається, зменшення додається) одержуємо виробничу собівартість товарної продукції. Якщо до останньої додати позавиробничі (комерційні) витрати, то одержимо повну собівартість товарної продукції.

Інший спосіб обчислення собівартості товарної продукції полягає в підсумовуванні попередньо визначеної собівартості окремих виробів, тобто:

,

де С_Т – собівартість товарної продукції;

п – кількість найменувань продукції (послуг);

С_і – собівартість одиниці і-ої продукції (послуги);

N_i – виробництво і-ої продукції (послуг) у натуральному вимірі.

Собівартість реалізованої продукції обчислюється коригуванням собівартості товарної продукції на зміну залишків нереалізованої продукції:

С_р = С_Т + (С_С.П – С_С.К),

де С_р – собівартість реалізованої продукції;

С_С.П, С_С.К – собівартість залишків товарної продукції на складі на початок і кінець розрахункового періоду.

У системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві важливе місце займає калькулювання – обчислення собівартості окремих виробів. Калькулювання потрібне для вирішення низки економічних завдань, а саме: обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів тощо.

На підприємствах, як правило, складають (обчислюють) планові та фактичні калькуляції. Перші обчислюються за плановими нормами витрат, другі – за їхнім фактичним рівнем.

Різновидом планових калькуляцій є так звані проектно-кошторисні калькуляції, які розробляються на разові замовлення, нові вироби на стадії їхнього проектування. Особливість цих калькуляцій полягає у тому, що обчислення є приблизним за браком детальної нормативної бази.

Незалежно від конкретних особливостей виробництва і продукції, калькулювання передбачає вирішення таких методичних завдань: визначення об’єкта калькулювання і вибір калькуляційних одиниць, визначення калькуляційних статей витрат та методики їхнього обчислення.

Об’єкт калькулювання – це та продукція чи роботи (послуги), собівартість яких обчислюється. До об’єктів калькулювання на підприємстві належать: основна, допоміжна продукція (інструмент, енергія, запчастини тощо); послуги та роботи (ремонт, транспортування тощо). Головний об’єкт калькулювання – готові вироби, які поставляються за межі підприємства (на ринок). Калькулювання іншої продукції має допоміжне значення.

Для кожного об’єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця – одиниця його кількісного виміру (кількість у штуках, маса, площа, об’єм). Наприклад, об’єкт калькулювання – трактори, калькуляційна одиниця – один трактор, відповідно вугілля – одна тонна, електроенергії – одна кіловат-година і т.д.

У світовій практиці господарювання застосовуються різні методи калькулювання, що зумовлено різним призначенням калькуляцій, типом виробництва та традиціями внутрішньо фірмового управління. Найчастіше використовується калькулювання за повними та неповними витратами.

За умови використання методу калькулювання за повними витратами всі види витрат, що стосуються виробництва й продажу продукції, включають у калькуляцію. Такий метод є традиційним для вітчизняних виробничих підприємств.

В інших країнах порівняно широко застосовується метод калькулювання за неповними витратами, тобто в калькуляцію включають не всі витрати на виробництво і збут продукції. Частину непрямих витрат не відносять на собівартість окремих виробів, а безпосередньо віднімають від виручки за певний період під час визначення прибутку. Класичним методом калькулювання за неповними витратами є так званий метод “direct-cost”, коли на собівартість окремих виробів відносять лише прямі витрати, а непрямі – на певний період.

Істотно впливають на методи калькулювання широта номенклатури продукції підприємства та специфіка виробництва. Найбільш точним і методично простим є калькулювання в однопродуктному виробництві. У такому випадку собівартість одиниці продукції обчислюється діленням сукупних витрат за певний період на кількість виготовленої продукції. Проте у вітчизняних виробничих галузях економіки переважає багатопродуктне виробництво. За цих умов калькулювання помітно ускладнюється і є менш точним, оскільки виникає проблема правильного розподілу непрямих витрат.

Під час калькулювання витрати групують за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва.

Установлюючи статті витрат, необхідно дотримуватися таких вимог:

§ максимальну частку витрат, які включаються в собівартість, треба обчислювати прямо на окремі вироби;

§ статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх можна було цілком обґрунтовано розподілити між виробами.

Орієнтовна номенклатура калькуляційних статей витрат для більшості підприємств різних галузей виглядатиме так:

· сировина та матеріали;

· енергія технологічна;

· основна заробітна плата виробників;

· додаткова заробітна плата виробників;

· відрахування на соціальні потреби виробників;

· утримання та експлуатація машин і устаткування;

· загальновиробничі витрати;

· загальногосподарські витрати;

· підготовка та освоєння виробництва;

· позавиробничі витрати (витрати на маркетинг).

У процесі калькулювання прямі витрати обчислюються безпосередньо на калькуляційну одиницю згідно з чинними нормами та цінами. На непрямі витрати спочатку складають кошторис на певний період, після чого витрати розподіляють між різними виробами за відомою методикою.

Стаття “Сировина та матеріали” містить витрати на сировину, основні, допоміжні матеріали, закуплені вироби та напівфабрикати, тобто витрати, які можна безпосередньо обчислити на одиницю продукції на підставі витратних норм і цін. Крім ціни матеріалів, ураховуються транспортно-заготівельні витрати (плата за транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи, комісійні виплати заготівельним організаціям тощо). Із вартості сировини та матеріалів віднімають вартість відходів за ціною їхнього можливого використання чи продажу.

Стаття “Енергія технологічна” включає витрати на енергію (паливо, електроенергію, пару, газ та ін.), що безпосередньо використовується в технологічному процесі для зміни стану або форми предметів праці (плавлення, нагрівання, зварювання, сушіння тощо). Обчислюється за нормами витрат і тарифами на енергію.

Стаття “Основна заробітна плата виробників” містить витрати на оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих виготовленням основної продукції. Обчислюється згідно з нормами витрат часу на виконання технологічних операцій і тарифними ставками або відрядними розцінками на операції, деталі, вузли.

Додаткова заробітна плата (оплата відпусток, часу виконання державних обов’язків, доплати за виконання додаткових функцій та ін.) обчислюється у відсотках від основної, а відрахування на соціальні потреби виробників – у відсотках від суми основної та додаткової заробітної плати.

Стаття “Утримання та експлуатація машин і устаткування” є комплексною та охоплює такі витрати, як: амортизаційні відрахування стосовно машин та устаткування, котрі належать до основних фондів, витрати на електроенергію, стиснуте повітря, пальне для приведення їх у дію, технологічний інструмент, ремонт, оплату праці з відповідними відрахуваннями на соціальні потреби робітників, котрі обслуговують машини (наладчики, електрики, слюсарі та ін.). На ці витрати складається кошторис для кожного цеху (виробництва) на рік (квартал). На одиницю кожного різновиду продукції витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування обчислюються методом розподілу.

Найпоширенішим на вітчизняних підприємствах є розподіл цих витрат пропорційно до основної заробітної плати виробників, тобто:

,

де С_М – витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування на одиницю продукції, грн.;

С_З.О – основна заробітна плата виробників на одиницю продукції, грн.;

Р_М – відношення витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування до основної заробітної плати виробників (по цеху, виробництву), %.

Перевага цього методу полягає в його простоті, але недоліки його значні. По-перше, за такого розподілу витрати на кожний виріб обчислюються як середні по цеху, незалежно від того, на якому устаткуванні його обробляють; по-друге, заробітна плата не може бути точною базою розподілу витрат на утримання та експлуатацію устаткування, бо за умов різного рівня механізації праці вона не відображає адекватно витрат машинного часу; по-третє, за комплексної механізації та автоматизації виробництва функції робітників змінюються в напрямі зростання значення функцій контролю й регулювання роботи виробничих систем. Відтак заробітну плату вже не можна нормувати по-операційно, а отже, вона не може бути базою розподілу інших витрат.

Найобґрунтованішим є обчислення витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування на один виріб, залежно від часу його обробки та нормативних витрат на одиницю часу, за такою формулою:

,

де т – кількість машин (технологічних груп машин), на яких обробляється виріб;

– витрати на утримання та експлуатацію і-ої машини за одну годину, грн.;

t_i – тривалість обробки на і-ій машині, год.

Статті “Загальновиробничі витрати”, “Загальногосподарські витрати” близькі за змістом і різняться тільки за рівнем узагальнення витрат. Загальновиробничі витрати – це витрати на управління, виробниче та господарське обслуговування в межах цеху (виробництва). До них належать: витрати на заробітну плату з відрахуванням на соціальні потреби працівників управління цеху, спеціалістів, обслуговуючого персоналу, амортизаційні відрахування стосовно будівель і споруд, кошти на їхнє утримання і ремонт, на охорону праці та ін.

Загальногосподарські витрати є такими самими тільки на рівні підприємства як єдиної системи. Додатково в них включають витрати на набір і підготовку кадрів, відрядження, обов’язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення довкілля тощо), виплату відсотків за кредити тощо. На невеликих підприємствах з безцеховою структурою ці дві статті об’єднуються в одну.

Як правило, загальновиробничі та загальногосподарські витрати розподіляються однаково, тобто пропорційно до основної заробітної платі виробників. Точнішим є їхній розподіл пропорційно до суми основної заробітної плати й витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування за умови, що останні обчислено на одиницю продукції достатньо обґрунтованим способом.

Стаття “Підготовка та освоєння виробництва” може містити три різновиди витрат на:

· освоєння нових підприємств, виробництв, цехів, агрегатів (пускові витрати);

· підготовку та освоєння нової продукції;

· підготовчі роботи в добувній промисловості.

Ці витрати списуються на продукцію рівними частками за встановлений період їхнього відшкодування. Витрати на підготовку та освоєння нової продукції в серійному та масовому виробництві згідно з прийнятим порядком фінансуються із прибутку або з позабюджетних фондів фінансування науки та техніки.

Стаття “Позавиробничі витрати” містить витрати на вивчення ринку, рекламу та продаж продукції. Деякі з цих витрат є прямими, і їх можна обчислити безпосередньо для окремих виробів (витрати на тару, пакування, рекламу, транспортування у певний район ринку). Непрямі витрати (на аналіз ринку, комісійні виплати організаціям збуту, проведення ярмарків тощо) розподіляються між виробами пропорційно до їхньої виробничої собівартості.

Самостійна робота 21

Тема: Планування витрат за окремими статтями та загальним обсягом

Форма роботи – виконання практичного завдання

Література: 4.5, 6, 7, 8, 9, 11, 14.

Зміст практичного завдання