Сармати

Ареал розселення. У ЇІІ ст. до н.е. - III ст. н.е. панівне становище в Північному Причорномор'ї та Приазов'ї посідають сармати (інша назва — савромати). Тогочасна назва Північного Причорномор'я — «Скіфія» — зникає з праць античних істориків. Натомість виникає назва «Сарматія», яка, проте, була лише географічним окресленням території, на якій проживала група племен, що прийшли з Волги й мали спільне зі скіфами іраномовне походження.

Наймогутнішими сарматськими племенами були язиги, роксолани, аорси, сіраки та алани. Але не всі вони одночасно з'явилися в Північному Причорномор'ї — одне змінювало інше в міру просування попереднього на захід. Першими на території сучасної України з'явились язиги, слідом за ними — роксолани і т.д. У II ст. н.е. на теренах сучасної України з'являються алани. Підпорядкувавши собі інші сарматські племена, вони поступово просунулися до Дунаю. Назва «сармати» була замінена на назву «алани».

Суспільний лад. У сарматському суспільстві велику роль відігравали жінки. Не випадково грецькі історики називають сарматів «підданими жінок». Геродот повідомляє, що сарматські жінки були рівноправними з чоловіками, їздили верхи, полювали, брали участь у боях. Інколи вони виконували функції жриць.

Велику роль у політичному житті сарматів відігравала військово-племінна верхівка. Широко використовувалася праця рабів. Історики вважають, шо сармати в політичному розвитку не перейшли до утворення держави.

На початку нашої ери (близько IV ст. н.е.) сармати були витіснені з території України готами та гунами. На думку вчених, останнім удалося асимілювати деякі сарматські племена, культурні традиції сарматів прищепилися в антів.

Велике значення в житті сарматів мали війни. Помітне місце в житті сарматів займали ремесла (гончарство, ткацтво, теслярство, ковальство, обробка дерева й шкіри), промисли та торгівля.

. Характерною рисою релігійних вірувань сарматів було багатобожжя. Вони обожнювали сили природи.

5.Походження слов'ян та їх розселення на території України

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). її вирішення дає змогу з'ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості.

Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ»він писав: «По довгих же часах сіли слов'яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, — (од того), де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження слов'ян Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

У добу Середньовіччя з'явилася ще одна версія слов'янського етногенезу — скіфо-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.

До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія дослідників зумовили появу широкого спектра варіантів вирішення проблеми етногенезу слов'ян. Проте всі вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні слов'ян з народами, про які є згадка в творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це пращурами слов'ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, ілірійці. Однак усі ці гіпотези не мали серйозного наукового обґрунтування.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочинається на початку XIX ст. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давні слов'ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорі походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. є. Існувала балто-слов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, прабатьків-щиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель — Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були М. Фас-мер, Н. Шахматов, В. Петров та ін.

Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала віс-ло- одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Спла-винським у ЗО—40-х роках XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою. У 50—60-х роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою.

Логіка цієї теорії така: на межі III і II тис. до н. є. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов'яни. Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро- одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів:

На початковому етапі до межі III—II ст. до н. є. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. є. — І ст. н. є.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

6. Утворення Руської держави. Роль норманів у процесі формування державності у Середньому Подніпров'ї у ІХ-Х ст.

До питання походження Київської Русі вперше звернувся легендарний лтописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ» трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави.

Перші спроби знайти вирішення цієї проблеми були здійснені ще середньовічними хроністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи— скіфами, кельтами, сарматами, аланами. У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму.

Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став М. Ломоносов. Майже одразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький фактор», принижували державотворчу здатність слов'ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростаючої національної самосвідомості.

На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній внаслідок діяльності конкретної історичної особи.

Нині норманська теорія походження Давньоруської держави поступово втрачає своє наукове значення. Фахівці об'єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі «варязького чинника» в політичному житті Східної Європи. Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. її автор, професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концепції слов'янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спадкоємницею роду Кия, який заснував (іноді вживається термін «завоював») Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури. Пам'ятки хозарської культури зустрічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок. Отже, паросток державності Київської Русі не був завезений із-за моря варягами чи пересаджений сусідами хозарами. Він зріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально-економічного та культурного розвитку слов'янського суспільства.

7. Русько-візантійські відносини у ІХ-ХІІ ст.

Київський Русі належало помітне місце в міжнародних відносинах X - XIII ст. В зовнішньополітичній діяльності київських князів одним з найважливіших напрямів був південний, який становили відносини з Візантією, бо саме тут найповніше забезпечувалися стратегічні інтереси правлячої верхівки Київської держави. Про це свідчить і хроніка основних подій: 907 р. - переможний морський похід князя Олега на Константинополь; 911 р. - договір князя Олега з Візантією, дуже вигідний для Русі, який забезпечував інтереси її торгівлі; 941 р. -невдалий морський похід князя Ігоря на Візантію; 944 р. - договір князя Ігоря з Візантією, менш вигідний, ніж договір 911 р.; 40-50-ті рр. X ст. -мирне посольство княгині Ольги до Константинополя; 969 - 971 рр. -війна князя Святослава з Візантією, яка закінчилася по суті поразкою, а формально - почесним миром; 988 або 989 р. - князь Володимир захопив Корсунь, візантійське місто в Криму, і повернув його в обмін на сестру візантійського імператора, яка стала його дружиною (ці події пов'язані з хрещенням Русі); 1043 р. - відбувся останній морський похід Русі на Константинополь при Ярославі Мудрому, який закінчився поразкою. У стосунках з Візантією київські князі частіше переслідували мету - забезпечити торговельні привілеї для Русі, оскільки Візантія становила найбільш вигідний ринок збуту для надлишків полюддя. І саме з Візантії частіше надходили на Русь речі престижного вжитку для панівної верхівки (ювелірні прикраси, дорогі тканини та ін.).

Угоди Русі з Візантією є безцінним джерелом з історії Русі, давньоруського і міжнародного права і русько-візантійських відносин.Значний вплив на Київську Русь мало сусідство з Візантією, яка намагалась залучити могутню Київську Русь до своєї політичної системи і тим самим, по-перше, послабити небезпеку, що загрожувала Імперії з її боку, а по-друге, - використати русів у власних інтересах. В основі східноєвропейської політики Константинополя лежало бажання шляхом цькування одних народів на інші відволікати їх від нападів на Візантію. З іншого боку, візантійські політики розглядали хрещення Київської Русі як опосередковане визнання васальної залежності від Імперії, Але така політика Візантії по відношенню до Київської Русі не досягла успіху. Київські князі зуміли зберегти свободу і, більш того, Ярослав Мудрий в 1043 р. здійснює морський похід на столицю Імперії, а в 1051 р. розриває і церковні зв'язки з константинопольським патріархом, обравши на соборі руських єпископів руського митрополита Іларіона.

Після хрещення міжнародні зв'язки Київської Русі значно розширилися і зміцніли. Київ встановив відносини з багатьма країнами Середньої Європи як рівний і повноправний член християнського товариства. Русь наприкінці XII ст. не мала жодного грізного ворога, який становив би для неї серйозну воєнно-політичну загрозу чи небезпеку.

8. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ І ЕКОНОМІЧНИЙ УСТРІЙ КИЇВСЬКОЇ РУСІ Політична система Русі Київська Русь —держава з монархічною формою правління. Протягом IX—XIII ст. влада пережила складну трансформацію. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії — бояри. У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («снемах»). Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом». Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіли правом «вето». Віче — це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. Економіка Київської Русі: Історія Київської Русі знає три види ренти: на ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого було «полюддя». Захоплення феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в X ст. ще однієї форми ренти — грошової, яка згодом стала найпоширенішою. Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції, особливо великого розвитку досягло землеробство. Це сталося за рахунок використання досконалих та різноманітних знарядь праці (плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса) та різних, залежно від географічних умов, систем обробітку ґрунту (вирубна, перелогова та парова з двопільною і трипільною сівозмінами). Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. У Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва, всього ж існувало понад 60 видів ремесел. Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Зі зростанням обсягу торгівлі з'являється нова лічильна одиниця — гривня. У добу піднесення Київської Русі інтенсивно розгортається процес урбанізації. «Гради» (городища) — своєрідні зародки майбутніх міст — виникають у східних слов'ян ще в VI ст. Тоді вони виконували роль міжплемінних центрів з обмеженими функціями — пунктів збору данини, прикордонних укріплень, місць общинних культових зібрань тощо.

Суспільний устрій Київської Русі: Значна частина вчених стверджує, що Київська Русь була феодальним суспільством. У той же час в ній не було чіткої системи васалітету (основної ознаки феодалізму). Знать і сам великий князь перевагу віддавали торгівлі, а не організації праці залежних селян. Найбільше міст знаходилося в Київській землі (Вишгород, Білгород, Василів, Корсунь). На Лівобережжі розташувалися Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, Путивль, Любеч. У Київській Русі існував поділ на суспільні верстви: Панівним класом були князі, бояри, дружинники. Князі належали до правлячої династії Рюриковичів і перебували в досить складних відносинах зеленості від київського князя. Клас бояр сформувався з представників давньої родоплемінної знаті та дружинників, які стали землевласниками. Бояри разом з дружинниками, котрі допомагали йому у військових і господарських справах, становили найближче оточення князя. Міське населення поділялося на «людей» – міську знать (купці, пов’язані з міжнародною торгівлею), «молодших людей» – жителів міст (дрібні торговці. крамарі, ремісники) та «чернь» - найбідніші прошарки міста (вантажники, підмайстри та ін.). Найчисленнішу верству населення становили селяни. Серед них переважали смерди – особисто вільні селяни, котрі мали власне господарство, володіли землею і сплачували данину державі. Селян, що втратили власне господарство і потрапили у залежність від землевласників, називали закупами. До найнижчих соціальних верств належали наймити (селяни або міщани, що наймалися працювати на землевласників), рядовичі (працювали із землевласником за договором – «рядом»), челядь (різні категорії залежного населення, яке можна було продавати, заповідати і дарувати) та холопи (особи, становище яких нагадувало рабів, що обслуговували потреби панського двору. У рабство потрапляли полонені, злочинці, боржники. Окрему групу населення становили ізгої – ті, хто внаслідок певних обставин утратив зв’язок зі своєю соціальною групою. Вони залишалися особисто вільними, хоч і не мали прав та обов’язків своєї групи. На Русі ізгоями ставали вільні селяни, купці, діти духівництва і навіть князів.Із прийняттям християнства виникає ще один значний прошарок суспільства – духівництво, яке замінило собою волхвів та інших служителів язичницьких культів. Воно було привілейованою соціальною групою і поділялося на вище (митрополит, єпископи) і рядове (священики, ченці).

Отже, роблячи підсумок, можна сказати, що Київська Русь була унікальною і самобутньою соціальною системою, яка розвивалася в бік європейського феодалізму. До найрозвиненіших галузей господарства належало землеробство, скотарство й ремесло.На Русі існували різні соціальні прошарки. Починаючи від назмажонішого прошарку – князів, бояр, дружинників та закінчуючи смердами, закупами, рядовичами та холопами. Окремий соціальний стан становило духівництво. В управлінні країною брали участь князі та інші люди завдяки формуванню віча.

9. Культура Київської Русі ХІ-ХШ ст.

Культуру Київської Русі слід розглядати в контексті матеріальних та духовних досягнень наших пращурів. До матеріальної культуру цієї доби можна віднести досягнення в галузі ремесел, архітектури, живопису тощо, до духовної — досягнення в галузях науки, літератури, усної народної творчості, музики й театру та ін.

Ремесла

За князівської доби Київ був справжнім «містом майстрів». Тут було понад 60 ремісничих професій: ковалі, гончарі, теслярі та інші умільці.. Шанувалися ювеліри, різьбярі на кістці та дереві, склодуви тощо. Високохудожні вироби руських майстрів цінувалися не тільки в Київській державі, а й за кордоном — у Чехії, Польщі, Болгарії, Херсонесі та інших державах, куди їх вивозили іноземні купці. На Русі популярними були «змієвики» — круглі медальйони, які з одного боку мали зображення святого образу, а з другого — змієподібний орнамент.

Архітектура та живопис

Особливе місце в мистецтві Київської Русі посідала архітектура, яка поєднувала передові досягнення майстрів інших країн і самобутній національний стиль.

Значного успіху досягло містобудування. У всіх найбільших українських містах були зведені могутні фортифікаційні споруди, розбудовані двори князів та бояр — «гридниці світлі» й «тереми злотоверхі».. На княжому дворі, який був оточений великим тином, чинився суд князя, збиралися сходи, дружина, влаштовувалися ігри та розваги. Княжі палаци розбудовувались не тільки в містах, а й по селах; багаті двори були й у бояр. Більшість городян мала дерев'яні зруби, а смерди жили в напівземлянках, критих соломою чи очеретом.

Для давньої культури Київської доби важливе значення мав монументальний живопис — мозаїки та фрески, техніка виконання яких була дуже складною, й вимагала неабиякої майстерності. Під час виконання мозаїчного живопису зображення викладалося із скляних камінців різного кольору — смальти. Фресковий живопис виконувався по сирому ґрунту, і тому оволодіти цим мистецтвом було непросто. Велику цінність для розуміння давнього живопису мали Десятинна й Кирилівська церкви, Софійський і Михайлівський собори в Києві та Спаський собор в Чернігові. Давні майстри зображували біблійні сюжети, військові та мисливські сцени, птахів, тварин, скоморохів.

Одяг

Традиційно в Київській Русі велику увагу приділяли одягу.

Представники знаті носили дорогі жупани, кожухи, корзно, обшиті хутром та оздоблені золотими Ґудзиками; широкі шаровари, соболеві шапки з шовковим верхом, різнокольорові сап'янові чоботи. Використовувались різноманітні прикраси та аксесуари: позолочені пояси, гривні, персні. Представники ж «чорних» людей носили одяг із вовни, льону, шкіри, на ногах — шкіряні чобітки чи постоли. Традиційними були вишивки на літньому й теплому одязі. Прикрасами служили вироби з кераміки, скла, міді, у деяких випадках — із срібла.

Усна народна творчість

З давніх часів Русь розвивала усну традицію. Для розвитку культури мали велике значення народні пісні, думи, загадки, приказки, прислів'я. Важливими пам'ятками народної творчості середньовіччя є билини про славні справи давніх русичів — воїнів-богатирів — Іллю Муромця, Добриню Нікітича, Олексія Поповича.

Розвиток науки

Центром розвитку наукового життя за Київської Русі став Києво-Печерський монастир. Учені вважають, що саме тут чернець Нестор склав один з перших зведених літописів Давньої Русі «Повість временних літ».

Література

Винятковим явищем давньоруської культури було літописання, що не мало аналогій у тогочасній літературі середньовічної Європи.

Справжніми шедеврами давньоруської літератури стали давні літописи та твори: Остромирове євангеліє — найдавніша руська книга, написана дияконом Григорієм з помічниками для Новгородського посадника Остромира, «Слово» митрополита Іларіона, Києво-Печерський патерик, «Слово про Ігорів похід», «Повчання» Володимира Мономаха та ін.

Чільне місце в Київській Русі посіла перекладна література, серед якої найпопулярнішими були візантійські хроніки з відомостями не лише з історії, а й з філософії та географії. Великого визнання набули праці про життя та діяльність великого полководця Олександра Македонського.

Музика і театр

Київська Русь завжди славилася талановитими музикантами, співаками, танцюристами, бродячими акторами, без яких не обходилось жодне свято, а при дворі великого князя та його бояр і поготів.

Музика й театр настільки ввійшли в життя давньоруської держави, що знайшли своє відображення в різних культурних жанрах. Наприклад, відомі фрески Софії Київської зображують музикантів, які грають на різноманітних інструментах, а також акробатів та ряджених.

Серед музичних інструментів найпопулярнішими були труби, флейти, гуслі, дудки, барабани тощо. Музика поділялась на: церковну — виконувалася в храмах церковними музикантами та співаками, світську — мала розважальний чи побутовий характер та військову— супроводжувала княжі дружини в походах і під час битв.

Освіта

Дослідники вважають, що загальний рівень освіти Київської Русі був один із найвищих у тогочасній Європі. У Давній Русі були поширені два алфавіти: глаголиця та кирилиця.

Переважна більшість учених уважає давнішою з них глаголицю, яку створив просвітитель Кирило, щоб зробити переклади грецьких богослужбових книг для слов'янського населення. Букви глаголиці прості в написанні, проте важкі для запам'ятовування, деякі з них означають цілі слова.

На Русі кирилиця була офіційним алфавітом, хоч глаголичне письмо також трапляється в багатьох пам'ятках.

Прийняття християнства сприяло розквіту шкільної освіти. Спочатку школи існували тільки для дітей феодальної верхівки, але з часом шлях до освіти одержали й «менші» люди Русі.

Перші школи були започатковані за князя Володимира в Києві, а потім з'явилися й в інших містах.

Чимало зробив для просвіти князь Ярослав Мудрий. Не випадково літописець відзначив, що «князь Володимир орав освітню ниву, князь Ярослав Мудрий її засівав, а сучасники мають можливість збирати врожай книжних знань».

Джерела дають можливість зробити висновок, що в Давній Русі школи були двох видів: церковні й світські. У перших, при монастирях, де готували церковнослужителів, викладали читання, письмо, співи, богослов'я. У світських школах, крім цього, ще давали знання з філософії, риторики, граматики.

Існувало також індивідуальне навчання. При Андріївському монастирі в Києві діяла спеціальна жіноча школа, де дівчат навчали письма, співів, швейної справи, а також різноманітних ремесел.

10. Відносини Київської Русі з кочовими народами східноєвропейських степів у Х-ХП ст.

Важливими для Русі були відносини і з Хозарським каганатом. Інтереси двох держав зіткнулися вже наприкінці X ст., коли князь Олег підкорив сіверян і радимичів, які до того платили данину хазарам. До 60-х рр. X ст., до підкорення їх Святославом, данину хазарам платили в'ятичі. У другій половині 60-х рр. X ст., внаслідок походів князя Святослава, Хозарський каганат був розгромлений і припинив існування. Тоді ж влада Києва поширилася на племена Північного Кавказу і Приазов'я, але після смерті Святослава майже всі ці землі було втрачено. Зникнення Хозарського каганату мало для Русі неоднозначні наслідки. Позитивним було те, що для Русі відкрилася пряма торгівля з країнами арабського Сходу. Негативним було зникнення бар'єру, роль якого виконував Хозарський каганат по відношенню до кочових народів на їх шляху до причорноморських степів, тобто до південних кордонів Русі.

Надзвичайно важливими для Русі були відносини з кочовими народами причорноморських степів. З 915 по 1036 рр. тут панували печеніги. їх мирні відносини з Русю скоро змінилися на ворожі. У 1036 р. в битві під Києвом при Ярославі Мудрому печеніги зазнали нищівної поразки. Загроза з їхнього боку для Русі була ліквідована.

З 50-х рр. XI ст. по 30-ті рр. XIII ст. в причорноморських степах панували половці. В останній третині XI ст. їхні напади на Русь активізувалися. В умовах загострення князівських усобиць половці в цей час стали справжнім лихом для Русі. Найбільше у боротьбі з половцями уславився Володимир Мономах. Саме з його ініціативи наприкінці XI - на початку XII ст. були об'єднані сили руських князів та здійснено декілька великих походів проти половців, які були розбиті і відступили до Кавказу.

11. Монголо-татарські завоювання у Східній Європі та їх вплив на історичний розвиток українських земель

. Свої походи монголи почали Із завоювання земель сусідів бурят, евенків, якутів, уйгурів, єнісейських киргизів (до 1211 р.). Потім вони вторгнулися до Китаю і в 1215 р. узяли Пекін. Через три роки була завойована Корея. Розгромивши Китай (остаточно завойований в 1279 р.), монголи значно усилили свій військовий потенціал. На озброєння були узяті вогнеметні, знаряддя, засоби пересування.

Влітку 1219 р. майже 200-тисячне монгольське військо на чолі з Чингисханом почало завоювання Середньої Азії. Багаті, квітучі землеробські райони Семиріччя (Середня Азія) перетворилися на пасовища. Були зруйновані що створювалися століттями іригаційні системи. Монголи ввели режим жорстоких поборів, ремісників відводили в полон. В результаті завоювання монголами Середовищ нею Азії її територію почали заселяти кочові племена. Вторгнення до Ірану І Закавказзі. Основна сила монголів з награбованою здобиччю повернулася з Середньої Азії до Монголії. ЗО тисячна армія під командуванням кращих монгольських воєначальників Джебе і Субедея відправилася в дальній розвідувальний похід через Іран і Закавказзю, на захід. Розбивши з'єднані армяно-грузинські війська і завдавши величезного збитку економіці Закавказзі, загарбники, проте, вимушені покинути територію Грузії, Вірменії і Азербайджану, оскільки зустріли сильний опір населення.

Битва на річці Калці 31 травня 1223 р. монголи розбили союзні сили половецьких і російських князів в приазовських степах на річці Калке. Це був останній крупний сумісний військовий виступ російських князів напередодні нашесті Батия. Проте в поході не брав участь могутній російський князь Юрій Всеволодович Володимиро-Суздальський, син Всеволода Велике Кубло.

Підготовка походу на Русь. Повертаючись в степу, монголи перед прийняли невдалу спробу захопити Волжську Болгарію. Розвідка боєм показала, що вести загарбницькі війни з Руссю і її сусідами можна лише шляхом організації загальномонгольського походу. На чолі цього походу став внук Чінгісхана Батий (12271255), що отримав ві6цд свого діда в спадок всі території на заході, " куди ступить нога монгольського коня". Його головним військовим радником став Субедей, добре знаючий театр майбутніх військових дій.

В 1235 р. на хуралі в столиці Монголії Каракорумі було ухвалено рішення про загальномонгольський похід на захід. В 1236 р. монголи оволоділи Волжською Болгарією, а в 1237 р. підпорядкували кочові народи Степу. Восени 1237 р. основні сили монголів, перейшовши Волгу, зосередилися на річці Вороніж, нацепившись на російські землі.

Завоювання Північно-східної Русі. В січні 1238 р. по річці Ока монголи рушили у Володимиро-Суздальську землю. Битва з володимиро-суздальскою раттю відбулася у р. Коломни, на межі Рязанської і Володимиро-Суздальської земель. В цій битві загинуло володимирське військо, що фактично зумовило долю Північно-східної Русі.

Сильний опір ворогу протягом 5 днів надавав населення Москви, кероване воєводою Пилипом Нянкою. Після узяття монголами Моськва була спалена, а її жителі перебиті.

4 лютого 1238 р. Батий обложив Владимир. Відстань від Коломиї до Владимира (300 км) його війська пройшли за місяць. На четвертий день облоги загарбники через проломи в кріпосній стіні поряд із Золотими воротами увірвалися в місто. Князівська сім'я і залишки військ закрилися в Успенському соборі. Монголи обклали собор деревами і підпалили.

Після узяття Владимира монголи розбилися на окремі загони і піддали розгрому міста Північно-східної Русі. Монгольські орди рушили на північний захід Русі. Усюди вони зустрічали наполегливий опір росіян. Два тижні, наприклад, оборонялося далеке передмістя Новгорода Торжок. Північно-західна Русь була врятована від розгрому, хоча і платила дань.

Узяття Києва. Весною 1239 р. Батий розгромив Південну Русь (Переяславль Південний), восени Чернігівське князівство. Восени наступного 1240 р. монгольські війська, форсувавши Дніпро, обложили Київ. Після тривалої оборони, яку очолив воєвода Дмитр, татари розгромили Київ. В наступному 1241 р. нападу піддалося Галицько-волинське князівство.

Похід Бятия на Європу. Після розгрому Русі монгольські орди рушили на Європу. Була розорена Польща, Угорщина, Чехія, балканськІ країни.

Російські землі і Золота Орда. Розорені монголами російські землі були вимушені визнати васальну залежність від Золотої Орди. Боротьба, яку вів російський народ із загарбниками, що не припинялася, примусила монголо-татар відмовитися від створення на Русі своїх адміністративних органів влади. Русь зберегла свою державність. Цьому сприяла і наявність на Русі власної адміністрації і церковної організації. Крім того, землі Русі були непридатні для кочового скотарства, у відмінність, наприклад, від Середовищ нею Азії, Прикаспія, Причорномор'я.

Деякі російські князі, прагнучи скоріше позбулися ви сальній залежності від Орди, стали на шлях відкритого озброєного опору. Проте сил повалити владу загарбників було ще недостатньо. Так, наприклад, в 1252 р. були розбиті полиці володимирських і галицько-волинських князів. Це добре розумів Олександр НевськІй, з ]252 по 1263 р. великий князь Володимирський. Він узяв курс на відновлення і підйом економіки російських земель. Політику Олександра Невського підтримала і російська церква, яка бачила велику небезпеку в католицькій експансії, а не у віротерпимих правителях Золотої Орди.

В 1257 р. монголо-татари зробили перепис населення " запис в число".

Перепис населення в 50-60-х роках XIII ст. відзначена численними повстаннями російських людей проти баскаків, ханських послів, складальників дані, переписувачів. В 1262 р. розправлялася з складальниками дань, бесерменами, жителі Ростова, Владимира, Ярославля, Суздаля, Устюга. Це привело до тому, що збір дані з кінця XIII в. був переданий в руки російських князів.

Наслідки монгольського завоювання і золотоординського ярма для Русі. Монгольська нашестя і золотоординське ярмо стала однією з причин відставання російських земель від розвинутих країн Західної Європи. Був завданий величезного збитку економічному, політичному і культурному розвитку Русі. Десятки тисяч людей загинули в битвах або були погнані в рабство. Значна частина доходу у вигляді дані відправлялася в Орду.

Монгольське завоювання консервувало політичну роздробленість. Воно ослабило зв'язки між різними частинами держави. Були порушені традиційні політичні і торгові зв'язки з іншими країнами. Вектор російської зовнішньої політики, що проходив по лінії " південь —- північ" (боротьба з кочовою небезпекою, стійкі зв'язки з Візантією і через Балтіку з Європою) кардинально змінила свою спрямованість на захід схід". Сповільнилися темпи культурного розвитку російських зе

13Обєднання українських земель у складі Галицько-Волинськогокнязівства.

Тільки при підтримці поляків, що боялися що Галицька Русь знову потрапить до угорців, Роману Мстиславовичу вдалося зайняти Галицький престол і тим покласти початок об'єднанню Галицької і Волинської Русі в одну велику державу із спадковою владою Романовичів.

Маючи в своєму розпорядженні вірні йому і надійні стіни Волині Роман міг не зважати на опозицію боярства і тверду руку узяти кермо влади з'єднаними князівствами. Зразу ж йому довелося зіткнутися з своїм власним тестем, київським князем Рюриком, незадоволеним об'єднанням двох князівств. В озброєному зіткненні Рюрик був розбитий і біг до половців, за допомогою яких йому вдалося захопити в 1203 році Київ і провести в ньому страшні спустошення і різанину. Проте, скоро він і його союзники - половці були розбиті військами Романа Мстиславовича, після чого Рюрик був насильно пострижений в ченці. Характерний що Роман не побажав зайняти і київський престол, а повернувся в своє з'єднане князівство. Привабливість для князів Києва, як великокнязівської столиці тоді вже втратила свою силу, а володіння ним, не приносячи ніяких вигод, накладало зобов'язання захисту Київського князівства від постійних набігів кочівників.

В результаті об'єднання двох густо населених князівств, куди до того ж невпинно прибували нові переселенці з сходу, і успішної боротьби з Києвом, князь Роман став найсильнішим князем на Русі. Польський історик В. Кадлубек пише: " князь Роман піднявся так високо, що правив майже всіма землями і князями Русі". А новгородський літопис називає його " Государем вся Русі".

12. Джерела вивчення культури Київської Русі Основним джерелом вивчення історії і культури Київської Русі є літописи.Основу давньоруського літописання становить " Повість минулих літ", укладена Нестором Літописцем у Печерському монастирі близько 1110 року. У цій пам'ятці зафіксований досвід історичних знань, нагромаджений у попередню епоху, досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської культури. Нестор і продовжувачі його літопису заклали основи руської історії, визначивши місце слов'ян і Київської Русі у системі тодішнього світу. " Повість минулих літ" вміщено в лаврентіївському та Іпатіївському літописних зводах. Оригінальним джерелом знань є мініатюри і графіті Радзивилівського літопису, який зберігся в " лицьовому" (ілюстрованому) списку XV ст., але був укладений на початку ХІІІст. Важливі дані для висвітлення історії Київської Русі містяться у новгородських літописах. До XII ст. літописання велося в основному у Києві та Новгороді. З XII-XIII ст. кожна удільна столиця Русі мала своїх літописців. Центрами літописання були Київ, Чернігів, Переяслав, Володимир - Волинський, Галич, Холм. Цінним історичним джерелом є " Києво-Печерський патерик". У ньому містяться унікальні картинки київського життя, розповіді про лікаря Агапіта, що вилікував Володимира Мономаха, про живописця Алімпія, про побудову Успенської церкви Києво-Печерського монастиря та ін. Київ, у оповідях літопису, виступає як визначний політичний і культурний центр Русі, а Києво-Печерський монастир - як загальноруський релігійний центр.Важливим писемним джерелом з історії Русі є " Руська Правда" - звіт юридичних законоположень, чинних на території держави.Джерелами стали і берестяні грамоти Новгорода, Старої Руси, Пскова, Твері, Звенигорода, написи на стінах культових споруд Києва, Новгорода та інших міст. Надзвичайно цінними джерелами вивчення історії і культури Київської Русі є археологічні знахідки, які часто були єдиним джерелом для висвітлення життя того чи іншого давньоруського центру. Археологічні пам'ятки дають можливість з'ясувати характер і рівень економічного та культурного розвитку, міжнародних торговельних зв'язків Київської Русі IX-XIII ст. Важливі свідчення про Київську Русь містяться у історико-географічних працях арабських, єврейських, перських авторів IX - XIII ст., візантійських і західноєвропейських хроніках, скандинавських сагах. Наприклад, досить цінними є такі візантійські писемні джерела, як " Житіє Георгія Амастридського", " Записки грецького топарха", " Про управління державою" Костянтина Багрянородного, " Стратегікон Кекавмена". У них містяться досить цінні відомості про походи Русі на Візантію, договори з греками, хрещення Русі, про державний візит княгині Ольги до Царгорода, римсько-візантійські відносини X-XIII ст. Чимало відомостей про Київську Русь та східно-слов'янських князів містяться як у вітчизняних, так і в зарубіжних писемних джерелах.

13. Об'єднання українських земель у складі Галицько-Волинського князівства Наприкінці XII — у першій пол. XIII ст. Давньоруська держава занепадає. Проте видатний український історик М. Грушевський переконливо довів, що безпосереднім наступником державності Київської Русі було Галицько-Волинське князівство. Галицька земля була першою на українських теренах, яка стала на шлях самостійного розвитку, відокремившись наприкін. XI ст. від Києва.Помираючи, Ярослав Мудрий заповів Галичину своєму внукові Ростиславові Володимировичу. Деякі історики вважають, що Ростислава отруїли греки за намовою київського князя Ізяслава. Після смерті Ростислава залишилися сини — Рюрик, Василько і Володар. Вони зуміли стати законними спадкоємцями Галичини. Перший володів Перемишльською землею, другий — Теребовлянською, третій — Звенигородською. Після смерті братів Ростиславичів син Володаря князь Володимирко (1124—1162) поступово об'єднав Звенигородське, Перемишльське, Галицьке й Теребовлянське князівства в одне і переніс у 1144 р. свою столицю до Галича, який лежав на перехресті торговельних шляхів. За правління його сина — Ярослава Осмомисла (1162—1187) Галицьке князівство стало наймогутнішим на українських землях. Воно розширилося до узбережжя Чорного моря, у період свого найвищого піднесення володіло Бессарабією, частиною нинішньої Румунії, низкою придунайських міст. Показово, що " Великопольська хроніка" кін. XIII ст. державу Ярослава називає королівством. Помираючи, Ярослав Осмомисл поділив свої землі між обома синами. У 1187 р. бояри збунтувалися і вигнали його з Галича, запросивши на престол волинського князя Романа Мстиславича з роду Мономаховичів. Але вторгнення угрів, яких запросив на допомогу князь Володимир, змусило останнього покинути Галичину. Після деяких поневірянь Володимир Ярославович, спираючись на підтримку німецького князя Фрідріха Барбаросси і польського короля Казимира, влітку 1189 р. повернув собі батьківський престол і княжив до самої смерті. На цьому припинилася династія Ростиславичів та й саме існування окремого Галицького князівства. Скориставшись смертю у 1199 р. останнього представника династії Ростиславичів (Володимира Ярославича), Роман Мстиславич, спираючись на підтримку дружинників, частково боярства й міщанства, які були невдоволені могутністю великих бояр, з другої спроби (перша, 1189 р., була невдалою) здобув Галич і таким чином об'єднав під своєю владою Волинське і Галицьке князівства. У своїй об'єднаній державі князеві довелося повести рішучу боротьбу проти галицького боярства, що було проти посилення княжої влади. За допомогою дружинників і міщан йому вдалося на деякий час приборкати боярську сваволю. Князь Роман здійснив два успішні походи проти половців (1201—1202; 1203—1204), а також переможні походи проти Польщі. Це додало йому авторитету. З його ім'ям пов'язувалась надія на відновлення могутності та єдності Київської Русі. Тому кияни у 1202 р. без опору прийняли владу Романа Мстиславича. Без опору ж скорилися йому й навколишні землі. Роман Мстиславич створив державу, територія якої простяглася від Карпат до Дніпра. Роман Мстиславич відігравав помітну роль у житті Угорщини та Польщі. У 1205 р. він втрутився в міжусобну війну польських князів і загинув під Завихвостом. Після загибелі Романа Мстиславича його синам Данилу та Васильку довелося вести тривалу боротьбу за відновлення єдності Галичини та Волині під своєю владою. Ця боротьба завершилася їхньою перемогою 1238 р. Посівши в Галичині, Данило віддав братові Васильку в управління Волинь. Але незважаючи на такий поділ, обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю старшого і діяльнішого Данила. Початок правління Данила Романовича Галицького припав на період монголо-татарської навали на Русь. 1241 р. загарбники зруйнували і його володіння. Сам Данило переховувався тоді в Польщі. Повернувшись звідти він почав відбудовувати державу. Відроджувались зруйновані міста і села. Одночасно велася боротьба проти боярської сваволі, яка знов набрала сили. 1245 р. під Ярославом полки Романовичів вщент розгромили сили лідера боярства Ростислава Михайловича, угорських і польських князів. Перемога під Ярославом зміцнила становище Данила і Василька, які в своїй політиці спирались на незадоволених діями бояр служилих бояр та торговий і ремісницький люд. Влада Романовичів знову поширилася на віддалені землі. Галицько-Волинська держава знову відродилася в старих кордонах.

14. Держава Данила Галицького в системі політичних відносин держав Центрально-Східної Європи

Будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії: зберегло від завоювання та асиміляції піденну та західну гілки схіно-слов'янської етнокультурної спільності, сприяло їх консолідації та усвідомленню власної самобутності.

Після занепаду Києва у галицько-волинські землі поступово переміщується центр політичного та економічного життя, про що свідчать розбудова міст, зростання торгівлі, масова міграція сюди кваліфікованих ремісників та ін. Розширюється сфера дії та збільшуються канали поширення західноєвропейської культури, поступово долається однобічність візантійського впливу, але при цьому зберігаються основні духовні підвалив власної самобутності. Галицько-Волинське князівство, продовжуючи славні дипломатичні" традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення монголо-татарського іга з честю представляло східнослов'янську державу на міжнародній арені.

. Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає силу та відновлює втрачені позиції. Навесні 1238р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином і незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра.

Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу і Сходу, зводить цілий ряд міст-замків (Данилів, Крем'янець, Угровеськ та ін.).

. Боротьба з монголо-татарським ігом та поступовий занепад (1240-1340рр.).

Енергійна державна діяльність Данила (дипломатичні контакти з Польщею, Угорщиною, папою римським та ін., зведення численних укріплень та міст, зміцнення системи місцевого управління, переозброєння армії) була спрямована головним чином на створення могутньої антиординської коаліції та скинення іга. Реалізувати свої плани князю не вдалося, але створена та зміцнена ним державність проіснувала у надзвичайно несприятливих умовах майже сто років. Нащадки Данила Галицького -Лев І (1264-ІЗОІрр.), Юрій І (1301-1308рр.), Лев II (1308-1323рр.), Юрій II (1325-1340рр.) - всіма силами намагались зберегти єдність та могутність Галицько-Волинського князівства, але нескінченні феодальні міжусобиці, свавілля бояр, постійне втручання сусідніх держав, неослабний прес монголо-татарського іга логічно вели до занепаду та розчленування держави: після отруєння боярами у 1340р. останнього галицько-волинського князя Юрія II Болеслава землі князівства протягом короткого часу опиняються під владою чужоземців: Галичина - під Польщею, Волинь під Литвою, Буковина –

у складі Молдавського князівства.

15. Галицько-Волинське князівство в XIII ст.: особливості політичного та соціально-економічного розвитку

1.Тимчасовий розпад держави (1205-1238рр.). Після смерті Романа розпочинається майже 30-річна боротьба за галицький стіл. Характерні риси цього періоду: прогресуюче свавілля бояр (порушення норм феодального права -оголошення князем боярина Володислава Кормильчича (1213-1214рр.); 2. перманентне втручання у внутрішні справи західноруських земель сусідніх Угорщини і Польщі, що виявилося у проголошенні " королем Галичини та Володимири" п'ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), нашвидкоруч одруженого з дворічною польською княжною Саломеєю. (Розпочата після цього окупація тривала з 1214р. по 1219р.); наростаюча моноголо-татарська загроза, що вперше заявила про себе у 1223р. на березі ріки Калки (галицькі та волинські формування входили до коаліції руських князів); енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилась у 1238р.

3.Об'єднання та піднесення (1238- 1240рр.). Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає силу та відновлює втрачені позиції. Навесні 1238р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином і незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра.

Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу і Сходу, зводить цілий ряд міст-замків (Данилів, Крем'янець, Угровеськ та ін.).

4. Боротьба з монголо-татарським ігом та поступовий занепад (1240-1340рр.).

Енергійна державна діяльність Данила (дипломатичні контакти з Польщею, Угорщиною, папою римським та ін., зведення численних укріплень та міст, зміцнення системи місцевого управління, переозброєння армії) була спрямована головним чином на створення могутньої антиординської коаліції та скинення іга. Реалізувати свої плани князю не вдалося, але створена та зміцнена ним державність проіснувала у надзвичайно несприятливих умовах майже сто років. Нащадки Данила Галицького -Лев І (1264-ІЗОІрр.), Юрій І (1301-1308рр.), Лев II (1308-1323рр.), Юрій II (1325-1340рр.) - всіма силами намагались зберегти єдність та могутність Галицько-Волинського князівства, але нескінченні феодальні міжусобиці, свавілля бояр, постійне втручання сусідніх держав, неослабний прес монголо-татарського іга логічно вели до занепаду та розчленування держави: після отруєння боярами у 1340р. останнього галицько-волинського князя Юрія II Болеслава землі князівства протягом короткого часу опиняються під владою чужоземців: Галичина - під Польщею, Волинь під Литвою, Буковина - у складі Молдавського князівства.

16. Галицько-Волинська держава в останній третині XIII - першій половині XIV ст. - головні тенденції розвитку

Після смерті Данила Галицького його держава продовжувала зберігати напівзалежне становище від Золотої Орди. Василько до своєї смерті у 1270 р. княжив на Волині, сини Данила: Лев— у Галичині, Мстислав - у Теребовлі, а Шварно — у Холмі.

У другій половині XIII ст. частина знаті прагнула звільнити край від ординської залежності за допомогою союзу з Литвою. Прибічником цього був Шварно Данилович, який допоміг посісти батьківський престол у Литві князю Войшелку, а той у свою чергу зробив Шварна своїм спадкоємцем на тій підставі, що той був одружений на його сестрі. Але цей союз тривав недовго. Лев Данилович, побоюючись литовців, у 1267 р. вбив Войшелка і у Литві прийшло до влади антигалицьке угруповання, що посилило наступ на Волинь.

Натомість Лев, порозумівшись з татарами, разом з ними ходив на Польщу, здобувши Люблін, Литву, приєднав до своїх володінь Закарпаття. Наприкінці свого правління (1264— 1301) він спромігся відновити укріплення, зруйновані його батьком Данилом за наказом Орди.

Тим часом Волинське князівство після смерті Василька успадкував у 1270 р. його син Володимир. Але не маючи спадкоємців, він заповідав свій наділ Мстиславу Теребовлянському.

Після смерті Лева його син Юрій І (1301 — 1308) знову став правителем єдиної Галицько-Водинської держави, бо Мстислав Теребовлянський також не полишив спадкоємця. Столицею держави Юрій І зробив Володимир-Волинський. За його правління вона пережила своє піднесення: швидке зростання міст і сіл, розвиток культури й торгівлі. Сам князь прийняв королівський титул. Останніми галицько-волинськими князями роду Романовичів були сини Юрія І Андрій і Лев II. Вони хоч і поділили між собою територію князівства, але в політиці завжди діяли спільно. Князі підтримували дружні стосунки з західними державами, прагнули здобути незалежність від Золотої Орди, яка почала слабнути, у 1323 р. загинули під час однієї з війн проти татар. Після їх смерті не залишилось спадкоємця по чоловічій лінії династії Рюриковичів.

Галицькі бояри запросили на князівський стіл сина сестри Андрія і Лева Мазовецького князя Болеслава, що прийняв православ'я та отримав ім'я Юрія II. Проте вибір виявився невдалим. Юрій-Болеслав був короткозорим та егоїстичним правителем. Він запрошував до Галичини німецьких і чеських колоністів, прихильно ставився до католицької церкви, чим викликав невдоволення місцевих бояр і православного духовенства.

Непослідовною була і зовнішня політика Юрія-Болеслава. Хоча він врегулював відносини з Ордою та Литвою і навіть віддав свою дочку за сина литовського князя Гедиміна, але таке зближення посварило його з поляками та уграми. У 1337 р. він здійснив спільно з татарами невдалий похід на Люблін і під загрозою польсько-угорського вторгнення у відповідь змушений був у Вишеграді підписати угоду, згідно з якою заповідав галицький трон польському королеві Казимиру III. Коли про це стало відомо, галицькі бояри отруїли князя, здійснивши у 1340 р. переворот. З цього часу галицькі землі стають ареною боротьби сусідніх держав — Литви, Польщі і Угорщини і втрачають свою незалежність.

17. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського

І етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230-—1263). Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна (1316—1341) — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскравим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.

Скориставшись у 50-х роках XIV ст. слабкістю Золотої Орди литовці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Ге-диміна Ольгерд (1345—1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля.

Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів.. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м'як-шою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. У зв'язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням».

II етап (1362—1385) — «ослов'янення» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов'янському етнічному масиві. Про започаткування аналогічного процесу — «ослов'янення» литовських правителів у другій половині XIV ст. свідчать факти: розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.

Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асиміляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377—1392) у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.

III етап (1385-—1480) — втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між евтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великогокнязівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов'язувався окатоличити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської».

Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392—1430). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств — Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.

Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі стала свідченням зростаючої дискримінації православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископських кафедр у Кам'янці-Подільському та Луцьку. Подальше зближення та блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з антипольським наростає антилитовський рух, що вилився в народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політику, литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452— 1471) навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви.

IV етап (1480—1569) —- посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі».

Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Вже 1489р. Іван ПІ вперше зауважує великому князю литовському та королю польському Казимиру: «Наши города, и волости, и земли, и водьі король за собою держит».

Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі. Починається якісно новий етап їхнього розвитку.

18. Політичні унії між Литвою та Польщею та їх вплив на долю українського етносу.

ГОРОДЕЛЬСЬКА УНІЯ - угода між польським королем Владиславом II Ягайло та великим князем литовським Вітовтом укладена 2.10.1413 у м. Городлі на р. Західний Буг. Рішення Г.у., заперечуючи положення Кревської унії 1385 підтверджували існування Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави. Разом з тим визнавалась політична зверхність польського короля, який мав стати великим князем литовським після смерті Вітовта. Г.У. передбачала проведення ряду заходів, спрямованих на уніфікацію систем органів державного управління обох країн, а також зрівняння прав шляхти католицького віровизнання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Результатом Г.У. було зміцнення союзу Литви та Польщі у війнах з Тевтонським орденом.

КРЕВСЬКА УНІЯ 1385 - угода, укладена між Польщею і Великим князівством Литовським 14.8.1385 ум. Крево (Литва). Передбачала об'єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла. За умовою К.у. Ягайло ставав польським королем, одночасно залишаючись Великим князем Литовським. Литва зберегла незалежність, але зазнавала значно посиленного в ній польського впливу. Виконуючи умови К.у., в 1385 Ягайло разом з усіма підданими прийняв католицтво. Основною метою К.у. було об'єднання сил двох держав для боротьби проти агресії Тевтонського ордену і приєднання до Польщі частини українських земель, які перебували у складі Великого князівства Литовського. Проти К.у. виступила литовсько-українська опозиція на чолі з князем Витовтом, яка домоглася збереження Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави

ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ 1569 - угода про об'єднання Польщі та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу - Річ Посполиту. Розгляд питання про укладення унії розпочався в січні 1569 на спільному польсько-литовському сеймі у Любліні (звідси і назва угоди). Однак в березні 1569 великі литовські магнати, які погоджувались на об'єднання тільки при умові існування окремого сенату і сейму Великого князівства Литовського, припинили переговори. Польський сейм, використовуючи підтримку литовської і української шляхти, що була невдоволена пануванням великих землевласників у князівстві та намагалась одержати такі ж права як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II Августа про відторгнення і приєднання до Польщі українських земель -Підляшшя, Волинь, Брацлавщину, Поділля і Київщину. Тиск шляхти, невдачі Литви у Лівонській війні 1558-83 та прагнення отримати військову допомогу з боку Польщі в боротьбі з Московською державою, примусили литовських магнатів піти на відновлення переговорів. 28.6.1569 була підписана Л.У., яку 1.7.1569 затвердили роздільно депутати польського і литовського сеймів. Л.у. завершила процес об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії 1385. На чолі об'єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і Великим князем Литовським. Його мали обирати на спільному польсько-литовському сеймі і коронувати в Кракові. Спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошова одиниця. Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони, судову систему, військо, уряд і адміністрацію. Українські землі, що увійшли до складу Польщі, були поділені нa Берестейське, Подільське, Брацлавське і Київське воєводства. Укладення Л.у. привело до значного посилення національно-релігійного гніту в Україні і, одночасно, викликало піднесення українського національно-визвольного руху проти польських загарбників.

19. Національний та релігійний рух в Україні в ХІУ-першій половини XVII ст.

Протягом XIV—XV ст. на Грунті давньоруської мови під впливом народного мовлення сформувалася «руська мова», що стала офіційною державною мовою в Литовській державі. «Руська мова» — це певна спільна основа, сходинка в становленні української та білоруської національних мов. На зламі XV—XVI ст. сформувалися дві окремі літературні мови — староукраїнська та старобілоруська. Якщо до утворення Речі Посполитої (1569) функціонування руської мови було досить вільним, то після переходу Волині, Брацлавщини, Київщини до складу Польської держави вона зазнає дискримінації. Та все ж, незважаючи на утиски, українська мова не тільки не здає позиції, а розширює сфери вжитку, збагачує свою стилістику. Поряд з вже традиційними юридично-діловим і літописним стилями, перекладною літературою, ораторсько-проповідницькою прозою бурхливо розвивається полемічний стиль (Г. Смотрицький, І. Вишенський, С. Зизаній), зароджується науковий (у лікарських посібниках, граматиках, словниках), виникає українське віршування (Г. Смотрицький, Д. Наливайко та ін.).

Глибоко позначилася на духовній культурі специфічна ситуація в релігійній сфері, що склалася в українських землях XV—XVI ст. Безперервне протистояння католицтва і православ'я зумовило укладення Берестейської унії (1596) та утворення уніатської церкви, що посилило гостроту релігійних та національних конфліктів. Релігійне протистояння мало не тільки негативні наслідки. Намагаючись укріпити власні позиції, протидіючі сторони мусили дбати про розвиток освіти, поширення свого впливу через розбудову шкіл. Релігійна полеміка збуджувала думку, сприяла розвиткові культури дискусії, формуванню полемічного стилю.

Реальні потреби господарського та культурного життя, поширення ідей гуманізму, намагання представників різних релігійних конфесій розширити свою соціальну базу зумовили якісні зміни у сфері освіти. У XV—XVI ст. поряд з традиційними школами при церквах та монастирях виникають протестантські та католицькі школи, що давали вищий рівень знань. Намагаючись протидіяти поширенню чужих впливів, православні засновують свої освітні заклади. Так, у сфері освіти з'являється новий тип школи — греко-слов'яно-латинс