Дидактика як педагогічна теорія навчання. Історичний екскурс. об'єкт і предмет дидактики. Функції дидактики.

План

1. Дидактика як педагогічна теорія навчання. Історичний екскурс. об'єкт і предмет дидактики. Функції дидактики.

2. Навчання як дидактична категорія.

3. Філософські, психологічні, управлінські основи навчання.

4. Види навчання. Диференційоване викладання як засіб задоволення навчальних потреб усіх учнів.

Дидактика як педагогічна теорія навчання. Історичний екскурс. об'єкт і предмет дидактики. Функції дидактики.

Історично склалося так, що поряд з терміном «педагогіка» довгий час у тому ж розумінні використовувався термін «дидактика». У науковий обіг його вперше ввів німецький педагог В. Ратке (1571–1635), назвавши курс своїх лекцій «Короткий звіт з дидактики або мистецтво навчання Ратихія». У цьому ж значенні користувався ним і великий чеський педагог Ян Амос Коменський (1592 – 1670), що опублікував у 1657 році свою знамениту працю «Велика дидактика».

Своїм походженням термін «дидактика» сягає грецьких «didaktiko» – повчаючий або «didasko» – вивчаючий. Мабуть це і спонукало
Я. А. Коменського визначити дидактику як загальне мистецтво всіх учити всьому. В її структурі крім питань навчання він розглядав і виховання, яке визначав як необхідну умову формування людини в напрямку всебічної моральності.

У наш час єдиного підходу до визначення дидактики та її категорій немає. Найчастіше дидактику розглядають як теорію освіти та навчання, а навчання як шлях освіти. В освіту, що трактується таким чином, виховання не входить, і вся емоційно-ціннісна сторона педагогічної діяльності лишається за межами цього поняття. Освіта та виховання розглядаються як рівнозначні, рядоположні процеси (звідси й виходить «освічений, але невихований» або «вихований, хоч і неосвічений»). Процес же навчання виступає в ролі забезпечуючого, а не рядоположного явища, тобто, в процесі навчання відбувається освіта й виховання.

Існують два підходи до розгляду взаємодії основних педагогічних категорій. Перший розглядає освіту та виховання як рівнозначні, окремо існуючі процеси (звідси й походить «освічена, але невихована людина» або «вихована, хоч і неосвічена людина»). А в процесі навчання відбувається освіта, виховання та розвиток. Другий підхід полягає у розгляді освіти як єдності навчання і виховання, як інтегративної величини, що включає в себе навчання і виховання як рівнозначні складові. Педагогічний процес сінонімізіруется з освітнім та навчально-виховним, а педагогічна теорія включає в себе теорію навчання (дидактику) і теорію виховання. Таким чином, дидактика виступає частиною педагогічної теорії, яка вивчає процес навчання на найбільш загальному, теоретичному рівні.

Дидактичні дослідження як галузеві дослідження педагогічної науки, з одного боку, збагачують саму педагогічну науку, з іншого, моделюючи педагогічні процеси, прокладають шлях практиці. Навчання в дидактиці виступає об’єктом вивчення й об’єктом конструювання. Відповідно до цього дидактика, отримуючи нові знання про педагогічні явища, їх сутності і закономірності, виконує науково-теоретичну функцію, а переходячи від вивчення дидактичного явища до конструювання нового або вдосконалення та перетворення вже відомого, - конструктивно-технічну. Об’єктом дидактики є процес навчання як передача соціального досвіду від одного покоління до іншого. Дидактика як педагогічна теорія навчання повинна відповісти на питання чому вчити, що передавати від покоління до покоління (змістовний бік навчання), і як це робити (процесуальний). Сам процес навчання існує в єдності цих сторін, недооцінка будь-якого з них, веде до його руйнації. Процес навчання, як об’єкт дидактики, вивчається ще цілою низкою інших наук – психологією, соціологією, кібернетикою, методиками викладання тощо. Проте предмети вивчення у них різні. Оскільки дидактика – наука теоретична, а предмет теорії – це система специфічних відносин, що розглядаються даною наукою, то для визначення її предмета необхідно виявити основне, сутнісне відношення, досліджуване дидактикою.

У педагогічній літературі немає однозначного вирішення цієї проблеми. Досить поширеною є точка зору, згідно з якою головним дидактичним ставленням є ставлення учня і навчального матеріалу, тобто, відношення пізнавальне: як учень сприймає і засвоює матеріал. Однак пізнання може здійснюватися і поза педагогічним процесом, поза цілеспрямованої діяльності з передачі соціального досвіду. Тому вказане відношення є предметом розгляду швидше психологічної теорії навчання, ніж педагогічної. Якщо ж розглянути відносини, що реалізуються в навчанні, з педагогічної точки зору (з позиції цілеспрямованої діяльності з передачі і засвоєння соціального досвіду), то головним і специфічним виявиться відношення між викладанням (передаванням соціального досвіду) і учінням (його засвоєнням). В рамках виділеного реалізується і пізнавальне відношення, але воно не є головним. Навчальний матеріал при цьому виступає як основний засіб взаємодії вчителя і учня, викладання й учіння. Тому предметом дидактики є зв’язок викладання (діяльності вчителя) і навчання (діяльності учнів).

Дидактика, як і будь-яка наука, має свій понятійнийапарат, що складається з основних понять науки. Вона оперує:

· специфічними поняттями, притаманними спочатку їй, а потім вже іншим дисциплінам: викладання, учіння, навчальний предмет, навчальний матеріал, метод навчання, вчитель, учень, урок і т.п.;

· філософськими категоріями: сутність, явище, протиріччя, рушійна сила, причина, наслідок і т.п.;

· загальнопедагогічними: педагогіка, виховання, педагогічний процес, педагогічна дійсність і т.п.;

· поняттями, запозиченими у суміжних наук: мислення, розвиток, засвоєння, запам’ятовування і т.п., які прийшли в дидактику з психології, система, зворотній зв’язок, алгоритм - з кібернетики і т.п.

Сукупність названих понять вибудовується в ієрархічну систему, де специфічні поняття відображають сутність дидактичних явищ і процесів, запозичені з суміжних наук, - характеризують окремо взяті явища навчання і є матеріалом для їх дидактичного осмислення. Філософські та загальнопедагогічні категорії виступають в ролі методологічних основ дидактики, використання яких дозволяє їй вписатися в загальнонаукову картину пізнання дійсності.

2. Навчання як дидактична категорія.

Поняття «навчання» є центральною категорією дидактики, оскільки описує об’єкт її дослідження. Для його визначення доцільно взяти за основу вже відомі тези про те, що основним дидактичним ставленням є взаємодія викладання та учіння, а метою навчання – передача і засвоєння соціального досвіду, і ввести характеристику їх взаємодії, узагальнивши його словом «процес» як «послідовна зміна станів системи» або як «сукупність послідовних дій для досягнення результату».

Навчання – це процес взаємодії викладання й учіння (вчителя та учня) з метою передачі і засвоєння соціального досвіду

Його двосторонність полягає в єдності

• викладання та учіння, де викладання виступає як управління навчанням;

• змістовної і процесуальної складових (чомуйі як навчати);

• навчання і виховання в кожному елементі навчального процесу.

Методологічною основою навчання є

• філософія пізнання (гносеологія);

• теорія управління;

• психологічне вчення про вищу нервову діяльність і психічні функції людини.

Гносеологія розглядає пізнання як вічне і нескінченне наближення до істини, що відбувається шляхом виникнення і розв’язання протиріч. Це вказує на рушійні сили пізнання, які матеріалізуються в навчанні у вигляді зовнішніх і внутрішніх протиріч. Зовнішні суперечності розгортаються як протиріччя системи з навколишнім світом. В якості такої системи може виступати сам процес навчання, його компоненти та учасники. Наприклад, протиріччя між:

• потребами суспільства і можливостями школи, вчителя, учня;

• вимогами навчальних програм і можливостями учня;

• пізнавальними потребами школяра і можливостями оточення їх задовольнити й ін.

Внутрішні протиріччя характеризують рух до істини всередині обраної системи. Якщо в якості такої виступає учень, то це можуть бути протиріччя між:

• знанням і незнанням;

• знанням і вмінням його застосувати;

• потребою в знаннях і досвідом пізнавальної діяльності;

• мотивами навчальної діяльності та її результатами тощо.

Основний алгоритм пізнання, представлений відомою формулою «від живого споглядання до абстрактного мислення, а від нього до практики», реалізується в навчанні у вигляді таких компонентів:

1) сприйняття дійсності органами почуттів;

2) переведення отриманих образів за допомогою мислення в абстракції (слова, схеми, поняття тощо).

3) застосування отриманих знань на практиці.

Варто зазначити, що практиці в філософії пізнання відводиться особливе місце. Вона виступає не тільки як результативний етап пізнання, але й як критерій істини. У навчанні це підкреслює нерозривний зв’язок теорії з практикою і спрямованість теоретичних пошуків на вдосконалення практики навчання. Термін «пізнання» в дидактиці біфункціональний. Він використовується для визначення пізнання в науці і пізнання в навчанні.

Розглянута вище категорія пізнання лежить в основі учіння - діяльності учня. Вона визначає, як підростаюча людина пізнає світ. В основі ж викладання, як управління навчанням, лежить теорія управління. Управління будь-яким процесом передбачає поетапність і циклічність управлінських дій, відповідних його функціям. В процесі навчання це реалізується у вигляді наступних етапів:

1) вивчення дидактичного явища, його аналіз, виявлення недоліків, що вимагають заповнення;

2) планування розвитку досліджуваного явища на змістовному й технологічному рівнях;

3) здійснення запланованого;

4) контроль за ходом і результатами процесу, визначення його ефективності;

5) корекція процесу для отримання більш значущих результатів;

6) далі – циклічний повтор. Це можна відобразити наступною формулою:

планування

Психологічне вчення про вищу нервову діяльність і психічні функції людини стосується одночасно і викладання, і навчання, оскільки в залежності від характеристик і показників розвитку психіки учня (мислення, пам’яті, уваги, сприйняття і т.п.) учитель планує і реалізує навчальну діяльність, а дитина засвоює певну частину соціального досвіду.